Як вони боролися за свою країну та мову

26.09.2017 | 21:03   Ігор Лосєв
переглядів: 241

Ізраїльський досвід, досвід народу, який в XX столітті знайшов державність на 43 роки раніше, ніж ми, може багато чому нас навчити. У тому числі й головному: успіху досягає лише той народ, який готовий боротися і перемагати, готовий приносити жертви в ім'я своєї мети, який вірить у свою мету, бо віра насправді творить дива. Адже нам ще доведеться поборотися за дійсно українське і дійсно незалежну державу. І в цій справі без кривавих мозолів на руках і душах не обійтися, бо держави тишком-нишком не створюються.

За всіх справедливих нарі­кань на сучасну українську дійсність, на неефективну владу, на бездарність і без­совісність політиків, у са­мому виникненні української дер­жави наприкінці XX століття є щось феноменальне, щось близьке диву. Народ, приречений політи­кою, історією та недобрими сусіда­ми на історичне небуття, раптом повстав із попелу, продемонстру­вав разючу єдність на референдумі 1 грудня 1991 року і почав, хоч і з величезними труднощами, будува­ти свою державну «хатину», де «своя і правда, і сила, і воля». Мо­ва, якій готували долю мови по­лабських слов'ян або прусів, які зникли, дуже повільно, дуже не­послідовно, але виходить з глухо­го кута, поступово, хоч і з великим «скрипом», стає дійсно держав­ною, що й викликає істеричну ре­акцію прихильників «єдиної та неподільної» у формі криків про «на­сильну українізацію». Адже бага­то хто в Україні, а особливо за її межами, дуже скептично дивили­ся на можливість відродження на­ціональної державності. Багато кому це здавалося чимось фантас­тичним, чимось з царства мріянь, чимось абсолютно неможливим. Пам'ятаю, як після 90% голосів за незалежність України в грудні 1991 року московська, преса май­же місяць ніяк не коментувала цю подію, не знала, як коментувати, була шокована і перебувала у сту­порі. Адже їм здавалося, що укра­їнське питання раз і назавжди от­римало своє «остаточне вирішен­ня». Та й зовсім «немає, не було й бути не може такого питання». Але виявилося, що є не лише пи­тання, але й велика нація, яка за­явила про себе urbi et orbi, «місту і світу», і яка претендує на своє за­конне місце в сім'ї народів. Сьогод­ні українцям доводиться стикати­ся з безліччю труднощів державот­ворення. У їхньому подоланні не гріх скористатися досвідом інших націй, що пройшли через схожі іс­торичні випробування.

Ще одним дивом XX століття можна назвати відтворення після 2000 років єврейської держави в Палестині. У можливість відрод­ження Ізраїлю в XIX столітті віри­ли ще менше, ніж у можливість української державності. «Мединат Исраєль», державу Ізраїль, розглядали як один із фантастич­них прожектів.

Але троє великих мрійни­ків — Лев Пінскер, Теодор Герцль, Макс Нордау дали своєму народу такий могутній заряд віри та надії, що виник масовий рух у всій єврейській діаспорі планети, рух за повернення на історичну батьківщину.

Малюючи перспективи відрод­ження єврейської держави, Теодор Герцль сказав своїм прихильни­кам: «І якщо ви захочете, це не бу­де казкою». Вони захотіли. Дуже захотіли. І це стало реальністю.

Лев Пінскер у книзі «Автоемансипація» звернувся до одноп­лемінників із такими словами: «Євреї не складають живої нації; вони всюди чужі й тому зневаже­ні. Громадянського і політичного рівняння євреїв недостатньо, щоб прославити їх в очах народів. Єди­ним до того вірним засобом було б створення справжньої єврейської національності, народу на власній території, автоемансипація євреїв, зрівняння їх як нації з іншими на­родами шляхом отримання влас­ної батьківщини.

Нехай себе не умовляють, що гуманність та просвіта послужать коли-небудь цілющим засобом проти недуг нашого народу...

Міжнародне єврейське питан­ня повинне отримати вирішення на національному грунті...

Допоможіть собі самі, і Бог вам допоможе!»

 

Аудиторія Лева Пінскера взя­лася допомагати собі сама, і Бог дійсно їй допоміг! Хоча цей шлях був обсипаний, швидше, тернами, ніж трояндами. Оскільки сам Пін­скер був одеситом, то його ідеї за­хопили насамперед євреїв Росій­ської імперії, які одними з перших і стали виїжджати до Палестини, щоб здійснити національний про­ект. Вони стали «халуцим», тобто піонерами, перщопрохідниками. І що ж вони побачили на землі, що повинна була стати їхньою люби­мою квітучою країною? Ось вра­ження Марка Твена від поїздки по Ерец Ісраель (Землі Ізраїлю):

«Місцями земля тут обробле­на; акр — іншого родючого ґрунту, на якому подекуди стирчать сухі, не товстіші пальця, торішні стебла кукурудзи, — рідкісна картина в цій країні. Але в такій країні — це хвилююче видовище. Неподалік біжить струмок, і на його берегах стадо овець і забавних сірійських кіз із насолодою уплітають гравій.

Я не поручуся, що воно й було так насправді, — лише припускаю, що вони їли гравій, бо більше там їсти було нічого...

Навкруги розстилалася кам'я­ниста, гола похмура й понура міс­цевість. Якби тут на кожних деся­ти квадратних футах сто років по­спіль трудилося б по каменерізу, і то цей куточок землі не був би так густо усіяний уламками й оскол­ками каменя...

Навіть олива й кактуси, вірні друзі безплідної землі, майже ви­велися в цьому краю. На світі не знайдеш пейзажу тужливішого й безрадіснішого, ніж той, що ото­чує Єрусалим. Дорога відрізняєть­ся від пустелі, якою вона проля­гає, лише тим, що вона, мабуть, ще густіше усіяна каменями».

Проте нечисленні іудейські об­щини на землі Ізраїлю не зникали ніколи. Кінець не був абсолютним. Тож ті євреї, які почали активно переселятися в Палестину в XIX столітті, їхали не на зовсім пусте місце. Перші переселенці жили в страшному нестатку та бідності. Чому вони все це терпіли? У біль­шості своїй переселенці були людьми глибоко віруючими, вони не сумнівалися, що повернення до Сиону наближає час звільнення їхнього народу, що життя на землі предків заповідана Богом і прий­мали всі випробування як належ­не. Зрозуміло, заможні європей­ські та американські євреї надава­ли певну матеріальну допомогу побратимам у Палестині, зокрема, банкірський клан баронів Ротшильдів. Але ця допомога лише підтримувала мінімальне існуван­ня, не рятуючи від бідності. Та й не барон Ротшильд рихлив мотикою бідний грунт Ерец Ісраель, не ба­рон Ротшильд осушував болота і вмирав від малярії, не барон Рот­шильд відстрілювався від бедуїн­ських загонів. До речі, ідеєю пере­селенців було обов'язкове повер­нення євреїв до землеробської пра­ці, причому колективної. З цієї ідеї згодом виростуть процвітаючі ізраїльські сільськогосподарські об'єднання — кібуци, які дадуть Ізраїлю не лише продукти харчу­вання, але й найнадійніших і стій­ких ізраїльтян, а ізраїльській ар­мії — чудових солдатів, офіцерів та генералів. Варто зауважити, що кібуци, на відміну від радянських колгоспів, завжди створювалися добровільно і знизу, групами справжніх ентузіастів, тому й ре­зультати зовсім інші.

Хаїм Хісін, виходець з Росій­ської імперії, так описав свій пер­ший трудовий день в Ерец Ісраель:

«Ми встали на світанку, о п'я­тій годині, бо о шостій уже почи­нається робота. Прибрали постелі, схопили по шматку хліба — і впе­ред. Взяли мотики, наповнили глеки водою і в супроводі керівни­ка попрямували до городу.

Скинувши верхній одяг, ми почали рихлення землі. Копати потрібно було до глибини в трид­цять сантиметрів І при цьому ре­тельно прибирати бур'ян та коре­ні. Всі ми стояли в ряд. У мене не було жодного уявлення про те, що робити, навіщо, де і як. Я почав підіймати мотику й бити нею нав­скіс, збоку — з усіх сторін. І годи­ни не минуло — на руках у мене з'явилися пухирі, лопнули, висту­пила кров, і біль настільки поси­лився, що я вимушений був спира­тися на мотику.

Але відразу ж я відчув огиду до себе: «Ось так ти хочеш довести, що євреї здібні до фізичної праці? Невже ти не в силах витримати випробування?». Через силу я знов схопив мотику і незважаючи на пронизливий біль у долонях, майже напівмертвий, дві години поспіль довбав землю, а потім без сил звалився відпочивати».

Ось так починали створювати процвітаючу країну. Її будівельни­ки були готові на будь-які жертви, причому, не на словах, а на ділі. Кожний із них був готовий почи­нати із себе, зі своїх особистих жертв.

Я бачив портрет Хаїма Хісіна — інтелігентне, натхненне об­личчя. Ця людина могла б стати блискучим вченим, успішним ін­женером, популярним адвокатом, модним журналістом. Але він бе­ре мотику і кривавими мозолями творить свою державу. Це особли­вий героїзм, героїзм багаторічної суворої повсякденності, героїзм справді чернечого типу, що часто вимагає мужності більшої, ніж військова доблесть...

Єврейське поселення Хадера майже повністю було знищене ма­лярією. Вцілілі жителі, які не зда­лися, згадували про це так:

«Ми були, як втрачені — блі­ді, тремтячі, із трепетом у серцях. Приїжджали друзі, родичі, знайо­мі з інших поселень, і всі — з од­нією порадою, з одним благанням: залиште це місце, рятуйте своє життя, рятуйте честь і добре ім'я ішува («ішув» — община. — Авт.)...

Трагічна історія стане відома в галуті (староєврейське «галут» відповідає древньогрецькому «ді­аспора». — Авт.) і люди думати­муть про Ерец Ісраель як про «землю, що пожирає своїх дітей», але ніхто не здався. Втікати з поля бою? Залишити Хадеру, нашу Хадеру, щоб вона знову стала пусте­лею? Були навіть такі, хто казав: смерть у Хадері для нас краще, ніж життя без неї. Але серце обли­валося кров'ю, коли хвороба напа­дала на когось із нас. Коли бачили віз, що виїжджає в Яффу або Зіхрон зі своїм страшним вантажем, опускалися руки».

Стражданнями та завзятістю цих людей був створений рай­ський куточок Близького Сходу.

На голому місці, на пісках бу­ло побудоване місто Тель-Авів, од­не з найкращих міст Середземно­мор'я. Свою нову стару батьківщи­ну переселенці рясно окропили і своїм потом, і своєю кров'ю. Вони не задавалися питанням, що може зробити для них Ізраїль, більше стурбовані питанням про те, що вони можуть зробити для Ізраїлю.

Ці люди здійснили ще один подвиг — культурний, відродивши іврит, мову, на якій не розмовляли майже дві тисячі років. Іврит — це істинно єврейська мова, на відміну від багатьох псевдоєврейських мов, що виникли на основі німець­кої (ідиш), іспанської, фарси тощо. Навіть сам Теодор Герцль не дуже вірив у відродження староєврей­ської мови. Але знайшовся інший ентузіаст, Еліезер Перельман, який 1888 року писав:

«Три слова накреслені вели­чезними буквами на національно­му знамені: країна, національна мова та національна освіта. Наша національна мова — це іврит. У нашій країні, в Ерец Ісраель, в школах, що ми в цій країні від­криємо, ми повинні зробити її мовою навчання... відродження мо­ви стане початком відродження народу...

Як ми, євреї, не можемо стати живим народом, не повернувшись до країни батьків, так ми не може­мо стати живим народом, не повер­нувшися до мови батьків і не ко­ристуючись нею. Не лише як книжковою, але саме в усному мовленні, у великому й малому... у всіх життєвих заняттях, як усі народи користуються кожний сво­єю мовою».

Навряд чи можна сказати, що нам, українцям, тут нічому повчи­тися. Адже Україна ніколи не ста­не повноцінною державою без до­мінування української мови та культури, бо домінування іншої мови та культури перетворює Ук­раїну в культурну провінцію іншої країни. Але нам легше, бо україн­ці не припиняли розмовляти рід­ною мовою, ніколи українська мо­ва не була мертвою. Адже ізраїль­ським патріотам, ще довелося пере­жити внутрішню «мовну війну» між прихильниками івриту та прихильниками ідишу. Ідиш був рідною мовою мільйонів «ашкеназім» — європейських євреїв. І щоб перейти з мови індоєврейської лін­гвістичної сім'ї на мову, що нале­жить до семітської сім'ї, потрібно було докласти чималі зусилля.

Навіть великий єврейський поет Хаїм-Нахман Бялік зазначав, що на івриті потрібно говорити, а ідиш ллється сам. І проте це фун­даментальне національне зусилля здійснилося, і нині іврит — жива мова мільйонів ізраїльських гро­мадян. Але й за це потрібно було боротися. Студент із Росії Альтерман, який володів багатьма мова­ми, вступивши на землю Ерец Ісраель, дав собі дві обітниці: не за­лишати більше землю предків і розмовляти лише на івриті. Ось що з ним далі сталося:

«Спочатку я відправився в Петах-Тікву, але не знайшовши там роботи, пішов у Рішон-ле-Ціон на виноробний завод. Серед його ке­рівників були люди, які знали мо­го батька і чули про мене.

Вони запитали:

— Ти знаєш французьку?

— Ні, — відповів я.

— Які мови ти знаєш?

— Іврит.

— Ти освічена людина?

— Ні, — відповів я.

— Яку посаду ти хочеш отри­мати?

— Я хочу бути робочим. Вони подивилися на мене з презирством і послали на чорну ро­боту. Директор і наглядач не пе­реставали сміятися наді мною.

Одного разу наглядач зажадав, щоб я перелив вино з однієї бочки в іншу. Він стояв біля мене і давав мені вказівки на ідиші:

— Відкрий кран!

— Що? Що ти кажеш? — пере­питав я на івриті.

Він підійшов і відкрив кран сам. Потім почав кричати, звичай­но, на ідиші:

— Закрий кран!

— Що? Що ти сказав?

— Закрий кран зараз же! — за­волав він знову на ідиші.

— Що ти хочеш, щоб я зробив? — продовжував я висловлювати своє здивування на Івриті.

А вино все ллється і ллється... Наглядач почав скаженіти:

— Закрий кран, ідіот, і заби­райся звідси зараз же! — ці слова він кричав вже на івриті.

— Тепер я зрозумів, що ти хо­тів сказати, — спокійно відпо­вів я.

Того ж дня мене вигнали з ро­боти, але я знав — перемога зали­шилася за мною!».

Та якість, яку виявив студент Альтерман, соціолінгвісти назива­ють «мовна стійкість». Тобто, йдеться про здатність людини і ці­лого народу наполегливо зберігати свою мову, коли їм жорстко нав'я­зується інша. Між іншим, у 80-ті, 90-ті роки минулого століття деякі новоприбулі до Ізраїлю з колиш­нього СРСР репатріанти серйозно обговорювали питання про оголо­шення ще однією державною мо­вою (крім івриту та арабської) ро­сійської. Але люди, які своїми ру­ками створили Ізраїль, та їхні на­щадки не вважали за потрібне реагувати на такі претензії. А нові громадяни, хто краще, хто гірше, зрештою вивчили іврит.

Подивимося на нашу ситуа­цію. За підсумками всеукраїнсько­го перепису населення 2001 року, майже 80% жителів Києва склада­ють етнічні українці. Але чи часто ми можемо почути на вулицях і площах столиці України україн­ську мову? Хто не дає, хто заборо­няє? «Воріженьки» «воріженька­ми» , але потрібно подивитися й на себе, любимих. Крім об'єктивних причин політичного, культурного, правового, інформаційного харак­теру заважають суб'єктивні вади: лінь, безвідповідальність, байду­жість до долі свого народу, нерозу­міння й небажання розуміти, що мова є феноменально важливим чинником буття нації. Зрозуміло, багатьом учорашнім вихідцям із села, які забули рідну мову, пот­рібно тепер напружуватися, щоб її пригадати. Адже цією мовою роз­мовляли його мати, батько, дід, ба­буся, та й сам нинішній киянин у дитинстві. Адже євреям в Ізраїлі довелося пригадати абсолютно не­відому багато кому з них мову, якою не розмовляв ніхто з їхніх предків упродовж багатьох сто­літь! В одній цікавій книжці, призначеній для потенційних гро­мадян Медінат Ісраель, розповіда­ється наступне: «1893 року в Ерец Ісраель приїхав Ахад-ха-Ам (ви­датний діяч єврейської культу­ри. — Авт.). Він суворо розкрити­кував учителів, які старалися нав­чати дітей на івриті: їхня мова до того убога, що і вчителі, і учні справляють враження заїк, абсо­лютно не здатних висловитися. Але вчителі не опускали рук. Вони продовжували «заїкатися» на ів­риті і винаходити слова та нові вислови, вони переводили підруч­ники з іноземних мов, вони скла­дали письмові розробки уроків і користувалися ними замість під­ручників».

Коли Ахад-ха-Ам знову приї­хав у «Землю Обітовану» вже 1912 року, він був вражений колосаль­ним прогресом навчання на івриті й сказав: «У країні дійсно відбула­ся революція, і єврейські вчителі перемогли». Вія сказав ще, що «ві­ра творить дива».

А нам в Україні потрібно зро­зуміти, що є речі, які не зробить ні уряд, ні парламент, ні будь-яка влада, це може зробити лише сам народ: я, ти, він, вона... І починати потрібно з себе. Кожному. Розмов­ляти в Україні українською — це не найбільша жертва в ім'я своєї Батьківщини. Це те мале, що при бажанні може зробити кожний, хто любить Україну.

Ізраїльський досвід, досвід на­роду, який в XX столітті знайшов державність на 43 роки раніше, ніж ми, може багато чому нас нав­чити. У тому числі й головному: успіху досягає лише той народ, який готовий боротися і перемага­ти, готовий приносити жертви в ім'я своєї мети, який вірить у свою мету, бо віра насправді тво­рить дива.

Адже нам ще доведеться побо­ротися за дійсно українське і дій­сно незалежну державу. І в цій справі без кривавих мозолів на ру­ках і душах не обійтися, бо держа­ви тишком-нишком не створю­ються.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...