Болбочан і Директорія

15.09.2017 | 19:58   Роман Коваль
переглядів: 365

Скажіть-но, прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна пропадає і що треба щось зробити, аби спасти її?... Бідна Україна, ми боремся з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам!... Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями і писарцями… Так буде до тої пори, поки всі Ви, громадянські представники, не скажете: "Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ. А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ...".

Командир Запорозького корпусу й водночас командувач військ Лівобережної України, Петро Болбочан на заклик Українського національного союзу в ніч проти 15 листопада 1918 р. прибув із запорожцями до Харкова встановлювати владу Директорії. Це було не так просто, адже повстання відкрило кордони і червоні російські війська посунули в Україну. Підпільні структури більшовиків де тільки вдавалося провокували виступи збитих із пантелику класовою агітацією селян. Почалися заворушення і серед робіт­ників Харкова. Підняли голови й білі "єдінонєдєлімщікі".

Петро Болбочан попередив, що не допустить ні совітів робітничих де­путатів, ні монархічних організацій, які намагатимуться захопити владу. Він підкреслював, що запорожці борються за самостійну демократичну Українську державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була - монархічна чи більшовицька.

11 грудня Совєт, де більшовики мали більшість, нахабно проголосив себе єдиною владою в Харкові. Болбочан відповів жорстко, зокрема розі­гнав антиукраїнський мітинг у харківському театрі та більшовицьку сход­ку у клубі залізничників, арештував колегію залізничників Харківського залізничного вузла, які були проголосили страйк. Коли ж "Совет рабочих депутатов" намагався скликати так званий Інтернаціональний мітинг, запорожці і його розігнали.

Не допустив командир Запорозького корпусу й робітничого з'їзду, який хотіли провести меншовики, теж вороже налаштовані до Української держави.

Болбочан наказав віддавати до військово-польового суду всіх, хто виступав проти Української держави, - незалежно від партійної приналежності. Винниченка і його мостивих однодумців страшенно обурювало, що під суд потрапляли й соціал-демократи. А гасло Болбочана "Бий большевиків, ко­муністів, ворогів нашої нації" вони вважали антинародним.

Голова Директорії Володимир Винниченко, який боявся виглядати в очах більшовиків недемократичним, був обурений діями Болбочана, назвав його "виразним і свідомим реакціонером", який "убив на всьому Лівобе­режжю авторитет і вплив Директорії". Винниченко навісив на Болбочана ярлик "найлютішого противника і ворога" Директорії [14, с. 145- 146].

Згодом Болбочан писав Головному отаманові Петлюрі: "Ви особливо багато працюєте і думаєте над тим, аби не розсердити І догодити Вашим Московським товаришам - більшовикам, аби не показатися в їх очах противодемократичними. Ви не бачите того, що цим плодите на Україні таких же товаришів-більшовиків, і не бачите того, що через більшовизм ведете Україну до "єдиної Росії" [10].

Класова ненависть Володимира Винниченка до Миколи Міхновського, Павла Скоропадського та Петра Болбочана мала катастрофічні наслід­ки для української державності. Петро Болбочан точно підмітив причину: "Ви всі боялися, що буде чоловік, котрий не зможе стерпіти авантюристів і кар'єристів" [10].

А Красна армія заливала Харківщину: під московські чоботи впав Куп'янськ, окупанти підходили до Харкова. Але Винниченко не міг повіри­ти, що більшовики, союзники УНС у протигетьманському повстанні, піш­ли війною на Україну. Повідомлення Болбочана про просування Красної гвардії у глиб України голова Директорії вважав брехнею і провокацією. Та що Винниченко! Генеральний штаб не вірив, що наступають організовані, міцні, регулярні частини російської армії, хоча Болбочан сповіщав навіть номери полків і прізвища командирів.

Болбочан не міг розпочати воєнних дій проти червоних, оскільки Ди­ректорія не оголошувала війни. Військові операції проти російських оку­пантів члени Директорії напевно б розцінили як спробу розбити "єдність революційного фронту", бажання "посварити український та російський народи". У своїх телеграмах до Києва командир Запорозького корпусу рі­шуче вимагав, щоб Директорія оголосила війну агресорам. Але Директо­рія вагалася.

На початку січня, під тиском німецького командування, Болбочан зали­шив Харків. 10 січня телеграфом він інформував Петлюру: "На нас насува­ються російські большевицькі війська, над організацією котрих цілий рік працювали найкращі старшини генерального штабу російської армії. Це військо воює з ідеєю українства, воно з наміченою метою йде знищити все те, що підтримує Україну... Необхідно Київу кинути всі балачки, необхідно оголосити сувору і тверду владу і проводити її в життя... Хай Київ завору­шиться, хай відверто подивляться небезпеці в вічі, і тоді побачите, що тре­ба йти не на компроміси з большєвиками, а рішуче з ними боротися" [85].

Лише 16 січня 1919 р. уряд УНР "мусив офіційно ствердити існуючий уже від кінця листопада фактичний стан війни Совєтської Росії проти Укра­їни" [81]. Але й визнавши факт війни, Винниченко звинувачував в інтер­венції не Москву, а Болбочана, котрий намагався не допустити "українсько-російського порозуміння" і "провокував" війну з "братерським" народом.

Петра Болбочана, уособлення дисципліни, перо Винниченка намагалося зобразити реакціонером, паном, ворогом демократичних свобод. Болбоча­на верховоди Директорії звинувачували навіть у тому, що він цілує ручки дамам "Болбочан, - писав уенерівський прем'єр Борис Мартос, - нагадує скоріше офіцера добровольчеської армії, ніж українського старшину. Його зовнішньому вигляду відповідав і внутрішній зміст його особи" [81, с. 27].

Отак галантний з дамами Болбочан став "ворогом демократії", а на­справді ворогом анархії та вседозволеності, яку сіяла Директорія. Від "за­надто великої демократичності" Директорії, зауважував Петро Болбочан, Україна вкривається "пожаром, анархією і може зовсім згоріти", "А коли наступить уже зовсім тяжкий час, - пророкував Болбочан, - будете тікати закордон" [10].

Уенерівська преса розпалювала безумну кампанію дискредитації Болбочана. Що тільки про нього не говорили: "зрадник", "провокатор", "контр­революціонер", "пересічний амбітник", "злочинець"...

Безпрецедентні образи вихлюпувалися і на штаб Запорозького корпусу та лицарів-запорожців. Уенерівські писаки на всі заставки ганьбили, як во­ни говорили, "балбачанІвську офіцерню", просякнуту, бачте, "російським духом". І це тоді, коли в тяжких оборонних боях проти москалів запорожці сотнями гинули, захищаючи Батьківщину. Так, у бою біля станцій Мерчик і Максимівка майже повністю загинув 1-й Республіканський піший полк Запорозької дивізії. Чисельність інших полків через втрати у боях зменшилася до 200-400 вояків.

Болбочан заклинав Директорію і головне командування, від яких не мав практичної допомоги, припинити балачки і стати на рішучу бороть­бу проти більшовиків, але Директорія більше, ніж більшовиків, боялася Болбочана, Зеленого та інших авторитетних українських воєначальни­ків, підозрюючи їх у бонапартизмі.

Бонапартом міг бути тільки Петлюра. Нещасний Петлюра.

У час катастрофи на Лівобережжі він послав з перевіркою діяльності Болбочана начальника Генерального штабу Василя Тютюнника. Той не знайшов нічого ліпшого, як звинуватити запорожців у тому, що вони "не мають під тризубами на головних накриттях червоних стрічок та ходять у наплечниках із відзнаками ранг старшин І підстарший як за Гетьманщини" [54]. Отамана ж Зеленого, навпаки, Директорія обвинувачувала, що його хлопці використовували червоний колір.

Вислухавши Тютюнника, Болбочан різко наказав йому, щоб той сам зняв - і негайно! - зі свого кашкета "червону бинду, як емблему комунізму і поневолення вже значної частини України більшовицькими ордами" [54].

Сотник Барило стверджував, що зі штабу Головного отамана до Запорозь­кого корпусу надійшло близько тридцяти наказів, аби запорожці не корис­тувалися старшинськими і підстаршинськими відзнаками та ще й почепили під тризуби червону стрічку. Болбочан наказав знищувати цей "глупий наказ революційних маніяків" [54, с. 8]. Сотник Барило так і робив.

Такого ставлення до своїх наказів Петлюра потерпіти не міг. І він нака­зує своєму фавориту Омеляну Волоху "заарештувати Болбочана зі штабом і на місці розстріляти" [53]. Це свідчення штабного старшини Запорозького корпусу сотника Барила підтверджував полковник Іван Дубовий.

Звичайно, апологети Петлюри заперечували вину Головного отама­на, казали, що Волох самочинно арештував Болбочана. Якщо так, то чому Петлюра не звільнив Болбочана і не покарав Омелька Волоха за військо­вий злочин?

Злочин було вчинено 22 січня в Кременчуці, де Запорозький корпус мав намір на лінії Дніпра зупинити ворога. Арешт ці наміри поламав...

Запорожці хотіли визволити свого командира, але той, сподіваючись на справедливе вирішення своєї справи, заборонив це робити. Однак, підозрюючи Волоха у намірах знищити Болбочана в дорозі, запорожці - разом з волохівськими "чекістами" - виїхали з арештованим полковником до Ки­єва. Болбочан міг втекти з дороги, але він сподівався на правовий розгляд своєї справи. Коли Болбочана з найближчими офіцерами - полковниками СелІванським та Гайденрайхом - привезли до Петлюри, той зблід і вигук­нув: "Що ви наробили?! Чого ви їх сюди привезли?!" [53].

Болбочана вселили у 22-гу кімнату київського готелю "Континенталь". У сусідньому, 21-му, номері жив Головний отаман. Хоч і мешкав він через стінку, та не знайшов часу зустрітися з Болбочаном і пояснити, за що того арештували. Позиція слабкої людини!

Володимир Винниченко, до якого із запитаннями про причину арешту Болбочана звернулася делегація січових стрільців, відповів, що "причиною арешту став "недемократизм" Болбочана" [16]. А коли сотник 2-ї Запорозької дивізії Никифор Авраменко запитав Петлюру, в чому ж обвинувачують Болбочана, Головний отаман відповів: "Отаман Болбочан роз'їжджав і жив у сальон-вагоні, а то недемократично" [85].

Євген Чикаленко 24 січня 1919 р. в щоденнику висловив міркування, що Болбочана арештували за те, що він рік уперто бився проти більшовиків. "Те­пер усю вину складають на Болбочана, - писав Євген Чикаленко, - навіть обвинувачують його у зраді, але певніше всього, що це результат більшовицької інтриги або старшинської зависті, бо Болбочан придбав собі славу невтомного борця з большевиками, з якими він без перериву воював цілий рік, і в подяку за це (а може, якраз за це) тепер і арештували його" [97, с. 209].

Арешт полковника Болбочана деморалізував багатьох українських військових. Зокрема, вже через два дні після його арешту Матвій Григор'єв надіслав до штабу Запорозького корпусу в Кременчук таку заяву: "...В Києві зібралась отаманія, австрійські фендрики резерви, сільські вчителі та всякі кар'єристи і авантюристи, які хотять грати ролю державних мужів і

великих дипломатів. Це люди нефахові і не на місці, я їм не вірю і перехо­джу до більшовиків, бо після арешту полковника Болбочана я вже не вірю в добро для нашої Батьківщини" [55].

Подібне становище зайняв і Юхим Божко, отаман Запорозької Січі, який сказав, що полковник Болбочан був для нього "єдиним авторитетом, а після його арешту він [Божко] вже не вірить в українські успіхи, доки на чолі українського руху будуть стояти нефахові люди типу Петлюри, а то­му він робиться отаманчиком першої категорії, як І Петлюра з своїм ото­ченням" [55].

У Києві Болбочан прагнув з'ясувати причини арешту, але ні Петлюра, ні представники уряду (крім генерала Грекова) не захотіли з ним зустріти­ся. Тоді Болбочан вдається до відкритого листа. Направляє його Симонові Петлюрі (який жив через стінку!), членам Директорії, прем'єр-міністрові, начальникові Генерального штабу, голові Українського національного со­юзу, голові партії соціалІстів-самостійників. Копії листа надіслав Олександрові Грекову, Євгенові Коновальцю та до редакцій українських і ро­сійських газет:

"Я просив, аби до мене хто-небудь зайшов, щоб запитати про "мою зраду" та "мої злочинства", але видно, що всім Вам сором мені в вічі дивитись, бо український уряд всі свої помилки рішив взвалити на мою шию. (...) За що я заарештований? (...) Може, за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може, за те, що зумів збудувати міцну кад­рову військову частину і зумів її оборонити [від] безталанного міністер­ства Центральної Ради Голубовича? (...) Може, за мої гучні побіди? Може, за те, що я передбачав, що за повстанням буде анархія, і вимагав організо­ваності, а не демагогії І не боявся це Вам в вічі казати? (...) А може, за те я арештований, що зразу дав зрозуміти, що ті люди, котрі засіли в Генераль­ному Штабі, по більшості не фаховці? (...)

Що Ви всі робили? (...) Ви не тільки не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати навить діяльність своїх частин і всякими засобами провоціровали моє чесне ім'я! (...) Скажіть, будь-ласка, що Ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть-но, чи було хоть одно Ваше роспорядження с самого початку пов­стання, котре мало би метою організацію армії, а не популяризацію Ваших імен, і не руйнувало би армію? (...)

Скажіть-но, прошу Вас щиро, чи задавалися Ви думкою, що Україна про­падає і що треба щось зробити, аби спасти її? (...) Бідна Україна, ми борем­ся з большевиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а уряд український іде назустріч большевизму і большевикам! (...). Ви не можете розбиратись в самих простих життьових питаннях, а лізете в міністри, лізете в керовники Великої Держави, лізете в законодавці замісць того, аби Вам бути самими звичайними урядовцями і писарцями. (...) А в повіти і губернії кого Ви посилаєте? Таких же, як і Ви, а як де-небудь і попа­дається людина порядочна й працьовита, Ви спішите таких замінити! (...) В час повстання я казав Вам – не ламайте адміністративного апарату, мі­няти зараз тільки головних керівників - Ви не згоджувались, Ви сліпі були і тілько твердили, що все, напоминающе гетьманське, повинно згинути... Бо Вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повтори­лося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і Міністерстві Голубовича, - "ні, - казали Ви всі, - цього вже не буде, ми вже навчені". Хі­ба навчені? Ой багато ще треба Вас вчити. (...)

Так буде до тої пори, поки всі Ви, громадянські представники, не скажете: "Я ПЕРШЕ ВСЬОГО УКРАЇНЕЦЬ. А ПОТІМ ВЖЕ ПАРТІЙНИЙ ДІЯЧ (...)".

Требую для себе свободи, я її заслужив, Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з Вами більше я не буду - не по дорозі. Отаман Болбочан. 26/1-19, Київ, отель "Контіненталь", № 22" [10].

Подібно Петлюра хотів учинити з отаманом Зеленим. "Головному" не сподобалося, що Зелений повернувся з Галичини. Петлюра був дуже сердитий. Ось його наказ: "Позаяк Окрема Дніпровська дівізія в більшости розбіглась і відмовилась їхати на Галицький фронт, наказую: Дівізію лі­чити розформованою, за винятком першого Дніпровського полку, Гар­матної бригади та Червоного кінного куріня. Цім частинам існувати під назвою: Дніпровський окремий полк, Дніпровська окрема гарматна бри­гада, Червоний Дніпровський курінь. Полк та гарматну бригаду лічити в складі військ Галичини, Червоний Дніпровський курінь приєднується до Осадного Корпусу.

Гроші і все майно по описам передати Осадному Корпусу, котрому негайно вислати охорону всього цього майна.

З решти людей дівізії сформувати сводний курінь під керуванням Військового старшини Леонтовича, котрому поступить в роспорядження Командіра Осадного Корпусу.

Командіру Осадного Корпусу призначити слідство для вияснення при­чин розпаду дивізії й притягнення до судової відповідальності винних.

Начальнику дівізії отаману Зеленому і його помішнику отаману Данченко здати всю відчітність і майно Командіру Осадного Корпусу і знахо­диться при штабі цього корпусу до скінчення здачи і слідства.

Головний Отаман Петлюра. Начальник Генерального Штабу Отаман Осецький. З оригіналом згідно: Начальник Загальної Управи сотник Введенський" [89, с. 235 - 236].

Зелений цього наказу не виконав. Якби виконав, то напевно разом з Олександром Данченком потрапив би до рук швидкого на розстріл сотника Юліана Чайківського. А судили б отамана за "військовий злочин" у воєн­ний час. Сумніватися не доводиться: розстріляли б ні за цапову душу - на радість москалям та оточенню Петлюри. Трипільці не мали іншого вибору, як залишити Республіканське військо. Але, перед тим як вирушити додо­му, Зелений грюкнув дверима - забрав у Святошині військові склади. Вже зі свого "удільного князівства", з Трипілля, "князь Данило" прислав Коновальцеві "ультимативне домагання: або скинути Директорію, оголосити радянську владу й тоді мати в ньому, Зеленому, союзника, або рахуватися з його збройним повстанням проти республіканських військ" [43, с. 308]. Так принаймні стверджував командир Осадного корпусу Євген Коновалець. Текст цього "ультимативного домагання" досі ніде не опубліковано. Може, не зберігся? А може, й не було його.

Коновалець писав у споминах, що кілька разів по телефону говорив з командиром уже ніби розпущеної Дніпровської дивізії, умовляв його сха­менутися. Посилав парламентарів - чи не каральну експедицію Думіна? -пояснював, у якому катастрофічному становищі опинилася Українська На­родна Республіка, "просто молив його залишити цю авантюру й приступи­ти до співпраці..." [43, с. 308].

От тобі і маєш - суворий командир Осадного корпусу "молив". Взагалі, дивними виглядають прохання повернутися на неминучу смерть. Умовлян­ня не допомогли - Коновалець не мав довіри серед трипільців, як і Петлю­ра, який і заварив усю цю кашу 19 грудня.

Покинули військо УНР й інші селянські загони - на початку січня 1919 р. стотисячна армія, яку Директорія вважала своєю, зменшилася вп'ятеро. Це ж треба так керувати!

Невдоволення політикою Директорії яскраво проявилося на селян­ських з'їздах. Один з них відбувся у Григорівці, інший, Київський повіто­вий селянсько-козацький з'їзд, - у січні 1919 р. у Трипіллі. На обох селяни виливали свою образу на Петлюру та інших діячів Директорії. Все ж, по­при розчарування, селяни на повітовому з'їзді у Трипіллі ухвалили зваже­не рішення: підтримувати Директорію до тих пір, поки вона йтиме разом з революційним селянством І пролетаріатом. Це Директорії не сподобало­ся - вона вирішила покарати тих, хто в ній засумнівався.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...