НАФТА, ЦАРГОРОД І УКРАЇНА

21.08.2017 | 11:33   Дмитро Донцов
переглядів: 377

Коли трактувати Егейське, Адріятичне і Чорне моря як затоки Середземного (а так воно і є), то виявиться, що відібрання Царгорода, Катара, Каїра і Смірни від турків, а Києва – від росіян – се лише останні кроки того великого європейського Drang nach Osten3, який викидає за море обидві пів азійські держави, що через забудькуватість історії лишилися ще на нашім континенті. У сім великім русі Україна могла б відіграти свою роль.

Генуезька нарада не скінчилася ні для нас, ні для справи відбудови Европи ніяки­ми корисними наслідками. Але її закулісовий бік відкриває перед нами дуже цікаві перспективи, на які хочу тут звернути увагу.

Головна майже причина невдачі конференції була незгода щодо російської полі­тики Франції і Бельгії – з одного, Англії – з другого боку. Офіціяльно ходило їм про зворот чужинецької власности, сконфіскованої Совітами, в дійсності ж річ була в тім, кому належатиме право експлуатації кавказької нафти: чи англійсько-голандськІй гру­пі « Royal- Dutch- Shell», що зашкодило б бельгійським інтересам, чи американській « Standard Oil», під доглядом якої стоять франко-американські нафтові товариства, де французи мають більшість в адміністративних рядах. Наразі ся конкуренційна бороть­ба не вирішена, але вона показує нам ті шляхи, якими йтиме західний капітал, коли він практично візьметься до відбудови земель колишньої царської імперії. Ся від­будова зачнеться, отже, - чи Совіти впадуть так скоро, чи ні – від «окраїн» сеї Імперії, найбільш багатих на матеріяльні ресурси. Чи при тім переможе англійський капітал, чи американсько-французько-бельгійський – не знати. Але, знаючи залізну впертість британської політики, особливо в здобуванні для себе впливу за країни з нафтовими джерелами, дуже правдоподібно, що їй удасться й тут отримати перемогу над своїми конкурентами, ба, може, навіть запрягти до свого воза Францію так, як колись вдалося « Shell Co» цілковито абсорбувати ротшильдівську « Societe de Naphta Caspienne et de la Mer- Noire». Політично ся перемога (або змагання до неї) виявилася б у змаганні закріпити за собою вплив на Чорному морі і в Царгороді. Те, що Англія думає тут не лише про економічні, а й про політичні впливи, видно хоча б із того, що Росія й Туреччина воліли б віддати експлуатацію Кавказу скоріше далекій Америці, політичного впливу якої вони не бояться. Колишній турецький морський міністр Кемаль-Паша відверто заявив у « New York Herald», що плани Англії на Дарданелах диктуються власне її замірами щодо бакинської нафти. Се й було, м. и., причиною, що Англія спротивила­ся запрошенню Туреччини до Генуї.

З сього погляду набирає для України, краю, положеного над Чорним морем, величезного значення доля Царгорода. Подібно до багатьох побережних країн, як Португалія, Каталонія, Голандія, Данія, Норвегія, Україна намагалася віддавна від­городитися політично від решти східноєвропейської рівнини. Сю тенденцію можна простежити аж до початків історії нашої країни, до часів, коли вона була заселена зовсім иншими племенами, як скитами або готами. Паралельно з сею тенденцією побережжя ( Strandlant) до незалежности йшла инша. До сеї прямували двоє наших сусідів, що хотіли втягнути Україну в свою політичну систему і таким способом за­снувати велику «навколоморську державу», в якій Чорне море було б її внутрішнім озером. Змагали до сього Туреччина і Росія, роблячи при тім те саме, що Швеція і Московщина в Балтиці, Італія і Австро-Угорщина в Адрії, Греція й Туреччина в Егейськім морі, Америка в Мексиці, Англія в Ла-Манші, а старовинні Рим і Картаген у Середземнім морі. Наші сусіди прагнули головно неперерваної лучності цілого Чорноморського побережжя. В тій цілі Росія намагалася знищити незалежність Криму і Грузії та инших кавказьких племен, а в останній війні – завоювати Вірменію.

Те саме робила Росія й на західних берегах Чорного моря, кладучи свою руку (за Ми­коли І) на Молдавію і Волощину, анексуючи Бесарабію і бажаючи в 1878 р. зробити з Болгарії свого васала. Жертвою сеї політики впала й Україна, без якої неможли­во було встановити неперервану лучність побережжя ані думати навіть про заняття Царгорода, сеї корони «навколоморської» політики Росії... Турецький протинаступ (з тими самими цілями!) йшов туди ж, куди йшов російський, тільки в протилежнім напрямку – з півдня на північ. Туреччина змагала до узалежнення від себе Криму, Кавказу, Молдавії з Волощиною та України, що була кільцем, яке замикало турець­кий ланцюг навколо Чорного моря. Останньою ремінісценцією сеї політики Порти було визнання України Туреччиною в Бересті. Правда, замість Туреччини, діяла тут властиво Німеччина, але не як Прусія зі своїм головним містом Берліном, тільки як держава, що мала вже свою другу столицю над Дарданелами. Мусила, отже, робити стару політику султанів: росіян відкинуто з Ерзеруму, Карса й Батума, з Галичини й Румунії, їхній похід по обох боках моря на полуднє стримано; Крим став вільним, а в Києві з'явився знов український гетьман, у 117 років по смерті останнього, бо, як довго Царгород знаходився в чиїсь сильній руці, сиділи на Україні гетьмани, а не російські генерал-губернатори.

Зміна, що зайшла восени 1918 р., не мала найменшого впливу на взаємні відносини сил між Царгородом і Москвою. Лише що місце Німеччини над Босфором зайняла Англія, яка, спираючись на свій флот і численні морські станції в Середземнім морі, ледве чи дасть собі видерти свою цінну здобич. Таким способом у Царгороді постає заново міцний політичний центр. Виникає питання: чи новий пан Золотого Рогу продо­вжуватиме російську й українську політику своїх попередників? У минулім робив він се, але дуже обережно, бо тоді була Англія не переможцем Порти, а союзником навіть de fakto 1 суверенної Туреччини.

Се було в 1853 р., коли Англія разом із Фран­цією поспішила на рятунок Порти, щоб не дати витягнутим по обидва боки Чорного моря рукам Росії злучитися в Царгороді. Союзники підтримували тоді сепаратистські рухи на Кавказі (Шаміль), боронили від російського впливу Молдавію і Волощину й старалися «відросійщити» Чорне море, забороняючи Росії Паризьким миром 1856 р. мати на ньому військовий флот. Може, відносини не були тоді дозрілі, щоб змусити союзників розширити свої плани, щоб додати до того ланцюга земель (Румунія і Кав­каз), що ділили б Росію від Чорного моря, нове кільце – Україну. А може, причиною того була нагла смерть царя Миколи й припинення війни...

Сю свою політику продо­вжувала Англія в 1878 році, не даючи російським військам зайняти Царгород. Цікаво, що й тепер – по новім страшнім упадку Росії – зачинає Англія свою східну політику (чи не «навколоморську»?), так само, яку 1855р. від Румунії і Кавказу, від визнання незалежносте Грузії і від гарантій новонабутих бесарабськнх земель Румунії. Коли б се дійсно були перші кроки в реалізації далекосяжних планів щодо створення великої надморської федерації навколо Чорного моря, то тоді можна вияснити і вперту опо­зицію Англії у справі визнання східних кордонів Польщі. Сю позицію і рівночасне визнання східних кордонів Румунії можна б вияснити тоді тим фактом, що поширення Румунії (чорноморської держави) на схід ніскільки не перешкоджало б постанню при­ємної Англії навколоморської федерації (або Interessengemeinschaft2). Навпаки, лінії польської і російської експансії на полудневий схід (зглядно полудневий захід) роз­ривали б той ланцюг, що його колись Туреччина, Росія і Німеччина (а тепер, може, Англія?) хотіли затягнути коло Чорного моря.

Правда, щойно наведені факти – се лише познаки, з яких не дадуться вивести певні висновки щодо української політики Англії, але зате дуже правдоподібні. Бо, стараючись забезпечити свої новонабуті нафтові поля в Месопотамії, Англія всіма силами поборює ангорський уряд і мобілізує проти нього Грецію. Чи її кавказькі пла­ни не змусять її до тої самої політики на північних берегах Чорного моря?

Кого висуне Англія проти московських союзників Анґори, що так само викидали її з багатого нафтою Кавказу, як Кемаль – із багатої нафтою Месопотамії, - не знати, але мимоволі постає можлива аналогія між британською політикою на полудневих і північних берегах Чорного моря. На полудні, в азійській Туреччині створила Англія низку самостійних держав, що ділять Месопотамію від Ангори. Чи за відповідної сили українського національного руху й слабкости Росії (а такою ослабленою вона вже давно не була!) не прийшло б до голови сент-джеймському кабінетові зініціювати політику «держав-буферів» також і на півночі Чорноморського побережжя? Політику, що старалася б так само відділити Кавказ від Москви, як Месопотамію від Ангори, або взагалі Росію від Чорного моря, особливо, коли б Англія зацікавилася відбудовою України так само, як відбудовою Кавказу?

Усе се питання, на які не можна ще дати відповіди, але які треба вже тепер собі поставити. Тим більше, що се могло б об'єднати, як я натякнув угорі, всіх українців, у кому б вони не бачили свою головну небезпеку. Бо ідея нової чорноморської спіль­ноти звертається своїм вістрям проти всіх держав, що, розширюючись до Чорного моря з півночи до полудня, відбирають сій ідеї всяку змогу здійснення...

У кожнім разі одне певне: до сеї політики була б Англія змушена ще з инших дуже важливих причин. Бо в Царгороді дістане Англія не тільки новий і важливий пункт опертя, але й пункт, стало наражений на напад зі сходу й півночи. Буде, отже, приневолена якимось способом забезпечити себе проти сих нападів (із сього погляду цікаво, що Англія зажадала від Росії в Генуї нейтральности в греко-, себто англо-турецькїй війні). Для спокійного посідання Царгорода так само треба було б Англії «відросійщення» північних берегів Чорного моря, як і «відтурчення» східних. І се тим більше, що в разі щасливого російського нападу на Малу Азію Англії довело­ся б віджаловувати не лише, як перед 1914 р., нереалізовані зиски, але й виряджену шкоду. Чи Англія з сих причин уже тепер зацікавиться українською справою і чи в найближчій будучині прийде до конфлікту між Лондоном і Москвою, важко сказати. Проте дві речі є певні: перша — що заміри державних мужів гратимуть тут підрядну роль, бо Німеччина також не хотіла сваритися з Росією, але її добра воля не допомо­гла тут нічого, відколи вона розширила свої впливи на Царгород і Малу Азію; друга – що найбільші несподіванки, аж до громадянської війни, не виключені в країнах, де стираються між собою могутні інтереси нафтових компаній чи инших трестів або дотичних урядів. Так є в Туреччині, як я вже показав. Так є в Мексиці, що по довгих роках спокійного поступу за президентури Порфіра Діяса стала здобиччю грома­дянської війни, яку так властиво ведуть американська « Standard Oil» з англійською « Mexican Eaglе».

Що ся конкуренція часом може вийти поза рамки цивільної війни, свідчить уже згаданий приклад Греції, на яку сперлася Англія, боронячи свої економічні інтер­еси. Англія потребує Царгорода для забезпечення своїх господарських впливів на Чорнім мори. Забезпечення ж Царгорода вимагає поширення не тільки її еконо­мічних, але й політичних впливів на берегах сього моря, відповідно ослаблення Росії і всіх инших держав, що мають лінію посування, звернену на полуднє, - ось перша думка сеї статті. Друга є та, що відносини, які уложилися внаслідок Версальського миру на Близькім Сході між Великою Британією і Росією, дуже на­гадують ті, які там існували перед Кримською війною 1853-1855 рр.

Висновки з них хай зробить сам читач. Які б сі висновки не були (не треба ніколи бути заве­ликим оптимістом), але все одно можна з певністю передбачити, що від Царгорода промінюватиме на цілу Україну відтепер велика атракційна сила, подібна до тої, яку мала колись могутня шведська імперія на свої заморські землі, Фінляндію і Балтику. Коли візьмемо до уваги зміцнення значення Царгорода, ослаблення позиції Москви, далі збільшення англійських впливів в азійській Туреччині і на Балканах, як і факт, що Україна економічно-торговельно все тяжіла до Заходу, то виробимо собі ясне по­няття про той вплив, який робитиме тепер Царгород як центр нової навколоморської спільноти інтересів на різні побережні держави, а особливо на Україну і на зміцнен­ня її сепаратистського руху.

Коли візьмемо до уваги те, що Росія своїми традиціями, постанням (із татарської держави), властиво, як і Туреччина, - неевропейська держава, тоді можемо пояснити собі і визвольний рух українців, і німецький, і англійський похід на Царгород як ета­пи одного й того самого великого руху Европи проти Азії. Розглянуті з сього погляду всі сі факти являться нам тоді як події одного й того самого порядку, що й еманси­пація Еспанії і викинення маврів до Африки; як визволення балканських слов'ян від турецького, балтійських народів з-під російського панування, нарешті, як експансія європейців до Африки і греків до Азії. Коли трактувати Егейське, Адріятичне і Чорне моря як затоки Середземного (а так воно і є), то виявиться, що відібрання Царгорода, Катара, Каїра і Смірни від турків, а Києва – від росіян – се лише останні кроки того великого європейського Drang nach Osten3, який викидає за море обидві пів азійські держави, що через забудькуватість історії лишилися ще на нашім континенті.

У сім великім русі Україна могла б відіграти свою роль. Згадана вище різниця в становищі Англії до Румунії та инших східних держав відкриває перед нами можли­вість, що сю роль могла б відіграти не та чи инша частина України, лише вона ціла. Зворіт, який приберуть справи європейської політики по Генуї, вартий для нас найпильнішої уваги.

1 Насправді, фактично (лат.).

2 Об'єднання різних людей на основі спільних інтересів (цім.).

3 Наступ на Схід (нім.)

Літературно-науковий вісник.– 1922.- Кн.2.

Донцов Д. «Вибрані твори». Дрогобич-Львів. Видавнича фірма «Відродження. Том V, стор.146-149.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...