ПРО ЩО І ПРО КОГО СПІВАЛИ НАШІ ПРЕДКИ (уривки з книги "Великий код України-Русі")

18.08.2017 | 10:50   Сергій Піддубний
переглядів: 513

Одиницям відома колядка “Йордан – вода студена”, що співали в селі Луг, Надвірнянського району Івано-Франківської області. Колядка засвідчує не тільки велику любов галичан до Христа, але й відкриває деякі таємниці. По-перше, здається, галичани ні на мить не мають сумніву, що він виходець з їхньої землі, а отже його мати (пресвятая Діва) ховає малого від жидів (царя Ірода, який хотів убити його) в травах, Чорних лісах і Чорних горах – тобто в Карпатах...

Маємо пісні од Отців наших
про красне життя в степах та про славу Отців.
Ілар ХОРУГИН

“І тільки один лишився йому, дивному цьому народові, скарб од далеких прадідів. Цей скарб єдиний – то рідна мова й рідне письменство, тією мовою писане: обоє – як вираз його духової істоти, як символ його опрічності, як пам’ятка од минулого й надія на прийдущі, треба сподіватись – недалекі вже, часи”, – писав академік Сергій Єфремов у своїй передмові до “Історії українського письменства”. Однак я б не казав, що письменство це єдиний скарб українського народу, що дійшов до нас з далеких часів. Є інший, дещо давніший скарб, залишений нам пращурами. Він не менш цінний і навіть доступніший – це усна народна творчість. Для неї навіть не обов’язкове знання письма – були б гарна пам’ять та кмітливий розум.
Ніщо так не будоражить душу як слово поєднане з чарівним голосом і задушевною мелодією, тобто пісня. Пісня народжується духом пророків і містить в собі силу, що здатна піднести кожного до рівня пророчого натхнення. Цим засобом впливати на людей, як ми вже читали, успішно користувався бог Аполлон і пророк Орфей. Співали гімни в священних Дельфах, в інших стародавніх святилищах, співають під час відправ майже в усіх світових релігіях дотепер.
Пісня одухотворяє людину, дає їй крила і возносить до небес. У житті українського народу вона відігравала дуже важливу роль. Пісня для наших предків була на рівні молитви. Як свідчить Велесова Книга, були пісні слави Богам: “А ввечері, коли вже вогнища розкладені, запалимо їх і славу вечірню заспіваємо Дажбу нашому” [54, д. 12]; пісні закличні: “Блискучими крилами б’є Мати свята і співає пісню до січі” [54, д. 7Є]; пісні переможні: “Це ж у Синє море скинули з берега готів тих і проспівали над ними переможну пісню хвали” [54, д. 7Б]… Наша пісня мала магічний вплив навіть на ворога: “Перси не гналися за нами, а прийшли до країв наших і там почули пісні наші до Інтри, і воліли вірувати Богам нашим та до своїх не силувати” [54, д. 6Г]...
Говорячи словами С. Єфремова, пісня також є “пам’яткою од минулого”, вона зберігає чимало свідчень з нашої сивої давнини. Тобто, по суті, є кодом родової пам’яті.
Кілька пісень і колядка, наведені нижче, підтверджують це.
Видатний український письменник Юрій Яновський (1902-1954) в романі “Чотири шаблі” зберіг пісню, на яку звернемо увагу найперше. Ось цей уривок з роману:
“Старе й молоде рушає в танок. Ходором ходить подвір’я. Бубон клацає й гупає, як веселий парубійко. Переплуталися пари: на втіху, на сміх. Та скрипка вже стомилася. Десятки рук частують скрипака, кожний хоче з ним випити, поцілуватися, кожного скрипак хоче пославити на скрипці, і постає галас, гомін.
Поміж трьома дорогами, –
починають легко, поволі дівочі голоси.
Рано, ра-но! -
допомагають їм хлопці.
Поміж трьома дорогами, ра-не-сенько!
Дівчата стоять у гурті, обнявшись. Хлопці оточують дівчат. Пісня радісна охоплює подвір’я.
Там здибався князь з Дажбогом, рано, рано,
Там здибався князь з Дажбогом, ранесенько.
Сонце спускається на вечір. Воно дивується, як можна йому зустрітися з князем, з молодим. Сонце поломеніє.
Ой ти, боже, ти, Дажбоже, рано, ра-но,
Зверни ж мені з доріженьки, ранесенько.
Бо ти Богом рік від року, рано, ра-но,
А я князем раз на віку ранесенько!
Хлопці підморгують дівчатам. Скрипка відпочила й запрошує знов до танка. По землі розтікається вечір…”

Що то за три дороги, що за князь такий, що здибався із самим Сонцем-Дажбогом ранесенько та ще й має право просити уступити йому дорогу? Ніхто не міг дати зрозуміле тлумачення цій пісні. Не під силу була б ця загадка і мені, якби не Велесова Книга, про яку не відав Ю. Яновський і яку нині ігнорують багато вчених.
Натомість розгадка пісні з роману ховається вже в перших рядках цієї унікальної літературної, історичної та духовної пам’ятки українського народу:

Даремно забуваємо доблесні старі часи наші
та йдемо куди не відаючи,
і, оглядаючись назад, запитуємо: “Хто ми?”
Стидаємося Наву, Праву і Яву знати
та розуміти, що це Дажбо створив нам яйце,
що є Світ-зоря, яка нам сяє.
У тій безодні повісив Дажбо Землю нашу,
аби вона удержана була,
бо він – душі Пращурів суть, які
світять нам зорями од Ірію...

“Лише в пісні увічнення доблесті, та дано її небагатьом”, писав Піндар (518-438 рр. до н. е.). Пісня, збережена і передана нам Ю. Яновським, саме така. Вона оспівує князя, що загинув у бою, і, звісно, в нагороду за мужність і славу, якою він покрив себе, його душа має зійти на небо. Три дороги, на яких він здибався з Дажбогом, – це найвищі земні і позаземні сутності, що урівноважують Всесвіт – Нава, Права і Ява (потойбічний світ, світ Божих законів і земне життя). Сам Дажбог (Сонце) – це четверта величина, це син Бога-Творця Сварга, за Велесовою Книгою, Бога Прави, Яви і Нави, яких “маємо за істину, і ця істина наша переборює сили темряви і до блага веде” [54, д. 15А]. Дажбог об’єднує їх, стоїть на сторожі їх і здійснює спільну волю: дає світло, тепло та життя.
Як бачимо з наведеної вище цитати із Велесової Книги, Дажбо – це душі Пращурів суть. Тобто, оту величну сонячну силу, що зветься Дажбог, творено душами людей. Так розуміли наші праотці Всесвіт і вважали, що загиблий за праведне діло отримував на небесах життя вічне: “завжди брат за брата стоїть, а як умре, то на луки Сваргові йде” [54, д. 7Д] і стає складовою небесного світила.
Дажбо-Сонце щоранку (рано-ранесенького), рік від року сходить на небо, загиблий князь просить дати дорогу раз на віку зійти на небо і стати до гурту тих, хто раніше нього загинув і оселився там. З опису Яновського бачимо, пісня не сумна, радісна, бо князь з честю виконав свій обов’язок і йде на зустріч зі своїми пращурами (“Іди, сину мій, до тієї краси вічної і там побачиш своїх дідів і бабів у радощах та веселощах” [54, д. 7Д]), щоб, як і вони, стати світлом небесним для живущих.
Отже, Дажбог – це той хто дає, Дайбог. У Каратепських написах, між іншим, Отець Кий також називається Даєм – “Учні є, каже, ми Дая Кия” [106, с. 124]. І ми можемо з великою вірогідністю стверджувати, що в низці давніх колядок донині співається саме про Дажбога (Дай боже):

Чи вогонь то горить, чи місяць світить,
Гой, Дай Боже!
Не вогонь то горить, не місяць світить,
Гой, Дай Боже!
То красна панночка віночком світить,
Гой, Дай Боже!
Ой, вийшла вона під ясним сонечком,
Гой, Дай Боже!
Та й засяяла-засвітила красним віночком,
Гой, Дай Боже!..

Одиницям відома колядка “Йордан – вода студена”, що співали в селі Луг, Надвірнянського району Івано-Франківської області. Поділився нею зі мною Володимир Кудлейчук, а записав він її від Івана Турчиняка та Юрка Черленюка. Колядка засвідчує не тільки велику любов галичан до Христа, але й відкриває деякі таємниці. По-перше, здається, галичани ні на мить не мають сумніву, що він виходець з їхньої землі, а отже його мати (пресвятая Діва) ховає малого від жидів (царя Ірода, який хотів убити його) в травах, Чорних лісах і Чорних горах – тобто в Карпатах. Ще б пак, адже він родом із галеліян, що ідентичні до галичан. По-друге, колядка ще раз нагадує, що в давнину Синім морем наш народ називав Чорне море. По-третє, вперше зустрічається Синій камінь, за чим може стояти якийсь острів у Синьому морі. Чи не священна це Березань зі святилищем Долі на ньому, де не підпорядковувалися законам царів, а жили за законами волхвів?

Йордан вода студена.
А пречиста Діво, де ти Христа діла? –
Йордан вода студена.
Я його сховала у шовкові трави –
Йордан вода студена.
А жидови-кати всі трави скосили –
Йордан вода студена.
Косили-косили, а Христа не взяли –
Йордан вода студена.

А пречиста Діво, де ти Христа діла? –
Йордан вода студена.
Я його сховала у Чорнії ліси –
Йордан вода студена.
А жидови-кати всі ліса зрубали –
Йордан вода студена.
Всі ліси зрубали, а Христа не взяли –
Йордан вода студена.

А пречиста Діво, де ти Христа діла? –
Йордан вода студена.
Я його понесла у Чорнії гори –
Йордан вода студена.
Як пішли жидови у гори шукати –
Йордан вода студена
Шукали-шукали та Христа не взяли –
Йордан вода студена.

А пречиста Діво, де ти Христа діла? –
Йордан вода студена.
Я його сховала у Синіє море –
Йордан вода студена.
Як море зіграло
Всіх жидів забрало –
Йордан вода студена.

А пречиста Діво, де ти Христа діла? –
Йордан вода студена.
Я його сховала попід Синій камінь –
Йордан вода студена.
Попід Синій камінь –
Усім жидам амінь.
Йордан вода студена.

А ще у нас колись було свято Колодія (Колодойко). На зорі християнізації України-Русі церкві вдалося підмінити його вигаданою нею ж Масляною, сенс якого наїстися млинців перед великим постом. Колодія натомість – веселе дівоче, сороміцьке свято без натяку на якусь вульгарність чи на те, що суперечить природі. Це свято чоловічого начала, того, хто є започатківцем нового роду (кола). В це свято віддавали (в’язали) колодойки (колодки) тим, хто не вийшов замуж у році, що минає, причому це робили ті дівчата, котрі дівували в попередній рік, але на цей момент уже були одружені. Судячи з цього, писав письменник Анатолій Свидницький: “можна зробити висновок, що Колодій є залишок свята кохання”, або “заключним святом кохання, а весна початковим”. Колодойка – це божок у вигляді дерев’яної цурки, що зображала чоловічий фалос, символ продовження роду.
Вшановували Колодойка в останній тиждень останнього місяця року Лютиця (за нинішнім стилем, починаючи з 14 березня). Нині цей день називається Явдохи, як зазначається у християнському календарі, – свято Преподобної Євдокії, яка нібито в молоді роки вела порочне життя, але згодом відмовилася від нього, прийнявши християнство. Тобто, бачимо погано прихований факт, що Явдохи – це і є свято Колодія, на якому можна було відкрито демонструвати бажання дівчини кохати, бути коханою і продовжувати рід, а потім присвятити себе чоловікові-Пану і родині. Підтвердженням цьому є і ось ця давня жіноча співанка.

Перша:
Ой упала колодойка з неба, –
Ой чого ж нам та й до Пана треба?
Ой треба ж нам та й до Пана-воза,
Щоб цвіла пані як червона рожа.
Ой упала колодойка з неба, –
Ой чого ж бо нам та пані тій треба?
Ой треба нам та пані дишля,
Щоб цвіла пані як червона вишня.
Друга:
Ой-ай колодко, ой бо колодойко,
Ой що ж ти нам та й наробила,
Та й що ти нам наробила, –
Що серед будня дитя нам зробила.

Мабуть, не варто пояснювати, що Пан-віз то є майбутній чоловік дівчини, що дишель – це та сама колодойка (фалос), від якого дівчина розцвітає і стає матір’ю.
Дехто любить казати, що українська мова це діалект російської мови (Росія появилися лише у ХVІІІ ст.), ще дехто стверджує, що вона результат польського панування в Україні (ХVІІ-ХVІІІ ст.) і навіть австро-угорське творіння (ХІХ ст.), натомість цих пісень та колядок співали в Україні ще до хрещення Русі (Х ст.) і, звісно, співали українською мовою.
Наступна пісня дещо пізнішого періоду народної творчості. Створена вона вже, мабуть, тоді, коли виникли гоніння на прабатьківську віру в Дажбога-Сонце і доводилося приховувати свої справжні почування.

Туман яром, туман долиною.
Туман яром, туман долиною.
За туманом нічого не видно,
Тільки видно дуба зеленого.
Під тим дубом криниця стояла,
В тій криниці дівка воду брала,
Та й впустила золоте відерце,
Засмутила козакові серце.

“Ой хто ж теє відерце дістане,
Той зі мною на рушничок стане.”
Обізвався козаченько з гаю.
“А я ж твоє відерце дістану,
Я з тобою на рушничок стану”.

Як це – співається, що “за туманом нічого не видно” і разом з тим “тільки видно дуба зеленого”? Мудрий автор пісні називає “туманом” чуже й незрозуміле, порівняно з прабатьківською вірою християнство. Туман силується закрити могутнє, багатотисячолітнє і мудре вірування, одним із символів якого був дуб – символ роду, сили, довголіття і мудрості. То священне дерево! У формі листя дуба на могилах волхвів та інших достойників ставили пам’ятники, а Іван Франко навіть на початку ХХ ст., порівнюючи його з Україною, писав: “Розвивайся ти, високий дубе. Весна красна буде! Розпадуться пута віковії, Прокинуться люди. Розпадуться пута віковії, Тяжкії кайдани, Непобіджена злими ворогами Україна встане”.
А ось які високі слова присвячував дубові Богдан-Ігор Антонич: “О дубе, князю пущ, достойне дерево монарше В короні осени – пурпурі листя, з пнем корявим, Коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші, Схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави”.
Отже, ніякий туман не спроможний закрити це дерево. Не може він також приховати криницю під дубом – джерело сили і чистоти. До неї впустила “золоте відерце” дівчина, що виступає в ролі ночі, а також тої, хто загубив рідну віру. Не виключено, нею вказується на конкретну особу – княгиню Ольгу, з котрою пов’язують впровадження християнства на Русі.
“Золоте відерце” тут є образом Сонця-Дажбога. Дівчина дуже шкодує за втраченим відерцем і закликає, щоб прийшов хтось, знайшов та повернув його. На її прохання відгукується козак (хлопець) – символ дня і світла – і висловлює готовність не тільки дістати відерце (повернути прадавній культ Сонця), а й стати на рушник, що єднає два серця, дві різних людини і веде їх до спільної мети.
Гадаю також, не помилимося, якщо скажемо, що за козаком тут приховується той самий Отець Велес, котрий вивозив на небо Сонце:

Молимо Велеса, Отця нашого:
хай потягне в небо коней Суражієвих,
хай виїде на них Зоря Віщая,
золоті кола вертячи.
То Сонце наше, що світить на дім наш… [54, д. 3А].

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...