ЧИЇМ БУВ СТАРИЙ ВЕЛИКОКНЯЖИЙ КИЇВ?

14.08.2017 | 17:18   Дмитро Донцов
переглядів: 763

Думаю, що найближчою суперечкою, яку нам доведеться вести з москалями, буде суперечка за ідейну, духову та політичну спадщину давньокнязівського Києва. У цьому аспекті варто знову порушити питання: чия, властиво, є та спадщина? Де вона поділася? Хто її унаслідував або має право унаслідувати? З неперевершеним цинізмом москалі не перестають стверджувати, що давньокиївська держава була витвором генія московського народу або, коли це становище не вдається оборонити, що була вона спільною державою і москалів, і нас.

Думаю, що найближчою суперечкою, яку нам доведеться вести з москалями, буде суперечка за ідейну, духову та політичну спадщину давньокнязівського Києва. У цьому аспекті варто знову порушити питання: чия, властиво, є та спадщина? Де вона поділася? Хто її унаслідував або має право унаслідувати?

З неперевершеним цинізмом москалі не перестають стверджувати, що давньокиївська держава була витвором генія московського народу або, коли це становище не вдається оборонити, що була вона спільною державою і москалів, і нас. Велике ба­ламутство в це питання вносять два моменти: назва Русь і спільна династія Рюриковичів. Поминаючи тут ці питання, зауважу лише мимохідь, що й Каролінги панували колись над німцями та французами, а Гольштайни-Ґоторни (під псевдонімом Романових) – над москалями, та це ще не доводить, що французи і німці, зглядно німці та росіяни, були «адін народ». Каролінги були династією німецького походження, хоч панували над Францією, як Рюриковичі були династією українського варязького по­ходження, хоч панували (до кінця XVI ст.) і в Московщині. Так само за Карла його французькі землі називалися «Франкія Окциденталіс», а німецькі - «Франкія Ориєнталіс» (аналогія до Північної і Полудневої Руси). Так само, як назву Русь, що спочат­ку простягалася тільки на нашу територію, ми потім відкинули, так і Німеччина між Райном і Ельбою пізніше відкинула назву «Франкія». Отже, спільність назви не є без аналогії в історії Европи і аж ніяк не доводить про спільність національну. Ще менше доводить цю спільність спільна літературна мова, якою на Заході була довший час латина, а у слов'ян балканських, дніпровських і волзьких – церковнослов'янська мова.

Хочу тут висунути инший аргумент проти спільности політичної, расової і куль­турної між нами і москалями в давньокиївській державі – аргумент, почерпнутий мною у знаного російського історика професора Ключевського, у нас із того погляду мало знаного, мабуть, тому, що серед фактів історичних він надає велике значення фактові духової натури, волі й почуванням, на що в наш зматеріялізований вік уваги не звертають.

Ключевський доводить, що давня князівська Україна була чимось зовсім окремим від держави Горішнього Поволжя, від держави Ростово-Суздальської. Російський учений, правда, вживає давні назви «малороси» і «великороси» або «Північна Русь» і «Південна Русь», але між тими Русами не знаходить нічого спільного. Володимир на Клязьмі або Суздаль, з одного боку, і давній Київ – із другого, були для нього формації чужих за національним духом спільнот... Пише, що ще кілька століть перед приходом Рюриковичів на Україну там склався «досить складний і вироблений суспільний устрій, відлитий у тверді політич­ні форми», що ще кілька віків перед 862 роком слов'янські племена, заселяючи територію нинішньої України, були вже об'єднані в державну формацію волинянами, які дали їм своє ім'я, і ще в V столітті очолювали карпатський воєнний союз слов'ян (за арабськими джерелами), що по розпаді держави волинян окремі племена, які мали своїх князів, були знову об'єднані варягами, Київською Руссю. Щодо горішньоволзької суздальської Руси, етнографічно московської території, то вона була лише колонією Києва, географічно від нього відірваною, далеким додатком до князівства Переяславського.

Вона не була, твердить Ключевський, ніяким історичним продовженням куль­турно-політичної формації давнього Києва. Це була «зовсім нова земля, нова іс­торична сцена, зовсім инша на ній панівна політична сила». На Горішній Волзі скла­дається «зовсім инший економічний і політичний побут, неподібний до київського». Для всякого, хто потрапляв із Києва XII ст. у тогочасний Суздаль, історична сцена змінювалася якось зовсім нагло. Суздаль був твором иншого політичного духу, иншого народу.

У чому була різниця між Північчю і Півднем? Передусім у політичному укладі. Варяг на заході Европи, пише російський учений, був піратом, прибережним розбій­ником, на Україні ж був озброєним купцем. Тому політичними осередками на Укра­їні стали торговельні міста, осередки зовнішньої торгівлі, з їхніми волостями, що були їхньою державною територією, варязькими князівствами. Мав свою дружину князь, але й міста мали свій воєнний устрій і армію. Політичний лад на Київщині не був, стисло кажучи, удільним. Князі не мали удільних князівств для себе винятково і для своїх нащадків, пересувалися з одного княжого столу на инший згідно з досить складним порядком наслідування. Зверхня влада над землею належала всьому роду Рюриковичів, не одній особі. Окремі князі на своїх землях були тимчасовими воло­дарями. Тоді як на Оці або на Горішній Волзі, на Суздальщині усталюється инший політичний лад. Там князь настало мав місто з уділом для себе і нащадків. Земля там ділилася не на городові волості, а на княжі уділи, инша форма політичного побуту. На Київській Русі правили князі, але сильний голос мала торговельно-промислова знать і дружина. Міста князівської Київської Руси мали воєнний устрій, як і за Геть­манщини, «кожне представляло організований полк, що звався тисячею і ділився на сотні, головувала в них (як і за Гетьманщини) воєнно-адміністраційна старшина, «старці градськії». На Україні і за давнього Києва, і за гетьманів правила аристокра­тія – Рюриковичі з дружиною в одному випадку, генеральна старшина з «Військом Запорозьким» - в иншому. На Московщині царській, як і в князівській Суздальщині, був один деспот, який уже тоді закріплював той самий політичний лад, що пізні­ше Іван Грозний, а ще пізніше Сталін. Вже Андрій, Юріїв син, почав винищувати дружинницьку касту, єднаючись проти неї з «молодшою дружиною». Він проганяв бояр, винищував міську знать (сказати б «буржуазію») старших городів, приєднуючи до себе молодші городи і пригороди, і «простонародіє», старався позбавити впливу місцеві сили і незалежні верстви населення, спираючись на неорганізовану голо­ту, на так званих «мізинних людей», щоб закріпити свою «рабоче-крестьянськую» деспотію.

Инші були культури нашого Києва і Суздаля.

Порівнюючи українські («південні») літописи з московсько-суздальськими («північними»), російський історик В.Соловйов завважує, що українські відрізняються «образовістю», «артистичністю», «поетичним стилем», «драматичністю оповіда­ння», тоді як нема цього в московських літописах, з яких тяжко навіть довідатися, поза поданими фактами, про «причини подій».

Пипін знову ж підкреслює в українських літописах «широкий погляд з ясною іс­торичною перспективою».

Инакшою була, пише історик Ключевський, культура Київської держави, порів­няно з культурою московської Півночи, не маючи з Суздальщиною нічого спільно­го. Візантія принесла на Варязьку Україну християнство з його книгами, законами, духовними богослов'ями, іконописом, вокальною музикою, церковною проповіддю, громадянські і правничі ідеї, ідеї римського права, мистецтво, будівництво, маляр­ство, одним словом, культуру, прекрасно й оригінально перероблену і пристосовану до свого смаку населенням Київської України. Про цю давньоукраїнську культуру професор Ключевський пише так: «Рештки будівель XI і XII століть у давніх містах Київської Руси, рештки храмів із їхніми фресками і мозаїками вражають своєю май­стерністю всякого, чиє мистецьке око виховувалося не на архітектурі й малярстві московського Кремля». Були це, отже, пам'ятники, витвори різних культурних сма­ків, різних народів. Недарма большевики нищать ці пам'ятники на Україні, не тор­каючись своїх «Василів Блаженних», щоб витравити з пам'яті нащадків, засуджених бути гелотами «старшого брата», спогади про їхню давню культурну велич, щоб у корінні забити саму думку про наявну відмінність нашої культури від культури за­войовника. Зрештою, звідки в ті часи могли зміцнитися культурні зв'язки і впливи між Київською Україною та її, як каже Ключевський, від неї географічно відірваною суздальською колонією?

Ростовсько-суздальський край був далекою колонією Київської Руси, між ними не було тісних культурних зв'язків хоч би тому, що, як підкреслює Ключевський, аж до половини XII віку, цебто рахуючи від Волинської Держави, впродовж 600 чи 700 ро­ків, українські державно-територіяльні формації не мали сполучення безпосередньо з етнографічно-московськими землями. Звідки ж могла бути якась спільна культу­ра між тими територіями? Заселення первісно фінської території Московщини, за­уважує історик, почалося задовго перед XII століттям, і його російська колонізація йшла головно з північного заходу. «Коли ростовському чи муромському князю треба було їхати до Києва», він не їхав простою дорогою, а робив великий об'їзд боком.

У 1015 р. Гліб Муромський їхав до Києва через землі «вище від Твері й Смолен­ська», в об'їзд. Билина про Іллю Муромця та Солов'я-розбійника запам'ятала часи, коли ще не було «прямоїжджої» дороги з Мурома до Києва: на перешкоді стояли ве­личезні Брянські ліси. За таких обставин, що тривали понад пів тисячі літ, не могло бути ні успадкування культури з Києва, ні масової колонізації.

Не могло витворитися й однієї нації на північ і на південь від тих лісів, пише Ключевський: територія нинішньої Московщини була тоді краєм більш «інородчеським», ніж російським. «Від Оки до Білого моря знаходимо тисячі неросійських назв»: це була територія фінських племен, у тому числі й нинішня Тульщина, Рязанщина і сама Москва. Предки москалів обмосковили фінів, оту чудь і мерю, але, каже Ключевський, «чудь, піддаючись обмосковленню, всією своєю масою, з усіма своїми антропологічними й етнографічними особливостями, своїм характером, мовою, звичаями і віруваннями входила до складу московського народу». А тому «й чимало фізичних і моральних рис» тої фінсько-монгольської чуді прищепило­ся москалям. Звідси - «скулистість росіянина», цебто вистаючі, як у монгола, ви­лиці, звідси й «типовий російський ніс» та ин. Не було між двома народами, отже, ні спільности культури, ні походження расового, ні фізичного вигляду, ні психіки. Щодо типу фізичного, то московський історик думає, що той тип москаля в ті часи ще більше, як нині, різнився від фізичного типу населення Дніпровської Руси.

Окрема природа Московщини, на думку історика, виробила і своєрідну націо­нальну вдачу москаля. «Химерність клімату і землі не раз розбивала найскромніші сподіванки» москаля, «тому й любить він протиставити химерній природі власну примху, коміть головою кидається в найбільш безнадійні і необчислимі підприєм­ства. Цей нахил випробовувати щастя, грати в удачу і є російське авось» (якось буде).

Ось у тому, як каже історик, «чудськім загумінку», відтятому від світу, й росла московська державність, окремо, нічого не маючи спільного з державністю давнього Києва. Адміністраційний осередок тієї держави довго блукав між Ростовом, Суз­далем, Володимиром на Клязьмі і Твер'ю, аж розташувався над Москвою-рікою на південній Суздальщині. Північний князь Юрій Довгорукий був коротко князем у Ки­єві, сина свого Андрія хотів осадити у Вишгороді, та не могли там акліматизуватися москалі. Андрій не терпів пишного українського Півдня і потай втік у свою понуру північну Суздальщину, не забувши забрати з собою принесену з Візантії чудотворну Ікону Матері Божої, яка тепер називається Володимирською і яку москалі з таким же правом, як і «Слово о полку Ігоревім», уважають за витвір російської культури. Не подобався Андрієві буйний, барвистий стиль політичного життя Києва ні вічна небезпека від степу. Це просто був князь чужої національности, який не міг по-доброму вжитися в чужий йому громадсько-політичний устрій. Ненависть до цього устрою він незабаром виявив у відомому варварському нападі на Київ і зруйнуванні того міста в 1169 р. Так колись орди вандалів руйнували античний Рим.

По цім погромі Києва Андрій повернувся на свою Північ «з честю і славою», як пише московський літописець, «з прокляттям», як пише наш літописець. З приводу цього нападу Ключевський пише, що «розрив народности вже позначився кривавою смугою відчуження» між Північчю і Півднем. Тільки що був це не початок відчужен­ня, а його дальший тяг, і був це не розрив однієї народности, а збройний зудар двох народів. Бо все сказане Ключевським перед тим – про окрему етнічну підставу мос­каля, окремішність його психічної вдачі, окремішність мови, різницю культури, соціяльного й політичного укладів та ин. між Києвом і Суздальщиною – свідчить якраз про зудар різних націй. Про те, що це був не лише спір династичний двох князів або двох міст однієї держави чи нації, а власне конфлікт міжнаціональний, свідчить сам Ключевський. Оповідає, що 12 літ перед київським погромом, зараз по смерті Андрія Довгорукого, який тоді сидів у Києві, на Україні почалося повстання проти москалів, або проти суздальців, як їх тоді у нас звали. Їх вбивали в містах і се­лах так само, як у XVII ст. за Гетьманщини, коли по черговім розриві між Україною і Москвою вбивали в наших містах воєвод московських і стрільців.

Сидячи в Суздалі з титулом великого князя, Андрій заходився «ламати» україн­ські, або, як каже Ключевський, «південно-князівські поняття й відносини, одідичені від батьків і дідів». Князі українські ворожо на це дивилися, і Ростиславичі виявили відвертий непослух суздальському погромникові, на що отримали від нього грізне послання в чисто московськім дусі: «Нє ходіш ти, Роман, в маєй волє, са сваєй братієй, так пашол вон із Кієва; ти, Мстіслав, - вон із Бєлгорода, а ти, Давід, - із Вишгорода». Ключевський зауважує, що в історії Київської Руси «це вперше великий князь, названий батьком молодшої князівської братії, звертався так не по-батьківськи і не по-братськи до своїх кревних». Це була та московська «культура», той вияв чисто московського духу деспотизму, який відразу ж відштовхнув і насторожив князів Ки­ївської Руси. «Цю зміну в ставленні (великого князя), - пише Ключевський, - осо­бливо відчув Мстислав Хоробрий. У відповідь на повторне домагання послуху з боку Андрія, Мстислав обстриг бороду й голову Андрієвому послові й відіслав його назад до Суздаля з цидулкою: «Досі ми визнавали тебе своїм батьком по любові, та коли ти посилаєш до нас із такою мовою не як до князів, а як до слуг і простих людей, то роби, що задумав, а нас розсудить Бог». Тут уперше вдерлася на Україну чужа московська концепція володаря, для якого всі, навіть князі, були холопами й підніж­ками, як у татарського хана. Рівнорядні між собою взаємовідносини князів, як пише історик, «уперше намагалися замінити політичним підданством нарівні з простими людьми». Хан і решта підданих, безправних рабів, - ось суто московське поняття державности, яке вже в XII ст. зударилося в кривавому конфлікті з українською іде­єю – володаря і вільного населення. Те саме непорозуміння виникло, коли в 1654 р. козацька старшина мала іменем країни присягати цареві. Цар хотів присяги «вірних підданих», а старшина - «вільних»... У першій концепції - раби, в другій - свобідні громадяни. Два світи, дві культури, дві нації. Недарма Ключевський пише, що «не­хіть полудневців (киян) до північників (москалів) різко виявлялася вже в XII ст.».

На тодішній Україні важко було ще зміцнити московську деспотію. Там був ще сильний ієрархічний устрій суспільства, була сильна і незалежна князівська верства, дружина, багато старих і впливових городів. На Оці й на Волзі не було того. Насе­лення мало менш-більш номадський характер, ще не встигло «згуртуватися в кріпкі місцеві союзи», тому й на такому політичному ґрунті, каже Ключевський, можна було розвести всяку тиранію. Таку ж тиранію пробував суздальський князь розвести і в сусідів, посилаючи свої «раті» грабувати й руйнувати Новгород і Київ, і «зі свого темного закутка на Клязьмі всюди напинав павутиння інтриг і властолюбства», як пише російський учений. І хіба ж це не образ сучасного володаря Кремля? Безогляд­ні хижаки.

Але у своїх твердженнях Ключевський посувається ще далі. Він не тільки про­тиставляє український Київ московському Суздалеві чи Володимирові, а виводить москалів дикунами, порівняно з тодішніми українцями та їхньою культурою. Ба­гато навіть наших істориків представляють київських князів як міжусобників і во­рохобників, наслідуючи москаля Карамзіна, який писав про «безсмисленньїє дракі княжескіє». Инакше дивиться на ту добу нашої історії Ключевський. Він пише: «Скільки було в Києві героїзму («удалі»), стремління любо налізти собі славу, любо голову свою зложити за Землю Руськую». У давньокиївській історії, як пише він, «так багато руху», так багато блиску, патріотизму. Натомість на Півночі зникало, як пише Ключевський, поняття патріотизму і Землі. Кожний князь, сидячи на своєму уділі, провінціялізувався, «удільні князі Північної Руси набагато менше войовничі, порівняно зі своїми південноруськими предками» - князями України, а «своїми за­гальними поняттями й способами поступування більше варвари, ніж тамті»... Цінне зізнання з уст московського історика!

Подібні думки можна знайти і в иншого російського історика Платонова. Він теж визнає, що суспільний устрій на Суздальщині зовсім відрізнявся від давньокиївського ладу. Він, а особливо Ключевський, стверджує, що ні політичним ладом, ні соціяльно-побутовим укладом, ні культурою, ні ментальністю, ні етнічним складом Суздальщина й Московщина, що з неї вийшла, не були продовженням давньокиївської держави. Своїм духом і устроєм це був твір иншого народу. В давньокиївській дер­жаві не було нічого московського.

Але коли це було так, то хто ж одідичив устроєву й духову спадщину дав­нього Києва? В писаннях Ключевського ясно просвічує думка, що цю спадщину одідичила козацька Україна. Цебто, що Київська Русь була такою ж самою Укра­їною, як і Україна Козацька, а зовсім не твором московської нації. Зовсім мимо­хідь, але стверджує Ключевський безперервну континуацію української історії від легендарних часів через Київську Русь аж до Козаччини. Пише, що в боротьбі з варварами виробила Київська Україна тип богатиря, зафіксований у билинах, - Ілля Муромець, Добриня та инші. А їхнім історичним прототипом був літописний Дем'ян Куденович із Переяслава Руського. Ці богатирі, як пише Ключевський, «були найближчими наступниками варязьких князів і віддалені предтечі ко­зацтва» . Иншими словами, каже російський учений, у стародавніх билинних бо­гатирях, і варягах, і князях київських, і лицарстві запорозькім горів і світився той самий дух, дух тої самої української нації, що з давніх-давен ту Землю заселяла, що і Хмельниччина, і мазепинщина як устрої були спадкоємцями давнього Києва, що витвором нашого національного духу була давня Київська Русь, і тільки на­шого. «Історичним виявом степу, - пише Ключевський, - в основному його ха­рактері й значенні є козак-«удалець», що був «у боротьбі з поганами історичний спадкоємець київських богатирів». Каже й учений російський Пипін, що «давній Святослав із його чубом і звичаями степового наїзника нагадує нам у нащадках не москаля («великороса»), а скоріше українського козака».

Билинний богатир Святослав, чи Мстислав, чи лицар запорозький були не лише «удальцями», шляхетними войовниками, це був ясно окреслений тип людини, по­літика й вояка, тип нашої провідницької верстви, що правила Україною віками, поминаючи інтервали чужинецької окупації. Був це тип провідника з певним колом понять етичних, соціяльних, релігійних, політичних, овіяний духом, з якого зроди­лися установи кермованої ним національної спільноти, Великого Князівства Київ­ського, Гетьманщини 17-18 ст. Стверджуючи, отже, тотожність типу тих «удальців» X , XII , Х VІ-Х VIII ст. на Україні, Ключевський тим самим стверджує приналежність того типу до того самого культурно-національного формату, відмінного від формату московського.

Ті самі історики чи вчені російські стверджують і спадковість культурно-пись­менницької творчости давньокиївської і козацької, Ключевський пише, що «цикл билин про могутніх богатирів Володимира Великого зложився на Полудні (цебто на Україні), а там їхнє місце пізніше посіли «думи козацькі»... Отже, і літературні тра­диції давнього Києва, як і політичні, перейняла не Московщина, а Україна. І Пипін пише: «Ліричний епос о полку Ігоря відзивається не в московській літературі, а в думах козацьких». Отже, ні політично, ні культурно не мав давній Київ нічого спіль­ного з Суздалем чи Москвою, то був витвір зовсім иншої нації.

Що це був за тип того «степового наїзника», давньокиївського богатиря, «удальця», про якого як про історичний український тип згадують московські вчені? Це був попросту тип лицаря, носія нашої давньої культури лицарської, яка ріднила нас із тодішнім Заходом і так різнила з Московщиною. «Удальство» (Мстислав Уда­лий) – це те саме, що французька « prouesse»1, як пояснюють словники, - погорда до небезпеки, відвага, героїзм, прикмети того, хто по-французьки звався «шевальє», а по-англійськи - «ґуд найт»2, цебто лицар. Тип, який зустрічаємо в «Слові о полку Ігоревім», і в запорозькому «лицарі й кавалері», і в Котляревського «козаку лицар-куватім», і в Шевченкових «лицарських синах», був донесений як ідеал аж до другої половини XIX століття, відродження якого за наших часів із біснуватим завзяттям поборюють і москалі, і наші апостоли смердів чи «татарських людей». Духом цього типу була надхнена вся наша культура, письменство, історія, суспільно-політичний устрій, вірування релігійні, духом бравури, вірности, лояльности, поняття чести, слави, особистої гідности й свободи. І тип цей був зовсім чужий московській нації. Аксаков писав: «Ми, москалі, не лицарі, ми сам народ, ми – плебс». І, напевно, не знайдемо ми того типу лицарського ні в Андрії Суздальському чи Івані Грозному з його Малютою, ні в Петрі, ні в Леніні, ні в Сталіні з його опричниною.

Ось із того плебейського духу, з духу рабської голоти, що завше тягнеться до суспільної ніве­ляції під одним тираном, зродилася вся політична культура Московщини. Так, як з лицарського духу старого Києва – політична культура України.

Ключевський пише, що суспільні, правні, політичні, економічні установи вини­кають внаслідок ствердження в плані фізично-суспільнім поодиноких людських ду­мок і почувань. Ті думки й почування, опанувавши якусь практичну силу – владу, народну масу, капітал, переробляють ті думки й почуття в закони, установи, звичаї, масове захоплення. Инакше – з духу нації, втіленого в її провідній верстві, виникає весь її устрій і вся культура, Ключевський стверджує, що і дух давнього Києва, і його установи, і культура – чужі москалям, не були ними перейняті, а були перейняті Козацькою Україною і, очевидно (чого Ключевський не каже), провідною верствою та культурою нашого панства Литовсько-Руської держави. Иншими словами: нашим, не московським і не «спільним» був давній Київ, була давня Київська Русь із «удаллю» її творців, блиском її культури, цілою пишною будовою колишньої імперії.

Нерозумні нащадки в XIX ст. зреклися тієї нашої історичної спадщини. Зрекли­ся неоціненних скарбів політичної і релігійної мудрости, спогадів, наших глибоко національних традицій. Але без їх відродження немислиме наше національне від­родження взагалі.

«Слово о полку Ігоревім» настирливим цинізмом намагаються московські істори­ки привласнити своїй нації. Розумування Ключевського можуть дати нам у руки ще один аргумент приналежносте нам цього літературного пам'ятника давнього Києва. Бо, зроджений на території наших предків, у середовищі культурно-політичнім, яке нічого спільного не мало з середовищем суздальсько-московським, лише було таке ж наше, як нашим є середовище козацької України, цей пам'ятник нашого козацького епосу не міг бути витвором иншого, як українського національного генія. Але, оче­видно, як у справі національного характеру давньокиївської держави, всякі супереч­ки вщухнуть лише тоді, коли Україна з Києвом стане українською державою наново. Коли це станеться, нікому в голову не прийде стверджувати, що витвори поетичного й політичного генія нашої Землі мали б бути витвором якогось иншого, а не українського народу. Мусимо здобутися на цей останній і рішучий доказ.

1Хоробрість, відвага, подвиг; сміливість (фр.).

2 Good knight (нім. Knecht).

 

Д.Донцов Вибрані твори: Дрогобич-Львів. «Відродження». Том Х, ст. 252

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...