На розстанях долі (уривки з роману)

24.06.2017 | 18:13   Іван Корсак
переглядів: 97

Обачно ступаючи поміж могил, щоб часом на гілку суху не втрапити, Віра йшла попрощатися із Надійкою — завтра вона з вояками має далі іти. Густішала ніч по хмурному надвечір’ї, тільки на мить було розірвалися хмари та з-за них раптом зірка визирнула, зблиснувши неочікувано, і Вірі аж млосно на серці стало: то донечка моя привіталася… Тиша велика стояла на цьому тихому місці, тільки кажан інколи крилами прошурхотить над головою та зрідка хіба кількастолітній дуб заскрипить — чи то крекче від немочі віку, чи застогне від невеселого свого життя, бо судилось йому зрости саме тут, куди радість не заблукає, одні сльози і плач.

Раптом Віра, як вже близько була могилки рідної, забачила якусь тінь, чи може їй лиш привиділось, але тінь на людську вельми схожу. Вона не знала, кого тепер більше боятися, живих чи померлих, чого там, померлі шкоди не завдадуть, а від живих напасті можна чекати.

Віра аж очі приплющила, вглядаючись в темінь, де ледь-ледь розрізнити могла підгнилі й похилені з часом хрести; видається-таки, що поряд з її могилкою то не хрест бовваніє, то, певне, людина, бо хитається тінь; перехрестившись, вона крок ступає вперед, і ще крок…

То справді був чоловік, що стояв, на лопату зіпершись, він заговорив якось дивно, виділяючи кожне слово, бо так тяжко воно давалося, мовби перепочивав, доки на наступне сила збереться.

— Не бійся, я ще не мрець…

Власне, Віра й не мала страху особливого, бо стільки всього було за останні часи, що перебоялася, міра страху не безконечна теж, як і міра страждання, і не могло чогось бути гіршого в світі чи страшнішого за Надійчину смерть, тож висхливими вустами лише прошепелявила:

— Що ви тут?.. Хто ви?

— Повстанець я, — по голосу Віра відчула, що то старшенький чоловік. — Поранений я… Гангрена… Вмираю…

Кожне слово для нього тяжче було свинцю, але Віра не відчула в них ляку смерті, він говорив якось так, як би колись розмірковавував, що треба сьогодні он те поле зорати чи сіножать викосити.

— Мені жити не більше доби.

Він говорив тим тоном, який завше Віру дивував у людей похилого віку, які приймали чи готові були приймати смерть із душевним спокоєм цілковитим, мовби смерть та завше десь близько була чи жила по-сусідству і лиш он тепер судилось зустрітися.

— Бог мені тебе послав… Закопай мене.

Господи, тільки тепер жахнулася Віра, такого досі не чула, оповідали, як втрапляли повстанці в полон, то емгебісти змушували перед розстрілом копати собі могили.

Чоловік простягнув їй лопату, а вона тільки тепер біля Надійчиної могили завважила темінь свіжої ями.

— Я не можу іти до людей, щоб горе рідні вчинити. А в лісі не хочу, щоб кості мої вовки або здичавілі собаки тягали. І не хочу втрапити в руки зайд, щоб тіло моє десь під паркан для впізнання шпурнули.

Він помовчав, мов розмірковував далі про поле те чи сіножать.

— Я навіть по смерті їм втіхи такої не подарую… Наді мною зневаги.

Раптом стало йому чомусь говорити легше, і він, майже не затинаючись, ділився з Вірою тою крихтою радості, що лишилась на денці душі.

— Я вистелив дно гілками ялини, вона пахнути буде мені і там… То рідне для мене, рідне з дитинства й впродовж життя, бо багато літ перед війною лісником проробив.

Не все розбирала Віра, що бурмотів чоловік далі сам до себе, чула тільки “вільхи мої і клени, мої папороті і вереси…”

Він неспішно й обачно, аби ями не завалити, спустився униз, ліг і примостився зручно, аби часом не муляло, а тоді вистрілив собі в груди.

Злякано залопотів крилами нажаханий пострілом сич, відлуння, з могили вирвашись, пішло гуляти над кладовищем, тоді вирвалося на вигони і в ліси, котилося понад сосни його і ялини, вільхи і клени, його папороті і вереси.

…Ще дві ночі ходила Віра на доньчину могилу, сторожко пробираючись в темені кладовища поміж похилених підгнилих хрестів, що, розкинувши свої врослі мохом дерев’яні руки, готові були, видавалося, прийняти у вічні обійми; тиша тут віковічна, яку пугач хіба, мов би дух тих, що відійшли, раптом проріже своїм моторошним загробним криком.

Третього дня старший їх невеличкої групи, ховаючи очі, Вірі сказав:

— Нам час на базу нашу вертатися…

 

15

Стрілець Петро Полинчук хотів їсти.

Постійний голод йому вже не просто допікав, він мучив, він терзав своїми особливими тортурами його охляле тіло, в якого, видавалося, навіть шкіра на запалому животі до хребта приросла, а шлунок хтось дряпав і немилосердно дер хижими, тонко заточеними залізними кігтями; хлопець боявся заснути, бо ледве заплющить повіки, як напливала батьківська хата, і вони сідають за святковий пасхальний обід, де одні розкоші, що дозволяла собі їх бідацька сім’я хіба на Паску та зрідка ще на Різдво, від тих щедрот уявних виснажене й виголодніле тіло, боронячи життя, криком кричало з образи та кривди.

Служити Петро ішов, як і всі однолітки його, ліпш в УПА чи дивізію, аби не в совіцьку армію. А ще мав потаємну мрію, якою з вітцем не ділився навіть: може, вдасться на коня заробити. І не просто коня, а сивого в яблуках, як у сусіда Макара через дорогу.

Їхній кінь від старості здох, тільки слова такого до нього хлопець прикласти ніяк не міг: відійшов. Те на очах у Петра було, ще кліпнув кілька разів очиськами своїми великими й добрими — і заплющив навік. Тепер татові й матері тяжко так за коня відробляти, руки в них до колін повисли і жили вірьовками стали.

Дивізія “Галичина”, де Петрові служити судилося, тепер рейдувала неспинно Словаччиною, а потім Словенією, харчу бракувало постійно і та юшка, якою годували в дорозі стрільців, не так притумляла голод, як дражнила його, і він тільки злобиво гарчав та кусався боляче…

Маршируючи ночами, хлопець уже вкотре подумки повертався до своєї “залізної порції”, невеличкого пакунка, що видавався кожному. Там хіба жменька була висхлого бісквіту, трохи цукру та ще який вітамін — вжити порцію суворо-пресуворо заборонялося, відкрити пакунок можна було лиш на випадок голодної смерті.

Думку про “порцію” Петро сперш безцеремонно гнав, копав, наче поганого кота за поріг, та дивним чином вона поверталася знову, просилася жалібно і настирно, тоненьким голосом нила — і не було на те ради… Врешті, подумалось хлопцеві, як з’їсть він той запас недоторканий, то покарають, звісно, але бодай на якийсь час йому стане легше.

Однак набігала й інша думка, холодила розгарячілу голову: дідько зна того німця, що йому на ум збреде, тим паче нервового, неудачами військовими роздражненого, незвиклого до невезіння й поразок, долею теперішньою приниженого. Як би не скоїв чого непоправного, бо прощай тоді коник із сивою гривою…

Яке непоправне — сперечалася, не згоджувалася, задиралася навіть думка перша: в його теперішньому становищі? Та німець сьогодні носитися як з дитиною має з кожним стрільцем, гладити і лагідно подмухувати на нього. В тій торбинці з “залізною порцією” аби півфунта було: ну хто за цей дріб’язок, за грамів двісті стане чіплятися?

Нишком, як ока чужого поблизу не було, хлопець роздер пакунок і в одну мить виїв з нього усе: він ковтав поспіхом, лякливо озираючись, наче хтось відібрати міг, він не їв, не ковтав, швидше заковтував, давлячись і похлинаючись. На подив Петра, голод сперш тільки хвоста піджав, та через кілька хвилин знову гарчав і кусався.

І треба ж на лихо, аби саме наступного дня підстаршина ті “залізні порції” перевіряти узявся, тож Петро тільки погляд свій винуватий до черевиків приклеїв. Далі котилося все з крутої гірки: підстаршина доповів наверх, звідти ще верхньому верху, Петра арештовують і вірьовками до воза, аби не втік, на всяк випадок в’яжуть. Поряд на возі ящик з маргарином лежав, то хлопець якось дотягнувся і з того всього пачку ще з’їв, так просто, без хліба…

Засідав невідкладно суд, якого в очі Петро не бачив, десь там далеко його судив і кару хвалив відразу: розстріл.

Ніч перед стратою зірною видалася, і під тими чужими колючими зорями хлопець мав достоту часу, аби куце життя своє просіяти і провіяти.

— Ти думав, що підеш до дивізії, — балакав пошепки сам із собою, — то поможеш рідним своїм, що з бідацтва ніяк випірнути не в силі, а білий хліб тільки в День Воскресіння Божого бачать… Ти так їсти хотів, і за це тебе встрілять.

Вранці приготували усе, вишикувалися стрільці до страти, а священик було ще мовив:

— Останнє бажання викажи.

З несподіванки хлопець вимовив те, що й було на думці:

— Їсти мні хочеться…

Принесли Петрові хліб з ковбасою, взявся він у душу те вбити, та не йшло чомусь воно, впоперек усе ставало: половини не здужав навіть.

— Заряджай!

Петро з дивним спокоєм рушив до того стовпа, де прив’язувати мають і де смерть має діждатися його нарешті. Ще, зробивши два кроки, повернувся було і кудись, у простір кинув:

— Ви не люди.

А біля стовпа, “Отченаш” прочитавши, лише попрохав:

— Не треба мені руки в’язати. І очі не затуляйте.

Гримнули постріли, заломилося тіло складаним ножиком і повільно упало.

Священик підійшов до страченого, зазирнув у вічі:

— Там ще життя, — мовив ледь чутно.

Лікар, собі над Петром нахилившись, тільки ствердно головою кивнув.

Покликали чергового старшину і той, відвертаючись, дарував “кулю ласки”, аби хлопець не мучився. Дивним чином змінилося Петрове лице в мить останню — чи то скривилося так від болю, чи усмішка втіхи застигла: більше тепер не буде страждань. Бо він мчав уже додому на сивому конику в яблуках, он і домівка видніється вдалині, мати вечерю йому, напевне, готує, бо знімається з комина дим; прудко так мчить, тільки грива коня сивого в яблуках на вітру розвівається…

…Григорій повернувся із завдання якраз, коли страченого на підводу клали, і та підвода, стиха букшами клекочучи, рушила на кладовище.

Все, кінець, більше тут бути я сили не маю, — твердо собі сказав Григорій.

 

16

 

Вони шикувалися в три колони, в парадному одязі, випрасованому дбайливо дружинами, з орденами, що виблискували на весняному сонці та вигравали зайчиками на лицях дітвори і жінок, вишикувалися за назвами полків “Дон”, “Кубань” і “Терек” і були готові рушити у дорогу. Їх, півтори тисячі офіцерів і генералів, проводжало майже все тридцятитисячне велелюддя їхнього імпровізованого козацького містечка, проводжало з надією та сподіванням добрих новин.

Вони їдуть, але чи повернуться?

Віра, яку доля закинула згодом у німецький концтабір, з якого втекла і пристала до табора донського козацтва, стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися, англійцям чи американцям.

Наприкінці сорок третього, коли німці ішли з Кавказу, слідом за ними рушив весь тамтешній народ. Вони йшли, знаючи, що попереду зима, вони вирушили у неблизьку дорогу на конях, везучи нехитрий скарб на биках, на коровах, йшли і пішаком, у тлумках несучи на плечах найнеобхідніше; були села, що цілком обезлюдніли, і тільки безпритульні уже собаки зажуреними очима виглядали, де ділися так раптово їхні господарі, та вили розпачливо в довгі зимові ночі.

Вони йшли степом, тікаючи від російського більшовика, замерзали у хуртовину та лютий мороз, ніхто при тому не відав, скільки ж їх зірвалось було в ту стражденну дорогу, а хто пробував бодай приблизно порахувати, то нараховував не менше мільйона.

То був вихід народу, рівний, напевне, Виходу євреїв з єгипетської неволі, от тільки про той Вихід передання здолало кілька тисячоліть, а про цей рідко хто й відав; мало того, тому, хто відав, невідкладно рот затикали, навіки здебільшого. Російський більшовик не міг пробачити духу волі, перенесеного колись з берегів Дніпра, незнищенного у народі ще з громадянської, з часів Рябовола, часів тяги до давніх пракоренів. Дивом не відтяла до кінця сокира ту гілочку українства, що готова вже знов була прирости; проте цюкала раз по разу сокира і смерть Рябовола трагічно поглибила рану…

Так само, як на єврейський народ, у тому стражденному виході чигала зброя на безборонний люд, тільки вже не спис та простецький меч єгипетський, їх розстрілювали з радянських літаків на низькому польоті, скидали на голови бомби й гранати.

Сперш стражденному люду цьому землю дали поблизу Новогрудок у Білорусі, тож надією тішився він, що може зажити немов колись на берегах Дону і Терека. Та котився фронт, з ним знову народ кочував на Захід, і тепер вже землю відвели йому … аж в північній Італії. Неймовірна дорога через Польщу, Німеччину, Австрію… Прибульці і тут налагодили небавом життя, як колись у донських станицях, а ще до них доєдналися тисячі грузинів, азербайджанців, осетинів та інших кавказців, яких завірюха війни зірвала з рідних країв. Почула Віра якось, як вимовляла жінка з палатки сусідньої “мольоко” та й не стерпіла, перепитала:

— А звідки ви?

— Ай, з Полтавщини, — знітилась жінка, мовби чим завинила.

Зазнайомилась Віра небавом з черкащанками, чернігівцями, херсонцями і навіть кримчаками.

Розлога українська пісня знімалася спокійнішими вечорами під апеннінським небом, тривожачи душу та спомини навіюючи щемкі…

Козаки зуміли непогані стосунки незадовги нав’язати з італійськими антигітлерівськими партизанами, у спулці домовились перерізати найважливішу залізничну лінію, що паралізувало б гітлерівські плани, але сперш альянти забоялися діяти спільно, мовляв, може випливти інформація, потім німці стрімко у наступ пішли — так і зірвалась їхня співпраця…

А з прокомуністичними партизанами під орудою католицького священика не заладилося, ті дотла спалили козацький госпіталь, спалили разом з багатьма пораненими й хворими. Відразу ж делегація з трьох італійських офіцерів зажадала, аби негайно зброю здали козаки та офіційно капітулювали. Між тим, ялтинська угода в Італії також чинною стала…

Вони вийшли з італійської землі опівночі, то була ще одна стражденна дорога, сперш зливи лили на гірських дорогах, а тоді сніговий безпросвітній шквал, одні гинули від партизанської кулі, інші з холоду і простуд…

Так вони тут, на берегах Драви, і опинилися…

Зараз Віра стала мимовільним свідком відголосків суперечок: кому здаватися, англійцям чи американцям. Усім тут відомо було, що некоронований голова донських козаків Петро Краснов тішив думкою себе про поміч англійським фельдмаршалом Александером, що був главковерхом британців в Італії. Колись вони разом воювали проти більшовиків, Александер все ще носив орден, вручений йому російським генералом Юденичем, а Краснов мав за те ж англійський військовий хрест.

А оце від фельдмаршала Александера прийшло запрошення для офіцерів та генеральської верхівки на конференцію і зустріч із ним.

Довго проводжали очима колону вантажівок з їх очільниками посполите козацтво та їхні сім’ї, не розходилися, доки й не осіла курява за тими авто. До Віри звикли доволі швидко і знайоме жіноцтво не крилось від неї зі сльозами — їхні чоловіки поїхали, але чи повернуться?

…Таборові не могли, звісно, бачити, що замість фельдмаршала козацьку верхівку зустрів командир бригади Джеффі Мессон.

— Панове, — скрушно крутнув головою він, — я маю вельми недобру місію… Мною отримано наказ, у відповідності з міжнародною угодою, передати вас совітам…

Підійшла перша машина і вже інший англійський офіцер розпорядився вантажитися.

Ніхто і з місця не зрушив.

— Даю лише десять хвилин, — пригрозив англієць.

Тоді козаки сіли на землю і взялися за руки; ще англієць було схопив одного козацького офіцера за комір, та в ту ж мить дико заверещав: козак кріпко гризнув його за руку…

Врешті пішли в хід автоматні приклади і кирки, британські охоронці били, не озираючись на вік та звання, не один козацький офіцер падав без свідомості, кільком завдали багнетних поранень. Коли все ж повантажили люд і колона рушила через міст у радянську зону, то бранці поспіхом викидали документи і навіть цінні речі якісь, аби не дістались совітам; англійський супровід мав непоганий бізнес при тому: золотого годинника британці вимінювали за одну сигарету.

У хованки в таборі англійці більше не гралися, табірним наказали зібратись на сьому ранку. Почувши те, священик козацький попросив усім передати: зібратися на молитву на шосту, збір на табірному майданчику.

Віра і в Києві ходила у церкву, щоправда, підпільно, бо вигнали б з роботи, вона їздила в інші кінці міста і щоразу в інший від попереднього храм. Але на такому богослужінні, під відкритим небом, в багатотисячній громаді, молитвою глибокою поєднаною, їй не доводилось бути. Аж моторошно ставало, і кров, видавалося, у жилах спинялася, коли люди за крок до могили просили у Всевишнього не для себе:

— За добре поліття, за врожай плодів земних і за часи спокійні Господеві помолімось.

— Господи, помилуй.

— За подорожніх на воді, на землі і в повітрі; за недужих, знеможених та поневолених і за спасіння їх Господеві помолімось.

— Господи, помилуй.

— Щоб визволитися нам від усякої журби, гніву, небезпеки та недолі, Господеві помолімось.

— Господи, помилуй.

— Заступи, спаси, помилуй і охорони нас, Боже, Твоєю благодаттю.

— Господи, помилуй.

— Пресвяту, пречисту, преблагословенну, славну Владичицю нашу Богородицю і Вседіву Марію зо всіма святими пом’янувши, самі себе і один одного, і все життя наше Христу Богові віддамо.

— Тобі, Господи…

Віра хрестилася й думала, що справді в часі близькому всі присутні на цій молитві Господу віддадуть свої душі, от тільки тіла їхні забере вічний ворог Всевишнього, і нема на те ради….

Ще тривала служба Божа, як на територію табору в’їхали вантажні автомашини. Перекладач через гучномовець оголосив:

— Для завершення богослужіння вам дозволяється десять хвилин.

Вірі в житті не доводилось чути, щоб так злагоджено співав хор, в якому хористи зібралися волею випадку, то були піснеспіви душі, так співати можна було раз у житті, співати востаннє, прощаючись з цією землею, з рідними, які поряд і яких виманили обманом на мниму зустріч, посилаючи благословення і тій землі, яку мозолями викохали діди-прадіди і з якої у безвість погнало лихо; то були піснеспіви прощання і водночас зустрічі з цими високими і безхмарними небесами.

Перекладач знову підійшов до мікрофона:

— Вам дається ще п’ять хвилин.

Але минуло й п’ятнадцять, служба Божа все ще тривала, і тоді пролунало як постріл:

— Вантажити!

Шеренги англійців посунули на людську громаду, а та підсвідомо гуртувалася в коло, молоді й дужі ставали назовні, ховаючи за спинами дітей і жінок; англійці тіснили дедалі дужче — і тоді впав люд на коліна, взявшись за руки і творячи одне ціле, істинно нерозривне навік…

— Вклинитися і частину відрізати! — наказано першому взводу.

Змахнули приклади і саперні лопатки, солдати вгризалися крок за кроком у гурт, і вже вдалось відрізати від громади душ кількасот… Враз доєдналися ще два взводи, почалася справжня бійня беззбройних і безборонних, а служба Божа не припинялася, хор церковний просив помилування в високого неба, бо на цій зелі на нього не було надії, люд все тісніш гуртувався, починалася паніка, одне по одному повзали і топтали, крики відчаю й болі змішувалися з високими піснеспівами.

Оту сокиру на гілочку, що могла колись до рідного дерева прирости, сокиру, заточену в Ялті, лукаві в інші руки тепер передали.

Віру за поранене при падінні з вагона плече схопили чіпкі пальці англійця, пекучий біль викресав іскри в очах, та їй все ж вдалося викрунутися і пірнути всередку, за інших.

Але не могли вистояти виснажені тривалим походом люди супроти молодих і дужих, вгодованих солдат, вкидали як дрова їх на кузови, ось пручається матір, не віддає трирічної дитини, а солдат тягне до себе, мов то не живе дитя, а бездушний предмет — врешті матір втрачає притомність; перекинутий похідний олтар, порвані ризи священика…

Їх повезли через той же міст на Драві, не такій вже глибокій, та доволі бурхливій цієї пори. Віра знала, що вона вчинить, тільки молила Бога, щоб не відтіснили її від краєчка кузова, щоб не перешкодили задуму. Вона озирнулася ще, кинувши прощальний погляд туди, де мав бути її Григорій, її кохання і мука, небом дарована нагорода і таке ж страждання; не мала вона на нього образи, що так склалося, що життя її пішло, мовляв, з його вини саме цим шляхом і доля везе на смерть цією машиною. Дякую, що ти був, спасибі за світло, що йшло з тобою…

Віра через тисняву навіть перехреститися не змогла, тільки кинула погляд благальний у високе небо і ступила на борт вантажівки…

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...