Вступне слово до книги Надії Максимів "Галицький рід»

20.06.2017 | 15:33   Франк Вальц
переглядів: 215

Надія Максимів, яку у Львові знають більше як сестра Володимира, монахиня Собору св. Юра, написала надзвичайно цікаву книгу з історії свого роду і загалом Галичини «Галицький рід». Це присвята її «незабутнім батькам та їхнім побратимам – політв’язням українського підпілля та усім війною згорьованим, несправедливо засудженим, Батьківщини позбавленим, на чужині похованим». До вашої уваги вступне слово австрійського теолога, доктора літургійних наук Франка Вальца.

Пошуки й запитання

Звідки я походжу? Куди я прямую? Що я можу знати? Як я маю діяти? На що я можу сподіватись? Що таке людина? Такі філософські запитання ставили перед собою як Еммануїл Кант (1724-1804), так і інші філософи, формуючи при цьому думку людей усіх часів. Це є одночасно як історичні, так і антропологічні запитання. Вони стосуються як цілого людства, так і кожного окремого індивіда. На них не завжди можливо дати чітку та однозначну відповідь.

Проте необхідно шукати відповіді, ідеальним чином спільні відповіді, при цьому разом сподіватися, довіряти одне одному та розуміти одне одного. Одна відома релігійна пісня Міхаеля Скуарнека (*1934) це конкретизує:

Шукаючи та запитуючи, надіючись та бачачи, одне одному довіряючи та одне одного розуміючи, сміючись, відкриваючи себе, танцюючи вільно: І Господь промовить своє Так, і помре наше Ні. Чуючи благання, бачачи засмучених, довіряючи одне одному та розуміючи одне одного, відізветься Господь на нашу нужду: І Господь промовить своє Так і помре наше Ні. Плануючи і будуючи, покоряючи нові землі, довіряючи одне одному та розуміючи одне одного, живучи для багатьох, будучи хлібом та вином: І Господь промовить своє Так і помре наше Ні.

Господь промовляє до людей крізь історію своє Так, незважаючи на всі неправди та деякі Ні, які люди закріплюють одне одному - це є не лише абстрактна, поодинока, християнська надія, а в багатьох місцях пережитий досвід. Цей досвід є остаточно тим, що робить наше внутрішнє прагнення до свободи та незалежності сильнішим, ніж кожна зовнішня спроба пригнічення.

Культура та багатокультурність

Галичина з її зворушливою історією та багатогранною культурою є прекрасним прикладом цього. Незважаючи на усі історичні труднощі, цей регіон вижив зі своєю особливою «культурою та мультикультурністю». Часто романтизований, ймовірно, цілий світ різноманітних літератур, мов, релігій, економік, етнічних та соціальних груп плекав багатокультурність від його приєднання до Габсбурзької монархії (1772 р.) аж до виходу з Австрійської імперії, колишнього «Королівства Галичини та Володимири» у 1918 р. Жодна країна Австрійської імперії не була так заселена різними народами, як Галичина: русини, поляки, росіяни, німці, вірмени, євреї, молдовани, угорці, цигани, липовани та інші. І до сьогодні цей багатокультурний спадок Галичини існує перед усім як в Україні, Польщі та Австрії, так і в інших країнах еміграції, як, наприклад, у Німеччині чи Америці. Ця «надмірна національність» габсбурзької багатонаціональної держави призводить до виникнення габсбурзького міфу, об’єднаного «Міфом Галичини». Передусім завдяки історії таких відомих письенників, як Франц Краттер, Карл Еміль Францоз, Леопольд фон Захер-Мазох, Іван Франко чи Йозеф Рот цей міф посилюється. Справді, багатокультурна єдність часто була також конфліктним багатоетнічним антагонізмом у повсякденному житті, і залишалось здогадуватися про стосунки Галичини як «хлібної палати Європи» з однієї сторони, і «європейського притулку для бідних» з іншої сторони, де виникали подальші конфлікти.

Багаторічною столицею Галичини є Львів, який особливим чи ном є свідченням цієї багатокультурності. Це відбувається не лише через наявність численних церков різних конфесій і синагог перед Другою світовою війною. Львів був і є до сьогодні резиденцією римсько-католицького архиепископа і до 2005 року був резиденцією митрополита Української Греко-Католицької церкви, якого до сьогодні ще називають «Верховним архієпископом Києво-Галицьким». Протестанти Аугсбурзької конфесії, які пізніше прийшли в країну як поселенці, мали суперінтендент у Львові як найвищий церковний орган влади держави. Також в кінці XVIII століття німецькомовні поселенці прибулих менонітів утворили в країні спілку «Львів- Керниця», об’єднавшись при цьому з багатьма спілками. З 1867 року галичани засідали в Цислейтанії з єдиним введеним австрійським громадянством, з рівними правами та обов’язками для кожного і при цьому всі релігії були рівноправними. Львів утворив вузол важливих європейських торговельних шляхів і мав центральне значення для європейського єврейства. Довгий час Львів слушно був містом радості, духовного та культурного піднесення, продуктивного поєднання людей різних культур, релігій та мов - правдиво, «столицею європейської провінції», як його одного разу назвав німецький історик Карл Шльоґель.

 

Одна історія та декілька історій

Історія Австрії та Німеччини і з цим моя власна історія є тісно пов’язані з історією Галичини. З поділом Польщі (1772-1795 рр.) імператриця Марія-Терезія і за нею імператор Йосиф II починають залучати у великому числі німців до еміграції та заселення Галичини, так що виникають протягом часу в центрі Галичини справжні німецькомовні острови. Багато нащадків цих колишніх емігрантів, так звані «галицькі німці», переселились нарешті в 1940 р. до Польщі, а після війни знову остаточно були вигнаними з їхньої нової батьківщини.

Наступною точкою зіткнення стає відома Дивізія СС «Галичина» (ІУД), яку було в більшій мірі сформовано з числа новобранців із львівських місцевостей, і з цим пов’язана вся подія Другої світової війни з усіма її наслідками - також для моєї власної родини.

Я виріс у маленькому німецькому селі, у так званій «Баденській Франконії», у сім’ї, яка в 4-х поколіннях з батькової сторони жила на цих землях. Моя матір походила з Моравії (частина теперішньої Чеської республіки). Я вже 21 рік живу в Австрії. Я знаю про Другу світову війну та про історію виселення моїх дідуся та бабусі перш за все з їхніх власних розповідей. Моя бабуня з її обома маленькими дітьми стали частиною «Маршу смерті в Брно»: вигнання німецького населення Моравії в день Тіла і Крові Христа у 1945 році, у той час, як мій дідусь перебував у російському полоні.

Два покоління знаходяться між тими спогадами і тепер, проте сприйняття тих історій як частини їхньої історії є важливим для сьогоднішнього покоління. Наслідки обох світових війн втручаються як в наше сьогодення, так і в майбутнє. Значення встановлення єдності Німеччини (1990 р.) стає зрозумілим також як і пояснення Незалежності України (1991 р.) лише у такому історичному контексті. Індивідуальні та колективні досвіди депортацій, вигнання, примусові роботи, полон та окупації, поділ та об’єднання родин є частиною як індивідуальної, так і колективної пам’яті. Численні українці, які були насильно вивезені радянським режимом до Сибіру, чи близько 100 000 галицьких євреїв, яких замордували в таборах смерті, не повинні ніколи бути забутими, вони мають залишатися постійною згадкою про жертви трагічних подій. Провина, яку взяли на себе покоління перед нами, вимагає примирення наступних поколінь, яке між народами починається дійсно тоді, коли особами переживаються конкретні, об’єднувальні міжлюдські стосунки. Лише тоді можна зрозуміти розповідь особистих історій, коли з перспективи постраждалих вони, можливо, звучать дещо інше, ніж це переказують офіційні історики, коли особисте оцінювання подій не завжди співпадає із загальним сприйняттям.

 

Майбутнє завдяки спогадам!

Також важливо є розповідати одне одному «старі історії» і завдяки цьому цікавитись власними коренями та ідентичністю як особистою, так і колективною. Особливою вимогою є при цьому ставлення власної культури до чужої, і тому постають запитання у зв’язку з внутрішньою інкультурацією.

У багаторелігійності Галичини відіграють при цьому велику роль церкви, в особливий спосіб Українська Греко-Католицька Церква. Багато людей вбачали у ній скарб національно-визвольного руху в Україні. У 1839 році цар Микола І ліквідував її на територіях за межами Галичини, пізніше настала вимушена «самоліквідація» на псевдособорі у Львові, на території, яка залишилась під керівництвом Сталіна (1946 р.). Лише після 40 років підпілля Українська Греко- Католицька Церква прокидається після легалізації (1989 р.) до нового офіційного життя. Для багатьох людей в Україні та за її межами вона стає символом надії та орієнтації, свободи та незалежності.

У текстах та піснях Літургії, у літургічних виконаннях, літургічних просторах та ризах святкують знову з усіма урочистостями «культ», який одночасно виражає цілу культуру. Літургія є зразком великих рухів історії спокутного подвигу Христа та входить в громаду церкви. Цим вона створює ідентичність і вказує, як свято віри назавжди закарбовує вищу дійсність понад кожною реальністю. Незважаючи на всі мінливості життя, цей погляд допомагає сказати Так даному буттю.

Видатний австрійський невролог та психіатр Віктор Франкль (1905- 1997), єврей за походженням, притримувався девізу: «Незважаючи на все, сказати життю Так» для ним заснованої психотерапевтичної школи «Логотерапії та аналізу існування», в якій іде мова передусім про те, щоб не втратити зміст нашого життя з поля зору. Цей зміст є в залежності індивідуальним, він залежить від особи та ситуації. Погляд в історію хоче відкрити нам очі на зміст конкретного буття і при цьому допомогти обдумано влаштувати майбутнє, тим, що ми згадуємо з відповідальністю наше минуле сьогодні, тут і тепер.

Нехай ця книга Надії Максимів (с. Володимири, ЧСВВ) сприяє цьому!

Асис. проф. д-р Франк Вальц

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...