Той, хто перший задекларував вимогу української державности

09.06.2017 | 14:57   Олег Романів
переглядів: 302

На історичному з’їзді студентської молоді у Львові у 1900 р. „Молода Україна“ через своїх доповідачів Володимира Старосольського та Лонгина Цегельського вперше задекларувала вимогу української державности. Володимир Старосольский був одним із провідних організаторів „сецесії“ університетської молоді в 1899 р., коли одна тисяча студентів на знак протесту проти шовінізму польських професорів та студентів покинула Львівський університет і перейшла на навчання в інші австрійські університети.

Володимир Старосольський народився 3 січня 1878 р. на західних рубежах українських земель, у місті Ярославі. Мати Юлія, австрійського походження, була донькою лікаря Ґеорґа Рапфа. Родина Рапфів уже була частково сполонізована, і мати Володимира, хоч переважно розмовляла польською мовою, була дуже толерантна до українства і часто нагадувала йому, „що він русин“. У Володимира ціле життя були особливі стосунки з матір’ю, яка і несла основний тягар його виховання, оскільки батько помер, коли синові було шість років.

Володимир Старосольський здобув гімназійну освіту там же, в Ярославі, де було також і українське середовище. Серед гімназійних друзів найближчим приятелем, прив’язаність до якого він зберіг на ціле життя, був Станіслав („Сясьо“) Людкевич.

Розпочав правничі студії 1895 року в Ягайлонському університеті. Тут він увійшов в особливе українське середовище, в якому скоро викристалізувався його національний світогляд. Серед його нових друзів того часу — Богдан Лепкий, Василь Стефаник, Іван Труш, Олекса Новаківський. Саме Василь Стефаник з подивом відзначав швидкоплинну національну „кристалізацію“ новоприбулого юнака. Ось його пізніші спостереження: „Володимир Старосольский вчився у Кракові прав. Знав, що він українець, та по-українському не міг сказати речення. Хлопчина польський з виховання, і чи кров прадідівська, чи теорія — він же дуже любить теорії, — звели його в українську націю і вчинили з нього найкращого між нами чоловіка“.

Уже через рік Володимир переводиться у Львівський університет, де навчався з 1896 по 1898 рр. На цей час він уже не просто неофіт, а лідер українського студентства. Стає членом студентського проводу „Комітету десяти“, засновником товариства „Молода Україна“, а також редактором однойменного журналу, який мав особливий вплив на студентську молодь. На історичному з’їзді студентської молоді у Львові у 1900 р. „Молода Україна“ через своїх доповідачів Володимира Старосольського та Лонгина Цегельського вперше задекларувала вимогу української державности. Володимир Старосольский був одним із провідних організаторів „сецесії“ університетської молоді в 1899 р., коли одна тисяча студентів на знак протесту проти шовінізму польських професорів та студентів покинула Львівський університет і перейшла на навчання в інші австрійські університети.

Активна політична діяльність не стала на перешкоді наполегливим студіям, які В. Старосольський завершив у 1903 р. ступенем доктора права у Віденському університеті. Завдяки старанням українського посла, дійсного члена НТШ проф. Станіслава Дністрянського він одержав стипендію на поглиблення студій: у Берліні (1905—6), у Ґраці (1907) та в Гайдельберзі (1908, 1911—12).

Уквітні 1906 р. він одружився з львівською красунею Дарією Шухевич — донькою відомого громадського діяча, історіографа Володимира Шухевича та Ґерміни Любович-Шухевич.

Так Володимир Старосольський увійшов у славну в Галичині родину Шухевичів. Володимир Шухевич, за фахом учитель гімназії, був насамперед завзятим дослідником Гуцульщини, його праця „Гуцульщина“ вийшла в п’ятьох томах українською мовою (1899—1908) і в чотирьох польською (1902—1908).У подружжя Старосольських прийшло на світ троє дітей: сини Юрій (1907) та Ігор (1908), а також донька Уляна (1912).

Найяскравіший етап життя В. Старосольського, який висвітлив його як харизматичну індивідуальність національного лідера, пов’язаний зі створенням національних військових формувань січового стрілецтва. Він активно підтримав Кирила Трильовського в організуванні Січей, а 18 березня 1913 р. його обирають головою парамілітарного товариства „Січові Стрільці“. Це товариство розпочало військову підготовку свого членства, а 28 червня 1914 р. на славетному Сокільсько-січовому здвизі у Львові з нагоди сотих роковин з дня народження Тараса Шевченка заявило про себе як реальна військова сила: через центр міста і вулицею Академічною пройшов вимовний похід 500 озброєних січовиків, який на коні очолював д-р Володимир Старосольський.

З вибухом Першої світової війни Володимир Старосольський від імени Соціял-демократичної партії стає членом Головної Української Ради. При останній формується Українська Боєва Управа, з рамени якої Старосольський стає відпоручникм до Леґіону Українських Січових Стрільців. За сучасною термінологією, він був справжнім політичним ідеологом УСС, промотором ідеї визволення України. В анналах стрілецтва зафіксовані, зокрема, його святкові промови на стрілецькому Шевченковому святі 25 квітня 1915 р. в замку Коріятовичів у Варпаланці, біля Мукачева, промова перед стрілецтвом у час першого фронтового Різдва в Карпатах. Як відомо, у надрах леґіону виникла елітна творча громада, що об’єднала мистців, гумористів, практичних провідників УСС, котра в дусі оптимістичних бойових традицій стрільців отримала назву Лицарів Залізної Остроги. Таке наймення чи не найкраще відповідало Володимирові Старосольському, який духовно надихав цей елітний гурт.

З наближенням Листопадового Зриву розпочалася відповідна підготовка повстання у середовищі УСС. Від імени леґіону до складу таємного „Українського Генерального Військового Комітету“, що постав у Львові, у жовтні 1918 р., увійшли Володимир Старосольський та Дмитро Паліїв.

На жаль, у цей час сталося непередбачуване, що на певний час відсторонило В. Старосольського від участи у визвольних змаганнях. У зв’язку з необхідністю надати допомогу оборонцям українського Львова В. Старосольський виїхав паровозом з Коша УСС на Буковині до Львова. Під містом на цей паровоз напав польський військовий загін. Старосольський потрапив у полон і був кинутий у концентраційний табір у Домб’ю, де вже було інтерновано багатьох українських діячів (Кирило Студинський, Володимир Бачинський, Євген Щуровський, Теофіль Шухевич та інші). Аж у жовтні 1919 року Володимира Старосольського обміняли на польського полоненого ґрафа Дідушицького. Старосольського призначають Товаришем міністра закордонних справ УНР. Учений брав участь у міжнародних переговорах, зокрема в укладенні Варшавського договору.

Володимир Старосольський відзначався універсальною обдарованістю і водночас був людиною великого національного обов’язку. Саме тому він, виходячи з історичної потреби, ставав успішним політичним організатором, воїном, був блискучим адвокатом.

Ще перебуваючи в Кам’янці-Подільському, тоді ще під юрисдикцією УНР, він із сатисфакцією прийняв посаду професора державного права Кам’янець-Подільського університету. Проте настав час еміґрації до Відня, де ще раніше В. Старосольський досяг значних наукових успіхів. Новою базою для наукової праці став Український соціологічний інститут, заснований Михайлом Грушевським. Активно взявшись за наукові курси, В. Старосольський упродовж 1920—21 рр. завершив свою головну наукову працю „Теорія нації“. В. Старосольський далі один із засновників Українського Вільного Університету у Відні. Умови праці в УВУ тут були дуже складні, бракувало людей та фондів. І саме Володимир Старосольський, використовуючи свої приятельські взаємини з референтом канцелярії президента Чехо-Словаччини Т. Масарика, домігся перенесення УВУ до Праги, разом із затвердженням акредитації, значною постійною фінансовою підтримкою, викладовими площами в університеті та численними стипендіями.

Розпочинається активна наукова і педагогічна праця ученого як в УВУ, так і в Господарській академії у Подєбрадах. У цей час з’являються його велика монографія „Держава і політичне право“ у двох томах, чимало менших праць у збірниках, зокрема у виданнях НТШ. 29 березня 1923 року вченого обирають дійсним членом НТШ. Він часто буває у Львові, де залишається родина, бере активну участь у політичних процесах у Галичині.

Незважаючи на свої головні наукові аспірації, а також заанґажованість у справи визвольного руху, Володимир Старосольський за своїми кваліфікаціями був насамперед високопрофесійним правником, а його багатолітня адвокатська практика дає нам блискучі, навіть хрестоматійні зразки проведення захисних акцій на різних процесах — насамперед політичного характеру, пов’язаних із захистом українських політичних в’язнів.

Однією з перших найгучніших справ, що їх провадив В. Старосольський після відкриття його адвокатської контори, була оборона Мирослава Січинського, який здійснив успішний атентат на цісарського намісника в Галичині ґрафа Анджея Потоцького, відомого своєю антиукраїнською полонізаційною політикою (1908 р.). На цьому процесі ще зовсім молодий адвокат виявився достойним партнером своїх колеґ-сеньйорів, зокрема Костя Левицького, Теофіля Окуневського та інших. Згодом він допомагав організовувати втечу М. Січинського зі станиславівської тюрми за кордон.

Після закінчення війни, ще в час його постійного проживання у Чехо-Словаччині, В. Старосольський узявся за справу захисту українських політичних в’язнів, які боролися з польським окупаційним режимом по лінії УВО, а пізніше й ОУН. Чи не першим був процес Мельничука і Шеремети, які в 1922 р. вчинили відчайдушну військову диверсійну акцію і були засуджені до смертної кари. Далі були інші процеси: Василя Біласа і Дмитра Данилишина, Володимира Мартинця, Миколи Лемика та інших. На цих розправах він брав участь разом з іншими відомими українськими оборонцями (Степан Шухевич, Лев Ганкевич). Оборонні виступи В. Старосольського були блискучими зразками адвокатського мистецтва, вислуховувати які з’їжджалися численні адвокати — поляки і євреї. На жаль, присуди, продиктовані репресивними правилами санаційного режиму, були дуже жорстокі, але виступи адвоката Старосольського формували в суспільній думці моральну реабілітацію підсудних — борців за українське визволення.

Останній львівський період життя Володимира Старосольського з родиною не можна назвати легким і безтурботним. Матеріяльне становище родини було тяжке. У польських репресивно-дискримінаційних умовах складно було дати високу освіту дітям, які часто ще й до того через політичну заанґажованість зазнавали тюремного ув’язнення. Водночас В. Старосольський був у вирі, а точніше, на вершині тодішнього галицького суспільного життя. Активний діяч комбатантського руху та НТШ, зайняв високі посади у Львівській палаті адвокатів, навіть був членом всепольської начальної адвокатської палати у Варшаві. Проте останній, відносно цивілізований і європейський етап життя наближався до кінця.

З вересня 1939 р. настали нові реалії совєтського „визволення“. Усупереч порадам приятелів Володимир Старосольський відмовився від виїзду з родиною з теренів нової большевицької окупації: він вважав, що має бути тут разом зі своїм народом.

Початково йому видавалося, що він прийняв правильне рішення. Відповідно до наукових аспірацій В. Старосольського йому запропонували посаду професора державного права у Львівському університеті, який швидкоруч українізувався. Але жити новими ілюзіями довелося недовго. Трагедія В. Старосольського розігралася 25 грудня 1939 р., в день похорону тещі В. Старосольського Ґерміни Шухевич. Уранці того дня ректор університету М. Марченко прислав авто за професором для вирішення пильних справ в університеті. Там його вже чекали енкаведисти, які тим же автом відвезли в „контору“ НКВД. У Львові в Замарстинівській тюрмі його тримали до лютого 1940 р., далі була „внутрішня тюрма НКВД“ у Києві, де 25 жовтня 1940 р. „особоє совєщаніє“ присудило йому 8 років ув’язнення у новосибірських таборах. У висліді В. Старосольського перевезли етапами 10 березня 1941 р. в тюрму м. Маріїнська (Красноярський край). Це було останнє пристанище його земного життя. Схорований, зі статусом інваліда він помер у тюремному шпиталі (головно через голодове виснаження) 25 лютого 1942 р.

13 квітня 1940 р. зранку в родинне помешкання увірвалися озброєні чекісти — вони дали родині півгодини на збирання перед виселенням. Не минуло й півдня, як усі наявні в хаті члени родини (мати Дарія, донька Уляна і син Ігор) були вже на станції у вантажних вагонах. Місцем виселення було селище Каргали в Семипалатинській області в Казахстані. В майбутньому донька Уляна — талановитий літератор і журналіст — опише мартиролог родини у зворушливій книзі „Розкажу вам про Казахстан“. Молоді, себто діти, працювали в колгоспі на дорожніх і будівельних роботах. У зв’язку з початком війни появилася надія на звільнення для колишніх польських громадян, про яких почали „опікуватися“ нові західні союзники Кремля. Проте Дарія Старосольська не дочекалася звільнення. 28 грудня 1941 р. померла в селі Ґеорґієвці, де була похована на місцевому цвинтарі.

У зв’язку з формуванням із виселенців з колишньої Польщі армії ген. Андерса, умови для останніх стали більш ліберальними. Син Ігор, надіючись за нових умов на звільнення батька, прибув у Маріїнську тюрму, але за іронією долі саме в цей день 25 лютого помер В. Старосольський. Тіла батька синові не видали, а вкинули у спільну могилу, прив’язавши картку до ноги небіжчика. Син гілкою помітив місце поховання, але коли через роки прибув на це місце, то з трудом віднайшов сліди цвинтаря — тут вже був побудований на останках жертв імперії „квітучий совєтський посьолок“.

Далі доля двох засланих і осиротілих дітей складалася по-різному. Син Ігор у 1946 р. повернувся до Львова, де одружився. Проте в 1950 р. його знов арештували і засудили на 10 років ув’язнення, яке відбував у різних таборах у Сизрані, на Алтаї, у Норильську. Щойно в 1956 р. повернувся до Львова і працював в ділянці архітектури. Помер у 1988 р., похований у Львові.

Донька Уляна Старосольськаяк колишня польська піддана завдяки наявности документів про фіктивний шлюб із польським громадянином у 1946 р. виїхала до Польщі. В 1966 р. переїхала до США.

Найстарший з дітей Юрій — єдиний з родини, що уникнув московських репресій. Коли в 1939 р. дізнався, що на нього полюють енкаведисти, він разом із дружиною подався на захід і далі у США. Здобув ще одну філософську освіту в Америці, працював у Вашинґтоні в Бібліотеці Конґресу США. Займався живописом, був одним із провідних діячів Пласту в Америці. Помер у 1991 році.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...