Знов волохівщина

06.06.2017 | 11:08   Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО
переглядів: 301

Омелько Волох був свідомим агентом московських комуністів, якого протиставлено було популярній під той час на Лівобережжю постаті отамана Петра Болбочана, а всю волохівщину автор вважає за організацію, котра повинна була зруйнувати найбільш свідому та добре зорганізовану групу українських військ, яким був за часів Гетьманату Запорізький корпус… Вплив Волоха на вище командування й політичні кола з тою метою, щоб дискредитувати отамана Петра Болбочана, низка листів до вищого командування, і, нарешті, під час військової невдачі самочинний арешт Болбочана доконує це завдання

Через кілька днів після того, як ми прибули на Уманщину, командування одержало зовсім несподівану звістку, що прибув із своїми гайдамаками "батько Волох" і розташувався по селах, приблизно в десяти верствах на південний захід від Умані (штаб Волоха - с. Кузьмина Гребля).

Дальші відомості подали детальну історію його попередніх авантюр: під Житомиром Волохові не пощастило - большевики відмовилися мати з ним діло; йому зі своїм відділом насилу вдалося втекти від роззброєння (допоміг лиш випадок - посланець до червоного командира попав до хати, де ночували і волохівці). Партія українських комуністів (УКП), так звані боротьбисти, утворила Революційний комітет Правобережжя1 й висунула Волоха на головноко­мандуючого військами Червоної України.

 

1 Ревком - Немоловський, Волох, Савицький (Новак). - Прим. автора.

 

В такому вже організованому для державної праці стані Волох вирушив по маршрутові: Чуднів, Янушпіль, Уланів, Пиків, Калинівка, Липовець, Вороновиці, Ільїнці, Дашів, Гранів, Умань, і по дорозі збирав всякі рештки бувших наших урядових установ, при чому значну роль відіграла чутка, що у Волоха були гроші. Так, вже з досить поважною по кількості масою, понад 5 000 людей, Волох прибув на відпочинок до міста Липовця. Тут за клопотами, агіта­ційними та державно-радянськими справами Волох залишив без належної уваги своє оперативне становище й був заатакований кіннотою Добровольчої армії. Відділи Волоха після того почали швидко відходити на південну Уманщину, але не манівцями, а по битих шляхах, і знов опинилися на дорозі, по якій відступали добровольці. В короткій бійці вдруге Волох був вже вщент розбитий (верстов за 30 на південь від міста Умані). Коли Добровольча армія прокотилася далі на південь, Волох зібрав недобитки своїх гайдамаків та пішов до Умані, щоб увійти з нами в порозуміння. Кількість його загону зменшилась тоді до 500-1000 козаків. Про останні бої старшина кінноти Волоха оповідає так:

"З міста Липовця Волох помандрував зі своєю ватагою в напрям­кові на Умань.

Під час переходу козацтво було переконане, що Волох веде його на з'єднання з Армією УНР, котра була далеко попереду.

Після надзвичайно швидких переходів Волох опинився 17-го грудня в районі с. Репетиха та Шепетуха, де і зробив зустріч Нового року по новому стилю, щоб показати, що він та козаки є також большевики, а не прихильники старої влади. 18 грудня ст. ст. рано Волох розпочав наступ на Добрармію, котра в той час відступала в напрямку на м. Голованівськ.

Тут вся "армія" Волоха на протязі одночасового бою була розігнана і втікала ярами з надзвичайною скорістю.

В цій бійці Волох стратив обози, гарматну частину та кулемети. Зісталися люде з рушницями без набоїв. В цій бійці Волох трохи не попав в полон, бо занадто тяжкі чоботи заважали швидко втікати.

Після невдалого бою Волох розпочав агітаційну працю в селі Кузьмина Гребля, Обдурене козацтво були цілком здеморалізоване обіцянками Волоха, і часто можна було чути недовір'я. Скоро по таборі Волоха пішла чутка, що в м. Умані стоїть частина української армії.

Ця звістка відразу змінила настрій, і кожний ранок можна було помітити, як рідшають ряди гайдамаків, а Волох виставляв їх в наказах як зрадників радянської справи.

На протязі одного дня Волох не мав спокою від запитань, чи з'єднаємось з Армією УНР. Волох відповідав козацтву, що буде послано делегацію, що й бу­ло зроблено.

31 грудня 1919 року Волох, зібравши коло церкви козаків та старшин, доложив, що повернула делегація від Армії УНР і принесла слідуючі умови з'єднання гайдамаків з партизанами: козацтво буде прийнято, а старшина будуть розстріляні.

З 31 грудня на 1 січня Волох зібрав козацтво і вирушив з ним в напрямку на Умань. Причина цього походу для більшості козаків та старшин була неві­домою. Забравши м. Умань, Волох очікував червоних москалів, ходив поміж козаками та заспокоював, що червоні москалі їм нічого не зроблять.

В цей час командир кінного дивізіону, сотник Кравченко, збирався втікати з дивізіоном на з'єднання з партизанами, але йому не пощастило, бо ревком Волоха було попереджено його прихильниками, і вночі частина сотника Кравченка була роззброєна і одведена до місцевої в'язниці. В цей час волохівщини в'язниця виглядала більше на касарню. Не дивлячись на те, що Волох заборонив співати український гімн, часто можна було чути співи гімну, які неслися з в'язниці. Перед в'язницею збирались люде, які вітали козацтво та утішало, що незабаром повернуться партизани.

1-го січня був оголошений суд Волоха над сотником Кравченком та йому підлеглими, велика зала військового суду та вулиці були переповнені народом. В цей час на суд прибула делегація з сусідніх сіл, котра подала ревкому постанову припинити розстріли українців та випустити з в’язниці гайдамаків. Коли ж це не буде зроблене, то відповідальність лягає на ревком перед населенням м. Умані та околиць. Суд не відбувся".

Про всі подробиці командування довідалося від сотні кінних гайдамаків, що з своїм дивізіонером сотн. Легіним1 (друга сотня не встигла втекти) знов приєдналась до нас, бо побачила на власні очі волохівщину в повному її розвитку.

 

1 Легін Яків (рр. життя невід.) - сотник Армії УНР. Учасник Першої світової війни, офіцер російської армії. З 1918 р. - на українській військовій службі. У 1919 р. - у штабі Чор­номорської дивізії, командир ударного кінного дивізіону гайдамацької бригади Армії УНР. У грудні 1919 р. підтримав виступ отамана О. Волоха проти уряду УНР, проте невдовзі повер­нувся до української армії. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР.

 

Волох наробив стільки шкоди українській армії, що на цьому слід більш зупинитися, бо діло торкається зовсім не одного Волоха, а й цілої групи так зв. "волохівців", що поділяли його ідеологію.

Зовнішній вигляд Волоха відповідав його духовному світоглядові: високий, кремезний, рудий, з мало інтелігентним, зі слідами віспи обличчям - він нагадував (своєю зовнішністю) тип фельдфебеля колишньої російської армії. Одягався Волох в простий сірий жупан, гайдамацька шапка з червоним шликом, червоний пояс та нерозлучна кавалерійського типу рушниця доповнювала його вбрання. Волох не належав до світлих типів революції, скоріш це було зібрання всіх негативних сторін людини - фальш, брутальність, знущання над слабшим та демагогія були найбільш характерними рисами його вдачі. "За голоту", "Хай живе біднота" і тому подібні вигуки буки звичайними в його балачках. У Волоха була природна спритність, знаття натури селянина і робітника, явна особиста хоробрість і дбайливість за козаків (Волох нікому недовіряв скарбниці свого коша і всі гроші носив в похідному мішку на собі),

В усій своїй діяльності Волох малював себе українським націоналістом і в цьому напрямкові уперто виховував своїх прихильників.

Дехто гадає, що Волох був на службі у російських комуністів, на думку ж інших - комуністи, які виявляли себе досить добрими знавцями людської психології та вміли її вживати, також влучно використовували Волоха, а з ним і всю волохівщину для здійснення своїх завдань на Україні.

Мала інтелігентність (не в розумінню походження) та освіченість мало відповідали тим великим завданням, які Волох бажав взяти на свої плечі, щоб розвивати їх під той бурхливий час1.

 

1 В квітні 1920 року я, як начальник штабу повстанців, таємно був в Харкові і випадковозустрів на вулиці Волоха, який вже тоді працював у комуністів на адміністративній посаді, у Гринька2. – Прим. автора.

2 Сікевич Володимир (1870-1952) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився в м. Таращана Київщині. Закінчив Київське юнкерське училище (1892). Учасник Першої світової війни, полковник російської армії. Брав активну участь в україні­зації частин російської армії. З березня 1918 р. - командир 3-го гайдамацького полку Армії УНР. З липня 1918 р. - командир 31-го (23-го) Черкаського полку 8-ї дивізії 4-го Київського корпусу. Під час Протигетьманського повстання 1918 р. підтримав Директорію УНР. На по­чатку 1919 р. виїхав до Австрії, де увійшов до складу української військово-санітарної комісії для полонених на теренах колишньої Австро-Угорщини. З 1920 р. виконував обов'язки посла УНР в Угорщині. У 1924 р. виїхав до Канади, оселився у Торонто. Брав активну участь у житті української діаспори. Голова Ради Хреста Симона Петлюри. Автор спогадів.

Робітник з Донецького басейну, Волох до двадцяти років був неписьменний, за часів військової служби в артилерійських частинах російської армії Волох дослужився до підпрапорщика, в 1915 році він кінчає школу прапорщиків і продовжує далі службу на фронті в 54-му Східно-Сибірському стрілецькому полку; за бойові заслуги його було авансовано до рангу штабс-капитана та було дано йому деякі бойові нагороди (сам Волох заявляв, що він мав Георгієвську шаблю та Георгієвський хрест).

Свою діяльність в українському війську Волох почав за часів генерала Корнілова в Москві, куди його було виряджено як "непевну" людину, а потім продовжував її в Харкові в 1917 році; в Харкові Волох згуртував коло себе українські елементи, придбав собі надійних прихильників і завдяки їм, згідно тодішнім виборним принципам, його було обібрано на посаду командира 2-го запасового українського полку, а через те, що вже такий полк був, то полк Волоха отримав назву 3-го запасового полку (здається, бувший 234-й російський запасовий полк). Незабаром запасовий полк Волоха перейшов до большевиків, а він сам з своїми прихильниками втік до Києва, де зорганізовував Слобожанський курінь. Коли з приходом німців знов встановилась влада Центральної Ради, Слобожанський курінь увійшов до складу 3-го гайдамацького полку. За час свого перебування в 3-му гайдамацькому полку Волох довший час лишається на посаді голови польового суду й без милосердя катує большевиків.

Коло Волоха гуртуються Ліневський, Табурянський, Андрійчук, Маслов, Терлецький й багато інших, що працюють разом з ним, використовуючи гайдамаків як сліпе знаряддя.

Волохівщина починає свою особливо шкідливу діяльність в широкому розмірі з часів, коли повстала Директорія, себто з осені року 1918-го, і продовжує її на протязі всього наступного 1919 року. Коли уважно придивитися подій того часу, то можна бачити, що всюди явно чи таємно відіграє значну роль волохівщина, в праці якої є певна послідовність і система.

Найдокладніше до цього часу, з належним мотивуванням, що заслуговує на увагу про волохівщину розповів на сторінках часопису "Українське Слово" бувший інспектор при Запорізькій групі М. Гавришко1.

 

1 Сварика Василь (1875 - р. см. невід.) - український військовий діяч, полковник Ар­мії УНР. Народився на Полтавщині. Закінчив Констянтинівське гарматне училище, офіцер­ську артилерійську школу. Учасник Першої світової війни, командир батареї та легко­го гарматного дивізіону, полковник російської армії. Навесні 1917 р. - член Українського військового клубу ім. П. Полуботка, учасник українізації частин російської армії. З березня 1918 р. - на українській військовій службі, інспектор артилерії Запорізької дивізії. За Гетьма­нату 1918 р. - командир 39-го полку 13-ї легкогарматної бригади 7-го Харківського корпусу. Наприкінці 1918 р. - на початку 1919 р. - командир 11-го легко гарматного полку, помічник командира 4-ї легкогарматної бригади. Начальник артилерії 8-го коша Армії УНР. У березні 1919 р. звільнений у резерв армії за станом здоров'я, у травні 1919 р. потрапив до польсько­го полону. Восени 1919 р. повернувся до Армії УНР, призначений помічником начальника Головного гарматного управління Генерального штабу. З липня 1920 р. - начальник Гармат­ного управління. Наприкінці 1920 р. інтернований у польських таборах. Подальша доля невідома.

 

Головні тези М. Гавришко такі:

1. Автор вважає, що Омелько Волох був свідомим агентом московських комуністів, якого протиставлено було популярній під той час на Лівобережжю постаті отамана Петра Болбочана, а всю волохівщину автор вважає за організацію, котра повинна була зруйнувати найбільш свідому та добре зорганізовану групу українських військ, яким був за часів Гетьманату Запорізький корпус.

Дійсно, комуністи (як російські, так і українські, але кожний з своєю метою) мусили звернути увагу на Запорожців, бо знавці стверджують, що Запорізький корпус виглядав, як добра регулярна військова частина, а головне – був національно освідомлений (огляд, зроблений військовим міністром Рогозою та командиром німецького корпусу на Україні, якому підлягали Запорожці).

Досить буде навести тут командний склад: командир корпусу отаман (генерал) Натієв, полковники Болбочан, Сікевич1, Загродський, Олександр Шаповал, Сварика2, Болотов, Одинець3, Алмазів, Петрів4, Козьма5, Сільванський - все це поважні люде, фахівці й свідомі українці.

 

1 Одинець Іван (рр. життя невід.) - український військовий діяч, полковник Армії УНР. Учасник Першої Світової війни, офіцер російської армії. Народився на Київщині. На почат­ку 1918 р. - старшина Гайдамацького коша Слобідської України. У 1918-1919 рр. - коман­дир батареї 3-го гайдамацького полку. Наприкінці 1919 р. - командир кінної сотні гайдама­цької бригади Запорізької групи. У складі частин отамана О. Волоха вирушив на з'єднання з більшовиками, проте у січні 1920 р. залишив волоховців. Учасник антибільшовицького повстанського руху, разом зі своїм загоном приєднався до Армії УНР. У 1920 р. - помічник начальника оперативного відділу штабу 2-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії Армії УНР. Напри­кінці 1920 р. інтернований у польських таборах.

 2 Петрів Всеволод (1883-1948) - український військовий та державний діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Народився в Києві у дворянській родині. Закінчив Павлівське військо­ве училище (1902 р.), Миколаївську академію Генерального штабу (1910 р.). Учасник Першої світової війни, полковник російської армії. У 1917 р.- начальник штабу 7-ї Туркестанської стрілецької дивізії. Брав активну участь в українізації частин російської армії у 1917 р. З лис­топада 1917 р. - на українській військовій службі, командир сформованого ним же українсь­кого кінного ім. К. Гордієнка полку. Влітку 1918 р. - начальник штабу 12-ї дивізії 6-го Пол­тавського корпусу. Наприкінці 1918 р. працював у Головній шкільній управі Генерального штабу. У 1919 р. - начальник Житомирської юнацької військової школи, командувач Волин­ської групи, військовий міністр УНР. У 1920 р. - помічник військового міністра, інспектор піхоти Армії УНР. Наприкінці 1920 р. інтернований у польських таборах. У 1921-1922 рр. деякий час виконував обов'язки начальника Генштабу Армії УНР. З 1923 р. - на еміграції р Чехо-Словаччині. Працював викладачем в Українському Високому педагогічному інсти­туті ім. М. Драгоманова у Празі. Після Другої світової війни переїхав до Німеччини. Помер і похований в Авгсбурзі.

3 Козьма Олександр (1880 – р. см. невід.) - український військовий діяч, полковник Ар­мії УНР. Учасник Першої світової війни, полковник російської армії, командир інженерного полку. Восени 1917 р. - начальник відділу зв'язку Українського Генерального Військового ко­мітету при Центральній Раді. Учасник вуличних боїв у Києві з більшовиками у січні 1918 р. З лютого 1918 р. - в Окремому Запорізькому загоні. Командир 1-го Запорізького інженерного полку. У 1919-1920 рр. - на службі в Армії УНР. Наприкінці 1920 р. інтернований у польських таборах. Після ліквідації таборів у 1924 р. оселився в Українській станиці у Каліші.

 4 Гринько Григорій (1890-1938) - український громадсько-політичний діяч. Член УПСР, учасник українського національного відродження 1917 р. Після розколу партії у 1918 р. при­єднався до УПСР (комуністів-боротьбистів). Член ЦК партії. У 1919-1920 рр. - член ВЦВК та Раднаркому УСРР, ЦВК РРФСР, Всеукрревкому. З 1920-х рр. обіймав керівні посади в УСРР. У 1919-1926 рр. - нарком освіти та голова Держплану УСРР. У 1930-х рр. - нарком фінансів СРСР. Репресований органами НКВС СРСР.

5 Гавришко (Гаврюшко) Микола (1894 - р. см. невід.) - сотник Армії УНР. Народився в Могилівській губернії (нині Білорусь) у родині священика. Закінчив Олексіївське військо­ве училище (1916 р.). Учасник Першої світової війни, молодший офіцер російського 300-го Заславського полку. Учасник Протигетьманського повстання 1918 р. На початку 1919 р. - ко­мандир відділу Армії УНР на Прилуччині. Навесні 1919 р. перебував у складі Запорізького корпусу. З травня 1919 р. - державний інспектор Запорізької групи Армії УНР. Активний учасник виступу П. Болбочана у червні 1919 р.; звільнений з посади й оголошений поза за­коном урядом УНР. Оселився як приватна особа у м. Тростянець на Поділлі. У квітні 1920 р. приєднався до Армії УНР. Помічник командира 1-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії. Напри­кінці 1920 р. інтернований у польських таборах. У квітні 1921 р. висланий військовою владою УНР до карного табору Домб'є за антиурядову діяльність. За деякими даними, виступав свід­ком на судовому процесі вбивці С. Петлюри С. Шварцбарта у Парижі у 1927 р.

Над дезорганізацією Запорожців велася праця в двох напрямках: свідомо Волох виконував директиви лівих українських есерів, які хотіли таким чином захопити владу в корпусі, а цим самим досягалась одночасно мета й російських комуністів, себто колотнеча й дезорганізація Запорожців.

2. В цій руйнації Запорожців автор зазначає такі моменти:

а) вплив Волоха на вище командування й політичні кола з тою метою, щоб дискредитувати отамана Петра Болбочана, низка листів до вищого командування, і, нарешті, під час військової невдачі самочинний арешт Болбочана доконує це завдання (2-го січня року 1919 в Кременчуці). Тут було вжито метод, в революційні часи випробуваний: маса завжди в час невдач шукає винуватця, "добрі політики" попереджають бажання маси й самі вказують їй свою жертву;

б) спроба Волоха перебрати владу над Запорожцями, щоб передати її потім комуністам, в березні року 1919 в районі станції Зятківці (коло Гайсина) не вдалася через рішучий опір самого корпусу. При цьому Волох видав універсал, в якому влада Директорії касувалася, а Волох мав взяти на себе командування над Червоною українською армією;

в) коли Запорожці повернулися з Румунії в квітні року 1919-го, Волох знов силкується продертися до Запорожців на посаду командира дивізії, але дивізія відмовилася підлягати йому, й він далі виступає в ролі отамана всіх повс­танських військ, отримує дозвіл на формування окремої гайдамацької бригади, й, нарешті, таким чином в листопаді року 1919 волохівщина залишає Запорожців і переносить свою діяльність на повстанців (в районі Проскурова).

 

Треба дійсно дивуватися тій активній відпорній силі, тому живому, правдивому, часом, може, й інстинктивному розумінню справи, що виявляли За­порожці в боротьбі з волохівщиною, котра намагалася зруйнувати цю найстаршу бойову частину. В цій боротьбі Запорожці були переможцями.

Розуміється, ми не можемо стати на точку погляду М. Гавришко щодо оцінки Волоха, як звичайного агента російській большевиків, про це свідчить й універсал, ним виданий:

 

Універсал

Запорізького корпусу до народу Українського

Народе Український! Ти скинув ярмо царя, скинув зрадника гетьмана Скоропадського, але народ наш не прийшов до ладу й спокою. В сучасний мент, тяжкий, відповідальний мент, коли Україну роздирають на частини чужинці, коли примушують битись один проти другого, нашою кров'ю, на наших кістках хочуть збудувати собі щасливе життя, годуватись хлібом від праці нашої, в цей відповідальний мент, коли в Українській Народній Республіці влади на місцях немає, ми Запорожці, нащадки вільного козацтва України, оголошуєм законною владою на Україні Ради селянських і робітничих депутатів, котрих будемо підтримувати зі зброєю до загину. Вся земля без викупу переходе до трудового люду.

Ми, Запорожці, певні в тому, що від цього часу ніхто на поведе нас, українців, одного проти другого, брата проти брата.

Ради селянських і робітничих депутатів з'єднають нас у велику сім'ю для боротьби з чужинцями - імперіалістами.

Народе Український! Пам'ятай, що вся влада в руках твоїх. Ти великий господар на своїй землі, і від тебе залежить вся твоя воля, твій спокій і добробут.

Розберись же, Народе Український! Хто твій ворог: чи ті українці, котрі зараз зі зброєю в руках ллють свою кров за рідний край, чи ті, котрі приходять на Україну, щоб забрати хліб та усе твоє добро.

Народе Український! Народе, на Україні сущий! Тепер Ви всі вільні і рівні!

Нехай живе вільна, незалежна ні від кого Українська Соціалістична Республіка Рад селянських та робітничих депутатів.

21 березня 1919 року. Дієва армія. Іменем Запорожців отаман Омелько Волох. Запорожців отаман Поджіо1 . Заступник командира отаман Данченко2 , Ствердив отаман Волощенко.

 

1 Поджіо Борис (рр. життя невід.) - український військовий діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни, командир 13-го Білозерського російсько­го полку, генерал-майор. Брав участь в українізації частин російської армії в 1917 р. Восени 1917 р.- командир 3-ї (4-ї російської) дивізії 2-го Запорізького Січового корпусу. Навесні 1918 р. — командир Окремої Кримської бригади військ УНР. За Гетьманату 1918 р. - командир 4-ї дивізії 2-го Подільського корпусу армії Української Держави. Під час Протигетьманського повстання 1918 р. підтримав Директорію УНР. На початку 1919 р. деякий час командував За­порізьким корпусом Армії УНР. У травні 1919 р. за прорадянські симпатії був усунений з лав Дієвої Армії УНР. Начальник штабу Окремого корпусу кордонної охорони. Помер від тифу в Кам'янці-Подільському, де й похований.

2 Данченко Олександр (1887 - р. см. невід.) - український військовий діяч, отаман Армії УНР. Восени 1917 р. - начальник організаційного відділу українського Генерального штабу. Під час Протигетьманського повстання 1918 - командир 2-ї Дніпровської дивізії, що увійшла до складу Осадного корпусу військ Директорії УНР. У січні 1919 р. - начальник шта­бу зведеної Дніпровської дивізії отамана Зеленого. Деякий час навесні 1919 р. очолював За­порізький корпус. Наприкінці 1919 - командир Окремої Волинської повстанської бригади Армії УНР, сформованої з колишніх партизанів отамана Д. Соколовського. У грудні 1919 р. підтримав виступ отамана О. Волоха проти уряду УНР. Невдовзі з частиною бійців своєї бри­гади залишив Волоха і вирушив у невідомому напрямку. Подальша доля невідома.

 

Волох був типовим отаманом, "хитрий малорос", який в загальній руїні армії думав добитися "найвищої влади". Не маючи політичного досвіду, він питався з одного боку на другий, нарешті виплив в сумні дні любарської кастрофи. Вся біда була в тому, що Волох зміг "утесатися" до передпокоїв головного отамана Петлюри і користувався, не вважаючи на своє минуле, довір’ям з боку останнього.

В своїх претензіях Волох дійшов в кінці листопаду до відкритого непослуху, що піднесли його до високої ролі начальника всіх повстанчих військ на Україні.

Волох, Данченко й Божко1 в УСРР бачили вихід із ситуації; новозатверджена Волинська революційна рада (с. Краснопілля) увійшла з цими отаманами в контакт, оголосила себе часово Всеукраїнською революційною радою, а отамана Волоха призначила головнокомандуючим Червоним козацтвом.

 

1 Божко Юхим (1885-1919) - український військовий діяч, отаман Армії УНР. За Гетьма­нату 1918 р. - начальник охорони Запорізької залізниці у Катеринославі. Під час Протигеть­манського повстання 1918 р. сформував і очолив Запорізьку Січ, яку було включено до складу Південно-Східної групи Армії УНР. З червня 1919 р. - командир сформованої з Запорізької Січі 2-ї пішої дивізії Армії УНР. За невиконання наказів командування був у серпні 1919 р. усунений з посади. Тривалий час перебував під слідством. У листопаді 1919 р. за дорученням Головного отамана С. Петлюри повернувся до формування Запорізької Січі. Підтримав виступ отамана О. Волоха проти уряду УНР у грудні 1919 р. Разом з частинами О. Волоха перейшов незабаром на бік більшовиків. Загинув у суперечці з отаманом Волохом.

 

Взявши маршрут на Житомир, радянці почали шукати сполуки з Українською комуністичною партією (боротьбистами), а до Коростеня (місце постою штаба XII совітської армії) виряджено двох делегатів, які мали відстоювати такі домагання радянців: самостійність Української СРР й недоторканість осіб, що перейшли з табору УНР до нової ідеології, організація Української червоної армії і окреме командування.

Переговори не допровадили ні до чого: Червоному козацтву було запропоновано віддати зброю на протязі 24 годин, за що було обіцяно урочисту зустріч.

Радянці не погодилася, і УКП наставила над ними замість Революційної ради Революційний комітет Правобережжя (Немоловський1, Савицькй Войцеховський), й волохівці пішли знов у дорогу на південь.

 

1 Немоловський Іван (рр. життя невід.) - український державний та політичний діяч доби національно-визвольних змагань 1917-1921 рр. Член Української партії соціалістів-революціонерїв. Наприкінці січня 1918 р. обійняв посаду військового міністра в уряді УНР. Після повернення Центральної Ради до Києва на початку березня 1918 р. посад в уряді не мав. Після розколу УПСР приєднався до лівого крила партії - боротьбистів. У грудні 1919р.- член створеного боротьбистами ревкому Правобережної України.

 

***

Околичне селянство поставилося до волохівців вороже, а через це волохівці примушені були поховатися з своїми червоними прапорами, бо селяни не пускали їх навіть до хати. Тут, під Уманню, Волох був зовсім морально пригнічений, він нарешті прислав до нас одного з місцевих боротьбистів для переговорів і порозуміння та з пропозицією забути старе, командному складу боротьбисти робили пропозиції дуже широкого масштабу, а саме - стати основою майбутньої української Червоної армії, крім того, Волох, що знав про обурення проти нього самого всього нашого війська, вимагав забезпечення йому власного життя.

Посланець від Волоха у командного складу нашого успіху не мав (приймали його - я, отаман Тютюнник та полковник Долуд). Відповідь була рішуче негативна, що ж до самого Волоха, то було визначено, що тільки виключна ситуація вимагає від нас здержатися від акції проти них, бо щохвилини могли надійти частини Червоної армії.

Згубивши надію досягти чогось у переговорах з командним складом, Волох та боротьбисти через своїх агентів в місті Умані розпочали свою працю серед загонів полковника Литвиненка і одночасно вислали уповноважених представників назустріч червоним, що саме тоді наближалися до Христинівки.

Командування попередило залогу міста Умані про небезпеку. В бойовий розпис наказом по армії також був внесений коректив, а саме: отаманові Тю­тюнникові було доручено загальне керування уманською військовою групою, що складатиметься з його дивізії та загону полковника Литвиненка.

Отаман Тютюнник видав відповідний оперативний наказ й зробив деякі зміни в угрупованні військ, але, очевидячки, з боку залоги м. Умані не було виявлено належної дбайливості, і на ранок 11 січня, о 4 годині більшість нашої залоги волохівщина обеззброїла, старшину здеградувала, а полковника Литвиненка1 присудила до розстрілу.

***

Обурення нашого війська з приводу нападу Волохового було страшне. Не вважаючи на те, що розрахунок часу показував, що 11 січня червоні могли бути вже коло самого міста Умані, треба було дати вихід цим настроям і реагувати на напад Волоха, зрештою, хоч в формі демонстрації та утворити таку ситуацію, яка полегшила би нашим полоненим можливість утекти.

Ранком 12 січня наша армія підступила до міста Умані. Вночі курінь морської піхоти та піші козаки полковника Нельговського2 (Київської дивізії) вдерлися в південно-східну частину міста й захопили більшу частину Другого гайдамацького волохівського полку.

 

1 Полковник Литвиненко допустив в місто делегацію радянців. – Прим. Автора.

2 Нельговський Василь (рр. життя невід.) - український військовий діяч, генерал-хо-рунжий Армії УНР. Учасник Першої світової війни, офіцер російської армії. З 1918р.-на українській військовій службі, полковник. Наприкінці 1918 р. - на початку 1919 р. - хар­ківський губернський комендант. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР, командир частини у зведеній Київській дивізії. У 1920 р. - командир 10-ї стрілецької бригади 4-ї Київсь­кої дивізії, заступник командира дивізії. Наприкінці 1920 р. інтернований разом з Армією УНР у польських таборах. У 1921 р. брав участь у роботі Повстансько-Партизанського штабу з підготовки антибільшовицького повстання в Україні. Здійснював партизансько-диверсій­ні рейди на зайняті більшовиками терени України за дорученням генерала Ю. Тютюнника. Під час Другого Зимового походу 1921 р. здійснював рейд на Волині окремо від основних сил Української повстанчої армії. Не з'єднавшись з Волинською групою генерала Ю. Тютюнника, відступив до Польщі.

 

Переляк в місті був страшенний, але використати його не можна було, бо через допит полонених та наших втікачів, а також військовою розвідкою (гайдамацька сотня Запорожців зробила дуже активну бойову розвідку) було заявлено, що на протязі попереднього дня до міста Умані ввійшла добре озброєна, одягнена та вимуштрувана бригада Таращанської дивізії (коло 8 000 багнетів, добре забезпечена кулеметами) і що між волохівцями та червоними було досягнуто повного порозуміння.

Ці новини з'ясували детально ситуацію, і можна було кожний момент сподіватися підходу ще нових червоних частин. З огляду на нові обставини, час­тинам армії було видано наказ про вихід та зосередження в районі Перегонівки, Степанівки й Голованівського, тобто на два невеликі переходи на південь від Умані.

Таким чином, Волох і на цей раз уник справедливої кари, бо нарешті большевики повірили, що він змінив свої погляди.

Недовго тяглося святкування волохівців, незабаром їм було запропоновано "укомплектувати" собою частини Червоної армії. З приводу цього Волох видав до свого загону такого наказу:

 

"Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Командуючий червоними радянськими військами Правобережжя України. Наказ №53. Ревставка.

Згідно наказу ревкому Правобережжя Української комуністичної партії, касується командування Правобережжя. Всі частини, підлеглі мені, входять до 3-ї бригади 60 дивізії. Товариші червоні козаки! Розстаючись і прощаючись з вами після довгої і тяжкої праці, я певен, що й без мене ви будете продовжувати велике діло, почате нами. Ви вже зробили велику роботу, але перед нами ще більша, ще відповідальніша. Знищивши цілу низку ворогів пролетаріату, остаточно ще не знищена на Україні петлюрівщина — партизанщина. Петлюрівщина тепер сидить не тільки на Україні, але сидить у всіх буржуазних державах. Петлюрівщиною користуються тепер всесвітні посіпаки й поміщики, банк іри, попи, купці й інші. Вони тепер всіх засобів вживають, аби підвести того, після кого так легко використають гетьманщина та денікінщина.

Товариші червоні гайдамаки! Пам'ятайте свій обов'язок. Ще зусилля - й ми переможемо. Сьогодні день об'єднання червоного шлика з червоною зіркою - велике об’єднання для спільної праці бідного селянства та робітництва. Об'єднання пролетарських озброєних сил. Дивлячись на це об'єднання буржуазія всього світу скрегоче зубами від лютості і труситься, як в пропасниці, від жаху. Так вперед же за всесвітню революцію! Хай живе III бойовий комуністичний інтернаціонал! Слава червоним гайдамакам! Слава червоним солдатам! Слава!!!"

 Так покінчила своє існування волохівщина, а сам Волох помалу сходить на зовсім мале становище мурина, який уже «зробив своє діло».

 Уривок із «Спогади командарма»

На знімку:  Михайло ОМЕЛЯНОВИЧ-ПАВЛЕНКО

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...