Давньоукраїнські держави, племена та їх засновники

31.05.2017 | 18:16   Сергій Піддубний
переглядів: 594

В науково-популярному виданні Академії політичних наук «Суспільно-політичні процеси» №1 за 2017 р. опубліковано повну версію статті С. Піддубного, «Велесова Книга як заслін «руському міру». У ній наголошується: «Велесова Книга має стати священною для кожного українця, бо вона описує історію української землі, українського роду, показує наші джерела, звеличує нашу душу, дає нам крила, силу й натхнення, а не тим, хто прагне скористатися славою наших праотців і мати нас за своїх рабів. Врешті, це надійний заслін від войовничого і людиноненависницького «русского міра», що його прагнуть нав’язати всьому світові лукаві московські політики та попи". До уваги читачів один із розділів статті.

  Де знаходилася Руськолань

З давніх-давен в русів була своя держава: «І мали ми тоді державу за давнім іменем Колань – і гради, і села, і вогнища, що утворювали Землю. Тож умиємо тіла і душі наші, бо мали ми уділ русів Колань, яка була сильна і на ворогів страх уміла наводити. Ще з часів Кисеня, ходили вівці там...» (д. 19). Велесова Книга не розповідає, хто такий Кисень і в які часи він жив, але можемо сміливо припустити, що Кисень це той самий Скит/Кит (Кисько) – син Геракла, легендарний засновник Скитії. Згодом на місці Колані постала Руськолань: «Коли Щек пішов до заходу Сонця з воями своїми, а Хорват забрав своїх воїв, то інша частина Щекова лишалася з русами. І так, не ділячи землі, утворили разом з ними Руськолань. Кий бо усівся в Києві, і йому ми підлеглі, з ним будуємо Русь» (д. 7З)...

Визначити місцезнаходження Руськолані нелегко, хоча автор вказує, що була вона на семи річках святих: «і повідаємо старі слова слави нашої про святу Седмицю рік наших, де наші Отці гради мали, і втратили ту землю, до землі іншої відійшовши» (д. 19).

Дослідники з ніг збилися в пошуках цього Семиріччя. Одні приписують його до Месопотамії, інші до Індії. Російські дослідники вважають, що це територія між Доном і Волгою, оскільки в тексті обидві річки згадуються поруч, хоча там йдеться про утвердження Руськолані на Донці після розгрому готів, а це було значно пізніше.

Дощечки Велесової Книги підказують інший шлях пошуку місцерозташування Руськолані. З них ми довідуємося, що ця держава складалася із двох частин – Русі і Колані. Наприклад, на д. 22 пишеться: «Одна частина (русів) пішла до Голуні і там залишилась, а інша – біля Києграда. Перша є Руськолань, а друга – Кия». Понад те, ми бачимо, що столицею Руськолані була Голунь.

Отже, треба шукати Голунь. І як тут не згадати, що про це місто за 12 віків до Ілара Хоругина, розповідаючи про скитське плем’я будинів, писав сам Батько історії Геродот: «Це великий і численний народ. Вони мають світло-сині очі і світле волосся. У їх країні є дерев’яне місто, що називається Гелон. Воно оточене дерев’яним муром, високим і цілком із дерева, та довгим – із кожного боку на тридцять стадій. Будинки і святилища в них також із дерева» [1, ІV 108].

На моє переконання, центром розселення будинів були нинішні Черкаська і південь Київської області (басейн рік Бог-Рось-Синюха-Синиця). В «Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии» Л. Похилевича (1864 р.) зокрема нараховується більше шістдесяти населених пунктів зі складовою «Буда». Очевидно, десь в цьому регіоні і була їхня столиця Гелон (Голунь).

Не можна не згадати ще одного свідчення Геродота. А саме про те, що територію, яка простяглась вище Гіппанісу (Південний Буг), скити називали Ексампей (святі дороги.) Погодьтеся, що «святі дороги» і «свята Седмиця рік наших» звужують поле пошуку і святих земель скитських, тим паче, що давні люди орієнтували свої шляхи переважно за річками. Ми знаємо, що Гіппаніс – це річка Бог-Пан (нині Південний Буг). З півночі до неї впадає річка Синюха (Пантикап – до Пана та капає), яка нібито називається так, тому що в ній синя вода. Насправді, вона є притокою річки Бог, а отже наші предки вважали Синюху дитиною Бога, СИНОМ. Підтвердження цьому знаходимо в назві іншої річки, яка протікає неподалік паралельно Синюсі і теж впадає в Бог – Синиця (молодший син). Зважаючи на те, що центр Оратти (Трипілля) знаходився в межиріччі Дніпра і Бога, то, крім них, до складу Седмиці могли входити: Інгул, Синюха, Синиця, Ятрань і Рось.

Чому невелика Ятрань, а не Соб, наприклад? Тому що, по-перше, Ятрань майже єднає між собою двох синів Богу (Синюху і Синицю) і, по-друге, тому, що чи не в кожному приятранському селі виявлено сліди трипільської цивілізації. Отже Ятрань в давнину була внутрішньою річкою держави Руськолань. Не випадково слово «ятро», за Володимиром Далем, означає «нутрощі».

Очевидно, саме ця Седмиця рік згадується і в «Сказаннях Захарихи»: «Земля Могучарська, земля Семська, Хоропова, Синська» [2]. Тобто: Земля Могучарська – могутня, Семська – семирічна, Хоропова – де стояли древні могили-хорони, Синська – центр держави-землі знаходився між двома Синами-ріками. Дощечка 36А Влескниги, до речі, теж підтверджує, що Седмиця була на українській землі: «венеди вертаються до земель наших, в степи древні, та глядять ще печери їхні, як во дні виходу од П’ятиріччя і Семиріччя, коли од Сонця відділилися нашого». Як відомо, венеди перейшли жити на захід саме з території України – « од Сонця відділилися нашого» (д. 36А).

Перегукуються із влескнижними назвами та іменами також ряд населених пунктів Синсько-Бузького регіону: Умань – місто Бога Ума (у ВК Богумір – Бог Ум Ір або Бог Ум Небесний), Ладижинка, Ладижин – село і місто Матері-Богині Лади ( «народе мій од Лади» – д. 7Г), Корсунка – місто Бога Хорса, Орадівка – місто батька Орія, Свірневе – місто Бога Творця Сваргора, Паланка – місто палів, які теж згадуються у Влескнизі. Є аж два Колодистих   «бо Коло то сила наша» (д. 27 фр.)...

Існують припущення, що місто Голунь знаходилося на місці сучасного села Більськ Полтавської області. Однак Ілар Хоругин стверджує, що Голунь була поруч із Києвом, на південь від нього: «руськолани… порядкували на півдні» (д. 6В). Натомість Більськ розташовується на сході від Києва.

Варта уваги ще одна цитата: «Голунь був славний і три сотні градів сильних мав, а Києград мав менше – на півдні десяток градів і все. Сіл небагато, оскільки ті були в степах різних родів» (д. 22). Баварський географ ІХ ст., до речі, свідчив, що саме в уличів, які мешкали якраз у Прибужжі, було 318 міст. А «голунці» і «уличі» це всього-на-всього лише різне написання імені одного й того самого племені. Підтверджує існування трьохсот уличських міст у своєму літописі й Нестор-літописець. Не зайве також звернутися до переказу Ю. Миролюбова «Сказання про Буй-Тур-Русів та про Уголичів», який починається такими словами: «За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси-Реце» [2], де Рущину треба розуміти як стара Русь, що була по Росі-річці. Точніше – від Богу по Рось – якраз центр Трипілля, або держава Руськолань.

Сучасний історик Юрій Шилов першу державу в світі Оратту означує, по суті, там само: «її поселення розповсюджувалися до морського узбережжя сучасної Одещини та до лісів пониззя Прип’яті, до долин правобережного Дністра та лівобережної Десни».

І майже документальне свідчення про розташування Руськолані саме в Прибужжі зафіксував Ольвійський пам’ятник, який нині зберігається в одному з Московських музеїв [3]: у клятві синів Пертона на ньому згадується країна Колань (КЛН) [4, с. 62].

Не виключено, що за назвою «Калне в землі Шінеар» наша давня держава також згадується і в Біблії (1М 10) – Колань на землі Синеорській.

Нагадаю й про нещодавно відкрите мною прадавнє Вільховське святилище-обсерваторію з рельєфами оленя та змії і позначеними на місцевості відповідними каменями та символами Сонця, Місяця й Землі, картою головних рік України – воно також розташоване в межиріччі рік Синиця та Синюха [4, с. 7].

Отже, все сходиться до того, що Голунь була в Надбужжі. З великою вірогідністю можна стверджувати, що це нинішнє селище Голованівськ на Кіровоградщині, одне із тлумачень назви якого – “головне місто”. Воно знаходиться неподалік Бугу між Синюхою і Синицею. Навколо нього донині в оточені степів збереглися чималі ліси, про які згадує Велесова Книга: «Тоді Отець Орій відділив отари свої і людей своїх і повів подалі. І сказав там: “Закладаймо град!” А то Голунь була в голому степу і в лісі» (д. 35А). Назви цих урочищ, до речі, також одного й того самого кореня що й Голованівськ та Голунь: Голоче і Воловик.

Про ймовірність знаходження давнього поселення на місці Голованівська можуть свідчити знахідки трипільських фігурок та катакомби (місцями двоярусні), віку яким ніхто не знає, настільки вони старезні, а також виявлені в безпосередній близькості до Голованівська такої ж давнини низка поселень, якими завжди обростали столиці.

Звісно, явних доказів, що Голунь була на місці сучасного Голованівська немає, але те, що вона була саме на Правобережній Україні, свідчить стовп, знайдений у селі Медвин Богуславського району на Київщині, яке знаходиться якраз у межиріччі Південного Бугу та Росі [5]. Не виключено, що стовп, знаменитий написом: «Буде Голунь-серце серцями нашими», був доставлений сюди з Голованівська.

... Офіційна наука, писана греками, німцями і москвинами, не знає такої держави як Руськолань. Світові не дано було знати про те. Була лише Київська Русь на території Східної Європи з центром у Києві. Існувала вона з кінця IX до середини XIII століть і крапка. Натомість автор Велесової Книги Ілар Хоругин говорить про п’ятнадцять (!) віків нашої державності: «Не чужа кров є свята, а наша, – про те мовили старотці наші як обирали князів, і так правили п’ятнадцять віків через Віче» (д. 3Б).

Чи є ще хоч одна країна в світі з такої тривалою державністю? Скажете, Ілар Хоругин вигадав? Ні. Чисельні білі п’ятна в історії наших земель і багато фактів – один із них, наприклад, могутність Київського володаря гуни Аттили (а не якогось калмика, як нам брешуть), що володів усією Європою, підтверджують багатовікову велич Русі. Про Аттилу в окремому коментарі можна прочитати в моїй книжці «Ілар Хоругин. Велесова Книга», а зараз перейдемо до ще однієї доволі цікавої сторінки життя наших пращурів .

 

ЖИТТЯ В КАРПАТАХ І КАРПАТСЬКИЙ ІСХОД

На особливу увагу заслуговує проживання наших предків у Карпатах, де було створено велику культуру, що й нині дивує світ своєю унікальністю.

Коли Отець Орій відділив отари свої та людей своїх і заклав Голунь (д. 35А), його сини Щек і Хорив пішли за захід. Сталося це за тисячу п’ятсот літ до князя Діра (Діроса): « приблизно розкажемо із пережитого, що було за тисячу п’ятсот літ до Діра. Пішли прадіди до гір Карпатських і там оселилися і жили в ладу, бо родами правили отці рідні, а старійшиною роду був Щек – од оріян» (5А). Якщо Дір князював у середині ІХ ст. н. е. і від них відняти 15 століть, то прихід русів у Карпати припадає на VІІ ст. до н. е.

Сім’я Орія була дружною – вони горою стояли один за одного. Батько зумів привити синам любов до землі, до Вітчизни і навчив шанувати один одного й привчав шанувати свій народ. Коли «були ті славичі у великій скруті, бо не було що їсти. І сказали Ору-отцю: “Веди нас геть!» Орій запитав їх не за себе, а за синів: «Чи готові на “ви” із синами моїми?». Ті відповіли: «Підлягаємо ми!». І пішли з Києм, Щеком і Хоривом – трьома синами Оровими – іншу землю оглядати. І з того почався рід слав’ян» (д. 38А).

Зберіг для нас імена Отця Ора та старшого із синів Кия також Геродот. Ми можемо їх прочитати навіть незважаючи на те, що редактори його «Історій» видозмінювали ці імена. Ба більше, від Батька історії довідуємося точні роки їхнього царювання.

Зокрема у сьомій книжці «Історій» (гл. 106) Геродот пише про Кияксара (Кия царя), який царював 40 років, «рахуючи разом із владарюванням скитів». Геродоту було відомо, що Кий – син Фраорта, внук Деіока і правнук Фраорта. А Фра орт – це насправді Ора. Ора, певно, це теж Геракл. Кий – син Орія-Геракла, у Геродота також – Ал кей (Ол Кий – де «Ол» те саме «Ор»), можливо, справжнє ім’я мітичного Гераклового сина Скита.

За допомогою нескладних підрахунків, що нам пропонують Геродот і коментатори твору, дізнаємося, що Деіок (у Велесовій Книзі, мабуть, Дія) царював у 727-675 рр. до н. е., його син Орій (Фраорт) – 675-653 рр., а внук Кий – у 653-613 рр. до н. е. Стовідсотково збігається із Велесовою Книгою, за якою царювання Кия також припадає на VІІ ст. до н. е.  

Можна переконливо стверджувати, що правобережна Україна, принаймні з часів Орія була неподільною і автор пишається тим, що землі ці та їхні володарі зберігали єдність: «Се-бо Ора-отець іде перед нами і Кий веде за Русь, і Щек веде плем’я своє, а Хорив хорватів своїх. І Землебог радіє з того, які-то ми внучата божі» (д. 36А).

Одійшовши до Карпат, Щек і Хорив «там інші городи заснували та торгували з племенами іншими, і багатства мали великі» (д. 36Б). Цілком ймовірно, що деякі тогочасні Карпатські кола (городи-міста), або принаймні їхні укріплення, збереглися до сьогодні. А було їх щонайменше п’ять: «як ми йшли з боями до гір Карпатських і впорядкували там з п’ятьма князями на чолі міста, села огнищанські і торги великі» (д. 15А).

Одне з них – Бубнище Болехівського району Івано-Франківської області. Це унікальна фортеця сивої давнини, яку називають Скелями Довбуша. Втім дуже сумнівно, що знаменитий опришок має якесь відношення до будівництва фортеці. Видовбувати в скелях чималі печери повстанцю, що був під постійним переслідуванням влади, не було ані змоги, ані часу.

Все у фортеці і навколо неї говорить про те, що до облаштування фортеці причетні ті, хто поклонявся Сонцю. Отже, це було за десятки віків до Олекси Довбуша. До могутніх монолітних утворень фортеці, які не піднімається язик назвати скелями, додала своїх рук і таланту людина. Над головною (першою) частиною височить фігура на зразок скульптури птиці. Вона повернута не на північ, не на захід, а на зустріч Сонцю   – на схід. Чи не та це Мати-Слава Птиця Небесна, що не один раз згадується у Велесовій Книзі? Із трьох сторін моноліти прикривають собою майдан (з північної сторони його захищав вал). У монолітах видовбано три печери, причому одна (середня) більше нагадує сцену. Всі вони дивляться на майдан.

І тут зринає ще один фрагмент із Книги:

 

Потім була велика війна за посіви –

лютувала вона по обох берегах Дунаю на горе русичам,

і відійшли ми до схилів Карпатських.

І там сказали: утворимо коло. І були захищені ним.

Там ворогам опір чинили,

розбили їх і відкинули від себе.

Звернулися до всіх родів,

Віче скликали єдине, утворивши Землю нашу.

І так стояла та Земля п’ятсот літ. д. 17А

 

Цей фрагмент ніби списаний із Бубниського кола (міста), що, здається, спеціально було створене для проведення Віча. На порозі першої печери в кріслі, мабуть, сидів господар міста (князь), сцена (друга печера), певно, призначалася для старійшин, третя печера, можливо, належала духівникові.  

А так як на Віче «судити всякі відносини належало чесно – всяк міг сказати слово, і те було благом» (д. 3Б), для бажаючих висловитися, між першою печерою і сценою й нині лежить плаский камінь, який, мабуть, використовувався як трибуна…

Найзахіднішим станом Карпатської Землі, схоже, була Тустань. До нього від Бубниської фортеці по прямій якихось кілометрів тридцять. Якщо в Бубнищі знакові скелі і зображення зорієнтовані на схід і південь, то тут переважно на південь і захід.

Відповідно оброблені камені та символи Тустані вказують, що це не тільки фортеця – це святилище, гора Роду. Назви найближчих сіл до нього – Урич, Орів, можливо, названі на честь когось із синів Орія – Щека чи Хорива Орійовичів.

В історичному плані Велесова Книга має величезне значення. Вона відкриває багато невідомих фактів, хоч викладені вони непослідовно і без датування за роками. Автор не брався робити хронологічні записки, він веде свою розповідь у формі переказів, що їх передали старотці. Проте є одна подія, від якої Ілар Хоругин числить інші – це Карпатський Ісход (сходженння, вихід) русів до Дніпра (у Велесовій Книзі – Ніпер):

 

А тоді болярин Гордин розбив готів у літо

тисяча сто третє від Карпатського Ісходу.

д. 6Д

 

Утворилися ті роди біля семи рік,

де ми проживали за морем, у Краю Зеленому,

куди худобу водили раніше Ісходу до Карпатських гір.

То було літ за тисячу триста до Єрманаріха... (д. 9А)

 

Коли вийшли руси з Карпат і прибилися до «Ніпра Препенте» (д. 5А), із цих фрагментів важко судити. На д. 17А ми читали, що стояла та Земля Карпатська п’ятсот літ. Тобто, якщо руси прийшли до Карпат у VІІ ст. до н. е., то до Дніпра в ІІ-му. Проте на дощечці 7Г бачимо інше: «Через тисячу триста літ од Ісходу Карпатського Аскольд злий прийшов нашу землю загарбати». А якщо Аскольд прийшов у середині ІХ ст. н. е., то мінус 1300 дає середину V ст. до н. е.

Згідно цього зауваження, руси були в Карпатах лише 200 років. Утім зрозуміло, що карпатські руси не могли всі одночасно покинути Карпатський регіон. Хтось вийшов раніше, хтось пізніше. Більше того, з Карпат виходили не тільки на схід, а й у протилежний бік.

Нащадки Щека пішли на захід і стали щехобогами (на карті Клавдія Птоломея – Ccestoboci). За Карпатами вони утворили свою державу, відому нині як Чехія. Нащадки Хорвата пішли на південний захід і там мають свою державу – Хорватію.

 

Це Орій-отець іде перед нами

і Кий веде за Русь,

і Щек веде плем’я своє,

а Хорив хорватів своїх.

І Землебог радіє з того, які ми внучата Божі. (д. 36А)

 

Що руси-хорвати перейшли до Адріатичного моря ще в першій половині І тис. до н. е., можна знайти підтвердження і в повідомленні Геродота, який жив у середині цього тисячоліття. Він пише про священні предмети, які передавалися від скитів (русів) до народів, що жили на березі Адріатичного моря [1, І 33]. Звісно, що святині передаються не чужинцям, які не мають про них жодного поняття, а родичам.  

 

СЛАВ’ЯНИ

Влескнига називає чимало народностей, що мають стосунок до української землі. Однозначно вказаний і засновник нашого роду – батько Орій: « Були отці за Ора-рода славні і сильні, бо Сирію воювали та Єгипет» (д. 6В). Тобто, попри те, що дехто з учених не вважає оріями українців, бачимо переконливо, що нашим родоначальником був Ора. Це вже пізніше орії-орійці ділилися на різні племена. Серед них не було ні готів, ні хазарів, ні греків – оріями були лише слав'яни, бо «при Отцю Орію єдиний рід слав’янський був» (д. 8).

За Іларом Хоругином, «від того ми слав’яни, що славимо Богів, що Божі внуки і Сварга нашого, і Дажбо, а також терплячі до зла. Об’єднуючись, силу маємо велику від того, і боремося завзято од нападів» (д. 36Б). Однак маємо повне право називатися також слов’янами, бо саме з наших земель, як стверджують багато вчених світу, отримали розвиток індоєвропейські мови (два слов’янських народи навіть називаються «словаки» і «словенці»)

Саме з території України множилися роди й розходилися світом. Як це відбувалося, написано на дощ. 8: « Згадаймо, як при Отцю Орію єдиний рід слав’янський був. Після Отця Орія сини його розділилися на трійцю, і так стало: на Русь, Колань і венедців, які теж розділилися надвоє, та борусів, які були розторгнуті на дві частини, а тоді мали і десять» .

   Ба, навіть світила науки з Англії, Австрії, Ізраїлю, США визнають, що основи всіх мов індоєвропейської групи зародилися в Північному Причорномор’ї. Неспроста видатний польський історик початку ХІХ ст. Вацлав Мацієвський називав слов’ян вчителями майже всіх народів. Інший поляк, російський мовознавець Михайло Красуський через якусь півсотні років заявить, що «первобытная славянская цивилизация, обычаи, установления и религия послужили образцом для других».  

Такий самий висновок випливає і зі слів далматинського історика Мавро Орбіні (XVI ст.): «Слов’янський народ оздоблював своєю зброєю ледь не всі народи світу; розорив Перейду; володів Азією та Африкою, бився з єгиптянами та великим Олександром; підкорив собі Грецію, Македонію, Іллірійську землю; оволодів Моравією, Шленською землею, Чеською, Польською і берегами моря Балтійського, пройшов в Італію, де довго воював проти римлян... Іноді був переможений, іноді мстився римлянам, іноді ж у битві був їм рівний... Нарешті, підкоривши державу Римську, заволодів багатьма їхніми провінціями, розорив Рим... Володів Францією, Англією, встановив державу в Іспанії, оволодів кращими провінціями в Європі... І від цього славного народу в давні часи пішли найсильніші народи, а саме – слов’яни, вандали, бургундіони, готи, остроготи, руси, або раси, візіготи, гепіди, гетналани, верли або герули, авари, скіри, гіри, меланхлени, бастарни, певкіни, даки, шведи, нормани, фени або фіни, укри або ункрани, маркомани, квади, фракійці й іллірійці, венеди, або енети, що заселили берег моря Балтійського і розділилися на багато начал... Всі вони були народ слов’янський...»

Приблизно у ті самі роки в «Хроніці європейської Сарматії» Олександр Гваньїні писав, що « слов’яни не давали спуску й німецьким країнам і так розширилися, що тримають майже половину Європи та половину Азії». А на питання, коли саме появилися слав’яни, маємо ще одне підтвердження: «І пішли з Києм, Щеком і Хоривом – трьома синами Оровими – іншу землю оглядати. Відтоді почався рід слав’ян» (д. 38А). Сталося це за тисячу п’ятсот літ до князя Діра (Діроса), тобто в VІІ ст. до н. е.   

Звісно, що їх не міг не згадувати найвидатніший історик давнини Геродот. Скити-сколоти – це якраз і були слав’яни. Геродот писав, що скити найбільше шанували славу. А отже славили її і славили Богів-Праотців, які, як вважалося, сприяли їм. Тобто назва слав’яни була і при Батькові історії, і навіть у його праці, але грецькі редактори не могли допустити, щоб чиясь слава затьмарила грецьку.

 

РУСИ

Стверджується, що про русів в «Історіях» Геродота не йдеться зовсім. Однак назва Геррос, що тлумачиться як «місцевість в Скитії», це є «Горрос» або «Ор рос» «Орієві роси». Греки, що передали по-своєму твір найдавнішого історика, і тут збрехали. Вони всіляко намагалися применшити наш славний рід і навіть викреслити з історії. Але цього не вдалося зробити навіть творцям Біблії, де країна Рось згадується під іменем Рош (Єз. 38).

Велесова Книга в основному присвячена русам. Згідно з нею руси багато кочували зі своїми гуртами худоби. Автор згадує їх і на півночі – Новгород, і в Приазов’ї – Сурож, і навіть у Вавилонському полоні. Проте їхнім центром була Руськолань, де вони завжди знаходили свій притулок: “І мали ми в часи ті державу за древнім іменем Колань нашу –   і гради, і села, і вогнища, що утворювали Землю” (д.19).

 

Од отця Орія до Діра пройшло тисяча п’ятсот літ –

ще перси знали наші мідні мечі.

А тоді Боги-творці сказали зробити залізні

і брати коней, які нам сходять од Богів.

І була Руськолань сильна та міцна,

бо мечі залізні і коні від Перуна одержувала. (д. 6В)

 

Називалися руси також за іменем своєї першої держави руськоланами: «руськолани, яких роздирали смути, порядкували на півдні, а боруси на півночі» (д. 6В). А від них походили: “поляни, свередзі і деревляни – всі руські, од руськоланів походячи” (д. 4Б). Звалися і за місцем проживання: «Даємо її (пожертву) на спомин про гори Карпатські, коли рід наш називався карпени. Як стали жити в лісах, то мали назву древичі, а в полі були – звалися полянами, по-різному було» (д. 7А)...

Окрім того, як ми вже читали вище, роди Хорива і Щеха хорвати та чехи (щехи) теж руського походження.

Зустрічаємо в Книзі також ляхів (поляків) – і для них наш Київ був столичним містом: «Там Кий заснував град Київ, а це столиця полян, деревлян, кривичів, ляхів на кроні руській» (д. 33).

БОРИ і ПРАБОРИ згадуються в текстах дощечок 6А і 6В. Це предки русів: «І була держава та Руська од русів, а русичі то були бори». Якщо треба було підкреслити давність русів, автор називає їх «борусами». Бори – це ті самі бореї, гіпербореї, про яких   згадує Геродот.

 

ОКРИ

По-всякому в різний час і в різних народів називалися наші предки. Зараз навіть важко визначити, яка була справжня їхня самоназва, а як називали їх сусідні народи. Російська і радянська науки, які домінували в останні століття, писали, що в історичному процесі українці, як етнос, появилися лише в ХІІ столітті нашої ери. Натомість на дощ. 7Є можна знайти ось таке свідчення:

 

Хіба нам боятися смерті,

коли ми нащадки славних,

а Дажбо нас родив крізь корову Замунь,

а тоді, будучи окра-венці і скити-анти,

роси-борусень і сурожці стали дідами русів?

 

Тобто, як бачимо, окри (укри) були значно раніше, ніж руси, і навіть називаються їхніми дідами. Щоправда, Юрій Миролюбов, який здійснив поділ суцільного тексту Влескниги на слова, цього чомусь не помітив. Відповідний рядок з дощечки 7Є він поділив таким чином: «А ТО БЕДЕХШЕМО КРАВЕНЦЕ А СКУФЕ АНТІВЕ РУСИ БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ ТАКО СМЕ СТАХОМ ДЕДЬ РУСОВЕ», що перекладалося: «А тоді, будучи кравенці і скити, анти, боруси і суренжці, стали діди русове». Проте він не врахував, що свого часу наш рід поділився на «рось, колань і венедців» (д. 8) і забув про венедів. Отже правомірнішим мав би бути такий варіант цього речення: «А ТО БЕДЕХШЕМ ОКРА-ВЕНЦЕ А СКУФЕ-АНТІВЕ РУСИ-БОРУСЕНЬ А СУРЕНЖЕЦИ...», де під «окра-венцями» треба розуміти два роди – окрів і венедців.

Історичну правдивість існування такого племені, як окри/укри, підтверджує в своїх «Історіях» і Геродот, згадуючи плем’я тевкрів – «то укри» (латиною teukеr). Саме тeucri (теукри-троянці) заснували Рим. Нестор в «Літописі руському» згадує країну Локрію [6, с. 1]. Знали про «локрів» і Страбон з Арістотелем…

У Велесовій Книзі знаходимо також ім’я видатного полководця слов’янських племен Од окрехіма (або Одо акра), що в V ст. правив 14 років Римом. Очевидно, що друга складова імені вказує на його приналежність до давньоукраїнського племені окрів-укрів...

 

АНТИ

В Книзі чимало суперечливих свідчень. Утім, інакше й не могло бути – Ілар Хоругин відновлює вкрадені Веди за переказами старших людей. У нього нема доказів, що саме та версія правильна, а не інша.

 

То бо жерці Веди ґабзувати стали...

І їх украли у нас, і не маємо нині Кола,

не маємо мудреців наших і боянів...

Невже залишимося невігласами до кінця

і не знатимемо, звідки ми?

д. 6Д

 

І тут треба зупинитися на найвидатнішому племені, племені, що дало назву древній культурі, літературі й загалом цивілізації. Це плем’я називалося анти. У Вікіпедії можна прочитати, що анти – це «група слов’янських племен із рештками скито-сарматів та деяких з готської групи племен». Приблизно те саме стверджує й наука. Однак на дощечках 7В і 24Б читаємо інше:

 

... Русь зібрала свої сили і розбила гунів,

утворивши край Антів та Скитію Київську.

д. 7В

 

Антами були по Руськолані,

а ще раніше були русами і нині є ними.

Се про Волинь йдеться,

яка била ворогів, бо хоробра.

А та Волинь є першим родом і осередком антів.

І анти Мезенмира здобули перемогу над готами,

розтрощивши їх вщент.

д. 24Б

 

Тобто, антами було одне з давньоруських племен – волиняни. Не випадково на Волині донині маємо село Антополь (антів місто)…

З наведених фрагментів також бачимо, що край Антів був створений після того, як Русь розбила гунів і готів, тобто в ІV ст. н. е. Та не все так просто. На дощ. 24Г автор переносить антів у глибоку давнину, ототожнюючи їх із палами (а пали це ті самі пелазги, яких ще Есхіл показував на скитській-українській землі):  

 

... кажемо вам, як відаємо самі те здавна:

земля наша з палів-антів щедро кров’ю полита.

На ній Русь буде поки руду проливаємо і життя віддаємо.

А славні племена та роди славлять Богів,

нічого не просячи, лише слави та сили їхньої.

А також величають Пращура нашого Сварга,

який був, є і пребуде з нами з віку у вік до кінця.

д. 24Г

 

Греки ретельно підправляли «Історії» Геродота під себе, знищивши їх оригінали. Однак і вони не могли уникнути згадки про антів Батьком історії. Зокрема в імені одного із скитських царів Аріант читається Орій ант.

Великих людей, що колись жили і творили на нашій землі, як згадувані Геродот, Есхіл і багато інших письменників та філософів, греки приписали собі. Тим не менше, ту історію, культуру і літературу називають не грецькою, а античною, бо якщо уважно прочитати, то, наприклад, усі «Історії» Геродота, за винятком пізніших вставок, насправді стосуються української землі, Криму та Кавказу. Есхіл в своїх творах теж описує події, що відбувалися в Скитії, це ж стосується Гомера, Гесіода та інших геніїв старовини.    

Саме ж ім’я «анти» походить, або від Антея – найвродливішого й наймогутнішого поміж гігантами сина першородительки Богині Геї, або від назви країни Анія. На карті фламандського географа ХVІ cт. Абрагама Ортеліуса, між іншим, бачимо на території України і Анію (ANIA), і антів (Аntes).

 

КІМЕРІЙЦІ

Не можемо обійти увагою й кімерійців, хоча згадуються вони лише один раз. Вони теж наші старотці. У Велесовій Книзі йменуються як киморії, проте відомі в історичних джерелах також як гомери, гомарійці, кімри, кумбри...

 

Аскольд – темний воїн

і також од греків навчений,

що ніяких русів нема, а тільки варвари.

А з того маємо сміятися,

бо були киморії також Отці наші,

вони римлян потрясали і греків розметали,

як поросят переляканих.

д. 6Е

 

За Геродота у Скитії ще були їхні могили на річці Тірас-Дністер, «кімерійські фортеці, кімерійські переправи, є також і країна, що називається Кімерією, є і так званий Кімерійський Босфор» [1, ІV 11-12]. І це при тому, що до цього той самий Геродот повідомляв, що скити вигнали кімерійців у Малу Азію [1, І 15]. Очевидно, що кімерійці були самодостатнім народом, але з якоїсь причини ігнорованим та замовчуваним в літописах. Чи не тому, що Кімерія – це біблійні північні орди Гомера князя країни Рошу (Росі) Гоги, на які пророк Єзекіїль насилає страшні прокляття (Єз. 38)? Так і є, що підтверджує карта Бористену 1643 р. [7, с. 46]. На ній згадуються Гомерові кімери (Homero Cymery) і зауважується, що це нинішні черкасці-рутени та козаки. А Влескнига називає їх отцями русів, які «римлян потрясали і греків розметали, як поросят переляканих» (д. 6Е). Тепер зрозуміло, чому римляни та греки не хотіли показувати кімерів-козаків на нашій землі.

Факт перемог кімрів (кімврів), наприклад, над римлянами можна знайти навіть у “Словаре античности” (Пер. с нем. «Прогресс», Москва, 1989), де в статті про Гая Марія говориться, що вони разом із тевтонами завдали римлянам поразки. Плутарх навіть називає ім’я полководця кімрів – цар Бойорига [8, т. 1, с. 530]. Дещо вражаюче знаходимо в Плутарха і про кімерійських жінок: «Римляни, котрі, переслідуючи варварів, досягали ворожого табору, бачили там страшне видовище: жінки в чорному одязі стояли на возах і вбивали втікачів – хто чоловіка, хто брата, хто батька, тоді власними руками душили маленьких дітей, кидали їх під колеса чи копита коней і заколювали себе». Не виключено, що це можуть бути брехні римлян, які хотіли змалювати кімерійців у найчорніших фарбах, а, можливо, й справді жінки кімерійців воліли за краще померти, аніж потрапити в рабство.   

 

СКИТИ

У Влескнизі вони – скути, скуфи. Тут вони поділяються на жовтих (д. 6В) і тих, які були попередниками антів – «а тоді, будучи окра-венці і скити-анти» (д. 7Є). Хто такі «жовті скити» достеменно невідомо. Певно, серед скитів були племена, що представляли іншу расу. Може в наші краї прибилися були китайці, які і називаються відтоді подібно – «скити/кити – китайці». А може це вигадка котрогось з Іларових інформаторів. «Історії» Геродота згадують про скитів дуже часто, в Біблії (Бут. 10), на моє переконання, вони приховані під іменем «китти» і «хіттеяни». Від скитів маємо село Скитка (на Вінниччині) та ім’я Микита – ми   кити...

 

ВЕНЕДИ

Венеди – одна з назв давніх окрів-українців («окра-венці» – д. 7Є). В. Татіщев, посилаючись на німецького історика і видавця ґельмольдової «Хроніки слов’ян» Генріха Банґерта (ХVІІ ст.), перелічує низку назв племені венедів: «По різних місцях венеди або вандали, різно називались. Наприклад, поморяни або померани, лебузи, гавелани, гевелди або гевелли, гепіди, цирципани, кішини, редареї, толеіси, варії, герули, верлі, обортіти (обдоріти), полаби, вагри, рани, лінгони, сораби або серби, ухри та укри, далменці».

Про чисельність венедів свідчив ісландський історик Сноррі Стурлосон (ХІІІ ст.): «Європа інакше зоветься Енетія». Тобто, вся Європа була венедською.

Велесова Книга підтверджує, що «венеди осіли на землі, де Суне-Сурь спить вночі на златім ложі» (д. 28), тобто на заході, де Сонце-Зоря йде на відпочинок. Дощечка 26 навіть називає це ложе «одре», що означає, мабуть, межу від Адріатичного моря по річку Одер (колись Одра). Ці землі вихідці з нашої землі освоїли дуже давно: «Ще Сварг отцям казав про них, що то також брати наші у тім краї» (д. 28). Про це свідчить збудоване венедами місто Вінета в гирлі Одеру, яке німецький історик Адам Бременський (ХІ ст.) називав «найбільшим і найлюднішим містом Європи». Деякі історики й нині називають цей регіон краєм тевтонів ( то тани-ани) або краєм полабських слов’ян. Венеди стали засновниками та будівничими багатьох славних міст заходу, в т. ч. Венеції та Вени (Відня).

Шведський історик XVIII ст. Олаф Далін писав, що „Вани – прабатьки гунів... Ванланд – це той самий Гунагард». Його співвітчизник Олаф Верелій теж пов’язував гунів із венедами: «Під назвою гуни наші предки (шведи) розуміли слов’ян, ...яких пізніше називали віндами, або венедами».

Ті венеди, які перейшли жити на Захід, довго пам’ятали свою батьківщину і відвідували святі місця своїх предків: «венеди вертаються до земель наших, в степи древні, та глядять ще печери їхні, як во дні виходу од П’ятиріччя і Семиріччя, коли од Сонця (від Кола, роду, віри. – С. П.) відділилися нашого» (д. 36А). Тим часом ті, хто тут залишався, були справжніми героями свого роду. Як, наприклад, Вендеслав («той, хто венедів славить»), який «трикратно розтрощив готів» (д. 32)

 

ЕЛІЦИ

Мої колеги-перекладачі Велесової Книги не помітили племені еліців: «І плакали русколани, боруси, еліци, як гуни допомагали готам» (д. 7В). Вірогідно, що еліци (оли це) – нащадки олів, які мали за свій тотем оленя. Геродот зафіксував на нашій землі країну Гілею та Елею і народність елейці [1, ІV 9, 18, 19, 30]…  

Мені довго не вдавалося з’ясувати, що то за святі гори Елеонські згадуються в билині «Ілля Муромець і Святогор». Раніше стверджувалося, що ця билина була створена приблизно в Х-ХІІ ст. Тепер очевидно, що її коріння сягає значно глибших віків. У билині йдеться зокрема про те, що у відповідь на спробу Іллі Муромця побити богатиря Святогора той порівнює удари Іллі з укусами мух і разом з конем кладе його собі до кишені. Потім їде до святих гір – Араратських та Елєонських.

Коментатори пишуть, що назви цих гір проникли сюди з релігійної літератури. Але очевидно, що насправді в образі Святогора виступає святий Ора, а в образі Іллі М уромця – його син Ола Оровець. Тому Святогор міг покласти малого до кишені. Отже, Араратські й Елєонські гори – це Орові (Оратта/Аратта) та Ілліонські (Ольвійські) кургани, де знайшли спокій наші видатні праотці й герої [9, с. 34] . Цікаво , що Муравський шлях, який, можливо, і названий на честь Муромця, пролягав від Криму до Хортиці якраз повз такі величні кургани, як Куяб-могила, Савур-могила (Запорізька обл.) тощо.  

Провідний архетип слова «еліци» – ОЛ-УЛ довго жив у назві славного українського племені гуличі, нині його бачимо в назвах «гуцули» – оце ули, «галичани» – оличани, «подоляни» – під олени та «волиняни» – оленяни. «Всяк рід називався іменем своїх родичів-правителів», – зазначає Влескнига (д. 6А).

 

ІЛЬМЕРЦІ

Вони ж ілірійці, ільми, ілери. ВК говорить про них: «Окремо жмудь була коло годе і вона була литовська; називалась нами (русами. – С. П.) ільми або інакше ільм ери» (д. 8(27). Їх місцепроживання Книга спочатку вказує на півдні України, тоді на Дунаї і лише потім на Балтиці, що, в принципі, підтверджує і топоніміка: міста Балта, Бельци, Балатін, Палтініш, регіони Балкани Балтика, а також спільність Литовсько-руської держави ХІV-ХVІ ст., визнання її князями української мови як державної. І то була не просто данина моді чи щось інше: «Був наш рід родичем з ільмерцями, з одного кореня постали народи наші» (д. 2А). Але згодом ільмерці відійшли на північ, були поглинені іншими племенами і забули свою мову: «Мало лишилось ілірійців, названих ільмерцями, які якраз сіли біля озера. А потім оселилися венеди; й ільмерці залишилися там, і було їх мало, і мову свою забули» (д. 7Є). В ХІV ст. князь Ольгерд намагався повернути свій народ до рідної мови.

Вочевидь, назва ільмерці походить від назви троянського міста Іліон (Ольвія), яке описав в «Іліаді» легендарний Гомер. На карті Бористену від 1643 р. сучасний Дніпровсько-Бузький лиман зокрема називається «Ільмен озеро» [7, с. 46].     

 

ДУЛІБИ-ВОЛИНЯНИ

Про дулібів теж знаємо небагато. Наука непевно стверджує, що це одне з великих східнослов’янських племен чи об’єднань слов’ян. Припускається, що жили вони у верхів’ях Західного Бугу і правих приток верхньої течії Прип’яті. У 40-х р. Х ст., років за сто до написання «Повісті минулих літ», у географічному творі «Золоті луки» про східних слов’ян писав араб Масуді. Він розповідав, що одне зі слов’янських племен, корінне між ними, колись панувало над іншими, у нього був верховний цар, і йому корилися всі інші царі (як і у Влескнизі, Отець над князями). Потім між цими племенами стався розбрат, союз зруйнувався, і вони поділилися на окремі коліна. Це слов’янське плем’я, яке панувало колись, Масуді називає Valinana (волиняни).

Зважаючи на однаковий початковий архетип «ул»-«ол», очевидно, що д уліби і в олиняни одне й те саме плем’я. Влескнига навіть вказує точне знаходження дулібських хранів – Волинь (д. 21).

Назва „дуліби” дуже стара, вона має свої паралелі в хорутанських, а також у чеських і моравських Дулібах. Значення цього імені досі не з’ясоване. У деяких слов’янських мовах (як от болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповороткого чоловіка. Чи пов’язано воно з назвою племені, важко сказати. Однак із Влескниги можемо дізнатися, що дуліби колись жили біля моря, яке називалося їхнім іменем – Дулібське. Якщо це так, можемо розгадати й походження імені.

Згадаймо «Історії» Геродота, де він говорить про каліпідів, що теж жили на березі Чорного моря: «Від пристані бористенітів – вона є середньою з-поміж надморських пристаней Скитії – нині найближче живуть каліпіди; вони вже погречені скити; за ними інше плем’я, що називається алізони. Вони, каліпіди й інші далі тримаються скитських звичаїв» [1, ІV 17]. Як бачимо, каліпіди і дуліби мають не лише одну адресу проживання, а й однаковий корінь у назвах: «аліпі»-«уліби».

Пам’ятаючи, що й ілірійці мешкали біля моря в Придунав’ї, читаємо у Влескнизі: «Розказуємо тут різне – що було в ту добу насправді: ілірійці були поглинені од нас , і не було в нас тоді нікого, крім дулібів, які були повернені на Борусь» (д. 7Є). Ця цитата, окрім іншого, ще й уточнює місце знаходження Борусі. Якщо дуліби повернулися на Волинь і стали волинянами, то Борусь – це також Волинь. До речі, згадувані в деяких історичних працях «вольські», яких безпідставно відносять до германських племен, як випливає з уважного прочитання «життєписів» Плутарха, також є волинянами.

 

Згадаймо ж, як римські орли

зазнали поразки від дідів наших у гирлі Дунаю.

Тоді Троян напав на дулібів,

і дідове наші пішли на легіони та розтрощили їх.

Було те за триста літ до нашої доби. (д. 29)

 

Маємо очевидні докази, що за назвами дуліби, ілірійці, каліпіди, а також кільмерці (кіморії), анти та волиняни треба розуміти одну й ту саму народність – українську. Мав рацію Павло Штепа, зауважуючи: «Коли порівняти писання Плінія, Йорданіса, Страбона, Ф. Маврикія, Прокопія Кесарійського та інших, то побачимо, що всі їхні кімри, скити, сармати, алани, роксолани, анти та десятки інших так переплутані, що напрошується висновок, що всі вони говорять про один народ, який складається з багатьох племен, що їх кожний автор називає інакше, ба, навіть один автор називає по-різному».

А ось слова А. Соболевського: «Якщо ми вбачатимемо в предках кіммерійців і пов’язаних з ними (на нашу думку) скитів-еллінів й особливо гелонів-еллінів – древніх пеласгів, нам буде зрозуміло багато що у розповідях Геродота і Страбона» [10, с. 305 ] .

 

ХАЗАРИ

 

Чимало цікавого доповнює Велесова Книга про хазарів. Досі наука знала їх за назвами хозари, хазіри, козаре. Влескнига їх називає хезарами. Очевидно, також тут вони згадуються під іменем ЯСИ-АСИ, бо в «Літописі руському» читаємо: «У рік 6473 (965) пішов Святослав на хазарів. Почувши це, хазари вийшли назустріч на чолі з князем своїм Каганом і зійшлися битися, і в битві переміг Святослав хазарів, і місто їхнє Білу Вежу взяв. І переміг ЯСІВ та касогів».

Появилися, ймовірно, в ХІ ст. до н. е., бо Велесова Книга, яка творилася в ІХ ст. н. е., зауважує, що вони «На двадцятому віці не змогли сутворитися до Руси» (д. 4Б). В Геродота, можливо, вони згадуються як массагети ( масаги то), що пізніше трансформувалося в «касоги». Відомо, що провідник юдеїв Мойсей мав також ім’я Хозарсіф. Може, саме Хозарсіф-Мойсей і був тим сьомим сином Тогарми, внуком Яфета, який, за свідченням хазарського царя Йосипа, і став засновником роду хазарів?..

Де спершу проживали хазари, важко сказати. Очевидно, це було невелике плем’я, яке входило до складу інших державоутворень. Але прийшов і їхній зоряний час. Чисельність хазар розрослася, вони зміцніли і стали претендувати на панування. Незабаром, як зазначається у д. 3Б, вони пішли на борусів: «Хезари ж пішли на них, а ті не мали воїв... І тривала та розторгавиця п’ятдесят літ».

Хоча за деякими джерелами вважається, що руси були одного коліна з хазарами – Яфетового, автор Влескниги зауважує: «А той (хазарин . С. П.) не родня наша – спершу був гостем на Русі, потім почав бути велеречивим, а тоді став злим, русів пригнічуючи». Можна навіть визначити роки, коли Русь потрапила під владу хазарів, мабуть, через те, що народ не підтримав своїх князів: «За чотири віки до Суронжа хезари взяли в полон рід наш, бо не боролися з князями, і стали ми хезарськими» (д. 16Б). Чи не після таких “дружніх” стосунків з х азарами в українській мові з’явилися слова «к асап» (кацап), « узурпатор», « асиміляція»?..

Під час війни русів з готами хазари також хотіли урвати в русів свій шматок наживи:

 

А тут і хазари появилися,

в час наш ратний налізли...

Боруси кинулися до битви, як леви,

і гукнули Перуна на допомогу.

І він їм допоміг:

готи були розбиті

та й хазари вкусили праху –

теж були розтрощені.

Зітхнула Русь і сказала: “А що, ще будете?”

Хазари втекли до Волги, за Дон і Донець. (д. 4А)

 

Як бачимо, хазари зайняли землю в районі рік Дон-Волга. Пізніше, коли прийшли варяги, вони бідкалися, що не зуміли мирно жити з русами:

 

Казали хазари: “Куди підемо від них?

Де життя вільне знайдемо?

Ми великі сироти, рука божеська од нас одвернулась.

На двадцятому віці не змогли

сутворитися до Руси…” (д. 4Б).

 

В «Листах до Ока Божого» (русів до хазар), що писані ще раніше за Влескнигу, можна знайти підтвердження цьому: «В таборі твоєму (хазарському) воля мала», «Питання волі: питали ви Русь?»

Святослав Великий дістав їх аж на Волзі і після того про хазарів, як про великий народ, вже не було чути. Хоча менталітет Хазарії з її підступною та загарбницькою суттю успішно перейняла її наступниця Московія.

 

ГУНИ

Доволі часто згадуються в Книзі гуни, але відомості про них розходяться із тими, що дійшли до нас. Наприклад, досі вважається, що саме гуни розбили готів і вигнали їх на окраїни Європи, натомість Ілар Хоругин стверджує, що це зробили руси. Тому в книжці «Ілар Хоругин. Велесова Книга» я присвятив їм окреме дослідження « Гуни і їхній вождь Аттила».

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...