Великий код України-Русі

13.05.2017 | 11:01  
переглядів: 1126

Щойно у видавництві ФОП Стебеляк О. М. вийшла з друку нова книга Сергія Піддубного “Великий код України-Русі”, яку можна сміливо назвати родовідною книгою українського народу. Вперше в українській історіографії докладно розглядаються давньоукраїнські основи – Боги, герої, племена, держави, мова, дохристиянська релігійна система. До дослідження залучено широкий пласт літератури: праці Гомера, Гесіода, Есхіла, Геродота, Світонія, Біблія, Велесова Книга і багато інших джерел. Доводи та висновки автора ґрунтуються також на численних світлинах артефактів, пам'ятників, святилищ, на стародавніх картах тощо. До уваги читачів «Ятрані» переднє слово до видання.

Пам’ятаймо про минуле завжди,
тримаймося правди нашої і здобудемо правду.
Ілар Хоругин. Влескнига

Ще не так давно вітчизняні науковці нав’язували думку, що все наше пішло від греків та латинян. Останнім часом орієнтація змінюється на давньоіранську, індійську, ще якусь. Дехто з науковців вже пише, що закінчення у найпоширенішому українському прізвищі -енко, насправді не українське, а німецьке; що назва Волинь походить від німецьких та латинських “вольків”... Так створюється думка, що українці нічого не мали свого, і що для найменування краю, країни, поселень, річок тощо, чи для імен своїх дітей наші предки користувалися чужими мовами.

Такий підхід до історичної науки, на жаль, був здавна. “Багато хто писав історію Руси, – зазначав автор нині нікому невідомої „Історії Червоної Руси” Денис Зубрицький (ХVІІІ ст.), – але як вона недосконала! Скільки подій не пояснено, скільки упущено, скільки спотворено! Найчастіше один списував в іншого, ніхто не хотів ритися в джерелах, тому що пошуки пов’язані з тратою часу і труда. Переписувачі старалися тільки блиснути витіюватістю брехні і не цурались наклепів на своїх праотців”.

Можна дивувати і навіть вражати людей своїми пізнаннями в індуській, давньоіранській, єгипетській, кельтській культурах, знаннями санскриту та інших мов, умінням дешифрувати протошумерські написи, можна будувати навколо цього найфантастичніші історичні версії, але чи переконливі вони? Де людина зможе перевірити ті теорії, з чим порівняє? Наприклад, індуська культура має стільки тлумачень, скільки в Індії племен. А їх – сотні. Санскрит знають одиниці, шумерська взагалі під питанням – що це таке? Тобто, всі ті версії залишаться версіями, яких дуже багато на сьогодні.

У своїх пошуках історичної істини автор цієї книги пішов іншим шляхом. Він шукає першокорені нашого роду перш за все в пам’ятках, що залишили нам наші прадіди, яких може торкнутися будь-хто, приїхавши до Карпат, Хортиці, Приазов’я чи до інших місць України. А також там, куди ходили наші великі попередники в походи, або куди могли бути вивезені їхні матеріальні та культурні цінності. Він по-новому перекладає, перечитує й аналізує ті джерела, які пересічний читач може взяти й перевірити, наскільки його висновки вірні.

Автору вдалося розгадати чимало таємниць сивої давнини, серед них, наприклад, прочитати напис на Ольвійському пам’ятнику ІV ст. до н. е., здійснений давньоукраїнською мовою, а не давньогрецькою, як вважалося раніше. В написі перераховуються племена, що мешкали на нашій землі. Серед них греки, яких Ольвія нібито була колонією, не згадуються зовсім. Пам’ятник, що майже є ровесником Геродота, спонукав по-новому перечитати його “Історії”. Виявилося, що, довірившись редакторам та коментаторам твору, ми протягом тисячоліть не знали, що Батько історії насправді описав історію Північного Причорномор’я та Криму, а не Греції...

Потім були дослідження древніх українських святинь (про окремі з яких читач дізнається вперше), Велесової Книги, Біблії, стародавніх карт, архетипів українського слова та археологічних артефактів.

Для вивчення нашої старовини і дідизни автор скористався принципом відання, який називають також принципом Декарта. Він відомий детективам під назвою “дедукція”... Саме через дедукцію, зауважував Декарт, можна довідатися про все, що закономірно висновується з чогось, достеменно відомого... шляхом послідовного і безупинного руху думки за умови пильної інтуїції, що супроводжує кожне окреме положення. У такий спосіб тотожно ми довідуємося, що остання ланка довгого ланцюга з’єднана з першою, хоча й не можемо осягнути одним поглядом усі ланки, що є між ними і зумовлюють це з’єднання; аби лише ми послідовно подумки прослідкували за ними й пригадали, що кожна з них – від першої до останньої – з’єднана із сусідньою... При цьому треба наголосити, що в даному випадку під інтуїцією розуміється не якась фанатична віра в свідчення почуттів і не оманливе судження безладної уяви, а що вона ґрунтується на дослідженнях конкретних історичних джерел.

Автор успішно справляється зі своїм завданням. Він доводить:

а) що свою історію, свої державницькі традиції Україна має числити не від Київської Русі Х-ХІІ століть, і навіть не від Кийської Росі часів Кияксара VІІ ст. до н. е., а від Голуні – обітниці укрів-росів ХVІ-VII ст. до н. е., від Оратти – V-ІІІ та Мізині – ХХ-ХІІ тисячоліть до н. е.;

б) що ми є нащадками Китта (Скита) та Антея, яких народила першородителька Богиня Гея (Гая);

в) що саме з нашої землі пішли індоєвропейські мови, про що говорять чимало й іноземних вчених...

Окрім того, книга змушує переосмислити не тільки українську історію та її духовну спадщину, а й світову. Бо основи людської цивілізації, як ми переконаємося із прочитаного, знаходилися на українській землі, що не могли приховати навіть хитрі греки з римлянами, назвавши ту цивілізацію іменем народу, що мешкав на території України, – Античною.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...