Дмитро Донцов

ДМИТРО ДОНЦОВ, ВІСНИКІВСТВО, НАЦІОНАЛІЗМ: ПИТАННЯ СПАДЩИНИ І СПАДКОВОСТІ

11.05.2017 | 20:26   Олег Баган
переглядів: 486

Із цього пасажу позиція Д. Донцова вимальовується чітко: як і в міжвоєнну добу, коли він провадив лінію ЛНВ-«Вісника», тепер він вимагав для повновартісного ідейного часопису твердої світоглядної концепції, особистої незалежносте як редактора, щоб у такий спосіб зберегти ідеологічну чистоту видання. Його оцінка становища ОУН у діяспорі виявилася цілком точною і пророчою: це націоналістичне середовище, постійно йдучи під тиском об'єктивних обставин на різноманітну співпрацю з політичними середовищами иншого ідеологічного змісту, врешті великою мірою втратило свою ідеологічну цілісність і витриманість, особливо в ширшій масі членства.

У творчій спадщині Дмитра Донцова літературна есеїстика посідає хоч не центральне, але вагоме місце. Почавши свою творчість як публіцист, він лише поступово переорієнтувався на літературну критику та есеїстику. Власне, в концепції нашого видання й відображена ця еволюція зацікавлень автора питаннями літератури, літературної естетики й експресії, її мораль­но-духовної інтенціональности і культурологічного звучання.

Першим етапом зацікавлення Д. Донцова художньою літературою був період співпраці з журналом «Українська хата» (1909-1914), що виходив у Києві за редакцією Павла Богацького і став трибуною українського модернізму. Очевидно, на Д. Донцова тоді справив потужний світо­глядний вплив яскравий галицький критик Микола Євшан (Федюшка), який активно друкувався на сторінках «Української хати» і справедливо вважав­ся Інтелектуальним лідером епохи. Принаймні Д. Донцов завжди згадував М. Євшана з особливим пієтетом, виділяючи його серед когорти україн­ських культурників і літературних критиків дореволюційного періоду. Тож саме М. Євшана ми можемо вважати предтечою вісниківської естетичної концепції, яка розвивалася у міжвоєнну добу. Його сміливе переосмислення естетичних засад національної літератури, гострий Інтелектуалізм і крити­цизм, концептуальне орієнтування на західні моделі розвитку літератури, з одночасним ствердженням національної культурної гідности і самобутности не могли не захопити емоційного таврійця.

Другим етапом діяльности і творчости Д. Донцова як критика можна вважати період Першої світової війни (1914-1918), коли він актив­но співпрацював насамперед із двома культурницькими часописами - «Украинская жизнь», що виходив у Москві за редакцією С. Петлюри, і стрілець­ким журналом «Шляхи» (Львів), що виходив за редакцією Ф. Федорцева. У цей час ми спостерігаємо більше зацікавлення темами літератури, хоч тоді Д. Донцов був надзвичайно завантажений роботою в Союзі визволення України (Відень, 1914), в Українському парламентському представництві (Берлін, 1914-1916), де він видавав політичний бюлетень «К orrespondenz», у Бюро національностей Росії (Лозанна, 1916-1917), де за його редакцією виходив основними європейськими мовами антиімперський бюлетень «Повідомлення народів Росії». Насамперед він захопився постаттю та ідея­ми Лесі Українки, пише про неї для «Украинской жизни» дві статті: «Поезия индивидуализма» і «Леся Украинка»; у «Шляхах» друкує невеликі статті про Т. Шевченка, одну із яких ми подаємо у нашому виданні.

Третій, найважливіший, етап припадає на міжвоєнну добу (1918-1945). У цей час Д. Донцов видав концептуальну працю «Підстави нашої політики» (Відень, 1921), яка, попри свою політичну назву, містила велику кількість інтерпретаційного матеріялу про літературу і, головне, концентру­вала в собі такі ідейно-естетичні засновки, як поняття про героїчний тип літератури і культури, про цивілізаційно-ментальні відмінності між літера­турами (насамперед між українською як середньоєвропейською і російсь­кою як євразійською), про морально-вольову спрямованість творчости.

У 1922 р. Д. Донцов за підтримки підпільної Української військової організації (УВО) і особисто її провідника Євгена Коновальця стає редакто­ром найавторитетнішого, щойно відновленого, українського журналу «Літе­ратурно-науковий вісник». Згодом він, передусім завдяки дієвій підтримці своєї дружини Марії Донцової (Бачинської) і вірного друга Михайла Гікавого, створює свою невелику пропагандивну «імперію», як висловилася львів­ський історик Галина Сварник. Він засновує власне «Видавництво Донцових», певний час редагує газету «Заграва», яка була органом підпільної Пар­тії національної роботи, потім, у 1933 р., організовує журнал «Вісник» як окреме підприємство, видає при ньому серії «Квартальник Вісника» і «Книгозбірня Вісника». Загалом «трохи менше як за два десятиліття, - пише Галина Сварник, - перебування в Галичині йому вдалося, розпочавши майже від нуля, переборюючи найрізноманітніші труднощі, досягти постав­леної мети й створити розгалужену видавничу базу, яка працювала незалеж­но від партійних інтересів і грошей».1

Зауважимо, що, використовуючи на початковому етапі видання ЛНВ кошти УВО, Д. Донцов обумовив і відстояв цілковиту суверенність редакції і впродовж усього періоду виходу ЛНВ і «Вісника» зберігав незалежну позицію як ідеолог; до 1940-х рр. він не друкувався у виданнях УВО, а потім ОУН, з ідейних та особистих мотивів, вважаючи, що ідеологія організованого націоналізму не надто чітка у своїх засадах (тоді він вже послідовно орієнтувався на політичну філо­софію ірраціонал і стичного, волюнтаристського і традиціоналістського Гатунку), мав претензії до окремих діячів Проводу українських націоналістів (ПУН), зокрема до В. Мартинця. При цьому авторитет Д. Донцова в середо­вищі ОУН стало зберігався, ЛНВ та «Вісник» використовувалися членами ОУН як вишкільна література для ідеологічного виховання. Тож ідеоло­гічна, культурологічна та естетична лінії в журналах ЛНВ і «Вісник» були наскрізь оригінальними, самостійними і некон'юнктурними. Таким чином їх редакторові вдалося зберегти ідейну чистоту націоналізму.

Протягом 1920-х рр. ЛНВ за редакцією Д. Донцова перетворився на ви­сокоідейний, інтелектуальний, провідний журнал Західної України, на сто­рінках якого підіймалися гострі й актуальні проблеми національного, культурного і літературного життя. Та найважливіше, що журнал став ядром за­родження І розвитку нового духу, нового стилю в українському куль­турно-національному мисленні, і, насамперед, це відбулося завдяки повновартісній реалізації багатогранного таланту Дмитра Донцова як редактора, концептуаліста, полеміста, ерудита, блискучого публіциста й есеїста. На­стрій впертости й оптимізму, град несподіваних і влучних цитувань, імпуль­сивна стилістика мови, глобальні узагальнення і смілива стратегія ідейного наступу, категоричні полемічні тиради проти опонентів й загальна електри­зуюча динаміка думки і слова - все це вибухнуло раптово перед україн­ською людиною, як цілком незнаний, незвичний і пориваючий світ нових вражень і візій. Магнетизм донцовського слова й ідеї захопив тоді ціле покоління. Не випадково Юрій Липа порівнював його полемічний запал із стилістикою слова Стефана Зизанія - якесь особливе світло величних почувань, містичне світло, з якого народжуються нові епохи, розгорялося перед сучасниками.

У кожному номері ЛНВ з'являлося відразу кілька матеріялів Д. Донцо­ва - концептуальні есеї, статті, політичні огляди й аналітика, репліки, рецензії, замітки. Таким чином кожне число отримувало певне настроєве обрамлення, завершену форму інтелектуального впливу й експресії. Важли­во і те, що редактор вміло добирав матеріяли й авторів: на сторінках ЛНВ-«Вісника» виступили відомі науковці й інтелектуали-публіцисти: Д. Андрієвський, М. Андрусяк, Р. Бжеський, В. Бірчак, В. Біднов, Л. Бурачинська, Д. Віконська, М. Голубець, В. Залозецький, В. Гнатюк, М. Гоца, О. Грицай, В. Дорошенко, О. Думін, Р. Єндик, М. Кордуба, І. Кревецький, В. Кубійович, Л. Луців, М. Мухин, С. Сірополко, С. Смаль-Стоцький, М. Шлемкевич та ин.

Велику увагу Д. Донцов приділяв перекладам, насамперед із західноєв­ропейських мов та літератур, оскільки вважав, що західна ментальність кон­центрує в собі такі буттєві засади і риси, яких бракує українській нації, -життєвий динамізм, твердість характеру, пристрасність і героїзм, порив до незнаного й величне візіонерство. У цьому плані стратегічною була стат­тя Д. Донцова «Дух американізму» (ЛНВ. - Кн. 4. - 1929), яка стверджува­ла кончу потребу для нового українського націоналізму постулатів експансивности, войовничости, підприємливости і продовжувала його окциден-талістську теорію з книги «Підстави нашої політики» (1921). Відтак у ЛНВ-«Віснику» систематично з'являлися твори або творчі портрети Ш. Бодлера, Ж. Бенда, Л. Бертрана, А. Бергсона, Р. Бернса, В. Блейка, П. Валері, В. Віт-мена, Е. Воллеса, Б. ҐабрІєля, Г. Гавптмана, Г. Гофмансталя, К. Гамсуна, Б. Ібаньєса, Г. Ібсена, Г. Кляйста, Дж. Кітса, Ш. де Костера, С. Колриджа, Ж. Касселя, Дж. Конрада, Ж. Лакретеля, С. Люїса, Ф. Лефевра, Ф. Моріяка, Т. Манна, Г. де Мопассана, А. Монтерлана, П. Моруа, Б. Рабавеля, Р. Стивен-сона, А. Стринберга, К. Сендборга, А. Франса, Г. Флобера, Л. Фабра, Р. Фро-ста, А. Шатобріяна, Б. Шоу, Г. Штера, П. Якобсена та ин.

Галина Сварник наводить ось таку оцінку діяльности Д. Донцова цього періоду, зроблену відомим критиком і вченим, співробітником ЛНВ, Остапом Грицаєм: «На мій погляд, ЛНВісник під дотеперішньою редакцією д-ра Д. Донцова поклав тривкі основи обновлення нашого національного світо­гляду й засадничого підходу до найважливіших питань, зв'язаних з націо­нально-культурним розвитком сучасної України. Після Івана Франка не бу­ло й нема в нас публіциста, творчий вплив якого так помітно оформлював би нову духовість в нас - не тільки в чисто літературній області, - як саме вплив д-ра Донцова, поширений головним чином його дотеперішньою діяльністю як редактора ЛНВ. Тим то і припинення цієї діяльности вважав би я з кожного погляду важкою втратою як для самого ЛНВісника, так і для нашого культурного життя взагалі, особливо тепер, коли ідеологія націоналізму - енергійного, добре себе свідомого націоналізму - мусить стати нашою релігією...»2.

 

На сторінках ЛНВ і «Вісника» Д. Донцов протягом 1920-1930-х рр. опублікував понад ЗО есеїв на літературну тематику, хоч суто літературні епізоди й інтерпретації (приклади) часто подибуємо і в його культурологіч­ній та ідеологічній есеїстиці. Окремими книжками вийшли тоді його студія «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» (Львів: Видавництво Донцових, 1922) та збірка вибраних есеїв «Наша доба і література» (Львів, 1937), яка в другому виданні отримала назву «Дві літератури нашої доби» (Торонто: Гомін України, 1958). Остання книжка була перевидана репринтним способом у Львові у 1991 р. заходами «Просвіти» накладом 10 тис. при­мірників і стала важливим фактором у плані популяризації в Україні націо­налізму і впровадження в українську науку і культуру нових інтерпретаційних підходів та імпульсів. Власне, через масовий характер цього видання, як на український читацький загал, збірка «Дві літератури нашої доби» не ввійшла до нашої книги вибраної літературної есеїстики.

Концептуально близькими до літературної есеїстики і такими, що мі­стять велику кількість типологічно і тематично подібного матеріялу є два культурологічні трактати Д. Донцова цього періоду: «Де шукати наших істо­ричних традицій?» (Львів: Книгозбірня Вісника, 1938) та «Дух нашої дав­нини» (Прага: Видавництво Ю. Тищенка, 1944).

І останній, четвертий, етап творчости Д. Донцова на теми літератури припадає на повоєнний, діяспорний період його життя. У 1941—1945 рр. він проживав у Празі, будучи співпрацівником інституту з вивчен­ня справ Східної Европи при Кардовому університеті. У 1945 р., рятуючись перед наступом совєтських військ, переїхав до Німеччини (в американську окупаційну зону), далі - до Парижа, Лондона і вже у 1947 р. виїхав до США. Від того ж року постійно мешкав у Канаді, протягом 1949-1952 рр. викла­дав українську літературу в Монреальському університеті. Якийсь час жив у Торонто, останні роки провів на хуторі в Лаврентіївських горах біля Монреаля.3

Протягом цілого періоду діяспорного життя він писав дуже багато і на різні теми. Його статті з'являлися у таких часописах української емі­грації, як «Авангард», «Український самостійник», «Українська трибуна», «Шлях перемоги», «А BN К orrespondenz» (усі - Мюнхен), «Орлик» (Бархтесгаден), «Час» (Фюрт), «Визвольний шлях», «Українська думка», «Укра­їнський клич», «Український шлях», « Catholic Herald», « Patriot», « Ukrainian review» (Лондон), «Вісник», «Крила» (Нью-Йорк), «Америка», «Клич нації» (Філадельфія), «Голос Православного Братства» (Чикаго), «Альманах Гомо­ну України», «Гомін України», «Євангельська Правда», «Місія України», «На варті», «Українець», «Український робітник» (Торонто).

У повоєнний час вийшли такі книжки Д. Донцова на літературну тема­тику: «Заповіт Шевченка» (Торонто: СУМ, 1950), «Правда прадідів вели­ких» (Філадельфія: ООЧСУ, 1952), «Поетка вогненних меж: Олена Теліга» (Торонто: Накладом О. Тяжкого, 1953), «Туга за героїчним: ідеї і постаті лі­тературної України» (Лондон: Видання СВУ, 1953), «Росія чи Европа?» (Лондон: Видання СУБ, 1955), «Незримі скрижалі Кобзаря» (Торонто: Гомін України, 1961). Велика кількість інтерпретацій літературного матеріялу є ще у збірках есеїв Д. Донцова «Московська отрута» (Торонто: СВУ, 1955) і «Хрестом і мечем» (Торонто: Ліга визволення України, 1967).

У цей період кілька разів націоналістичні середовища проводили з Д. Донцовим переговори щодо заснування спеціяльно для нього журналу, який зміг би відновити в українській культурі лінію та ідейну традицію міжвоєнного ЛНВ-«Вісника». Зокрема, у переговорах з боку ОУН брали участь С. Бандера, Д. Чайковський, також його ідейні прихильники П. Штепа (автор об'ємної бібліографії творів Д. Донцова), В. Войнаровський та ин. Однак Д. Донцов не погодився на всі пропозиції через те, що в тодішній діяспорІ, навіть у середовищі ОУН, панувало переконання про потребу об'єднання різних ідеологічних середовищ в одному фронті. Ось як у листі до Святослава Фроляка, який допомагав пропагувати його ідеї і організову­вав йому різні видавничі проекти, Д. Донцов з'ясовував причини своєї відмови: «Якого б характеру газета чи журнал не був, його завданням повинно бути формувати, в нинішнім хаосі, політичну думку читачів. Для цього ті, що беруть активну участь в газеті, повинні мати однодумність в своїх політичних переконаннях... Тим часом із розмов, що я мав в Торон­то, і з «Слова» Бандери, із часописів та заяв його організації я бачу, що між нами заходять поважні різниці в думках. На жаль, засадничої натури. Ваша група (ОУН(б) - О. Б.) стоїть за кооперацію з існуючими українськими се­редовищами і партіями, я, навпаки, вважаю, що ті середовища в переважа­ючій частині згнилі, кооперація з ними політично ні до чого не доведе, а ва­шу групу лише розложить. Ваша група за «проникання», за «опанування» тих середовищ, я ж уважаю, що таке «опанування» кінчиться тим, що ті се­редовища опанують вас - це слідно і на канадійському ґрунті, і на еміграції в Німеччині, це слідно в заявах Вашої групи. Ваша група вважає, що коопе­рація з соціялістами, радикалами, мельниківцями, УНРівцями є річчю ко­рисною для визвольної боротьби. Ваша група вважає, що «мусить устати міжгрупова боротьба», я ж уважаю, що вона не може устати і що від всього гнилого в нашій суспільності треба відсепаруватися.

...Ось чому я й настоював весь час, щоб газета була апартійна, цебто а-групова, не стоячи на платформі жодної політичної групи, лише націо­налістична, не засмічена жодними занесеними з чужих і ворожих ідеологій думками ... по «Віснику», який дав мені Коновалець для редагування, по «Заграві», по «Українському кличу» я не міг би редагувати органу не сам, а з редакційною колегією. Бо це ні до чого позитивного не довело б при хитливості думок моїх любих земляків...»4.

 

Із цього пасажу позиція Д. Донцова вимальовується чітко: як і в міжво­єнну добу, коли він провадив лінію ЛНВ-«Вісника», тепер він вимагав для повновартісного ідейного часопису твердої світоглядної концепції, особис­тої незалежносте як редактора, щоб у такий спосіб зберегти ідеологічну чи­стоту видання. Його оцінка становища ОУН у діяспорі виявилася цілком точною і пророчою: це націоналістичне середовище, постійно йдучи під ти­ском об'єктивних обставин на різноманітну співпрацю з політичними сере­довищами иншого ідеологічного змісту, врешті великою мірою втратило свою ідеологічну цілісність і витриманість, особливо в ширшій масі членст­ва. Перейнятість демо-ліберальною риторикою виявилася настільки глибо­кою (особливо після смерти старшого за віком провідного активу організа­ції"), що, коли ОУН з'явилася у 1990-ті рр. в Україні, її тактика і програма політичної боротьби мало чим відрізнялися від поведінки ліберально-демо­кратичних партій. Навіть більше, націоналістичне середовище в діяспорі не спромоглося (чи вважало за непотрібне?) системно перевидати твори провідних ідеологів націоналізму, націоналістичних письменників. Частко­во цю працю взяли на себе ліберально-політичні середовища і, зрозуміло, поперекручували спадщину письменників-націоналістів до невпізнаваности, вдаючись до псевд о інтерпретування. До речі, твори самого Д. Донцова у 1970—1980-ті рр., вже після його смерти, майже не перевидавалися, навіть не було спроб організувати хоч якесь солідне академічне видання його най­кращих праць. А навіщо? Адже, як твердять ліберали, «традиційний націо­налізм уже застарів».., Прагнучи «опанувати» ідейно инших, але при цьому йдучи на принципові ідейні поступки задля компромісу, націоналісти діяспори виявилися «опанованими» самі. Усе сталося так, як і передбачав «ретроградний», «поверховий», «надто нетолерантний» Д. Донцов.

Власне це - втрата правильної стратегії розвитку націоналістичної ідео­логії в діяспорі - і стало першою причиною неадекватного сприйняття спад­щини Д. Донцова в сучасній Україні. Другою причиною деформованого уяв­лення про націоналістичну (традиціоналістську) філософію та естетику ста­ла деструктивна ідейна атака проти неї ліберальних критиків відразу в пі­слявоєнний період. Це сталося в рамках організації та функціонування літе­ратурної групи Мистецький український рух (МУР), абревіятура якої, на що вказували пізніше, не випадково збігалася з абревіятурою московського поліційно-агентурного центру. Ця група була організована у 1945 р. на тере­нах південної Німеччини, де тоді масово розселилися українські емігранти; її ідейними лідерами були Віктор Петров (науковець і письменник, близький до неокласиків, завербований совєтськими спецслужбами ще у 1920-ті рр.), Юрій Шевельов (Шерех), Юрій Косач, Улас Самчук, Юрій Лавріненко, Ігор Костецький (Мерзляков), Іван Багряний. Головною метою МУРу, принаймні декларативно, була консолідація літературних сил еміграції, вироблення ес­тетичної платформи для нового розвою літератури, відповідно до нових історичних та культурних умов. Усі названі автори у світоглядному плані або виражали спектр ліберальних ідей, або демонстрували винятковий ідей­ний еклектизм (наприклад, І. Багряний у своїй публіцистиці). їхньою голов­ною трибуною був журнал «Арка» (Мюнхен, 1946-1948). Від перших ви­ступів мурівці повели критику літературної традиції та естетичних основ вісниківства, тобто естетичної доктрини Д. Донцова. Для цього у них були дві об'єктивні причини: по-перше, у такий спосіб вони хотіли «розчистити шлях» для нового літературного покоління в еміграції, яке активно шукало нових художніх принципів та концептів; по-друге, мурівці прагнули інте­груватися у західний світ, який тоді, як відомо, був не лише всуціль ліберальний, а й підкреслено нетолерантний до політичних і філософських ідей консервативного, націоналістичного змісту. Адже щойно здобута важка перемога над фашизмом змушувала насторожено ставитися до будь-яких виявів національного традиціоналізму.

Художня концепція вісниківства - вольовий, динамічний неоро­мантизм, - теоретично значною мірою обґрунтована Д. Донцовим, була найяскравішим, найавторитетнішим явищем в українській культурі міжвоєнної доби в Західній Україні і на еміграції. Без подолання цього авто­ритету (який не вписувався у повоєнні ідейно-естетичні вартощі і критерії), без його дискредитації неможливо було рухатися далі. Тож головним об'єк­том критики закономірно став Д. Донцов і його ідеї.

Вершиною цієї критики можна вважати відому статтю Ю. Шереха-Шевельова «Донцов ховає Донцова» (Ю. Шерех. Думки проти течії. Публі­цистика. - Новий Ульм, 1948). До неї як до «вищого критерію оцінки» спад­щини Д. Донцова зверталися антинаціоналістичні середовища нашої емі­грації, її часто використовують теперішні українські критики націоналізму. Ця стаття перевидавалася у різних збірках праць Ю. Шереха-Шевельова, який у перебігу полеміки став особистим ворогом Д. Донцова. У певних ліберальницьких теоріях вона фігурує як «віхова праця».

Насправді ж, це звичайна полемічна (заперечна) стаття з часто притаманними цьому жан­рові особливостями: упередженістю, фальшуваннями, підмінами понять, перекручуваннями фактів, замовчуваннями невигідних фактів та аргумен­тів, її головні тези такі: вісниківська ідеологія - це щось чуже українській ідейній традиції і ментальности, це необольшевизм, поверховість, руїнництво, анти народність і т.ін. Загалом стаття написана дуже хитро (як і ба­гато инших літературно-публіцистичних виступів Ю. Шереха-Шевельова), у ній зумисне затуманено справжню історію вісниківства як культурного, літературного, ідейно-політичного явища, фактично це була критиканська карикатура на це явище. Автор уперто вдавав, що не розуміє, на які саме ідейні принципи, взяті із класичної європейської ідеалістичної філософії, спирався Д. Донцов, виробляючи свою ідейно-естетичну доктрину. Він за­взято навішував несправедливі ярлики і штампи на вісниківство на зразок: «Донцовщина виросла з неспроможности зрозуміти народ і знайти з ним спільну мову. Проповідь фанатичної сили виросла з почуття трагічної слаб-кости»5. (Яку саме «слабкість» втілював в собі націоналізм - автор не уточ­нював).

 

Або: «Воно [вісниківство] захопилося організацією заради організа­ції. Воно відривало її [правду] від народу, воно перетворило її на фанатичну секту засліплених мучеників і інквізиторів, які не хотіли мати нічого спіль­ного з дійсністю і які через це не раз витрачали свої сили на завдання другорядні, побічні або навіть для української справи шкідливі і убивчі»6. (Що саме націоналізм «убив», «пошкодив», яким дивом він, головна ідейно-політична сила міжвоєнної доби, виявився «другорядним», «побічним» -автор теж не пояснював).

 

Такими брутальними і неправдивими звинуваченнями переповнена ціла стаття Ю. Шереха-Шевельова. Однак найбільша І найболючіша кривда що­до Істини полягає навіть не в цих підлуватих анафемах, а в тому, що у цей самий час, коли писалася ця стаття, у 1948 р., десятки тисяч українських націоналістів-повстанців (УПА), ідейно вихованих і загартованих насампе­ред Д. Донцовим, вели безмежно героїчну і жертовну, нерівну і криваву вій­ну за волю України проти жахливо потужного ворога - СРСР, у цей самий час цинічний інтелектуал теоретично «доводив», що морально, духовно, політично і стратегічно ця боротьба і ці ідеї нібито не мали і не мають ніяко­го Історичного сенсу. Інакше, як національним самоїдством, таку інтерпре­тацію фактів назвати не можна.

Відомий український історик Ярослав Дашкевич на цю псевдокритику Д. Донцова і його політичної філософії відповів так: «...в ідеології Донцова надто багато ірраціональних, навіть містичних елементів, а замало тверезого раціоналізму. Такі критики забувають, що українська нація у XX ст. двічі пережила розгром і погром. Що багато її кращих умів - тих, що не наклали головами, - опинилися перед проваллям розпачу. Як добрий тактик, Д. Дон­цов розумів, особливо після програної Української революції 1917-1921 рр., що необхідні екстраординарні, навіть позараціональні ідеї, щоб вирвати суспільство зі стану розпуки, пасивности, байдужости. И такий засіб він знайшов у вигляді ідей чинного націоналізму. Ірраціональні елементи ( contra spem spero - проти надії сподіваюся) було знайдено, вплетено в ідеоло­гію. І, як видно з розвитку подій 30-х рр., вони принесли цілком реальні й практичні плоди»7.

Невдовзі після статті Ю. Шереха-Шевельова, хоч сам МУР розпався, ліберальне середовище української еміграції придумало ще одну фальси­фікаторську схему заперечення вісниківства: була вигадана т. зв. «Празька школа» письменників, до якої зарахували майже всіх основних авторів ЛНВ-«Вісника», крім Д. Донцова. Відтак у писаннях різних ліберальних літературознавців, особливо близьких до кола т.зв. «Нью-Йоркської школи», почали з'являтися різноманітні твердження і трактування, нібито Д. Донцов якщо й мав щось до творчости Євгена Маланюка, Юрія Липи, Леоніда Мосендза, Олекси Стефановича, Олега Ольжича, Олени Теліги, Оксани Лятуринської, Олеся Бабія, Богдана Кравцева, Уласа Самчука та инших вісниківців, то тільки негативне. Ярослав Дашкевич узагальнює про такі фальсифікації: «Ненависть до Донцова як редактора і видавця дійшла до того рівня, що когорту вісниківців еміграційні літературознавці найменували на «празьку» чи навіть «варшавську» школу, хоч школою для них не була ні Прага, ні Варшава, а донцовський «Вісник». Ці деформовані і неправдиві уявлення перенесли в 90-х рр. з еміграції в Україну. В такий брутальний спосіб і неперебірливими засобами було здійснено ампутацію Донцова від тих досягнень української думки та, зокрема, культури, літератури, яких він був духовним батьком»8.

Першою в сучасному українському літературознавстві чітку й обгрунто­вану тезу про сфальсифікованість теорії про «Празьку школу» поставила Галина Сварник у статті «Чи існувала «празька школа» української літера­тури?»9.

Згодом Олег Баган (Лицарі духу. Українські письменники-націоналісти, вісниківці. - Дрогобич: ВФ «Відродження», 1996), Сергій Квіт (Дмитро Донцов. Ідеологічний портрет. - К., 2000), ще раз О. Баган («Есте­тика і поетика вісниківського неоромантизму: Автореферат дис. ... кандида­та філологічних наук. - Львів, 2002), Ірина Руснак («Я був повен Украї­ною...». Художня історіософія Уласа Самчука. - Вінниця, 2006) та ин. ґрунтовно і з різних боків висвітлили питання взаємозалежности ідеологічної есеїстики й редакторської стратегії Д. Донцова та творчости письменників-вісниківців, навівши при цьому десятки фактологічних та теоретичних аргументів на користь тези про цілісність вісникіства як явища і про його історичне зростання з ідеалістичної естетики та філософії націоналізму. Водночас з боку тих науковців, які обстоюють версію про «Празьку школу» за ці 15 років від часу появи статті Г. Сварник не було наведено жодного (!) контраргументу, було лише вперте замовчування імен «інакодумаючих». Недавнє видання антології «Поети Празької школи» (Ред. Р. Семків; К.: Смолоскип, 2009) продовжило цю традицію ненаукового ігнорування про­блеми: у великій книзі навіть немає згадки про иншу версію бачення теми. (Цікаве втілення лібералами ліберального ж принципу наукового плю­ралізму!).

Щодо Ю. Шереха-Шевельова, головного охаювача імени і спадщини Д. Донцова, то у статті «Донцов ховає Донцова», попри її наскрізь фальши­ву концепцію, є цілком точне розуміння і сприйняття саме вісниківства, вісниківців як сформованої Д. Донцовим літературної течії, культурно-інтелектуальної тенденції, ідеології. На тоді, на 1948 р., ще не існувало міфу про «Празьку школу», і автор закономірно використовував ці поняття, без підозри, що це якось треба розділяти, тобто штучно розмежовувати ідео­логію та есеїстику Д. Донцова і творчість письменників-націоналістів. Така «вказівка» прийшла тільки згодом, коли була випрацьована і застосована схема «Празької школи», і вже тоді, від 1960-х рр., Ю. Шерех-Шевельов до­водив, що Д. Донцов насправді мав невеликий стосунок до письменників, які «цілком випадково» друкувалися в його журналах, «цілком випадково» сформували собі націоналістичний світогляд і «цілком випадково» реалізу­вали естетичну концепцію вольового неоромантизму, яка теоретично розпрацьовувалася на сторінках ЛНВ-«Вісника».

Про причини такої просто дивовижної нетерпимости різних кіл до Д. Донцова і його спадщини Я. Дашкевич у вже цитованій статті пише: «По-перше, це були справжні ідейні розходження, що охопили дуже широкий спектр його противників - від комуністів російських (Владімір Лєнін, на­приклад), через комуністів українських (якщо так визначати ідейну плат­форму Володимира Винниченка), українських соціялістів та соціял-демократів різних відтінків (хоча б, Карло Коберський) до націоналістів, також різних фракцій і на різних етапах їхньої діяльности - і діяльности Донцова, та монархістів (починаючи від В'ячеслава Липинського до сучасних релік­тів цього напряму)...

По-друге, як не гірко про це говорити, це були переважно замовлення ззовні (в першу чергу, з Росії під вивіскою Радянського Союзу, а також Польщі), зрозуміло, оплачені таким чи иншим способом, для української «п'ятої колони», яка діяла в Галичині в 1920—1930-х рр., і серед західної радянофільської, по-суті, української еміграції після Другої світової війни. Такі доручення мали нейтралізувати та очорнювати націоналістичний рух, бо вплив ідеології Донцова зберігався, незважаючи на часом великі розход­ження різного характеру між самим Донцовим та націоналістичними орга­нізаціями.

По-третє, звичайна амбіційна заздрість тих діячів (вони часто вимагали, щоб їх називали політиками), які не могли вибачити Донцову його попу­лярність, незалежність й того, що для частини кількох поколінь він виявив­ся володарем їхніх дум, душ і вчинків. Вони також не могли вибачити того, що практичним політиком він фактично не був, тому руки його лишилися чистими» 10

Ярослав Дашкевич пояснює і те, чому саме після 1945 р. так зросла хви­ля паплюження Д. Донцова: «Фальшиво інтерпретували Донцова на Заході після 1945 р., бо «дослідники» і коментатори намагалися перемалювати ук­раїнське еміграційне суспільство на ліберальних демократів, а ті представ­ники українських «наукових кіл», що були пов'язані з американськими університетами з їхнім засиллям т.зв. червоної професури, щоб заслужити відповідну ласку, вважали своїм обов'язком полювати на Донцова і на на­ціоналізм як на рушійну ідею національно-визвольної боротьби»11.

Щодо проблеми «Празької школи» як наукового казусу, то тут вартує мати на увазі такі аргументи на користь поняття «вісниківство»:

1) Ще протягом 1914-1918 рр., особливо на сторінках львівського жур­налу «Шляхи», Д. Донцов випрацював і розпропагував такі культурологічні програмні концепти, які суттєво вплинули на естетичне мислення україн­ців, - традиціоналізм, окциденталізм, волюнтаризм. Він був пер­шим популярним публіцистом в Україні, який почав критикувати філософ­ські основи тоді абсолютно панівних політичних традицій соціялізму і лібе­ралізму - матеріялізм і раціоналізм, І саме цим підготував народження на­ціоналістичного світогляду в політиці і культурі.

2) Коли Д. Донцова у 1922 р. запросили редагувати головний україн­ський журнал «Літературно-науковий вісник», то це була не «випадковість» (теза ліберальних науковців), а визнання його ідейного та інтелектуального авторитету, особливо після появи книжки «Підстави нашої політики» (1921), яку можна вважати етапною в історії розвитку української політич­ної і культурологічної думки. Відтак поява ЛНВ на якісно инших світогляд­них та естетичних основах була не «помилкою», «збоченням» (ліберальна теза), а наслідком кількарічної ідейно-пропагандивної діяльности Д. Донцо­ва, якому вдалося в результаті цього створити ґрунт в українському політикумі і суспільстві для сприйняття правих, націоналістичних концептів.

3) Завдяки надзвичайному редакторському талантові і різнобічній, ак­тивній творчості Д. Донцову вдалося дуже швидко перетворити ЛНВ на найякісніший і найяскравіший український журнальний проект, згурту­вати довкола видання велику кількість нових талантів. Д. Донцов часто використовував різні псевдоніми і криптоніми: Devius, Сґанарель, Ілько Бут, Д. Варнак, В. Темляк, Дм. Д., Д. Д., М. Л., Р. О., О. В., р.о., виступаючи в журналі в різних рубриках і на різні теми як політолог, полеміст, публі­цист, рецензент, оглядач, есеїст, критик, культуролог. Саме ЛНВ послужив або моделлю, або концептуальним зразком і стимулом для багатьох націо­налістичних часописів міжвоєнної доби: «Смолоскипи», «Студентський шлях», «Шлях нації», «Обрії», «Напередодні» (Львів), «Студентський віс­ник», «Державна нація», «Розбудова нації», «Пробоєм» (Прага), «Само­стійна думка» (Чернівці) та ин. Ідейне й естетичне утвердження ЛНВ відбу­лося вже у 1-й пол. 1920-х рр., тобто до того, як Прага через численну українську культурну еміграцію перетворилася на значний центр української думки і культури.

4) Саме під впливом ідейно-естетичної лінії ЛНВ, а не навпаки, молоді яскраві таланти - Є. Маланюк, Ю. Липа, Л. Мосендз, О. Бабій, О, Стефанович та ин. - покинули ліберальні чи соціялістичні журнали («Митуса», «Но­ва Україна» та ин.) та середовища і приєдналися до ЛНВ, згодом послідовно демонструючи свій націоналістичний вибір. Невдовзі до них долучилися Р. Бжеський, О. Лятуринська, Р. Єндик, О. Ольжич, О. Теліга, Н. Лівицька-Холодна, Ю. Клен, Б. Кравців, Р. Кедро, У. Самчук та ин., які реалізували у своїй творчості естетичну концепцію неоромантизму. Великою мірою усі ці автори здійснили свій літературний та ідейний вибір під впливом есеїв Д. Донцова, про що можна зробити висновок як на основі їхніх особи­стих свідчень12, так і на підставі теоретичного аналізу взаємозалежиости естетичних концептів есеїстики Д. Донцова і творчости письменників-вісниківців, які втілювали на художньому рівні Його теоретико-естетичні по­стулати про національну героїку, дух Середньовіччя, динамізм і твердість слова, романтичну патетику, культ Особистости, емоційну експресивність мистецтва, войовничо-наступальний настрій творчости і т. ин.13

На час, коли в Празі сформувалося стійке українське середовище, вісниківська (донцовська) естетична концептуалістика була вже визнаною, популярною і впливовою.

5) Вісниківство треба розуміти як понадчасовий феномен, як фор­му реалізації в українській культурі ідей і сутностей ірраці о нал і стичного світовідчуття і світогляду, духу вічної героїки і національної органічности, які постійно буяють у почуттєвості людства, знаходячи собі вихід в історич­ні моменти особливого напруження моральних зусиль якогось народу (чи народів) і злету настроїв надзвичайного устремління до всього Високого, ідеального, Лицарського. Саме тому головним архетипом художньої творчо­сти вісниківців є готика - ідеалізмі героїка почувань середньовічної люди­ни. Наприклад:

В моїм місті - врочисті дзвони,

перемоги грімкі акорди.

В моїм храмі - стрункі колони,

стрімких арок нап'яті хорди.

А над містом і храмом - вітер.

Мчить він - юний, звитяжний, ярий,

ніби тони могутніх цітер

хтось потужний жбурля за хмари.

Ти ж не зможеш, не зможеш бути

в тім високім, лункім соборі:

твому серцю в долинних путах

не піднестись суворо горі!

Угорі, на самотній чаті

хай твій друг сам один зістане:

там - уста пише ймуть мовчати

чи змовляти присяжне: «Атеп»

Л. Мосендз

 

Поетика неоромантизму доби Модерну - це лише одна з еманацій героїчного типу культури і мистецтва, який у кожну Історико-культурну епо­ху знаходить собі специфічну форму вираження естетичних концептів динамізму, індивідуалізму, традиціоналізму і сакральности14.

 

Мистець кож­ної Історичної епохи реалізує героїчне по-різному, хоч може бути період у культурі, коли відчуття героїчного цілком занепадає, нівелюється, як це було в доби декадентизму й авангардизму, які усі вісниківці не сприймали однозначно як періоди виродження. Символічною є публікація в ЛНВ есею Ж. Готьє «Логіка героїзму» (Кн. 1.-1928), в якому вивчалася природа вічної героїки в мистецтві.

6) Без зрозуміння того комплексу ідей, теоретичних концептів, культу­рологічних узагальнень, морально-духовних Імпульсів, художніх оцінок, критеріїв, які пропонувалися на сторінках ЛНВ-«Вісника», і, зокрема, в творчості Д. Донцова, неможливо збагнути дух творчости названи письменників-націоналістів. Відповідно, якщо «ампутувати» цей гігантський комплекс від їхньої творчости і лише говорити про Прагу як нібито «епіцентр» національного і літературного піднесення 1920-1930-х рр., то цілком нереальним буде пояснити, звідки у Є. Маланюка, Л. Мосендза, О. Стефановича, О. Ольжича чи ще когось із «пражан» взялися принципи сприймання буття як містики почувань, культ Середньовіччя, філософський активізм, культ войовництва, сакральне вІзіонерство, настрої суворости і змагальности та ин. Адже все це було не тільки розвитком почувань Національної революції 1917-1920 рр., як часто пояснюється в українсько­му літературознавстві. Насамперед усе це було наслідком концептуальної переорієнтації нового культурного покоління на філософію ірраціоналізму та її естетику, на ідеї А. Шопенгавера, Ф. Якобі, Т. Карлайла, А. Шлегеля, Новаліса, Е. Гартмана, В, Дильтая, М. Шелера, Ф. Ніцше, В. Зомбарта, Ґ. Зіммеля, О. Шпенглера, Дж. Раскіна, В. Парето, Ґ. Моска, Ґ. Ферреро, Ґ. Лебона, А. Берґсона, Ш. Морра, М. Барре, X . Ортеґи-і-Ґассета, Дж. Джентиле та ин. Однак першим цю інтелектуальну переорієнтацію започаткував в Україні саме Д. Донцов, тож без його впливів, Ідейних пошуків неможли­во збагнути сутність нової вісниківської філософії життя і літератури. І зро­бив він це з емоційною силою та вольовою наполегливістю справжнього великого пропагатора, герольда нових шляхів і відкриттів, блискучого фахо­вого публіциста і критика. Таким самим потужним і визначальним був вплив Д. Донцова й на весь український націоналізм, на діяльність та ідео­логію, політичну психологію і мораль ОУН, а потім УПА.

Гадаємо, невипадково сьогодні в Україні дослідження в темі вісників­ської літератури набули інертности, навіть певної упереджености: науковці, озброєні ліберальницьким інструментарієм та теоріями раціоналізму, з міфом «Празької школи» в голові просто не можуть наблизитися до всьо­го цього комплексу ірраціоналістичних ідей і пояснити його, не можуть збагнути логіку розвитку цієї літератури й естетики, їх просто лякають і відштовхують ті візїї національної величі, святости, безмежного конкістадорства, героїки, якими двигтить вІсниківство. Тому ліберали або оголошують усе це «фашизмом» і відсахуються від цієї традиції, попередньо спаплю­живши її своїми оцінками, або намагаються висміяти її як нібито «зворотній бік літератури соцреалізму» - за її пафос і посилений патріотизм.

7) Для всіх учасників літературного процесу в міжвоєнну добу і в 1940-ві рр. існувало лише одне поняття для означення націоналістичної літературної течії-«вісниківство», «вісниківці». Тільки у 1950-ті роки, після видумки про «Празьку школу», поступово вісниківство почало витіснятися поняттям «пражани». Самі ж письменники старшої генерації, за винятком кількох, не приймали цього «новаторства». Загалом поняття «вісниківство» доволі широко побутувало в культурній свідомості української діяспори. Натомість у колі ліберальних літературознавців посилено й наполегливо утверджувалася «Празька школа», і саме їхній вплив вирішально зумовив те, що в 1990-ті роки в Україні майже безальтернативно поширилося уявлення про цю міфічну кабінетну конструкцію.

Цих аргументів, сподіваємося, достатньо, щоб зрозуміти безпідстав­ність дальшого побутування у нашій науці поняття «Празька школа», яке, окрім географічного середньоєвропейського шарму, нічого в собі не містить. У цьому аспекті дивує поведінка тих науковців, які наполегливо уникають наукової дискусії в означеному питанні і вдають, що, власне, виявлена вже давно фальсифікація, яка стосується великої літературної течії XX ст., не є ніякою проблемою для історії української літератури.

Цікаво, що творча спадщина Д. Донцова чомусь викликає найбільше за­стережень і упереджень саме в середовищі літературознавців. Очевидно, тут дається чути той гігантський паплюжницько-демонізаторський масив критиканських публікацій проти Д. Донцова і традиції вісниківства, який започаткували мурівці і продовжили їхні ідейні послідовники. Дехто з ко­лишніх мурівців, перетворившись на особистого ворога Д. Донцова, поси­лав ганебні очорнювання на адресу постаті, що кардинально визначила ук­раїнське XX ст., буквально до останніх літ перед своєю смертю15.

 

Натомість у працях учених-істориків чи дослідників історії української преси оцінки Д. Донцова відрізняються серйознішою аргументованістю, позитивним ос­мисленням і навіть переконаною похвальністю. Це, мабуть, пояснюється тим, що, будучи віддаленими від суб'єктивно-таборових полемік, науковці цих галузей більше працюють з об'єктивними фактами, вдаються до неупередженої аналітики.

Серед конструктивних і плідних досліджень періоду української незалежности виділимо інтелектуальну монографію Сергія Квіта «Дмитро Дон­цов. Ідеологічний портрет» (К., 2000); низку ґрунтовних публікацій Галини Сварник, на які ми вже посилалися; книгу Марини Леськової «Літературно-науковий вісник» як культурологічне джерело духовного відродження ук­раїнської нації (20-40-ві роки XX ст.)» (К., 1996); студії: Ігоря Лосева, зокре­ма «Естетичні погляди Дмитра Донцова» (Філософська і соціологічна дум­ка. - 1992. - № 12); В'ячеслава Кириленка «Доктрина Дмитра Донцова сьо­годні» (Українські проблеми. - 1995. -№ 1) та Богдана Харахаша «Ідея нації у творчості Дмитра Донцова» (Українські проблеми. - 1998. - № 1).

Книжка львівського історика преси Юрія Шаповала «Літературно-на­уковий вісник» (1898-1932): творення державницької ідеології українства» (Львів, 2000) спрямована на цілісне висвітлення історії епохального видання, проте автор з великою увагою поставився до донцовського періоду, дав­ши йому цілу низку вельми точних оцінок. У книзі є окремий розділ «Концептуалістика статей Дмитра Донцова», в якому визначено параметри й сти­льову експресію великого публіциста та есеїста.

Важливим етапом в «освоєнні» вісниківської історії стали два бібліо­графічні покажчики: Ясінський Б. Літературно-науковий вісник: Покажчик змісту (Том 1-109. - (1898-1932). - Київ-Нью-Йорк: Смолоскип, 2000. -542 с.) та: Добко Т., Ясінський Б. Вістник. Місячник літератури, мистецтва, науки й громадського життя. 1933-1939. Систематичний покажчик змісту (Київ-Вашинґтон-Нью-Йорк, 2002. - 340 с).

Щодо перевидання творів Д. Донцова, то тут ще зроблено надто мало як для мислителя такого рівня і такого ідейного націотворчого потенціялу. На початку 1990-х рр. репринтним способом були перевидані кілька книжок Д. Донцова: «За яку революцію?» (Львів, 1990), «Дві літератури нашої доби» (Львів, 1991), «Історія розвитку української державної ідеї» (Київ, 1991), збірка «Клич доби» (Львів, 1994) (ініціатором львівських видань був історик Я . Дашкевич), серію брошур вибраної ідеологічної есеїстики підго­тував публіцист Віктор Рог: «Єдине, що є на потребу» (сюди ввійшли од­нойменний есей 1930 р. та «Заповіт Шевченка» і «Слово до молоді») (Київ, 2002), «Росія чи Европа?» (Київ, 2005), «Московська отрута» (скорочений варіянт збірки 1952 р,) (Київ, 2009). Окремою книгою він випустив трактат «Націоналізм» (К., 2007) із передмовою С. Квіта.

До видань, виконаних якісніше, тобто з редагуванням текстів, комента­рями, ґрунтовними передмовами, можна віднести такі: Донцов Д. Твори / Упоряд., коментарі, передмова О. Багана та передмова Я. Дашкевича (Т 1 -Львів: Кальварія, 2001.-488 с); Донцов Д. Рік 1918, Київ / Упорядкування, коментарі, передмова К. Галушка (К.: Темпора, 2002. - 206 а); Донцов Д. Незримі скрижалі Кобзаря. Містика лицарства запорозького / Упорядкуван­ня В. Рога, передмова П. Іванишина (К.: Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2009. - 266 а).

У науковому збірнику, підготовленому НІЦ ім. Д. Донцова, «Український ■ націоналізм: історія та ідеї» / Редакція, передмова, коментарі О. Багана (Вип. 1. - Дрогобич: Посвіт, 2009. - 540 с.) надруковано три праці Д. Дон­цова: «Похід Карла XII на Україну», «Міжнародне положення України і Ро­сія» та «Українська державна думка і Европа».

Системне вивчення вісниківської літературної традиції в Україні щойно починається. Ми вже означили головні причини певної упереджености і ви­кривлень у цій темі: сфальсифікованими виявилися в дослідженнях української діяспори самі інтелектуальні й культурні джерела вісниківства, худож­ня література була «ампутована» від ідей націоналізму, які насправді осново­положно стимулювали нове літературне піднесення на початку 1920-х рр., головні представники і явища вісниківського неоромантизму були атомізовані шляхом «приписування» письменників до різних художніх стилів (за принципом виявлення природних поетикальних відмінностей різних авторів було заявлено про «кардинальні розходження між письменниками», на­приклад між неокласичною стильовою тенденцією у Л. Мосендза й імпре­сіоністичними художніми візіями О. Стефановича, хоч і тому, і тому ніякий Донцов і доктрина націоналізму не забороняли захоплюватися ані естети­кою неокласицизму, ані естетикою імпресіонізму, як це чомусь випливає з давніших діяспорних чи сучасних ліберально-естетських студій про вісниківців); більшість сучасних інтерпретаторів вісниківської літератури тяжіють до відомого стереотипу: наголошувати, що висока ідейність була у вісниківців або випадковістю, або вимушеною даниною «навіженому Донцо-ву», і головне, шо треба зробити «об'єктивному науковцеві», це довести, що насправді якісь серйозні національні, духовні, ідейно-філософські переко­нання та художні візії для письменників-вісниківців були неістотними, вони нібито нестримно тяжіли до естетського формалізму і легкої грайливости, але так чомусь сталося, що (очевидно, через світоглядну помилку) ці дорос­лі і глибокі люди майже по 20-30 або й 40-50 років в'язали себе чомусь з ідеологією націоналізму. Не треба бути аж надто проникливим, аби здога­датися, що за цією псевдоінтерпретаторською схемою стоїть звичайна ідео­логічна упередженість і несприйняття з боку ліберальної доктрини. На жаль, через поширеність ліберальних теоретизувань, принципів і критеріїв у су­часній Україні ось така - насправді цілком фальсифікаторська і неправди­ва - схема здобуває собі широке коло прихильників і легко мандрує наукою.

Усі ці викривлення переважно стаються на підставі надзвичайно попу­лярної в ліберальному літературознавстві теоретичної концепції про есте­тичний формалізм як нібито абсолютний пріоритет і домінанту в літератур­них дослідженнях. Відповідно, більшість науковців у засаді налаштовується на вишукування в спадщині кожного письменника якомога більшої кількос­те формальних прийомів, поетикальних нюансів, мовностильових ознак з метою на цій основі вибудувати якесь естетичне узагальнення про автора. До того ж дуже часто концептуалістика творчости письменника, його гли­бинна буттєва проблематика, філософські візії, ідейно-політичні переконан­ня не беруться до уваги. Так за любуваннями окремими «деревами» втра­чається відчуття й образ цілого «лісу». Картина за формалістського дослі­дження майже завжди виходить викривленою: ми не бачимо духовного світу автора, загальної інтенціональности його творчости, концептуальних вис­новків. Зрозуміло, що за такої методики дослідження дуже часто панує хаос у відборі літературного матеріялу, в доборі теоретичних прийомів, у крите­ріях оцінювання. Часто наукова робота зводиться до нанизування методоло­гічних матриць і кліше, які ведуть дослідника, а не він «розтинає» матеріял для поглибленого аналізу. Відтак частими в нашій науці є «ковзання по по­верхнях» літератури, замість вдумливо-чуттєвого і системно-аналітичного прочитання її.

Страх перед політикою і публіцистикою в літературі в українському літературознавстві з'явився під впливом тотальної ідеологізації науки в совєтський період. Тепер воно розвивається переважно від протилежного: сахається найменшої ідейности, тенденційности твору, інтелектуалізм часто сприймає за публіцистику, філософсько-моральні і психологічні екскурси - за «невідчуття стилю» і т.ін. Один із художніх критеріїв епохи Модернізму -«мистецтво для мистецтва» - сприйнятий з такою догматичною абсолюти­зацією, яка межує з абсурдністю. Читання сучасних літературознавчих праць інколи породжує враження, що найбільшою заслугою автора була від­сутність у нього бодай якихось ідей і бодай якоїсь твердої життєвої позиції. Хоча тисячі прикладів зі світової літератури доводять безглуздість теорії її «безтенденційности». Назвемо тут ім'я російського письменника Ф. Достоєвського: майже всі його твори присвячені, за великим рахунком, темі про­тиборства двох головних суспільних ідеологій у тодішній Росії - консерва­торського ґрунтівства (слов'янофільства) і прогресистського лібералізму та нігілізму (соціялізму); його проза буквально переповнена публіцистикою, інтелектуальними диспутами героїв і аналітикою, аж до втрати відчуття гар­монії стилю і міри художносте; в усіх своїх творах він відверто тенденцій­ний, політична, менторська, культурницька агітація місцями займає провід­не місце в художніх концепціях окремих розділів повістей і романів. І все це, ці, за оцінками сучасних формалістів-естетів, непрощенні «художні хи­би», цілком не завадили Ф. Достоєвському не тільки «прорвати» відносну замкненість тодішньої російської літератури, а й тріюмфально здобути собі славу світового письменника.

Секрет успіху Ф. Достоєвського й инших письменників великого фор­мату ховається не у витонченості стилю та оригінальних образах, а в тій силі переживань, у гострих проблемах, у великих ідеях, у пристрасному відстоюванні високих моральних принципів та ідеалів, якими двигтять його твори і твори инших світових геніїв. І якраз таку ідейність і тенденційність літератури мав на увазі Д. Донцов (див. його есей «Фьодор Достоєвський» у нашому виданні). Саме така висока ідейність виводить кожну літературу на передові обрії культурного, мистецького й інтелектуального поступу.

Великою мірою страх перед ідейністю збуджений нині об'єктивною культурною ситуацією постмодернізму, в системі орієнтацій та вартощів якого якраз відсутність позиції певного автора вважається найбільшою вар­тістю. Постмодернізм, де вдавання, гіпертрофований релятивізм, скепсис як засада стимулюють постійне наздоганяння невизначеностей, закономірно не бачить перспективи в духовному устремлінні людини до якоїсь Заповітности. Створення гігантського відчуття хаосу є його першим завданням. Тому сучасний дослідник, який сприймає все західне як аксіому, борсається у невизначеностях і гадає, що творить «прогрес» і «націю». Великий прин­цип космополітизму (сучасний Захід - це вершина космополітичного роз­витку цивілізації) парадоксальним чином у нас сприймається за чинник національного самоствердження.

У такій ситуації цілком не дивно, що донцовська традиція, вісниківство в сучасній Україні не викликали ані ширших зацікавлень, ані системних досліджень і перевидань. Першими спробами можемо назвати наукову кон­ференцію, проведену в Запорізькому державному педуніверситеті у 1993 р. та виданий за її матеріялами збірник «Ідейно-теоретична спадщина Дмитра Донцова і сучасність» (Запоріжжя, 1996). Наступними кроками стали науко­ві конференції у Дрогобицькому державному педуніверситеті ім. І. Франка: «Творчість Юрія Клена в контексті українського неокласицизму і вісниківського неоромантизму» (2003 р., тоді ж вийшов науковий збірник із такою ж назвою) та «Традиція вісниківства і національно-екзистенціальна методо­логія в українській літературі XX ст.» (2008 р., за її матеріалами вийшов науковий збірник «Вісниківство: літературна традиція та ідеї». - Дрогобич: Коло, 2009. - 404 с; цей збірник планується зробити регулярним), наукова конференція у Вінницькому державному педуніверситеті ім. М. Коцюбинсь­кого «Творчість Леоніда Мосендза в контексті вІсниківського неоромантиз­му: історико-літературні та поетикальні аспекти» (2009 р., за її матеріялами вийшов науковий збірник « XX століття: від модерності до традиції». - Вип.1: Естетика і поетика Леоніда Мосендза». (Вінниця, 2010), і знову в Дрогобичі проведено конференцію «Вісниківська традиція у XX ст.: кон­цепти, особливості стилю, світові контексти» (2010). Усі ці заходи і видан­ня відрізняються від инших наукових публікацій про авторів з кола Д. Дон­цова тим, що на витворену Д. Донцовим культурну і літературну традицію у них (за можливими винятками) дивилися як на цілісність, вісниківство розглядалося як закономірний вияв на культурному рівні філософських ідей та моральних настроїв українського націоналізму, ширше - як вияв світо­глядних основ європейського консерватизму (традиціоналізму).

Книга вибраних творів Д. Донцова «Літературна есеїстика» підготовле­на з дотриманням певних принципів. Передусім видавничій редакції йшло­ся про те, щоб якомога повніше подати твори Автора, присвячені літератур­ним темам, тому в одній книзі зібрані його есеї за 50 років творчости, Дру­га засада - публікація творів усіх чотирьох головних періодів творчости -раннього, періоду Першої світової війни, міжвоєнної доби, повоєнного часу. Третя засада - лінгвістична адаптація текстів до основних норм сучасного українського правопису з урахуванням тих доповнень, які вперто не дозво­ляють запровадити владні кола, позаяк ці доповнення відбивають органіч­ність і пластичність української орфоепії та орфографії і виходять із тради­ційної (несовєтської) української правописної норми. Окремі надто заста­рілі і чужомовні слова, які можуть виявитися незрозумілими для нинішньо­го читача, замінені відповідниками сучасної української мови.

Книжки Д. Донцова «Дві літератури нашої доби» і «Незримі скрижалі Кобзаря» будуть перевидані наступним томом у серії «Вісниківська бібліо­тека».

Олег БАГАН,

керівник науково-ідеологічного

центру ім. Д. Донцова

1 Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцова львівського періоду (1922-1939) // Україна в минулому. - Вип. IX. - Київ-Львів, 1996. - С. 153— 162.

2 Сварник Г. Редакторська та видавнича діяльність Дмитра Донцова львівського періоду (1922-1939)//Україна в минулому. -Вип. IX. - Київ-Львів, 1996. -С. 156.

3 Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. - Нью-Йорк-Торонто, 1974. -С. 199.

4 Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. -С. 196-197.

5 Шерех Ю. Донцов ховає Донцова // Шерех Ю. Пороги і Запоріжжя. Літерату­ра. Мистецтво. Ідеології. - Т. III. - Харків: Фоліо, 1998. - С. 79.

6 Там само. - С. 81.

7 Дашкевич Я. Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини // Донцов Д. Твори. -Т. 1. -Львів: Кальварія, 2001. -С. 14.

8 Там само. - С, 16.

9 Сварник Г. Чи Існувала «празька школа» української літератури // Українські проблеми. - 1995. - № 2. - С. 87-97.

10 Дашкевич Я. Дмитро Донцов і боротьба довкола його спадщини. - С. 7-8.

11 Там само. - С. 9.

12 Сварник Г. Є. Маланюк періоду «Стилета і стилоса». Листи до Дмитра Донцо­ва // Україна. Наука і культура. - Вип. 30. - К., 1999, - С. 262-284; її ж: Листування Юрія Липи з Дмитром Донцовим // Українські проблеми. - 1995. -№ 3—4. -С 130— 160; її ж: Листи Леоніда Мосендза до Дмитра Донцова за 1931-1934 роки//ЗНТШ. -Т. ССХХХІХ. - Львів, 2000. - С. 479-541; її ж: Листи О. Ольжича до Дмитра Дон­цова // Українські проблеми. - 1994. - № 4-5. - С. 128-146; її ж: Наймолодший з «п'ятірного грона» - Освальд Бурґгардт (Юрій Клен). Листи до Дмитра Донцова // Українські проблеми. - 1999. -№ 1. -С. 177-219.

13 Баган О, Естетика і поетика вісниківського неоромантизму. Автореферат дис. ... кандидата філологічних наук. - Львів, 2002. -17 с; Баган О. Вісниківство як по-надчасовий феномен: ідеологія, естетика, пастросвість // Вісниківство: літературна традиція та ідеї. Збірник наукових праць, присвячений пам'яті В. Іванишина. -Вип. 1. - Дрогобич: Коло, 2009. - С. 6-48.

14 Сапронов П. Феномен героизма. - Спб.: ИЦ «Гуманитарная Академия», 2005. -512 с.

15 Шерех Ю. Скарби, якими володіємо // Сучасність. - 1993. - № 6. -СІ50-168; його ж: Спроби дружніх портретів // Сучасність. - 2000. - № 5. (Остання стаття – цілком недружня спроба принизити постаті Д. Донцова і Є. Маланюка).

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...