ВЕЛИКІ ВОЇНИ УКРАЇНИ (XX СТОЛІТТЯ)

17.04.2017 | 17:56   Володимир Білінський
переглядів: 966

Україна може гордитися своїми славетними синами, які брали до рук зброю у різні віки та захищали її честь. Про великих українських воїнів XX століття хочеться замовити слово тому, що більшу частину минулих сто років ми були бездержавною нацією, але навіть за таких умов народ зумів породити славних звитяжців. Певна річ, про усіх ми розповісти не зможемо, тому наперед прошу вибачення в тих, кого не згадаю. Але, на моє тверде пере¬конання, всі ті, про кого скажу тепле, добре слово — гідні люди, тож маємо схилити перед ними свої голови.

1. Генерал Роман Шухевич

Легендарний командувач Української Повстанської Ар­мії. Ми досі не розуміємо, яка титанічна особа прихована за цими словами! Людина, не маючи підтримки держави, зусібіч оточена ворогами, спираючись тільки на україн­ський народ, зуміла створити стотисячну Повстанську армію і, очолюючи її, вела впродовж 8-ми років страшну, жорстоку боротьбу за незалежність укра­їнського народу.

Роман Шухевич народив­ся 1907 року у Львові в родині адвоката Осипа Шухевича та його дружини Євгенії. Шухевичі належали до тих родин, які становили кістяк української спільноти на Західній Україні перед Першою світовою вій­ною. Не будемо розповідати про хід Першої світової війни, за­хоплення Львова російською царською армією, винищен­ня нею свідомих українців; потім, після відступу, у червні 1915 року, пошук австрійцями «шпигунів» серед українців, про створення Західно-Української Народної Республіки та службу в ній батька Романа Шухевича, про поразку Української Революції тощо. Звичайно, все те наклало великий вплив на молодого Романа.

«1926 року відбулася подія, яка визначила політичну си­туацію в Польщі (котра захопила Західно-Українську На­родну Республіку перед тим, а після підписання з Росією Ризького мирного договору в 1920 році розділила з нею Україну. — В. Б.) на весь час аж до початку Другої світової війни. У травні відбувається переворот, і до влади прихо­дить Юзеф Пілсудський. Саме ця людина фактично забез­печила польську незалежність міжвоєнного періоду, досяг­нувши цього саме внаслідок збройної боротьби. Спочатку Пілсудський організував і очолив «Легіони Польські», з яких після розвалу Австро-Угорщини і падіння Німеччини сформував польську армію... Ключові позиції в уряді отри­мали соратники Пілсудського ще з часів Легіонів...» [224, с 34].

Пілсудський, після приходу до влади, з українцями по­вівся жорстоко. Створені нашими батьками й дідами орга­нізації (спочатку УВО, а потім — ОУН), він люто пересліду­вав. Між поляками та українцями почалася боротьба. При створенні ОУН Романа Шухевича обрали до верхньої ланки її керівництва — військовим референтом.

«Перш ніж братися за виконання обов'язків військового референта, Роман Шухевич мусив визначити найефективні­шу тактику. При цьому він виходив з досвіду 1917-1921 ро­ків. При попередній спробі здобути державність фатальною стала відсутність власної професійної боєздатної і оснащеної армії, а також психологічна неготовність значної частини українців до збройної боротьби. Було зрозуміло, наступний шанс теж міг з явитися тільки у разі нової війни, підготовка до якої була на порядку денному...» [224, с. 35] .

Поки великі держави готувалися до війни, Роман Шухевич почав планувати вбивства деяких представників держав-окупантів України. Йшли 30-ті роки фатального ХХ-го століття. Шухевич у той час навчався у Львівській Політехніці. Отримав фах інженера.

1930-го Роман, ще будучи студентом згаданого вишу, одружився з Наталкою Березинською, з якою народили двох дітей: Юрій (1933) та Марія (1940).

У 1940 році організація ОУН (Організація Українських Націоналістів) розкололася на дві частини, тому що го­лова ОУН Мельник відхилив вимогу «крайовиків», тобто членів ОУН з України, про усунення з Центрального Про­воду (керівництва) «крайовика» Ярослава Барановського, підозрюваного у зв'язках з братом Романом, «який здав польській поліції багато відомостей про діяльність ОУН» [224, с.95].

«Після цієї розмови (останні переговори «крайовиків» з Андрієм Мельником пройшли в Римі. — В.Б.) відбулося ще дві зустрічі з Мельником, на останню з яких прибув Роман Шухевич. Він привіз фотокопії документів, які доводили вину Барановського. Але навіть докази не переконали Мельника...

10 лютого 1940 року в Кракові зібралися збори... всіх коли­шніх і теперішніх голів та членів Крайової екзекутиви. Оунівці ухвалюють резолюцію, згідно з якою очільником організації стає Степан Бандера. Того ж дня лідер формує Революційний провід, куди входить і Роман Шухевич» [224, с. 96-97].

На початку 1941 року ОУН (революційна) домовилася з німецьким військовим командуванням про вишкіл при німецькій армії «700 українських добровольців». Вони ро­зуміли потребу суто українського війська та пам'ятали, як і коли Пілсудський творив свої «Легіони Польські». А позаяк Роман Шухевич — член Центрального Проводу — на той час уже мав офіцерське звання, то зрозуміло, що ОУН (б) саме йому й наказала очолити Перший Український вій­ськовий батальйон «Нахтігаль».

«Наказом командування Карпатської січі 6 лютого 1939 року йому (Роману Шухевичу. — В.Б.) надають військо­ве звання чотаря, що приблизно відповідає лейтенантові» [224, с. 85].

Надалі, коли ми говоритимемо про ОУН, мова йтиме про її бандерівське крило, до проводу якого з 1940 року належав Шухевич.

«Тож німецька сторона зобов'язалася навчити військових умінь 8оо бажаючих, з яких після вишколу мали сформу­вати два добровольчі батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» під збірною назвою «Дружини українських націоналістів». Вони мали на меті боротьбу за незалежну Україну. Баталь­йони підпорядковувалися Проводові (керівництву) ОУН і не були зобов'язані складати присягу на вірність Німеччині та особисто Гітлерові, як це було заведено для решти підрозді­лів німецької армії...» [224, с. 103].

Автор підкреслює ці факти свідомо: два військових укра­їнських батальйони «Нахтігаль» та «Роланд» підпорядкову­валися виключно українському керівництву. І це випливає ще й з того, що коли німці захотіли привести батальйони (під час випуску) до німецької присяги, українські солдати і офі­цери відмовилися від цієї процедури. Що засвідчено актами німецького командування та підтверджено Нюрнберзьким судом. Більшовицька брехня в цьому випадку не пройшла.

«Командувач батальйону «Нахтігаль» Роман Шухевич на­весні 1941 року виїхав разом зі своїми майбутніми підлеглими до містечка Нойгаммер, де відбувався вишкіл» [224, с. 107].

18 червня батальйон перекинули залізницею до поль­ського містечка Жешув, де він, після початку війни між Ні­меччиною і Радянським Союзом, перейшов річку Сян і че­рез Перемишль вирушив до Львова.

«Проти ночі 30 червня «Нахтігаль» зайняв вокзал (львів­ський. — В.Б.), радіостанцію, ратушу, електростанцію, водо­напірні башти...» [224, с. 109].

«Єдиним завданням, заради якого «Нахтігаль» рвався до Львова, було забезпечити проголошення Акта відновлення Української держави» [224, с. 114].

Що й було зроблено «увечері 30 червня 1941 року... Ярос­лавом Стецьком».

Зазначимо: того ж таки «30 червня 1941 року Роман Шухевич знайшов свого брата Юрія серед закатованих (більшовиками. — В.Б.) у дворі тюрми на Лонцького».

Звичайно, керівництво нацистської Німеччини не визна­ло незалежної України і вдалося, як і Радянський Союз, до масових арештів оунівців.

«З 5 липня розпочалися арешти. У Кракові ув'язнили Степана Бандеру, а після нього — цілу низку відомих укра­їнських діячів. Особливо болісними стали наслідки репре­сій безпосередньо в Західній Україні, оскільки із з липня ОУН (б) офіційно вийшла з підпілля, до того ж на роботу в органи влади новопроголошеної незалежної України на­брали переважно членів ОУН... 9 липня у Львові заарешто­вують Ярослава Стецька, зберегти уряд у робочому стані не вдається...» [224, с. 117].

Оскільки батальйон «Нахтігаль» перебував на фронті, в районі Вінниці, Романа Шухевича та його оточення ареш­ти не зачепили. Та він знав від «похідних груп», що гестапо працює і над його кандидатурою. Не будемо переповіда­ти долю батальйону та його командира Романа Шухевича впродовж 1942 року. Німці після гучних перемог, під тис­ком нацистів, «у грудні 1942 року окрему українську ча­стину розформовують, а її воякам пропонують повторно підписати контракт, тепер уже як військовослужбовцям, на загальних засадах. Батальйон на чолі з командиром відмовляється це зробити. Як наслідок — батальйон оста­точно розформовують, а в усіх офіцерів забирають особи­сту зброю і відправляють до Львова. Подорож відбувається ніби у «звичайних» умовах, але всі — і серед них Шухе­вич — усвідомлювали, що насправді йдеться про арешт...» [224, с. 126].

Звичайно, Роман Шухевич увесь час служіння в баталь­йоні підтримував зв'язок із Центральним Проводом. Упро­довж цього часу він формально зберігав у Проводі «посаду військового референта та голови Головного військового штабу ОУН». Тому, після прибуття до Львова, не чекаючи арешту, Роман Шухевич зник.

«Втеча вдалася — того самого дня він був у будинку свого друга і колишнього компаньйона по ФАМІ Богдана Чайківського» [224, с. 127].

ОУНівське підпілля продовжувало діяти і після арешту більшої своєї частини.

«Остаточно з тактикою опору нацистам націоналісти визначилися на Другій конференції ОУН (б), яка відбулася у березні 1942 року на конспіративній хаті під селом «Новий Яричів» [224, с. 137].

Почалася боротьба на два фронти: проти більшовицької

Росії та нацистської Німеччини.

«Як видно з хроніки подій, 14 жовтня 1942 було обрано як день заснування УПА (Українська Повстанська Армія) зовсім невипадково. Саме в жовтні 1942 року було остаточно запуще­но механізм розгортання армії, хоч формально рішення було зафіксовано пізніше — у грудні того ж року...» [224, с. 138].

«На початку грудня 1942 року відбулася ще одна кон­ференція. На неї з'явилися, крім Лебедя, Лука Павлишин, Дмитро Грицай, Василь Івахів та Михайло Медвідь, вій­ськовий референт Проводу ОУН на Центральних та Схід­них українських землях. На цій конференції остаточно було затверджено плани розгортання армії і вирішено починати всенародне повстання» [224, с. 138].

Отож, Роман Шухевич з'явився дуже вчасно, бо якраз на ту пору, після Сталінградської поразки Німеччини, стало зрозуміло, що німці програють і більшовики повернуться в Україну. Тобто треба було готуватися до тотальної боротьби. «Для обговорення змін керівний склад ОУН (б) зібрався у с. Теребіж (за іншими даними — Валуйки) на Третю конфе­ренцію ОУН (б). Саме на цій конференції Шухевич засвідчує власне «повернення» до активної діяльності в середовищі ОУН (б)...» [224, с. 139].

Конференція погодилася, що, за всіма ознаками, Німеч­чина війну програє — і слід готуватися до жорстокого проти­стояння з радянським тоталітаризмом...

Епіцентром опору нацистам з 1941 року стала Волинь. Волиняни-оунівці стояли на чіткій позиції розгортання Повстанської армії та повномасштабного опору окупантам. Роман Шухевич стояв теж на подібній позиції, тому був сприйнятий на Волині як «свій». Праця Шухевича на ство­рення УПА була досить плідною, хоча паралельно доводи­лося вирішувати сотні інших питань.

Так одночасно зі створенням партизанської армії та роз­гортанням боротьби з окупантами на Волині розгорілася війна між українцями та поляками. Відлуння тієї війни чути досі.

«Міжвоєнний польський уряд надавав тут (на Волині, аби збільшити прошарок польського населення. — В.Б.) ділянки, так званні «осади» для ветеранів війни за неза­лежність Польщі 1918-1920 років. Причому ці ділянки ви­діляли з найкращих земель і за рахунок місцевих україн­ців» [224, с. 144].

Автор не досліджуватиме це питання зараз, оскільки го­воритиме на цю тему в «Післямові».

Зазначимо — головнокомандувач УПА Роман Шухевич мав з цього приводу чітку думку: «Усе це призведе тільки до вза­ємної ненависті і недовіри між двома народами» [224, с. 147].

Автор радить полякам і українцям перегорнути ту сторін­ку історії, а якщо досліджувати — то спільно, за круглим сто­лом. Не має права будь-хто переважати в цьому питанні...

«У листопаді 1943 року було створено Головну команду та Головний військовий штаб УПА, які очолили, відповід­но, Роман Шухевич та Олекса Гасин. Штаб поділили на сім відділів: оперативний, розвідувальний, тиловий, організа­ційно-персональний, вишкільний, політвиховний та вій­ськово-інспекційний. У грудні 1943 року Роман Шухевич офіційно стає Головним командиром УПА... Політичною владою, якій підпорядковувалася УПА, стала Українська Го­ловна Визвольна Рада (УГВР)...» [224, с. 163].

Українська Головна Визвольна Рада на чолі з Кирилом Осьмаком (родом із Центральної України) була створена 1944 року як представницький народний орган.

11-15 липня 1944 року поблизу села Недільна на Самбірщині відбувся Великий збір УГВР. На Зборі було затвердже­но програмні документи підпільного парламенту: «Тим­часовий устрій УГВР», «Платформу УГВР» та «Універсал УГВР». Було обрано президента УГВР і Генеральний Секре­таріат — останній був аналогом уряду у звичайній держа­ві...» [224, с. І8і].

Ми вже говорили, що Президентом УГВР обрали пред­ставника від «колишніх членів Центральної Ради» — Кири­ла Осьмака, а Головою Секретаріату — Романа Шухевича.

«Обійнявши улітку 1944 року посаду військового секре­таря УГВР, він забезпечив підпіллю надійну координацію, швидке реагування на загрози та єдиний центр управління, що було необхідно в умовах протистояння набагато сильні­шому противникові» [224, с. 181].

Таким чином, Роман Шухевич зберіг спадковість у керівництві Повстанською армією. Бо Волинську Повстанську Армію творив ще із 1941 року Тарас Бульба-Боровець, який «не мав навіть початкової освіти», але був надзвичайно по­тужною особистістю. І в тому, що Українська Повстанська і Армія впродовж 1942-1943 років була об'єднана під одним воєнно-політичним керівництвом, — теж велика заслуга Ро­мана Шухевича. Він не допустив помилок 1917-1921 років — роз'єднання чи протистояння українських сил. Це слід усвідомлювати, як би того не хотілося,

«Роман Шухевич не належав до людей, схильних жити ілюзіями... З осені 1943 року готував підпілля до повернен­ня нових старих «визволителів». Цілями УПА було оборо­няти населення, захищати молодь від репресій обох режи­мів та використовувати всі можливості для здобуття власної

держави...» [224, с.182].

Саме в цей період генерал Шухевич відправив крайового керівника Перемищини (Перемишль) Василя Галаса про­бивати «вікно в Європу», тобто відновлювати зв'язок з ке­рівництвом ОУН, яке німці випустили з концентраційних таборів. «Одним із інструментів відкрити таке «вікно» став Великий рейд 1947 року, коли кілька сотень УПА з Перемищини та прилеглих територій пройшли через Польщу та Чехословаччину до Західної Німеччини, де перебувало ке­рівництво закордонної ОУН» [224, с. 182].

Услід за Червоною армією терени України наповни­лися військами НКВД, які призначалися для винищення повстанців та повного приборкання українського спротиву. «Навесні 1944 року вони (війська НКБД — В.Б.) йшли слідом за Червоною армією, «зачищаючи тили». Тоді ж це означало боротьбу з Українською Повстанською Армією, що супроводжувалося боями, які за розмахом нагадували фронтові. Одним із таких був бій під Гурбами. Зі сторони УПА виступило 4,5 тисячі повстанців, серед них півтори ти­сячі — новобранці. З боку внутрішніх військ було щонай­менше 15 тисяч, щонайбільше — 35 тисяч, включно з лег­кими танками та артилерією. Бій тривав з 21 по 27 квітня, пік протистояння припав на 24 квітня. Доля любить жарту­вати — найзапекліше тримався, до того ж у центрі ворожого наступу, курінь під командуванням українця зі східних об­ластей Івана Сала — «Мамая». 25 квітня повстанці прорва­лись через Суразькі ліси» [224, с. 185].

У 1944-45 роках УПА була настільки потужною, що захо­плювала та кілька днів утримувала районні центри областей, як, наприклад: Пробіжна (Тернопільська область), Тлумач (Івано-Франківська область), Стрілиська Нові (Львівська область), Солотвина (Закарпатська область), Снятин (Іва­но-Франківська область) тощо.

У гірських районах Карпат були великі території, які вза­галі радянська влада не контролювала. Там домінувала ціл­ковито УПА. Один із таких районів — «Космацька республі­ка».

«Під час першої спроби її захопити сотня під команду­ванням Мирослава Симчича розгромила енкаведистів наго­лову — за деякими даними, втрати сягнули 350 осіб» [224, с. 186].

Скільки таких «республік» існувало впродовж 1944' 1945 років, сказати важко. їх було сотні, і це слід сьогодні визнати.

«Нерідко траплялося, що призначені у села представни­ки влади щовечора тікали до найближчого міста чи містеч­ка» [224, с 187].

«Для розробки стратегії та тактики Головний провід зійшовся на нараду в жовтні — листопаді 1944 року. У Рогатинських лісах зібралися Роман Шухевич, Дмитро Маївський, Дмитро Грицай, Ярослав Бусел, Дмитро Клячківський, Василь Кук та інші» [224, с. 187].

Було зрозуміло, що Україна не зможе досягти незалеж­ності без іноземної допомоги. УПА сформувала і відправила «на Захід закордонну місію» на чолі з Миколою Лебедем, який на той час був секретарем закордонних справ.

Тої ж таки осені Микола Лебедь прислав листа Шухевичу, де повідомляв, що західні союзники не збираються протисто­яти Радянському Союзу, і слід розраховувати переважно на свої сили. Саме в цей час і радянські більшовики запропону­вали командуванню УПА переговори, на які Шухевич як Головнокомандувач деякий час не погоджувався. Та під тиском начальника штабу УПА Дмитра Грицая все ж таки погодив­ся. Вони відбулися в лютому 1945 року. Звичайно, енкаведисти передовсім вели розвідку, бо ніякого договору укладати з Українською Повстанською Армією не збиралися. Стало зро­зуміло, що треба готуватися до нових умов боротьби.

«Хоча Роман Шухевич належав до сміливих людей, при­хильником безрозсудних геройств він не був. Тому зосередив­ся на тому, щоб принаймні не втратити позиції у безнадійно­му прямому зіткненні упродовж 1944-1945 року... Для цього належало зменшити кількість референтур. Військові підроз­діли мали позбутися важкого озброєння та обозів — взагалі, зробити все для того, щоб вони могли пересуватися швидко і малопомітно. «Регулярних» фронтових боїв слід було уника­ти, діяти партизанськими методами. Про криївки уперше за­говорили на нараді 1944 року, а зовсім швидко вони стануть обов'язковим елементом підпільного життя» [224, с.189].

Звичайно, Шухевич підтримував усі найкращі ідеї повстанців. Криївки стали найліпшим надбанням україн­ського підпілля й УПА. Вони були різними, іноді неймовірними, завжди замаскованими, могли заховати одного-двох а також — велику групу людей.

«Весною 1945 року спокійніше не стало, бої між внутріш­німи військами НКВД та повстанцями тривали, причому УПА вважали настільки серйозним противником, що су­проти українських партизан задіяли танки, авіацію та арти­лерію» [224, с. 191].

Але не допомагали ні танки, ні авіація, ні тисячі сексотів, яких енкаведисти кинули проти повстанців. Тоді вони піш­ли на новий підлий крок — почали створювати загони УПА із енкаведистів та сексотів і під їх прикриттям винищувати та висилати до Сибіру та концентраційних таборів тисячі українців. Підлі люди завжди вдавалися до підлих методів протистояння. Це аксіома! І коли сьогодні нащадки енка­ведистів лякають нас «новими бандерівцями», то нам слід пам'ятати, що бандерівці і УПА захищали свою землю, свій народ, вони винищували прийшлих завойовників.

Не воювали ні в Москві, ні в Тамбові.

«Соціалістичне господарство», яке запроваджували на територіях, підкорених СРСР (по суті, московити. — В.Б.) насправді було «державним капіталізмом», що перетворю­вав населення СРСР у «вічно голодну тварину, яка ні про що інше не вміє думати, як про їжу». Культура у цій імперії служить виключно для русифікації підкорених народів. По­стійним елементом існування такої держави є терор. Неба­чений в історії людства терор, провокації мають остаточно перетворити в російськім горнилі український народ, що має назавжди забути, що він був самостійний і погодитися бути вічним наймитом «старшого брата» — новітньої вели­кої Росії» [224, с. 1953].

Генерал Шухевич розумів, що більшовицька Московія ве­стиме з Українською Повстанською Армією війну не тільки на повне винищення фізичне, а й на знищення духу спротиву, тоб­то — моральне знищення, врешті-решт — на повне національ­не знищення. Московія скрізь воліла бачити тільки «своїх».

«Щоб належно підготуватися до нових завдань і викли­ків, Роман Шухевич розпочинає велику реорганізацію організаційної мережі з прицілом на тривалу боротьбу у винят­ково складних умовах... Насамперед спрощує управління: у Галичині формуються з проводи — Карпатський, Поділь­ський і Львівський, а на Волині — Північно-західний і Північно-східний. Остаточно ліквідували Самооборонні кущові відділи, кращих з їхніх членів перевели в УПА...

Великі військові з'єднання розбивалися на менші: куре­ні — на сотні, сотні — на чоти. Тільки в разі крайньої необхід­ності ці дрібніші підрозділи зводили в більший. Ліквідували всі структури, чиї функції могли виконувати інші, а також ті, які не відігравали вагомої ролі у партизанській боротьбі... Командирам окремих частин наполегливо рекомендувало­ся частіше бути на рейді...» [224, с. 196-197].

Намагаючись якомога більше зберегти кадри, Шухевич 30 травня 1947 року видав директиву, за якою наказав лік­відувати всі повстанські сотні, крім дислокованих на Закерзонні та в Карпатах. Він ще раз нагадував про партизанську війну.

Звичайно, і в ті важкі роки УПА існувала і за лічені дні могла бути розгорнута у потужну воєнну силу, та продовжуючи зберігати кадри, генерал Шухевич у вересні 1949 року своїм наказом ще раз провів реорганізацію Повстанської армії, переводячи її повністю на підпільне функціонування.

Саме в цей час генерал Шухевич шукав соратників у Ру­мунії, куди рейдом відправив сотню Петра Мельника, та в Прибалтійських країнах, куди теж скерував іншу сотню. Правда, вона рушила в Прибалтику вже після смерті свого головнокомандувача, влітку 1950 року.

Енкаведисти «полювали» на Шухевича майже 6 (шість) довгих років, із з вересня 1944-го, коли Львівське управлін­ня НКВД отримало вказівку-директиву про розшук «кадро­вого оунівця, члена Центрального Проводу ОУН, керівни­ка підготовки кадрів УПА». Коли вони знищили генерала Шухевича, все одно продовжували його боятися. Так, за пе­реказами, обгорілі останки головнокомандувача УПА таєм­но вивезли на річку Збруч і скинули у воду.

«Напрошується риторичне питання — ким став би для України Роман Шухевич і яка доля чекала б його та його дітище, якщо б зовнішні обставини були бодай трохи спри­ятливіші? У разі здобуття Україною незалежності він, на­певне, керував би нею як політичний та військовий голова. Універсальний лідер, військовий і політик, який фактично «витягнув за вуха» власну державність. Разом з тим, він уник би спокуси діяти позазаконними методами на кшталт переворотів і змов. У цьому не було б потреби.

У ту епоху, в якій йому довелося жити, це не було вже та­кою рідкістю. Його «найближчими родичами» серед сучас­ників у політичному плані виявляться лідери, які, попри свою універсальність і вміння давати раду проблемам різ­ного роду і походження, завойовували вплив і здобували авторитет передусім завдяки військовим здібностям. Такими були Юзеф Пілсудський у Польщі, Майкл Коллінз в Ірлан­дії, Шарль де Голль у Франції...

Мабуть, і Роман Шухевич повторив би долю... Шарля де Голля: здобуття незалежності, короткий... (період правлін­ня. — В.Б.)..., (потім відхід у тінь і так далі. — В.Б.)» [224, с 253].

Пам'ятаймо національного героя!

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...