УПА ТА НІМЕЦЬКА АДМІНІСТРАЦІЯ

15.04.2017 | 19:02   Петро Потічний
переглядів: 614

У другій світовій війні брала участь величезна кількість українців. Вони воювали в лавах радянської Червоної Армії, польської армії, а після 1939 року — польської армії у вигнанні, в чехословацьких збройних підрозділах у вигнанні (і на Сході, і на Заході), в румунській, угорській, канадській та американській арміях, в німецьких збройних силах, в різних підпільних рухах на Балканах, у французькому підпіллі і, нарешті, в Українській Повстанській Армії. Хоча історіографія подій в Україні під час другої світової війни досить повна, боротьба українців проти нацистів у 1941—1944 роках далеко не повністю задокументована й зрозуміла.

. Існують цілі області, які «не були належно досліджені, як, наприклад, приписувана українцям організована співпраця з німцями у знищенні євреїв. Але багато авторів поквапилися висунути такі звинувачення проти українських націоналістів.

Не можна сказати, що ми страждаємо від браку матеріалів. Навпаки, про цей період написано дуже багато. В нас є радянські джерела, джерела їхніх східноєвропейських союзників, документи українських націоналістів і, звичайно ж, тони різних німецьких документів та матеріалів. Нарешті, не слід забувати про угорські та румунські джерела, хоча сьогодні доступ до них ускладнений.

Одним з головних джерел, яке стало доступним для вчених щонайменше з 1976 року, є "Літопис УПА" (вже опубліковано два десятки томів). У ньому зібрано багато документів, спогадів та журналістських матеріалів, неоціненних для істориків, які досліджують той період. Особливо важливими для нашої теми є V та VI томи, які містять вибрані документи з німецьких джерел.

Однак я не маю наміру робити загальний огляд літератури з історії УПА. Моє завдання інше — висвітлити її ставлення до німецької адміністрації. Сподіваюся, що це сприятиме дискусії з цього надзвичайно цікавого, складного й суперечливого питання.

Подаючи тут свої узагальнення, я покладаюся в основному на українські підпільні джерела, з якими я добре знайомий через причетність до видання ''Літопису УПА" й загальну вірогідність яких (з деякими винятками) не ставлю під сумнів, на відміну від багатьох інших дослідників цього питання. Два томи німецьких джерел слід розглядати лише як початок. Перш за все треба дослідити основні напрямки німецької окупаційної

політики й зокрема " Bandenbek№mpfung". Адже з цих питань існує велика література2.

Деякі з питань, на яких я хочу зупинитися, досить суперечливі, —

походження УПА, її протинімецька діяльність і стосунки з союзниками німців та з іноземними угрупованнями в німецьких збройних силах. Не торкатимуся антирадянської боротьби, яка не припинялась аж до середини 50-х років, польсько-української війни, що тривала в різних формах від 1942 до 1948 року, чи єврейського питання, хоча всі ці фактори також важливі для розуміння загальної картини подій. Про польсько-український конфлікт сьогодні існує величезна література, хоча лише поляки, крім пропагандистської літератури, спромоглися на справді науковий історичний підхід3.

  Походження УПА

 Офіційний радянський погляд добре викладено в книжці Д. Чередничен­ка "Анатомія зради". На думку Чередниченка, українські націоналісти — від Бульби-Боровця, Мельника, Бандери до Петлюри та Скоропадського — охоче співпрацювали з нацистами і завжди були слухняним інстру­ментом у їхніх руках4.

На відміну від Радянського Союзу, німці не мали жодних причин виставляти українське підпілля як однорідний суспільний рух на службі якоїсь іноземної держави. Вони його краще знали, та й не бачили жодної політичної переваги в тому, щоб затаврувати весь цей рух як організований та керований комуністами. Втім, в окремих випадках німецька пропаганда такі спроби робила5.

Вже 22 травня 1942 року німецька " Sicherheitspolizei" згадує в своїх повідомленнях про " Wiedertandsbewegung" в Україні, називаючи, зокрема, три групи: бандерівців, мельниківців та Поліську Січ6. Походження УПА в цих повідомленнях пояснюється звичайно як наслідок активності обох фракцій ОУН чи Тараса Бульби-Боровця. Дуже мало говориться, принаймні в початковий період, про реакцію українського населення на жорстоку окупаційну політику. З часом, однак, про це згадується дедалі частіше. Повідомлення німецької розвідки видаються вельми достовірними, хоча й вони, особливо на пізніших стадіях війни, не були вільними від вигадок та сенсаційних чуток7.

Українському поглядові на це питання, представленому найбільшою кількістю джерел, бракує одностайності щодо витоків УПА. Багато українських авторів, декотрі з яких відіграли видатну роль у діяльності українського підпілля, бачать початки УПА в свідомих, систематичних зусиллях ОУН очолити боротьбу українського народу за національну свободу та незалежність8.

Тис-Крохмалюк пояснює це так: "Для допомоги населенню та боротьби з радянськими партизанами й німецькими поліцаями три різні українські політичні організації посилали в край свої групи. Таким чином, спочатку ці три повстанські групи проводили свої операції незалежно. Але протягом 1942 — 1943 років вони або злилися, або були усунуті від активних дій. Відтоді існувала лише Українська Повстанська Армія (УПА), яка перебувала під політичним впливом Степана Бандери"9.

Джон Армстронґ, визнаючи заслуги ОУН в боротьбі проти німців, порушує також питання німецьких репресій у відповідь на дії червоних партизанів як один із чинників, що сприяли росту УПА. "Каральні акцій, які проводилися в Західній Волині та на Поліссі, вдаряли по патріотично українських селянах не менше ніж по комуністичних симпатиках. Тому українська поліція не бажала брати участь у репресіях проти своїх співвітчизників, особливо в брутально здійснюваному наборі "остарбайтерів". Єдиною альтернативою була втеча, і восени тисячі людей зі спалених сіл та з числа набраних на роботу в Німеччині знайшли собі Притулок у лісах... Командування ОУН (б) в Галичині в той час не бажало втрачати свої легальні сили й починати кампанію відкритої непокори німцям. Проте, коли воно побачило, що над поліційними формуваннями, в яких бандерівці домінували, все одно нависла загроза розгрому й переходу під контроль комуністичних партизанів, то вирішило розпочати широкомасштабний партизанський рух. Цей крок здійснено наприкінці листопада, і вже на початку 1943 року бандерівські групи були досить активні"10.

Полковник Омелюсик, голова проводу УПА на Волині, описує ситуацію подібними словами: "Відносини між німецькою адміністрацією та укра­їнським населенням погіршувалися з кожним днем. Континґентова шруба притискувалася, робітників до Німеччини вербували за допомогою німецької жандармерії, брутальність німецької адміністрації ображала національну гідність кожного українця. Постала напружена ситуація. Винищення літом 1942 року в бездіяльний спосіб всього жидівського населення показало, на що здібні німці, коли їм треба буде винищити не тільки поодиноких людей, а цілу націю. Серед спокійного мирного населення почався відрух самооборони. І коли націоналістичні організації в підпіллі працюють над проблемою розгорнення збройного руху спротиву, населення сприймає вістки про це з захопленням і вже небагато таких, що ще сумніваються в доцільність цього руху"11.

Однак найвиразніший опис ситуації на Волині знаходимо в листі Василя Макара до його брата Володимира від 2 серпня 1943 року. Обидва брати були учасниками підпілля. "Повстанчу акцію на північно-західних і частинно східних теренах ми мусіли почати, і це не було зарано, як дехто каже, але вже і запізно. Мусіли ми це робити з двох причин. Перша: терен виривався нам з рук. З одної сторони — почали множитись отаманчики, як Бульба-Боровець, а з другої сторони — червона партизанка почала заливати терен. Отже коли б ми не були почали повстанчої акції, то не мали б що робити. Друге: ще тоді, коли ми не починали повстанчої акції, німота почала масово винищувати села... У зв'язку з тим маса людей почала втікати в ліси і блукати самопас. Почались грабежі, інші пішли в комуністичну партизанку, до Бульби і т. п. Отже ми мусіли організаційно охоплювати тих людей в лісі... Є ще і третя [причина], морального характеру. Почулись голоси: "Де ж той провід? Чому не дає зарядження бити німців?" 12

Таким чином, як бачимо, спонтанний характер опору німецькій окупації фактично визначив поворот керівництва ОУН до боротьби проти німців і червоних партизанів. Третя конференція ОУН-СД (офіційна назва ОУН (б) на той час), яка відбулася 17-21 лютого 1943 року, прийняла Рішення про перехід до масової збройної боротьби. Ці збройні загони були відомі як Українська Визвольна Армія (УВА). Але навіть із прийняттям нового імені ОУН (б) запізнилася. Ім'я УПА, яке увійшло в обіг завдяки діям загонів Бульби-Боровця, стало настільки популярним, що його вже Не легко було замінити. Щоб уникнути суцільного хаосу, ОУН (б) прийняла ім'я УПА й почала накладати свої організаційні структури на ситуацію, що розвинулася до великої міри спонтанно.

У світлі наведених вище фактів слід поставити під сумнів думку Джона Армстронґа, що "передчасний розвиток на Волині широкомасштабних націоналістичних партизанських формувань послабив здатність могутнього націоналістичного підпілля на Галичині виступати в послідовній опозиції до повторної радянської окупації"13.

Набагато більше рації в його твердженні, що "вагання й суперечності, якими характеризувалася політика ОУН (б), як і політика інших українських груп опору щодо переходу від підпільної до відкритої протинімецької діяльності потребують дальшого вивчення14.

  Збройна боротьба

 Символіка має надзвичайно важливе значення у будь-якій збройній боротьбі. Це твердження справедливе також і щодо українського націоналістичного руху опору проти німців. У цьому сенсі проголошення української незалежності 30 червня 1941 року було подією надзвичайної ваги. Історики можуть сперечатися поміж собою, чи був це акт "колаборації", чи спритне уникнення колаборації, вияв політичної далекоглядности, а чи це була акція, яку поспішно ОУН (б) підготувала з метою поставити німців перед доконаним фактом.

Фактом, однак, залишається те, що цей акт призвів до жорстоких німецьких репресій, змусивши ОУН (б) перейти до підпільної боротьби, подекуди і до збройного опору. "Львівський Акт" — під такою назвою цей документ увійшов до історії — українці назагал сприйняли захоплено, і в цьому сенсі його можна вважати як легітимну основу військових акцій УПА. Досить лише погортати сторінки численних підпільних українських видань 1942-1945 років, щоб уявити розмах опору українців німецьким окупаційним силам. Ті сторінки повні повідомлень про сутички з німецькою поліцією та армійськими підрозділами, про різноманітні акції, спрямовані проти окремих представників німецької окупаційної адміністрації15.

Підпільні видання того періоду добре відбивали умови, в яких проходила боротьба. Вони розкривали злочинну політику нацистів щодо України та сусідніх із нею країн. У них обговорювалося вороже ставлення українського населення до окупантів. Вони також указували на потребу вжити відповідних контрзаходів проти примусового набору на роботу до Німеччини та радили, як найкраще чинити опір ворогові.

Публікації цього періоду повні оптимізму, в них висловлюється віра в те, що смертельна сутичка двох різновидів імперіалізму — нацистського та радянського — призведе до знищення обох і що всі поневолені народи Європи та Азії, зокрема й українці, здобудуть вільне та незалежне існування у своїх суверенних державах.

Найвідомішими публіцистами цього періоду були О. Бродовий, Я. Бусел, І. М. Коваленко і Настасин (О. І. Гриньох), Ю. Херсонець, Борович (В. Мудрий), М. В. Родович (М. Прокоп) та інші. Провідну роль відігравав Д. Маївський, що як головний редактор офіційного органу ОУН (б) "Ідея і чин" розпочав потужну критику нацистського та радянського імперіалізму. Відмовившись від політичної ідеї однопартійної диктатури, ці автори почали розробляти концепцію українського націоналізму як революційної сили, що веде боротьбу проти тоталітарних держав. У цій боротьбі Україна мала покладатися в першу чергу на власні сили, які, однак, слід було об'єднати з революційними прагненнями інших понево­лених народів. Дотогочасна відраза націоналістів до соціалістичних і народницьких лідерів 1917-1920 років поступилася місцем визнанню засадничої тяготи їхньої боротьби від національної революції того періоду.

Ця дискусія завершилася скликанням Третього Надзвичайного великого збору ОУН (б) в серпні 1943 року та створенням УГВР у липні 1944-го. Саме в цей період ОУН перейшла на засади колегіального керівництва та ввела до своєї програми важливі елементи плюралізму. УПА визнано військовим утворенням усього українського народу, а УГВР засновано як непартійний орган, що мав координувати визвольну боротьбу. Така переорієнтація далася нелегко. Суперечки між прихильниками централізму та плюралізму точилися багато років і мали своїм результатом повоєнний розкол фракції Бандери на еміграції.

Однак в Україні плюралістична течія здобула перемогу, і вже від 1944 року нова група талановитих публіцистів заявила про себе в підпільних публікаціях. Їхні твори були "кульмінацією розвитку української націоналістичної ідеології до більшого наголосу на економічному та соціальному добробуті та забезпеченні прав особи"16. Той факт, що українське підпілля могло боротися аж до середини 50-х років, великою мірою визначався переконливістю його закликів.

  Контакти з ненімецькими силами

 Протинімецька боротьба не зводилася лише до акцій проти німецької окупаційної влади. Багато зусиль було також докладено для того, щоб нейтралізувати союзників німців в Україні — угорців, румунів, італійців — та представників інших національностей у німецьких збройних формуваннях. Низка закликів головного командування УПА в 1943 році була звернена головним чином до солдат різних допоміжних формувань, створених із числа військовополонених, які належали до різних націй Радянського Союзу17.

Всі звернення були написані російською мовою (за винятком одного написаного по-українському звернення до білорусів) і були дуже подібні між собою. Вони містили коротку інформацію про боротьбу, яку вели українці, порівнювали радянський та німецький різновиди імперіалізму, підкреслюючи тоталітарний характер обох режимів і закликали читачів або вступати до УПА або ж засновувати підпільні організації на своїх національних територіях. Деякі звернення згадували про існування неукраїнських підрозділів в УПА, зауважуючи, що з часом вони зможуть повернутися до своїх країн.

У рамках цієї політики 21-22 листопада 1943 року відбулася Перша Конференція поневолених народів Східної Європи та Азії, в якій узяли участь 39 делегатів від 18 національностей СРСР. Більшість неукраїнських делегатів були вояками окремих етнічних формувань в УПА.

Резолюції цієї конференції характеризували війну між СРСР та Німеччиною як типово імперіалістичне протиборство. Вони закликали до створення революційного комітету з метою підготовки визвольної революції одночасно на всіх територіях колишнього СРСР, відзначаючи потребу контактів із західними союзниками. Вони також закликали в міру можливості зберігати включені до німецьких збройних сил ненімецькі формування, для їхнього подальшого переходу до лав УПА, та до швидкої організації в національні формування вже наявних в УПА неукраїнців18.

Така політика УПА виявилася цілком успішною і привернула на її бік або знейтралізувала велику кількість ненімецьких підрозділів. Реакція німецької адміністрації на цю діяльність українського підпілля не досліджується в рамках даної публікації і вимагає подальшого вивчення.

Не менш цікавою і, можливо, ще більш важливою була спроба УПА встановити контакти з угорською та румунською арміями в Україні. А італійські підрозділи розглядалися передусім як джерело отримання зброї, і позаяк німці не використовували їх у боротьбі проти місцевого населення чи проти українського підпілля, то УПА так само намагалася їх не чіпати.

Найуспішніше проходили переговори з угорцями. Ці контакти розпочалися влітку 1943 року на Волині, де місцеві підрозділи УПА встановили І зв'язки з угорським командуванням і уклали з ним пакт про ненапад, який згодом після подальших переговорів на більш високому рівні, був поширений на всі угорські війська в Україні19.

На базі цих локальних контактів у листопаді-грудні 1943 року укладено ширшу угоду. Делегація в складі трьох чоловік під керівництвом Мирона Луцького на запрошення угорської сторони їздила до Будапешта20.

Була спроба підписати такий договір і з румунами. Навесні 1944 року делегація в складі І. Гриньоха, Лева Шанковського, Миколи Дужого та "Річки" (Стефанишина?) відбула до Кишинева на переговори з представниками румунського уряду. Після трьох днів переговорів румуни почали вимагати, аби представники УПА погодилися на те, що Північна Буковина та "Бесарабія належать до Румунії. Оскільки українська делегація не мала повноважень на обговорення таких питань, то переговори закінчилися безрезультатно21.

Неясно, чи знала що-небудь німецька розвідка про ці переговори, хоча достеменно відомо, що вона здавала собі справу з певного рівня взаємної толерантности в стосунках між собою формувань УПА й угорської армії22. Відповісти на це питання докладніше можна лише після подальших досліджень у німецьких архівах.

 Контакти з німцями

 З огляду на активну протинімецьку діяльність УПА може видатна недоречним порушувати питання про контакти між УПА та німцями. Одначе внаслідок того, що УПА часто зображують як військові частини ОУН, тавро оунівської співпраці з німцями до червня 1941 року переноситься й на УПА. Ба більше, це поширюється навіть на 1943-1944 роки, коли УПА проводила надзвичайно інтенсивну військову політичну кампанію проти німців. Насправді Головна Команда УПА завжди діяла згідно з тим принципом, що переговорів із ворогом, які вважаються шкідливими для українських інтересів, слід уникати. Це стосувалося і СРСР, і Німеччини. Навіть у найважчих умовах команду­вання УПА й далі розглядало німців як ворогів. І хоча подекуди місцеві тактичні вимоги диктували потребу певної співпраці з німцями, такі домовленості траплялися досить рідко й офіційно заборонялися. Коли відповідні накази порушувалися, порушники відповідали за свої дії перед військовим трибуналом. Приводом до такого жорстокого поводження був страх того, що навіть локальна співпраця "скомпромітувала б УПА як перед населенням України, супроти якого німці стосували нелюдський терор, так і перед альянтами", особливо через те, що "більшовики в той час і так кричали всіма засобами пропаганди, що УПА співпрацює з німцями"23. У трьох зафіксованих випадках, коли командири УПА порушували ці накази, двох із них піддано військовому трибуналові й покарано на смерть, а третій уник такої долі лише завдяки тому, що зумів утекти24.

Хоча ще й досі бракує документальних підтверджень, однак в німецьких документах можна знайти прозорі натяки на те, що був розроблений спеціальний план контактів з УПА і здійснювалися спроби втілити його в життя. Починаючи з січня 1944 року, повідомлення німецької розвідки починають підкреслювати, що хоча політичні контакти з українським підпіллям неможливі, треба спробувати налагодити військову співпрацю з метою ослабити радянські війська25.

Згідно з різноманітними радянськими джерелами, в січні 1944 року відбулася дуже важлива зустріч представника українського підпілля з німцями. Саме тоді отець Іван Гриньох зустрівся з гаупштурманфюрером Паппе, щоб скоординувати антирадянську діяльність26.

У розмові зі мною Микола Лебедь підтвердив, що така зустріч справді мала місце, однак, він не погоджується із Чередниченком щодо дати зустрічі та предмету переговорів27.

Як твердить пан Лебедь керівництво підпілля добре усвідомлювало, що німці планували проводити свої власні підривні операції за лінією фронту І з цією метою зорганізували висадку за лінією фронту групи пара­шутистів, набраної з українців, котрі працювали в Німеччині. Воно знало також і про те, що німці хотіли б використати УПА в своїх власних Інтересах. Проте з цього плану нічого не вийшло. УПА роззброїло парашутистів, а всі склади зброї та провіанту, що їх німці приготували для своїх диверсійних груп, раніше чи пізніше перейшли до рук УПА.

Майже всі повідомлення німецької розвідки наголошують на тому, що УПА не бажала воювати проти підрозділів вермахту, однак дуже ворожо ставилася до німецької окупаційної адміністрації та поліції28. Це не було таємницею тому що в багатьох публікаціях підпілля та в пропагандистських листівках про це також говорилося29.

Проте в багатьох випадках сутички з військами вермахту були неминучими, і підрозділи УПА часто діяли проти них цілком успішно. Звичайно, були й окремі випадки взаємної терпимості та навіть співпраці. Найкращим прикладом цього є розвідувальний рейд гауптмана Кірна за радянську лінію фронту від 6 жовтня до 7 листопада 1944 року, який напевно узгоджувався з командуванням УПА. Це стало можливим після того, як такі контакти отримали схвалення і від німецьких офіційних осіб30.

Низка повідомлень указує на те, що УПА була готова і бажала отримувати зброю та медикаменти, якщо при цьому не висувалися ніякі умови, і що навіть створено штаб зв'язку для переговорів з вермахтом31.

Із доступних документів також ясно, що десь у серпні 1944 року з неназваним представником УПА укладено тимчасову угоду про контакти та ненапад, що УПА отримає деякі види зброї і що були проведені переговори із штабом зв'язку УПА32. Тоді ж зроблено інвентаризацію різного озброєння для можливої його передачі УПА33. Однак на рівні локальних контактів німецьким командирам усе ще заборонялося вступати в переговори з політичних питань або допомагати УПАзброєю34. приблизно в той самий час (середина серпня 1944) для німецьких військ була видана спеціальна інструкція, яка вимагала від них добре поводитися з місцевим населенням і забороняла використовувати термін "банди" щодо підрозділів УПА35.

Та найважливіші події сталися у вересні 1944 року, коли німці вже залишили українську територію, в " Aufnahme einer Verbindung mit den Ukrainischen Partisanen" від 18 вересня вказується, що після відбуття з України німецької цивільної адміністрації не залишилося жодних перешкод для встановлення зв'язків з українськими повстанцями і що рейхсфюреп СС дає дозвіл на такі контакти. Дуже ймовірно, що місія Кірна була безпосереднім наслідком такої зміни політики36.

У політичній сфері однак усе ще не було помітних змін. У повідомленні до генерал-лейтенанта Мюллера в Берлін, датованому 17 грудня 1944 року, оберштурмбанфюрер СС Вітішк, який, посилаючись на листівки УГВР, заявляє, що "ворожість українського руху опору до німців залишається незмінною" і що українці звинувачують німецьку окупаційну владу у співпраці з радянськими офіційними особами проти українського населення37. Наступного дня він повідомляє, що УПА дуже негативно ставиться до генерала Власова і що її турбують німецькі плани щодо Східної Європи38.

Той самий висновок щодо українського руху знаходимо в рапорті головного командування повітряних сил від 22 січня 1945 року39. Ще раз він повторюється в рапорті від 24 лютого 1945 року40.

Найчіткіше позиція українського підпілля щодо німецьких планів на Сході висловлена в листівці УГВР під заголовком "Так звана "нова східна політика" німців на наше ставлення до неї", яка відкидає будь-яку співпрацю з німцями під керівництвом Власова. Дедалі листівка говорить про те, що українці виступають і проти німецького, і проти радянського імперіалізму і що вони створили УПА, яка виросла в головний рево­люційний фактор на Сході. Український народ, разом з іншими народами Східної Європи, поборює всі форми імперіалізму і тому відкидає плани німців та Власова та будь-які інші імперіалістичні плани, які можуть народитися в майбутньому41.

  Висновки

Цей досить схематичний і непретензійний огляд діяльності УПА в умовах німецької окупації ставить під сумнів цілий ряд відомих і загальноприйнятих оцінок. Головне твердження цієї статті полягає в тому, що УПА виникла досить спонтанно в брутальних і надзвичайно складних умовах іноземної окупації і що її швидке зростання змусило керівництво ОУН накласти на цей рух свою організаційну структуру. Звинувачення (які надходили спочатку від ОУН (м), були згодом прийняті деякими вченими) в тому, що ОУН (б) із самого початку й дуже нерозумно змусила піти в ліси велику кількість людей, аби збільшити свою владу, не можуть бути прийняті без серйозних застережень. У цьому зв'язку вагання та нерішучість ОУН (б) на її шляху до збройного опору вимагають подальшого вивчення та пояснення.

Походження УПА, її надзвичайно тісний зв'язок із народом, надавали цій армії величезну психологічну підтримку та спонуку, які разом зі складною політичною ситуацією того періоду не залишали її керівництву багато простору для маневрів, особливо в сфері німецько-українських стосунків.

Ворожість до німецької окупаційної влади була настільки велика, що було нелегко досягти з німцями будь-яких значних політичних угод. Слід також підкреслити, що й німецька сторона ставилася до таких пропозицій якщо не з ворожістю, то з певним застереженням.

Ті контакти, що були встановлені між УПА та ненімецькими підрозділами забезпечення або з союзниками німців, такими, як угорці та румуни, мали на меті знейтралізувати ці сили і назагал можуть бути охарактеризовані як виразно протинімецькі кроки.

Контакти між УПА та вермахтом, що розвинулися протягом кількох останніх місяців німецької присутности на українській території, мали досить припадковий і радше тактичний характер, так і не звільнившись від перешкод, які виникали внаслідок нездатности обох сторін подолати політичні проблеми.

Зі сказаного вище маємо зробити висновок, що звинувачення в колаборантстві, які висуваються проти УПА, видаються досить неправдо­подібними і що вони становлять найбільший виклик для всіх, хто бажає наблизитися до цього складного питання без упередженості.

З англійської переклав Юрій Петрусь

Журнал «Сучасність», 12 грудень 1993

 

На знімку: Петро Потічний

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...