У ПОВСТАНЧОМУ ВОГНІ

13.04.2017 | 19:03   Віталій Юрченко
переглядів: 504

Розсердилися на нас комуністи. Кругом Галочого скупчили силу. Раз полізли й усередину. Нас було мало, тому віддали “Січ” на поталу червоним “бусурменам”. За це віддячили. Наскочили на станцію Голованівське: броньовик знищили, прислугу й машинерію, зсип-пункт (зсипний пункт зерна) спалили. Було нам того дня роботи. Добиралися до Воловика, щоб отаборитися на ніч. Розвідка донесла, що з Грузької на Вербову їде “отряд”.

За тиждень одержав лист:

“Вас призначено сотником повстанчого загону села Гордашівки й околиць. Збирайте хлопців, забезпечуй­тесь якнайбільше зброєю; зв’яжіться з надійними в око­лиці людьми, доручаючи їм роботу, і будьте напоготові. Виступ за тиждень-два.

Полковник Одинець”.

Збоку приписка: “Того вечора попалися не всі”.

 

Листа прийняв як відповідальну директиву. Другого дня поїхав із Савою (мій щирий приятель і однодумець) до Краснопілки й дав завдання Рудому викликати з Кли­нової Паламарчука й втягнути до роботи.

Йшло добре. За тиждень завербував я вісімнадцять добрих хлопців, а кожен з них обіцяв “мобілізнути” ще по товаришеві. В неділю призначили нараду на леваді. Зійшлось душ з сорок.

Травневого вечора під шелест верб і осоки розказу­вав я хлопцям про Україну, про давні лицарські діла ко­зачі славні, про самостійність, про боротьбу з кацапсь­кою комуною.

— Підемо усі, не хочемо скніти у ярмі, — заприсяг­нулись щиро. А срібний місяць угорі і соловейко на ка­лині, єдині свідки нашої присяги, благословляли нас на боротьбу.

Обчислили кріси, кулі, пригадали, хто на селі яку зброю має, — і з першим покликом усім стати до зброї. Потішив і Рудий: два десятки козарлюг і кулемет має. Чекає виступу.

Він не забарився. Одного вечора в суботу підбігла під мої ворота бричка, а з неї Чубатий, Ларій і два коза­ки.

Здоров, лобуряко. Вітай гостей.

Оце й усі? — дивувався зразу я.

Ні. Якраз удванадцятеро стільки на хуторі: шіст­десят крісів і двадцять шабель. Коли прилучиш хоч ще стільки, то завдання виконав бездоганно.

Та вже два тижні раків не ловив.

За три години поза городи гусаком рушало тридцять два наших з однокінкою припасів: дядько Андрій кобилу пожертвував “для України”, а старий Амос подарував візок.

Щиро віталися повстанці — виноградівці й байбаківці — з нашими.

Здорові будьмо. Запорожців нема нікого?

Хто мазепинець, а покажись!

Здоров, Семене! Як ся маєш? Вже рана зажила?

Значиться, знову комуну бити будемо разом?

А де ти дівся, як Жмеринку здавали?

Та де ж? У полон попав, а звідтіль чкурнув додо­му.

Запродав сукин син полковник. Нас у бій послав, а сам за касу та до золотопогонців.

Еге, та в тебе все добірні, — оглядав моїх молод­ців Олешко. — Чи ж кожен нюхав козацької табаки?

Є всякий сорт, — хтось обізвався. — Є такі, що Дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер по­розумнішали і хочуть боржок комуні повернути. Краще пізно, як ніколи.

Зібрав батько кумпанію хоч маленьку, та вартненьку, — радів Олешко.

Маю за честь сповістити, що ще не всі, — рапор­тував я. — Прибудуть ще хлопці. Надія є, що буде біль­ше сотні, а може, й з соловейком (кулеметом).

Хіба? — підскочив Чубатий. — Чого ж ти мнеш?

Та коли в тебе нетерплячка, сідаймо на тачанку, як коні не стомлені, та й будемо знати.

Послали Саву з двома виноградцями до Клинової, а я з Чубатим поїхав до Краснопілки. Опівночі стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали її, що ми не ті, кого на думці має. Сестра відшукала Івана в сусідській коморі: певно, з Горпинкою якоюсь бавився. Прибіг до нас у підштанцях, заспаний.

Юрченко?! А бодай тобі ні дна, ні покришки. Не найшов кращої години? А то ж хто? — глянув на Чуба­того.

Ходімо десь тісніше.

У клуні Чубатий виклав справу. Іван чухався й підки­дав плечима.

Або я знаю? Такий час. Собак усіх побудиш, а їх до ранку не збереш. Крім того, кулемет ще в охрані (міс­цева самоохорона — тоді в кожному майже селі була). Самі віддати не рішаються; кажуть, щоб видерти. Без “максима” ж буде сумно... А коли думаєте звідціль ру­шати?

Хотіли б завтра.

Почекаймо до завтрашньої ночі. До речі, неділя. Зранку я підготую хлопців, вартуватимуть у самоохороні наші. Ви підскочите й по-військовому вкладете кулемет на віз. Ще й крісів з десяток підхопите та набоїв.

План рентовний, — погодився Чубатий.

Умовились у деталях, підкусили й на досвіток верну­лися в загін. Хлопці спали солодко. Картина нагадувала сцену з “Тараса Бульби” — “Під дубом”.

Ех, — вирівнявся Чубатий на тачанці, — коли б усі, кому при зброї треба бути, та вийшли у такі заго­ни, — полетіла б комуна, лиш зашуміло б.

Що зробиш, коли не водночас свідомість нам приходить, — із сумом констатував я. — Бачиш, одні пішли на перший поклик — трагічно програли, другі ще сьогодні змагаються, а треті й десяті сплять в облуді, аж поки більшовицький рай не притисне гудзом.

Правда твоя. Тяжко дочекатися такої хвилини, щоб усі повстали одностайно за державність.

Опівдні зібралися на Краснопілку. Кіннота з тачан­кою захопить кулемет, а піхота за селом на всякий ви­падок; хлопці Рудого приєднаються вночі в Кругляцькому лісі.

Кіннота основне зробила. Але вийшла замішка. Ще не вибігли з кулеметом за село, як нагло забаламкав дзвін на сполох. Збіглася вся самоохорона. Її начальник Хом’як (фельдфебель і непоправний чорносотенець), розпитавши, хто взяв кулемета, настроїв охорону. Кину­лись доганяти. До них прилучились селяни з вилами, киями.

Два хлопці Рудого прибігли настрашені поза городи й попередили. Ми приготувалися, хоч не припускали, щоб дійшло до братовбивства. Пробігла кіннота з куле­метом, а їй по п’ятах довга валка озброєного люду з кри­ком і галасом. Передні підводи вгналися аж у нашу лаву.

Олешко спинив переднього воза, зняв шапку;

Стійте, браття! Проти кого ви йдете? — мовив проймаюче.

Кулемет верни, злодій, бандит, — закричали й поскакували з возів.

Ми повставали, тримаючись напоготові.

Браття-селяни! — озвався Олешко ще чулі­ше. — Що думаєте робити? Схаменіться!

Хом’як вихопився наперед і заявив:

Ні в какіє разговори с бандами ми не вступаєм. Давайте сейчас кулємьот, в протівном случае начінаєм бой.

Чубатий скипів:

- Селяни браття! — виступив. — Чи вашою мо­вою він говорить? Чи виявляє вашу думку? Хто він та­кий? Царський блазень чи комунарський посіпака? Ми — повстанці селянських трударів проти комуни, за Україну, за її долю, за вас — батьків, дітей. На це ми взяли кулемет. Невже ми ваші вороги? Хіба вам ко­рисніше буде, як зброю цю дістануть комуністи? Хто скаже, що чинимо по-бандитськи? У кого здійметься на нас рука? Браття! Вертайтеся з Богом; нехай цей куле мет поможе нашій спільній справі. Хай він співає по степах і нищить комуністів...

Селяни поопускали голови й слухали, ніяково зирка­ючи один на одного.

Не бить сему, — опирався Хом’як далі.

Меня ізбралі, чтоб охранять імущество й поря­док. Я нє позволю.

Який там дідько тебе вибирав? — заговорили по­зад нього. — Приїхали чекісти та й вибрали. Біжи до них та й радься, чи віддати.

А направду, — загомоніли сміливіше. — Нащо він нам? Однако стоїть, а в них він піде в діло.

Проти нас не поставлять, бо це — селяни ще й, видно, недалекі. Хай іде, — підтримували хором.

Как так? Да ето явная поддержка контрреволю­ції! — обурювався Хом’як.

Чия б казала, а чия б мовчала, — сердито відру­бав дядько. — А сам давно людей на бочку ставив? Че­кай, чекай, тобі це не мине. Гадаєш, службою вірною загладиш?

Так це такий супончик? — сердито дивувався Олешко. — Вшивайся, негіднику, з очей, бо щоб не до­говорився. Спасибі вам, браття-селяни, за підмогу. А цього Каїна женіть. Він і чортові рябому служить буде, аби свою гадючу шкуру захистити.

Шомполів йому, — крикнув хтось із селян.

Припнять печатку, як розписку, — хто кулемета взяв, — підкинули вже з наших лав.

Ай справді не мішало б, — погоджувалися дядь­ки.

Де він, котрий? — зірвався з лави Дубенко Анд­рій, вицьвохкуючи шомполом.

Селяни з цікавістю позадирали голови. Хом’як су­нувся в гурт.

Ану, ставай, пришмалю. Та стій, не пацайся — і цьвохнув кілька раз по спині. — Е, та він при повній амуніції, — глянув пожадливо на револьвер. — Чий це?

Чека подарувало як начальникові, — обізвалися за нього.

 

Чека? То хай чека чекає, поки повернемо, — і шарпнув з кишені револьвер. — Скидай штани та при­йми за револьвер подяку комуністам.

Андрію, досить жартів, — наказав Чубатий і звернувся до всіх: — Загін, на дорогу, кроком руш. — Адо селян: — Прощавайте, браття! Дяка вам велика.

Щасти, доле, з поворотом.

У Круглику нашого полку прибуло. Опівночі при­йшов Рудий з двадцятьма трьома, а на світанку присунув з дванадцятьма клинівчанами Сава. Останні встигли й “пооперувати”: зареквізували в крутянській самоохо­роні вісім крісів, “уклали” кенегезця-одесита, бо кинув­ся стріляти, й забрали Пухляка та двох чекістів.

А де ж твої чекісти? — питали ми, бачачи самого Пухляка зі жмутом крісів на плечах.

Було, бачте, так, — резюмував Сава. — Неохота крісів таскати, — у кожного харчів повно. Стали ванта­жити чекістам. Коли один з них штовх Ілька в живіт і ходу. Скокнуло за ним нас кілька. Котрийсь прикладом так тарахнув, що й мозок верхом бризнув. Залишилось бранців двоє. Між ними й поділили дванадцять крісів: Пухляк ніс п’ять (свій чоловік — на нього милість мали), а чекіст — сім. Трохи проніс, застрайкував — ні з місця, хоч що хоч. — Ну, як так, то будь здоров. — Жаль було, не так його, як кулі, але робити нічого — спішили.

А як же ви їх підкузьмили?

Та це не ми, а Міхалко.

Який Міхалко?

Ото під’їжджаємо до Крутих. Дядьки просилися відпустити; думаємо, зайдемо і пішки: відпустили. В селі гурт хлопців обступив. Слово по слову — й до самоохо­рони запровадили. Входимо в помешкання. Харчить сторож. Ми за рушниці, а він спросоння — бах з обрі­зана. Хвала Богу, що другий раз не діждав, бо Ілько вса­див йому багнет у спину. Іш, одесит плюгавий. Не спи­тав, хто господарює, так і цвікає.

А де ж Міхалко? — не терпілось багатьом.

Не гарячіться. Буде й Міхалко, по порядку. За­брали ми рушниці. Один парняга й каже: “Може б, на­вістили голову КНС: у нього в гостях аж два чекісти, револьверики в них аж виблискують”.

Що ж, кажу, ми не горді, не полінуємось.

Два парубки провели нас до Покуляка. Щоб не ви­йшов промах, я кивнув одному викликати голову комі­тету незаможних селян.

Яз ним у спорі, каже, не повірить, піду Міхалка приведу. — Скочив за тин і вернувся із заспаним хлоп­чиськом. — Оцей вам викличе. — Ще краще, думаю. Настроїв хлопчака, і він переляканим голоском защебе­тав під вікном:

Товариш Вася! — (так величало Покуляка все село). — Бандити на селі. Збудили мама, щоб вам ска­зати, — і зник за тином.

Ми нащурилися коло дверей. Шарпнуло засув. Напіводягнені чекісти з хати, а ми їх за горлянку. На вулиці як слід убрали і рушили у Божу путь. Виходимо за село, а з городів двоє, як той Пилип з конопель, плиг. У мене серце затріпотіло, як свинячий хвостик. Звів кріс:

Що за марюка? — питаю.

А вони:

Свої, з вами йдемо. А це Дорохтеїв кріс. Він не може йти, ногу рве; як загоїться — найде нас.

День починався тихий, ясний. Пташки заливались, благословляючи початий день.

Прочищали кулемет на цукроварні “Карла Маркса”. Там уже знали, що в околицях з’явилась “банда”, і були напоготові: озброїли всіх комуністів та комсомольців, поставили на військовий стан сільську самоохорону, в додаток викликали з району п’ятнадцять міліціонерів.

Ми спробували взяти наскоком, та не вдалось: кін­нота відступила під рясним обстрілом. Тут впала наша перша жертва та двоє коней.

Умить на валу за цукроварнею висипалась довга лава й відкрила безладну тріскотню. Ризиком було рва­тися в атаку: пахло великою втратою.

— Вкопатися на місці і без команди не стріляти, — подав по лаві Чубатий, а Олешкові наказав забігти від заду.

З валу озвався кулемет і став сікти, зразу невдало, видно, невмілі руки, але щораз влучніше сипав по на­ших рядах. У нас утрати: скрутився з болю клинівчанин, вхопився за руку мій Матвій.

Сполох. Нас насідають градом. Запихкав і наш куле­мет та скоро змовк — набоїв обмаль. А з валу строчать і плюють. Не вдержатись нам. На правому боці хлопці Рудого почали зриватись.

Враз внутрі цукроварні гримнула сальва, і розлягло­ся дружнє “Слава!”. Радістю забилося серце. Вогонь з валу на мить притих.

— Вогонь! Вперед! Слава! — гукнув Чубатий на

весь голос.

І ми відважно кинулися на вал. Звідтіль десяток стрілів, і вал опустів. Залога в паніці полетіла по всіх дірках містечка. Ми настигали їх і били, як куропатву: ловили по хатах, в садку, на мочарі й на полі. Десятків зо три полягло.

Увечері ладнали нового “кольта” та вантажили хар­чами три заводських гарби (цукром, салом і вівсом). У відплату за двох страчених і трьох скалічених коней осідлали дев’ять свіжих стригунів.

Жаль було покійника — веселого виноградця. По­ховали по-християнськи в Небелівці. Ввечері викопали на вигоні могилу. Прийшов священик зі всім хором, і, схиливши сумні чола під спів “Ви жертвою в бою нерів­нім лягли”, спускали в землю першу жертву.

Не ми одні. Сумували з нами серця селянські. Дові­дались і прийшли гурмою. Втирали сльози матері, жалібно батьки зітхали, могилу квітами квітчали дівча­та. Замість тієї жертви Небелівка дала нам нових шіст­надцять повстанців. Другого ранку на гробі з’явився хрест із написом: “Спинись, чоло схили. За Україну він поліг, за твій добробут. Помстись за нього”.

 

Перший виступ створив у загоні бойовий дух і міцну дисципліну. Виробили план операцій. Основне наше за­вдання: паралізувати шляхи радянської зарази на село, руйнувати адміністративні органи та нищити агентів-зайдів.

Це був час нового наступу частин УНР від заходу. Жили надіями. Кожного дня й вечора прибували свіжі сили. Що село, то десяток-два без окремої агітації. Щедро роздавали селянам цукор, а вони нам — чого тільки душа бажала.

Щастило. Ішли трикутником: піхота й обоз у середині, а по боках кінні стежники. Де ступали, там сліди залишали: там зловили ярого комнезамця, тут розстрі­ляли чекіста, то захопили п’ятьох міліціонерів, ось “пе­ревірили” партячейку, а то розпустили волосний з’їзд КНС чи дали назад селянам продрозверстку1.

Раз наскочили на засідання Оксанинського волревкому. Закінчувалося засідання штабу у ліску на полянці. Суддею був загін. Що більшість присудила, те й чинили. І вирок був: голові засідання зняли голову, чужим чле­нам всипали двадцять п’ять гарячих пунктів, своїм землякам-членам — по п’ять тепленьких параграфів, а секретареві ствердили дійсність протоколу трьома мок­рими шомполами. Виконавцем був волревкомівський міліціонер. Начальника міліції на суді не було: повис, підстрелений на волревкомівському перелазі, як тікав.

Коло Талянок провели “розкулачку”. Село відмови­лося давати розверстку й побило уповноваженого. З ок­руги вислали загін. Він кілька днів погосподарював і віз до міста дванадцять підвід пшениці, сала, одягу та п’ятнадцять заарештованих селян. Ми настигли вчасно. Підводи в ліс, а ми — з обох боків. І писнути не дали: двадцять чотири червонці підняли руки. Дехто з нетерп­лячих уже й розправу починав.

Стій, хлопці! Тут треба розібратися, щоб совість була чиста, — спинив я. — Українці, п’ять кроків пра­воруч кроком руш!

Вийшло восьмеро.

Малувато. Мобілізовані, три кроки ліворуч.

Вийшли всі.

А хто ж ваш старший, комісар? — питаю.

У нас равноправіє, — обзивається один з мобілі­зованих.

Себто всі однаково село душите? Виходить, що й дяка всім одна?

Чого ж панькатися з ними, — сердилися наші, — раз отряд по “кере” та “бебе”, значить, всі одним ми­ром мазані. Путній чоловік у такий загін не піде.

Нас силою забрали, — виправдувався хтось з ук­раїнців.

Хто ж ти й звідки?

Сірецький, з Соколівки, селянин.

Зробили уважну чистку. Я був за прокуратора: випи­тував кожного, переглянув документи, переслухав за­арештованих дядьків, хто як хазяйнував на селі, й вино­сив присуд: п’ятьох послали до Адама, тринадцятьох пустили на всі вітри, а шестеро пристало до нас; чотири з них були добрими вояками, а два (між ними і Сірець­кий) втекли тієї ж ночі. Збіжжя й добро вернули селя­нам. За це нам дали двадцять шість хлопців, дванадцять німецьких бомб та скриньку набоїв.

Вдало вив’язались ми, ускочивши в пастку двох біль­шовицьких частин, що переходили з врангелівського фронту на польський. Вивідавши, де хто стоїть, вдосвіта нацькували пса на пса. Наша піхота показалась довгою лавою на горбі проти села, знявши пальбу й крик, а кін­нота наскочила на сусіднє за горою село, обеззброїла варту й обстріляла. Червоні зійшлися в гарячій пере­палці, аж поки полк не збив батальйону, в трупах упізнавши своїх. А ми в той час заскочили в село, розігнали обоз і повезли з собою дев’ять військових возів зі зброєю.

Маючи шістдесят шабель та двісті тридцять піхотин­ців, ми вільно оперували по південно-західній Київщині та суміжному Поділлю. Розгромили шість волревкомів, знищили чотири волміліції, повісили кільканадцять чекістів, розпустили кілька десятків сільських самоохорон, розігнали комнезамську сотню, витопили в Ташлицькому болоті комсомольський тернівсько-теплицький жидівський курінь.

З тиждень возилися із загоном чека в п’ять кулеметів та двісті крісів. Не хотілось одвертого бою давати. Кру­тилися змією, наскакуючи несподівано. Доконати цей загін пастушки допомогли: за нашою намовою вони влаштували фальшивий сполох — “бандитів три сотні підходить до села”. Четверо кінних залишили в ліску й попахкували з ручного кулемета; їм помагали й пастуш­ки, а ми оббігли кругом села. Коли вся чека вибігла за село в лаву, ми, за вказівками хлопчаків, пройшли селом і гаркнули так, що рештки чека аж в Умані оглянулися.

За місяць активних операцій стероризували всю око­лицю, ні один агент носа не показував з міста, припи­нився всякий рух на селах, ніби радвлади й не було.

Та прийшли й нам чорні дні. Кинули на нас загін Котовського. Цілий тиждень він насідав по п’ятах. Тяжко було вивертатися перед кіннотою: приставали, заскочені по селах, хлопці розбігалися, зникали в утечі по по­лях. Загін танув, деморалізація ширилася. А за Юрківкою сталася жахлива катастрофа.

Схопившись вдосвіта, виїхали за село й порівнялися з лісом, як звідтіль блиснули сотні шабель і з диким ви­гуком свиснули на нас. Не опам’ятавшись, кинулися врозтіч, хто куди бачив. А котовці настигали й сікли, як патиччя.

Я дрімав на задній хурі. Від хряску схопився й ма­шинально летів у протилежний бік — через вал і полем на долину. За мною ще двое. У наш бік скочив кінний, та, на щастя, кінь у рові спіткнувся і збив мах вершни­кові.

Я не біг — летів: разом з ногами підкидалось серце, щоб осягнути єдиного спасіння — мочарів. Чверть гін, от ще горбок, долинкою, ще трошки, ще... Враз позаду тупотіння, все ближче, все чутніше... Господи, дай сили, дай, ще...

Стой, стой, бандіт, стой, череп разможжу, стой... — і хльоснуло в повітрі, — гуп...

Боже, дай духу. Ще кілька кроків... ще ось... і впав у мочар, схопився, — чалап, чалап, упав, знов схопився, а над головою — паф, паф. Прикляк і рачки по болоті... в очерет... занімів... трясуся в лихоманці...

Коли... у кількох кроках шелест. Боже, невже лізе навздогін?.. Зібрав останній дух і далі.

Юрченко! Це я, — почув знайомий голос.

Це був мій Сава. Оглянулись навколо і зникли в оче­реті.

Через тиждень довідався про наслідки страшної по­разки. Щастя, що під лісом корчі. П’ятдесят хлопців посікли. Зброя, обоз — все луснуло. Сам Чубатий за­лишив під корчем половину плеча, а найвірніший його заступник Гуменюк поліг, розкраяний на пні.

Розбрелися врятовані по хуторах, розпитуючи один за одного; з радістю приймалось, що той живий, того бачив, як зникав цілий у лісі, а той на хуторі лікує рани.

Поразка так прибила, що за нову спробу ніхто не відважувався й мови заводити.

 

 

Минали жнива. Більшовики оголосили мобілізацію на західний фронт. Виринуло питання: або класти го­лову за комуну, або йти проти неї. Свідоміші вибирали останнє. Сприятливий момент: заворушились ми зно­ву.

Я в цей час вештався по Поділлю. На березівських хуторах познайомився з Антоновичем. Він — старшина давно дезертирував. Мобілізація опромінила його: заходився формувати загін. За збірний пункт вибрав ліс Га­лоче. До нього привів я десятеро своїх хлопців. Рішили підірвати мобілізацію по селах. У день виходу мобілізо­ваних кинулись на села.

Я мав завдання на Синьки. Ранком залишив хлопців за селом напоготові, а з кількома синьківчанами пішов у центр. На селі приїжджих комуністів не було. Коло сельсовету збирались мобілізовані. Мав відбутись мі­тинг і “торжественні” проводи з музикою.

Мене прийняли за “совєтського” й не обзивались, а синьківчани почали:

Петро, куди зібрався? Комуну захищати? Чи не

сказився?!

Що поробиш? Мобілізують.

А ти демобілізуйся.

Воно не штука не піти, але ж дизинтиром зроблять.

Та хай би робили, чорт там з тим, а то прилетять, до цурочки обголять, ще й хату спалять. Читав приказ?

І на це є рада. Всіх не спалять. Прийдуть палити, а ми по них гасити, — пояснював Тимошівський.

Та що одні лиш Синьки зроблять?

Не бійсь. За Синьками підуть й інші. Он в Грузь­кій жаден не йде. Бо ж за кого наставляти груди?

Тим часом прийшло сільське начальство, музика й почався мітинг. Місцевий агент чека Кнурець аж захли­нався — закликав на боротьбу з петлюрівськими бан­дами. За ним голова КНС, сільради. Кожний вигукував “хай живе радвлада, смерть буржуазії”, а музика підхоп­лювала тушем.

Коли все ніби скінчилося, на стіл вискочив наш Ти­мошівський.

- Браття! Красненько нам співали, кликали йти. А за що йти, за кого? За тих кацапських босяків, що грабують наші села, мордують люд та хочуть завести червону панщину — комуну? Що доброго дали нам ці запроданці Москви, подумайте усі та й розміркуйте, чи варто йти на службу цим харцизам. Не слухайте Кнурця, бо це продажна шкура. Питайте власного розуму. Він вам підкаже: чи йти проти своїх братів, чи стати їм на поміч. Моя думка така, що за братів, за Україну.

Правильно, за Україну! — загули хлопці.

Пастой, что за разгавор? — кричав, вихопивши­ся, Кнурець. — Арестовать цево мерзавца й до чека.

Кого і хто? Одеський жулик? Ану спробуй, — обернувся на столі Тимошівський до Кнурця.

Друзья, це ж проти закону. Приказ від влади е — значить, треба сповнять, — виступав лагідно голова сільради.

Сповняй, коли тобі ця влада мила. Ми її знати не хочемо.

Не наставляли, не просили, то й голова не бо­лить.

Граждане, ето... ето протів власті, протів республікі савєтов. Я пажалєюся в чека. Я... — погрожував Кнурець.

Та годі з тим чека носитись. Не вспієш слово мо­вити, як вже й чека. У нас своя чека. Сам казав, що те­пер вся влада на місцях. Отож ми — влада — поріши­ли, що не хочемо іти й не йдемо чортзна за кого воювати.

Гражданє-таваріщі! Іменем РСФСР я прізиваю не слушаться етіх бандітов, а...

Хто бандит? Хто? — вхопилося до Кнурця кілька хлопців. — Ось тобі бандит, ось, — і захмолостало кілька кулаків.

Граждане, — кинувся рятувати товариша голова сільради. — Будьте сознатєльні. Зачем розбій? Зачем кровопролиття? Не хочете іти, Бог з вами, ми так і до Тривкого (революційного комітету) донесем, а зачим биться? Прикратіть. Я вас прошу, — і потягнув роз’юшеного Кнурця до сельсовєтівських сіней.

То як же, братці? — виліз знову на стіл Томашівський. — Іти чи ні? Голосую. Хто хоче йти? Раз, два... А! це обидва пролітайли, їм однак нічого робити, хоч би мобілізував сам дідько. А хто проти? Ого... Усі... Музики, грайте туш. Розходитеся, браття, додому. А хто б хотів у інший бік, — питайте, шлях покажу.

Демобілізувалися без бою. А ввечері Томашівський привів тридцять сім юнаків. Так і по інших селах.

За тиждень загін Чорної Бороди мав до двохсот душ. Не було зброї. Кинулись на розшуки. Три ночі бігали по шляхах і збирали зброю у самоохорон, що стерегли те­леграф від “банд”. До бійки не доходило. Вартові знали, кому дають. Оце здасть зброю, а для людського (комнезамського) ока кричить:

Ґвалт, грабіжники забрали кріс, хотіли вбити.

Бракувало кулемета. Довідались, що в Дубову при­був загін по “беде” (боротьба з дезертирами). У нього ліпше поживилися. Хоч тьопали двадцять п’ять верст, зате добули ціною двох ранених двадцять сім крісів, два ручних кулемети та шестеро коней. До них прилучилося шестеро їздців на батьківських, і склалась кавалерія.

Розгорнули діяльність. Штаб перебував на “Січі” — в центрі Галоча. Наскочили на Трояни, розбили волревком, втопили в ставку голову Манілова, прокололи продагента (продовольчого), а продотряд розігнали, за­володівши двома тачанками, розверстку селянам роз­дали.

На ліквідацію нас виступив з Голти загін на сорока тачанках. Сісти на тачанку кожному з нас всміхалося. Загін ловив нас, а ми тачанки. Труднувато було нам, пі­шим, переганяти їх; спасибі, дядьки підвозили. Набридло бігати. Рішили дати бій. Зустріли за Розношинцями, привітали, близько підпустивши, але червонці, як горобчики, порснули назад.

Перепинили у Роздолі й пішли на ризик: частина за­гону відступила на очах, а друга розташувалась пішо за селом у молодняку. Опівночі зійшлись і вдарили на більшаків. Та знов не вдалося. Комуністи спали по-заячи. На перший вистріл стежі посхоплювалися й утекли, за­лишивши нам лише дві тачанки з кулеметом.

На допомогу тому “отрядові” прийшла з Богополю ціла сотня піхоти й сорок шабель. Загнали нас в Галоче й перепинили вихід у села. Сутужно було сидіти в лісі. Перенеслися на час у Гайдамацький ліс.

Та й там не повезло. Оперувало кілька “отрядів” і по “бебе”, і по “беде”, і продотряд. Одного разу в Вільховій нас оточили. Ми втратили третю частину людей і майже весь обоз. Ця невдача захитала наш моральний стан.

 

Настала осінь, морози. Людей не прибувало, а змен­шувалось. Отаборились знов у Галочому. Штаб перенес­ли до грузинської школи. Грузька не відчувала радянсь­кої влади, хіба тоді, як заскочить загін комунарів. Серед дня походжали по селу наші хлопці й виспівували “Ще не вмерла”. Вчительство виконувало цінну розвідку.

Раз налетів у село великий загін червоних шулік. Наша розвідка вивтікала, а більшовики стали господа­рювати, як хижа татарва: запалювали хати “бандитів, дезертирів”, гасали по селу скаженими псами, б’ючи, стріляючи, кого не стрінуть.

Прибіг у ліс хлопець Данило Чайка й розповів: за­брали вчителів, попа, голову читальні і ще кількох; трьох чи п’ятьох мають розстріляти, всі лежать у сіль­раді пов’язані.

Виручити — і козячою тропою (найближчий шлях ярами) гусаком щодуху до села, а кінні побігли з другого кінця села дати фальшиву тривогу.

Схильці-згинці низами вскочили в село. Щойно за­чули вистріли по той бік, ми з криком “Бий комуну!” пустились до сільради. Майбутні жертви врятовано, а замість них на греблі в корчах качалось троє більшови­ків та на воротах комісар.

Розсердилися на нас комуністи. Кругом Галочого скупчили силу. Раз полізли й усередину. Нас було мало, тому віддали “Січ” на поталу червоним “бусурменам”.

За це віддячили. Наскочили на станцію Голованівське: броньовик знищили, прислугу й машинерію, зсип-пункт (зсипний пункт зерна) спалили.

Було нам того дня роботи. Добиралися до Воловика, щоб отаборитися на ніч. Розвідка донесла, що з Грузької на Вербову їде “отряд”.

Тут нас не сподіваються. Перепинити, — подав Чорна Борода. Пустились навперейми.

Того вечора женився у Вербові продагент. Сватав у панка-мельника Мелешка доньку. Щоб врятувати вияв­лені на горищі тисячу пудів пшенички, скупий батько за них продав комуністові Попову рідну дочку. Жадаючи руки прекрасної панянки Янусі, Попов зламав комуніс­тичне “вірую” — став під вінець.

Певно, продотрядчики так на весілля поспіша­ють, — догадувався Бабій Роман.

Почастувати, хлопці, так, щоб покотилися від хмелю, — наставляв Чорна Борода.

Пролітав сніжок, пухкий, лапатий. Він чудесно ту­шував нас у морочній сутіні. А продотрядці ще й співали, видно, напідпитку. Ми з насолодою очікували.

Що лиш гукну — сальва, й на них, — попередив отаман.

Наближались. Вози тарахкали з гори й стихали в долині. Ми напружили увагу. Аж Чорна Борода схопив­ся:

Вогонь, разом! — і з сальвою скочили. Навіть коні перелякалися, стали, засмикались. Комунарики за­тріпалися на возах. Втекло таки багато, бо було темно, дев’ятьох пустили, а сімох расєйських “розміняли”.

Подія продовжувалась. В цю хвилину баскою чет­вернею вертався продагент Попов з-під вінця. Під стрійні звуки дванадцятьох мобілізованих клинівських музикантів молодята в’їжджають у подвір’я й прийма­ють матірне благословення до хати, а на воротах ураз бах — і розшалілий продотряд:

А, сукін син. Ти торжествуєш, а там кров проле­тарська льйотся. Тебе свадьба, а там товариші уміра ють. К стенке! Разорвать на часті! Перерезать всю бур­жуйськую свору! Лові попов.

І кинулись круками на молодих. Розлетівся в дребіззя вінчальний образ, злетів з волоссям із молодої вінок.

Вона впала на порозі непритомна, мати хліб святий ви­пустила з рук, застигши на одвірку. Попов бухнув на коліна:

Таваріщі, братья, прастітє, не я же виноват, что...

Не вінават? Нас послал на смерть, а сам с попамі торжествуєш?! Умрі і ти, — і замахнувся...

Братци, — заревів Попов. — Пащадітє, я іс-куп...

Публіка тремтіла в очікуванні страшного. Весільна процесія перетворилась у сцену дикої розправи нальотчиків.

Абакумов, давольно ісповєдивать. Коцні, і бас­та, — підступив злоненависно задрипаний рябий.

Братья, — лебедів, припадав до ніг Попов. — Памілуйтє, я іскуплю. Ми атамстім востократ. Но не в етот день. Ведь свадьба раз в жізні. Не акровавте етот свєтлий празднік, умоляю. Братци, ведь ви женілісь, іс-питалі етот щастлівий день. Дайте атпраздновать єво, пойдьомтє с намі... за стол... первую рюмку... прошу... преклоняюсь...

Іш как пойот буржуйскій падхлєбало! Дайош єво сюда. Я сам пріхлопну, — і кинувся на Попова.

Братішкі! Что за шум, а дракі нет! — десь взявся военком Горох і враз відмінив картину. Двох горлатих під боки, третьому моргнув до хати, і ярим комунарам наче язики скорчило.

Через якої чверть години ніби нічого й не було. Продотрядці справляли вакханалії: кричали “горкая”, цілу­вались з молодими й п’яно-собачими голосами вигуку­вали “многая лета”.

Горох спився в муку. Причепився до вчительки Сумовської, заставив на глум присутнім з ним танцювати, вкінці ляско поцілував і запропонував негайно бути жін­кою йому — воєнкомові Горохові, що має “всякого сор­ту культурності доволі”.

Коли ж Сумовська відрубала, що знать його не хоче, він розпалився найпоганішою лайкою:

Застрелю буржуйское атродьє. Она, капіталістіческій поддонок, смеет оскорблять меня — военкома, пролєтарскаво дворяніна — в то время, кагда власть прінадлєжіт савєтам і вся на местах? Нет, не магу, не потерплю уніженія моей благородной комуністіческой крові. Берегісь, народ кулацкій, стреляю, — і націляв­ся...

Мішка, брат Сумовської, підскочив, збив револьвер і повалив п’яного Гороха та з сестрою — ходу.

Мішка знав наші стоянки. Прибіг і розповів про весільні церемонії. Весілля має затягнутись, бо Горох гостей не відпускає. О. Юрачковський хотів “подякува­ти” й ховався за ворітьми, та военком спинив його, пус­тивши в руку кулю.

Не спалось нам, холоднувато в нетопленій хаті.

Хіба поїхати і нам, хоч не просили, — сказав на здогад буряків Роман Бабій, хухаючи в руку.

Як не просили? А от прийшов боярин. Хіба не просить? Гайда, кому не спиться, бо сам піду, — зірвав­ся з землянки Поліщук.

Всі мовчки вилізли. Коло волості зняли варту, побу­дили дванадцять чоловік загону, перевдягайся у шинелі, чоботи (червоних не зачіпали, бо на нас не сварились) і на трьох тачанках підбігли до Мелешки.

Где военком Горох? У волость екстрено требують.

А Горох розважав гостей. Позв’язував за коси п’ятьох присутніх панотців і смикав по хаті, витанцьову­ючи пролетарського гопака. Двоє червоних викачува­лись на весільних подушках, а молода з матір’ю ридали, руки до Бога здіймали та кляли батенька, що варварам запродав життя молоде.

Увійшли в хату не по-воєнному. Зв’язали Гороха, ви­несли двох з подушок, вивели чотирьох з другої хати, де читали гостям лекції за комуну, одного підібрали на во­ротах — тікав. Самого молодого не лапнули — щез.

Вивели. Двох пустили, бо гості заприсягнули, що за комуну не згадували, а решту “розміняли”. Першого звінчали Гороха, пустивши зв’язаного під лотоки. Двох мітингантів-лекторів кинули разом на глибоке, а п’яних — коло берега: як вилізуть, то щастя їх.

Лише після того засіли за стіл. Приймала мати нас, мабуть, тепліше, як молодого. Що залишилося з нещас­ного весілля, ще й на дорогу віддала.

 

Наші вчинки обурили комуністів. У ці часи вже був зліквідований польський фронт і більшовицьке військо відходило взад на села. На Голованівську волость при­йшла численна дивізія й оточила Галоче. Три дні ми би­лись, перескакуючи по сім раз на день то в один, то в другий бік. Четвертої ночі ледве просмикнули з Галочого, залишивши все майно.

Але життя ніде не було. Куди не кинемося — повно війська: ні перегрітись, ні спочити. І ми ліквідувались до весни.

 

 

Зима пройшла у сховах. Побудеш день-два на хуторі, в селі, наскочать комуністи, і сунеш далі, та все вночі, ярами-долами, бо скрізь по селах більшовики. Ночував морозами в хлівах, по соломах, тижнями не вилізав з комори. Тяжке, собаче життя: холод, голод, щохвилини небезпека. Не раз ледве живий вискакував.

У Краснополі півдня ловили. Біжу під височенну гору, а за мною вісім більшовиків — беруть на мушку. В городі три рази увивав під ногами собаку, два рази сам летів сторчака, зубами брався за повій під гору; збили шапку, ранили легко в ногу. Аж у полівнику якомусь знайшов рятунок, впірнувши у полову.

А раз попав у самі руки, уже й наган до лоба настав­ляли. Був у вербівського попа на іменинах паніматки. Якась чортяка донесла. Як гості випивали, а молодь за­бавлялася танцем, увійшов голова волревкому Бурлака та секретар волком’ячейки1. їх, як людей, прийняли. Був спирт, почастували. Випили мовчки по одній, припроси­ли до другої, а по третій Бурлака за револьвер, бахнув по столу і під брязкіт розбитих тарілок заявив із посо­ловілими очима:

У вас гуляет бандітскій сотнік. Сейчас ево вазьмьом.

Ця фраза вмить перейшла з їдальні до танцювальні. Мене спинили в солодкому вальсі. Шарпнуло по нервах. Вилетів весільний дух, і заговорили фібри переслідува­ного бандита, що хотів би ще прожити.

Тікайте, ані хвилини більше, — шепнув отець Костянтин.

Без надуми кинувся на задні двері. Але я до дверей, а Бурлака на поріг і зняв револьвер:

А, попался, бандіт, нальотч...

Я не дав йому кінчити, вхопив за руку. Вибух стріл. На салі “ах”, метушня, а Бурлака мене за горло. Відбу­лась дика борня. Якась святая сила помогла мені. Бур­лака впав, а над головою занісся його наган. Ще мить, і...

Ой, що робите?! Я пропав. Благаю вас. У моїй хаті вбивство... За ним і я загину...

Схаменувся. Справді, добрі люди запросили, а в по­дяку наражувати їх на... Сунув дулом під груди, щоб не шарпався. Схопив пальто і ходу, бо секретар побіг за міліціонерами.

Після того довелось ще раз із Бурлакою зустрітись. Заходжу якось ввечері до панотця. Наляканий, сумний стрічає: “Біду накликали на мене. Бурлака спокою не дає: або бандита, каже, видай, або підеш за нього”. Узяв Романа, Дем’яна та ще двох хлопців, і вивели Бурлаку з волревкому1. Останніми його хвилинами розпоряджав Дем’ян.

Куштував тієї зими й землянки (холодної баюри се­ред лісу). Три тижні перенудив у найбільші холоди; мав лише одну ніч та й то напівщасливу. Серед ночі постука­ло: “Отворяй”. Відомо, хто. З теплої печі вискочив на горище, а звідтіль через стріп опинився в льодовій зем­лянці.

 

Зачиналась третя повстанська весна, а з нею розцві­тала наша надія. Зазеленіла травиця, й забуяла душа повстанська.

З’явився в Галочому Чорна Борода і дав про себе знати, обеззброївши в Тридубах “телеграфну роту”, роз­бивши “продотряд” та вербівську міліцію.

Заговорили села про Галоче. Заворушились старі повстанці. Як я прийшов, у загоні було сімдесят душ. У цей час прибув зв’язковий від отця Заболотного й поін­формував, як з новими силами розвивається повстансь­кий рух, як оперують загони Хмари, Гризла, Левченка та інші, як з-за кордону прибувають люди, зброя, кошти.

Інформація справила на козаків велике враження. Піднісся бойовий настрій. Другого дня на Великдень ми відважились наскочити на Голованівське. Наскок був дуже вдалий: розгромили “жидівську роту” й численну міліцію, знищили продбазу (продовольчу базу) та забра­ли й розвезли по селах силу награбованого в розкулачці майна.

Цим наскоком нагнали великого страху комунарам околиці. Проти нас викликали з Голти два курені. На­стигли нас аж під Новоархангельськом. Під переважа­ючою значно силою втекли ми знов у Галоче.

І поминальної неділі Грузька бачила справжню фрон­тову боротьбу. З села на Галоче наступала тисячна лава комуністів з п’ятьма кулеметами й двома гарматами.

Півдня кипів добрий позиційний бій: никли в лісі де­рева від тисячних стрілів та кількагодинного цокотіння п’ятьох кулеметів, гуділо далеко в околицях та дрижали шибки в хатах грузянських господарів. Здіймали не­людський крик червонці, кілька разів кидаючись на ліс. Та ба! Наші хлопці влучно цокали більшовиків серед рівного поля. А як смеркало, скупчилися на лівому крилі і збили комуністів: у хапливій паніці вони бандами втікали на Голованівське. Лягло їх більше, як нас було.

Слава про геройський бій рознеслася широко. Чутка пішла, що сам Петлюра в Галочому засів. Народ масами став линути до нас: і молодь, і старі. Заносилося на гріз­не повстання. Чорна Борода, окрилений успіхом, став планувати наступ на Умань.

Та враз колесо подій круто змінилось. У самому роз­цвіті руху більшовики проголосили амністію, прощаючи усім всякі гріхи. Послали на села агітаторів, хмари відозв, маніфестів, закликів, обіцянок. Загула преса про здачу повстанців, загонів, видних отаманів (Чалий, Батрак, Мазуренко), наслали провокаторів у ряди повстанців.

Стійкість повстанських рядів надірвалася. Повста­нець став призадумуватися. Чутки про здачу, ліквідацію підточували надію на успіх боротьби.

Наш загін певний час тримався. Але розбили його невдачі. Поїхало сорок хлопців у Полонисте по харчі, а звідтіль вернулася третя частина. Це пригнобило всіх. Стали дезертирувати. Врешті під Воловиком оточив нас комуністичний полк. Три дні не випускав і пропонував здатись, обіцяючи всім помилування. Умовляти, щоб не здавалися на ласку червоним, не було сили. Більшість заявила більшовикам-делегатам, щоб їхній полк віді­йшов: повстанці самі здадуться в селах. Ці погодилися, і того вечора більшість пішла з загону.

 

Не прийняло помилування нас двадцять шість чо­ловік. Продовжували боротьбу. Неймовірно трудна вона стала. Слідом за амністією оголосили здачу зброї: ареш­тами, підпалами, руйнацією майна витягнули більшови­ки з села зброю, за виявлення “після терміну здачі” крісів, набоїв розстрілювали людей, мучили по в’яз­ничних льохах.

Обеззброївши село, стероризували його, нацькува­ли незаможників на куркулів, задобрили бідноту подач­ками від розкулачування, насаджували на селах ком’ячейки, формували штати сексотів.

Найбільше підривало повстанську роботу заведення лихої пам’яті “приказу ч. 2” про охорону спокою та ор­ганів влади від бандитизму. Охороняти цей “приказ” у кожному селі виділили по тридцять - вісімдесят “ ответчіків” з найпідозріліших селян. У разі що станеться в селі — “отвєтчікі” відповідають головою.

Так, у Слобідці піймали ми двох агентів і порубали “приказ”. Прибіг загін по “бебе” й забрав п’ять “отвєтчіків”. Перепинили ми “отряд” і помінялись “отвєтчіками”. Наскочив у село великий загін, і на очах усього сходу розстріляли таким способом: зробили на п’ятдесят “отвєтчіків” п’ятдесят квитків, з них п’ять з написом “смерть”, а п’ять “життя”. Хто витягнув “життя” — має застрелити одного з написом “смерть”. Один сердега, витягнувши “життя”, сам собі смерть заподіяв. Село після тієї розправи нас кляло.

Через “приказ ч. 2” найвірніші нам люди відмовля­лись допомагати. Ми залишалися без моральної під­тримки. Дух підупав.

Прибила нас чутка про смерть Чорної Бороди. Вер­таючись із Дем’яном із Грузької до лісу, він наскочив на кінну стежу. Дем’ян з трьома ранами сховався в лісі, а отаман упав, тяжко ранений, і щоб не датись на знущан­ня, сам себе добив. Комуністи повісили тіло його на провороті під селом, прибивши на лобі дошку з напи­сом: “Смерть бандітам”.

Вночі ми тіло поховали на кладовищі по-християнськи. Сексоти1 довідались і сповістили в чека. Приїхав більшовицький загін, з гробу витягнули тіло, заплатив­ши двом селянам п’ятдесят пудів пшениці за роботу, за­брали й невідомо де діли. Ходили чутки, що з каменем кинули за селом у ставок. Попа, що проводжав тіло до могили, забрали з села й більше не повернули.

 

Позбувшись отамана, ми розійшлись. Я з Юхименком блукав по хуторах Балтщини. На Липнягах зустрі лися з Лихом. Він поінформував нас, що готується все­українське повстання під орудою Петлюри й Тютюнника. На осінь мають вдарити — Тютюнник з-за кордону, а ми мусимо підготуватися звідсіль. На Одещині — четвер­тий Повстанський район. Ним керує Тулий-Гуленко. Первомайська участкова організація завербувала вже до трьохсот душ, готових виступати.

Обнадіяний вертався я в свої місця збирати хлопців. Поринув знов у агітаційно-вербовочну роботу, та... ошпарився на початку. Лиха накрила в Липнягах Пер­вомайська чрезвичайка й вирізала там усе мужеське на­селення; сам Лихо ледве втік, але попався з Романом та Дем’яном у Грузькій і, тяжко ранений, помер у Грушці на горищі у теж раненого Дем’яна на руках. За декілька днів відкрили організацію в Первомайську й розстріля­ли за дві ночі сто двадцять п’ять чоловік.

Пропаща справа цілковито. Щоб не попастися чрезвичайці, рішив я пробратись за кордон. З трудом добув документа й студентом — до Кам’янця, а там за Збруч.

Було після зимового походу. Організаційна праця, рух були спаралізовані...

З гнітючим настроєм, розбитий вкрай, вертався в Україну, не знаючи — куди іти, за що хапатись, для чого й жити...

Не видно й вогника надії... Попіл і пустка на душі...

 

Уривок із споминів « Шляхами на Соловки», Львів, 1931 р.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...