Термоядерна Орда винародовлених

05.04.2017 | 12:08   Леонід Климчук
переглядів: 641

Слову «винародовити» не знайшлося місця в радянському 11-ти томному академічному Словнику української мови 1970-80 років видання, бо самоцензура тодішніх «малоросійських» вчених філологів в Україні не допустила зарахування цього слова до загальновживаної лексики. Хоча воно ще у 1907 році вже було в 4-томному Словнику Бориса Грінченка, де тлумачилося як «денаціоналізувати, позбавити національності», тобто позбавлення народу самоодержавлення.

Імперська політика   винародовлення

Чим і було насправді споконвічне внутріколонізаційне перешкоджання московсько-імперської бюрократії розвитку окупованих племінних народностей в народ, а самодостатніх народів в нації, як в суверенно одержавлені народи. Адже нація – це територіально самоодержавлений народ.

Тож слово «винародовити» вважалося імперцями небезпечним своїм викривальним визначенням колонізаторської політики як Російської самодержавної імперії, а після краху якої уже і політики неоімпер-більшовиків. Які для свого самодержавного утвердження, стали, переназвавшись комуністами, під гаслами марксистського пролетар-інтернаціонального «світового комунізму» дискримінуюче прикриватися при цьому ще й природною комунітарністю співжиття людей, викликавши світову антикомуністичну відразу до такого спровокованого марксизмом в Росії антисуспільного космополітичного пролетарського комунізму. Бо насправді проголошений у цій зґвалтованій російськими більшовиками країні устрій був аж ніяк не суспільним соціалізмом-комунізмом, а тоталітарною державнокапіталістичною владою самодержавно правлячої партноменклатури імперії, влада якої освячувалася марксистською псевдокомуністичною ідеологією.

Адже ще Карл Родбертус, цей перший серйозний політекономічний опонент К.Маркса, відразу ж справедливо обізвав його «Капітал», як немовби головне «науково»-економічне обґрунтування майбутнього пролетарсько-комуністичного суспільства, насправді лише прожектом класово-антагоністичного «нападу на суспільство», тобто антикомуністичним. Роз’яснюючи при цьому, що насправді-то «ми взагалі стовбичимо у комунізмі, позаяк природа всякого суспільства комуністична. Суттю суспільства є саме комунізм; нарешті, історичний хід речей ні в чому іншому не полягає, як в розповсюджені комунізму.» /Родбертус К. «Капитал. 4-е социальное письмо».СПб: «Труд».1906г. С.58-61/, тобто лише в його якісно-цивілізаційному розвиткові.

Отож московські імпер-правителі, цілеспрямовано позбавляючи народи імперії своїх національних еліт, постійно намагалися перетворити упокорені спільноти людей лише в притлумлено-інтегровані адміністративно-культурологічні демографічні одиниці суцільного імперського населення. Відтак вони спершу винародовлювали угро-фінські племена в «московитів», потім – в «рус(ь)ких», а інших – в малоросів, білорусів, жовторосів, і нарешті всіх їх – аж в «советский народ». Після краху ж СРСР і такого його денаціоналізаційно-винародовлювального «советского» демографічного проекту нинішніми московськими правителями продовжується вже «скромніша» денаціоналізація тепер лише різноетнічних народностей РФ в її імперське населення як «росіян», звичайно ж, не без ретроградних при цьому реваншистських спроб цих уже не слов’янофільських, а євразійських постперебудовних правителів по відродженню колишньої самодержавної Російської імперії.

Вин ародовлення як «пролетарський інтернаціоналізм»

Так більшовики, захопивши в жовтні 1917 року державну владу в Росії, проголосили замість колишнього панслов’янофільства царизму натомість аж всесвітній «пролетарський інтернаціоналізм», цей класово-антагоністичний ребрендінг іудейської депресантної ідеологеми «громадяни світу», продовжили царистську політику винародовлення народів і етносів. Військово-політично їх знову було завернено в ту колишню імперську «тюрму народів», хоча вже і не (по-сталінськи) у вигляді її колишніх губерній, а (по-ленінськи) у симулякративному форматі Союзу республік, але обов’язково із самодержавно правлячою єдиною імперською псевдокомуністичною партією. Саме її владна інтернаціонал-номенклатура і заповзялася перетворювати племена і навіть самодостатні народи такого Союзу в суцільно безлике російськомовне населення з політичною назвою «советский народ», через що у світовій публіцистиці його людей і було зневажливо прозвано «совками».

T оді, як сам-то єврейський народ, навіть після «біблейського вигнання» із своєї ветхозавітної території, все-таки не спокусився на спровокований в Російській імперії його ж революційно активними представниками утопічно-звабливий класово-пролетарський антикапіталізм та інтернаціоналізм, а вдався до найбільш можливої для себе в міжнаціональних просторах (як для «ізгоїв») посередницької діяльності з торгово-фінансового обслуговування капіталістичних відношень між людьми під час матеріально-енергетичного співіснування в світі. При цьому, всіляко пристосовуючись до умов співіснування, євреї не розчинялися в націях проживання, підтримуючи свою трансобщинну солідарність, ревне сповідування етноплемінної релігії, її морально-етичні цінності співжиття. Бо, як повчав один з ідеологів європейського (мендельсонівського) неоіудаїзму Мозес Гес, «расова боротьба щось первинне, класова боротьба – вторинне » /Гесс М.«Рим и Иерусалим». Библиотека Алия. Иерусалим. 1991г..Электронная версія.Эпилог.Раздел 5. Последнее расовое господство.С.72/, - відтак, мовляв, «расове питання… повинно бути вирішене, раніше ніж можливо буде приступити до вирішення політичних і соціальних питань » /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим 1991г.Электронная версия.С.3/, не приховуючи при цьому, що запропонований ним пролетарський інтернаціоналізм є передусім для того, щоб вступити «во ім’я вищого права в боротьбу за вільне існування з варварською і цивілізованою зарозумілістю пануючих рас »/ГессМ.«Рим и Иерусалим».Библиотека Алия.Иерусалим.-1991г.Электронная версія. С.1/ .

Тобто, якщо без евфемізмів, то саме бездержавні євреї повинні були, мовляв, очолити боротьбу за етнічну рівноправність із «зарозумілістю пануючих рас», передусім, звичайно, із західноєвропейськими націями, зрівнявши їх як етноспільноти в майбутньому пролетарсько-комуністичному інтернаціоналі із єврейським становищем «громадян світу». За такий етномесіанський підхід М.Геса до інтернаціоналізму лондонський конгрес «Союзу комуністів» ще у 1847 році не сприйняв пропоновану ним програму, доручивши К.Марксу і Ф.Енгельсу написати інший текст її. Після чого замість гесівського етичного «Комуністичного катехізису» і з’явився не кращий марксистський, зате вже класово-пролетарський «Маніфест комуністичної партії». Але відтоді і пробігла десь між ними чорна кішка політичних амбіцій, і Мозес Гесс, за його ж словами, «після двадцятирічного відчуження … свого народу» /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия.Иерусалим.1991г.Электронная версия.С.3/ , і «захоплення соціалізмом» /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим 1991г. Электронная версия.Стр.12 / , залишивши свої загальноєвропейські політичні амбіції, повернувся до «свого ветхозавітного імені Моше». /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим.1991г.С.20/

Так ущербний космополітичний неоіудейський проект ізгоїв (як вигнанців із власної Геї, «землі обітованої» ) і був перетворений К.Марксом з подачі М.Геса, цього, за його ж самохарактеристикою, «спустошливого» /Шафаревич И.Р.«Трехсотлетняя загадка». Ipositum Grizinkals .2013.Электронная версия.С.66/ «комуністичного равина», /Гесс М. «Рим и Иерусалим».Библиотека Алия. Иерусалим 1991г.Стр.12/ у класово-пролетарський інтернаціонал-комунізм. Саме він і виявився таким доречним для імперської денаціоналізаційної політики більшовиків по винародовленню етно-гоїв в атеїстичну комуняцьки-безмаєтну робочу масу безрідних ізгоїв, хоч іще до пори на своїх (але вже не для всіх) споконвічних територіях проживання. Такий процес денаціоналізації народів антуражно соціалістичної, а насправді тотально державно капіталістичної імперії і був проголошений ними остаточним вирішенням національного питання в СРСР.

Ретроградно-Ординський цивілізаційний реванш

Ось так, прикриваючись марксистською псевдокомуністичною ідеологією, більшовикам вдалося відновити і аж сімдесят років самодержавно розбудовувати ще тоталітарнішу Російську імперію, але вже немовби інтернаціоналістську, тому під назвою Радянський Союз. Аж поки у 1990-ті роки його республіканські номенклатурні клани, передусім Російської федерації, не вирішили у знову занепадаючій імперії заздалегідь національно самовизначитись (теж реально самоодержавитись), заодно прихватизаційно пере-ре-будувавши під себе регіонально-територіальні економіки, вже досить підірвані агресивними мілітарними потугами осоюзненої імперії до світового псевдокомуністичного панування.

 Отож в затіяній імпер-«советською» номенклатурою демократизаційній метушні відбулася лише «пере- ре-будова», тобто лише названа в народі «прихватизація» нею державнокапіталістичної власності. Це, якщо сказать про суть горбачовськ ої «перебудов и» в СРСР одним словом. Хоча агресивно-реваншистська поведінк а правителів уже постперебудовно виокремленої безсоюзної Росі йської федерації потребує повнішого висловлення. Адже в перебудовні роки була не лише зруйнована ідеологічна тоталітарність держкапіталістичної влади СРСР як псевдосоціалістичної імперії, а й помінявся заразом із її територіальними розмірами цивілізаційний характер імперської державності РФ зі слов’янофільського на євразійський.

Правда, така євразійська владна постситуація правителями РФ поки що офіційно відверто не афішується, хоча про неї вже й проговорився, як про нібито «нову версію Путіна» /сайт електронного журналу «Лебедь»,№734 за 2 квітня 2015 року/, його колишній політехнолог Володимир Голишев. Адже нинішні кремлівські управителі Росії, спекулюючи на залишковій простонародній інерції в ставленні до колишніх імпер-советських «слов’яно-руських», «інтернаціоналістських» та «антикапіталістичних» ідеологем, під прикриттям цієї інформаційної псевдофразеології та ще й релігійного проекту «Русский мир» Московського православного патріархату -- насправді продовжують, поки що притлумлено від свого ж реального росіянського народу, реваншистськи «перебудовувати» кадрово, адміністративно, ідеологічно та законодавчо (з розробкою окремого Закону про постперебудовну росіянську націю) євразійський характер її вже термоядерно озброєної ординської державності. Так, замість слов’янофільської Російської імперії, як зробив висновок П.Хомяков у своєму історичному дослідженні «Россия против Руси», і виникає «Росіянія зразка 2004 року»./ Хомяков П.М. Россия против Руси.М. 2004.С.51.( RoyalLib . com )/

Адже, якщо києворуські індоєвропейсько-слов’янофільські пріоритети, що зберігалися в монархічній Російській імперії та відчувалися навіть ще й в інтернаціонал-денаціональному Радянському Союзі, якось притлумлювали предковічну номадо-атавістичну заздрісну зловорожість кочівних степовиків євразійськи винародовлених спільнот Росії до європейських землеробських племен і народів, викликаючи лише глухі імпер-націоналістичні ремствування республіканської номенклатури Російської федерації. Згадаймо хоч би жорстоку розправу у 1950 році Сталіна з позицій все-таки ленінської інтернаціонал-всесоюзності за подібне з фігурантами так званої «ленінградської справи». То в перебудовні демократизаційні роки ці стримуючі пріоритети слов’яно-російської всесоюзності ослабли і здомінувало росіяно-євразійство, яке перехопивши владні позиції в постперебудовній Росії, вдалося до явного неоординського реваншу.

Скориставшись «перебудовною» демократизаційною ейфорією, вже 12 червня 1990 року номенклатурна Росія(нія) першою проголосила про свій державний суверенітет, але в складі ще СРСР. Тож адміністративно-державні органи Російської федерації все ще залишалися придатком союзних, і це не влаштовувало євроазійську номенклатуру імперіотворящої республіки. Тому розпочалося системне витіснення нею з юридично-правового поля імперії розміщених на її столично-республіканській території всесоюзних адміністративно-державних органів, де була зосереджена основна маса інтернаціонал-слов’янофільських номенклатурних кадрів на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПРС кубанським слов’янином Михайлом Горбачовим, щоб перебрати прямо на себе їхні імперські функції. Таким чином, розпочата не завжди спочатку усвідомлювана, нерідко лише на біфуркаційно-поведінковому рівні, боротьба євразійців із Союзною імперією стала по суті передусім боротьбою за відміну ще існуючого «ленінського» формату Союзної імперії і повернення, прикриваючись поки що слав’яно-руською фразеологією, до прямого російсько-імперського самодержавства, але тепер уже не слов’янофільського, а євроазійсько-ординського, як і пропонував було ще невдозі після революції 1917-го й сам Й.Сталін. За що не випадково десь ще М.І.Бухарін назвав Сталіна «Чингісханом, який читав Маркса »/ Сталин И.В. Сочинения. Т.16. М.: Издательство «Писатель». 1997.С.276/

Передусім саме з цією метою євроазійською номенклатурою було підтримано скасування статті 6-ої Конституції СРСР про монопольно-всесоюзний статус КПРС (яким окрема компартія Росії не передбачалася, за що було ратували і постраждали фігуранти «ленінградської справи»), а 20 вересня 1990 року взагалі припинено було вплив її як всесоюзного Політбюро на призначення державних посадових осіб в імперії. Так, в атмосфері перебудованої демократизації в СРСР побічно воскресла століттями слов’янофільськи притлумлювана євразійська націоналістичність Росії уже як Росіянії, бо її населення в черговий раз було перейменовано президентом Б.Єльциним тепер уже з «русских» в «россиян».

Саме устремління передусім правлячої номенклатури Російської федерації до свого домінуючого реально державного самоствердження (не без персональних, звичайно, самовладних амбіцій при цьому і Бориса Єльцина) і призвело до розвалу Радянського Союзу. Бо таким чином виникла ще й контрпродуктивна перебудовна ситуація, зникла хоч якась інституційна можливість еволюції цілісного СРСР за варіантом «китайського комунізму» чи існування деякий час його складових хоч би у вигляді нинішнього лукашенківськи-білоруського соціалізму. Сахаючись такої виниклої перебудованої реанімації самодержавної Російської імперії, республіканські компартійно-номенклатурні клани почали поспішно «тікати» з такої ретро-імперії, організувавши так званий «парад суверенітетів» своїх республік. Почався обвальний розпад СРСР, безконтрольна загребуща номенклатурна кланово-республіканська прихватизація народних багатств, викликавши занепад економік та зубожіння людей.

Адже в ході такого «перебудованого» самоодержавлення номенклатурні євроазійці РФ відразу ж запрагли уже лише свого прямого керівництва всією пострадянською імперією, навіть з відродженням царизму. У російських ЗМІ почалась інформаційна кампанія по реабілітації монархії, прославляння Сталіна, а в Російській православній церкві – по зарахуванню останнього царя до лику святих. Почастішали у російських ЗМІ називання президента РФ Єльцина «царем Борисом». Активізувались історичні дослідження про Орду, на батьківщині нинішнього міністра оборони РФ тувинця Сергія Шойгу віднаходиться палац Чингісхана, про цього монгольського правителя стали виходити позитивні кінофільми. Перемовини довкола цього повелися і з уже президентом СРСР Горбачовим, який одначе наполягав лише на оновленні Союзного договору. І тоді євроазійцями був організований військовий путч (ГКЧП).

Але в’ялість перших днів путчу та народний спротив йому відразу ж показали його організаторам безперспективність негайного форсування їхнього ретроградного проекту. Почалося згортання путчу. Після чого перед збуреними москвичами і з’являється на танку Борис Єльцин вже як ревний захисник демократії. Горбачова повертають з фороської ізоляції, бо реальна влада опинилася, вже як у лідера євразійської номенклатури РФ, у її президента марі-вогула Єльцина. Тому така влада своїх телевізійних номінантів путчу, для годиться, лише причинила, а потім амністувала.

Однак юридично все ще існував СРСР і Горбачов вважався його президентом, а це загрожувало для євроазійців реваншем інтернаціонал-слов’янофільської імпер-радянської номенклатури. Спроба якого, правда, все-таки виникла, але із запізненням аж у 1993 році, коли євроазійська влада мала силу вже придушити його при допомозі танків і схваленні ліберального Заходу. Спроба ж радянського інтернаціонал-СРСР-івського реваншу зазнала тоді краху і тому, що заздалегідь до цього російські євроазійці пішли завбачливо навіть на небажаний для них, але демократизаційно вимушений крок. Вони ініціювали 8 грудня 1991 року в білоруській Біловезькій Пущі зібрання керівників трьох республік, як засновників СРСР, де й оголосили про його саморозпуск, анонсувавши замість нього тимчасово-перехідний Союз незалежних держав (СНД), в форматі якого планували згодом з опорою на постімперську номенклатуру в республіках відіграти все назад. Тож публіцистично все це подавалося лише як вузько імпер-номенклатурна боротьба за владу між Горбачовим і Єльциним. Так Горбачов опинився президентом неіснуючої держави і склав ще тоді свої загальносоюзні повноваження.

Після чого вони спішно зайнялися зміцненням євразійського характеру державності РФ. Розпочали було відразу ж із конституційного перейменування «русских» в РФ у «росіян» (яких, до речі, українці давно саме так і називають), але це викликало слов’янофільське незадоволення у традиційно налаштованого населення РФ. Тож її нові правителі вирішили перетрусити ще й русько-слов’янофільські за ментальністю кадри силових органів державного управління РФ. А щоб заручитись більшою підтримкою своїх євразійських регіонів, їм на якийсь час дозволено було «брати суверенітету хто скільки зможе». А після виниклого після цього ще й постімперського «параду суверенітетів» республік почалося виштовхування їх Росією вже як обтяжливого фінансового тягаря з колишньої імперської рубльової зони.

Коли ж євроазійський характер державності РФ достатньо проявився, особливо оновленістю кадрового складу силових структур, а самоврядність її регіонів стала віддавати сепаратизмом, який ставав особливо резонансно небезпечним для імперськості РФ через спробу озброєного виходу з неї Чечні, марі-вогул Єльцин передав президентські повноваження іншому євразійцю угрофінському вепсу Путіну, який, після придушення Чечні та доукріплення євроазійцями найвищих структур державної влади і Московського патріархату Російської православної церкви, зайнявся притлумлюючою адміністративною реорганізацією самоврядності федеративно-етнічних одиниць, по-чингісханськи переформатувавши територію Росії просто на адміністративні округи.

За євразійською «сурковською суверенністю» згорталися демократія і свобода ЗМІ, заразом і з посиленням схвально сприйнятого населенням країни державного контролю за політичною та бізнесовою діяльністю олігархів. На фоні виниклого нафто-фінансового буму відбувалася мілітаризація країни, витрати російського бюджету на збройні сили і правоохоронні органи держави збільшились з 2,8 млрд.дол. у 2000 році до 36,5 млрд.дол в 2010 році . /Стивен Коткин «Усиление Владимира Путина…»- сайт журнала «Россия в глобальной политике» 20 марта 2015г»,

І тільки після всього цього навчена путчевим конфузом євроазійська номенклатура РФ насмілилась знову взятися за відродження через формат СНД євразійсько-імперського самодержавства. Належного спротиву цьому вже самоодержавленої постімперської номенклатури в колишніх радянських республіках не відчувалося, бо вона розраховувала отримати в СНД додатковий захист від своїх народів, обікрадених її нелегітимною приватизацією загальнонародних багатств. Отож проблемою для Московії при здійсненні ретроградного ординсько-імперського проекту залишалися передусім самі уже національно воскреслі народи колишнього імперського СРСР.

Ось так і український народ, отримавши внаслідок всіх цих подій свою суверенність без радикального відсторонення від влади колишньої місцевої постімперської держбюрократії, самотужки у вигляді галасливого паліативного Народного Руху України за перебудову розпочав власне свою боротьбу за реальне існування як нації. Після чого наш народ відразу ж сповна відчув всю загребущість і зрадливість своєї постімперської номенклатури та ворожість вже розперезаної євразійської спільноти, з якою він недавно перебував у імперському Союзі, та й те, наскільки небезпечнішою для всього світу стала термоядерна агресивність Росії після пост-«перебудованого» сугубо неоординського самоодержавлення її вже досить винародовлених етноспільнот.

При цьому особливу тривогу викликає і те, що транснаціонально глобалізований фінансово-капіталістичний політикум світу з позицій своєї домінуючої технологічної надпотуги не зовсім всерйоз поки що сприйняв архиретроградний феодально-територіальний глобально-експансистський реванш нинішньої уже аж ракетно-термоядерно озброєної Росіянської Орди, її зазіхання на нинішній певним чином усталений світопорядок, вважаючи їх неістотними локальними конфліктами, продовжуючи по інерції з колишньою перебудовною ейфорією сприймати Росію у відповідності з фукуямівським ліберально-переможним «кінцем світу». Хоч зростаючий ретро-реваншизм нинішніх московських імпер-правителів чітко підказує про вузьку поверховість такого підходу до приватизаційно-демократизаційних процесів в Радянському Союзі, що начебто лише які і викликали його розвал.

Не відчувається належне розуміння цивілізаційних перемін в державницькому характері Росії і в інформаційному просторі вже самостійної України, хоча та розпочала вже проти неї неоголошену загарбницьку війну. Хіба що задумався вже над тим, «Кто пришел на смену ГКЧП» /Блог електронної газети «Українська правда» за 20. VIII .2015р. 14:55/ журналіст Віталій Портников. Адже, щоб вистояти і захиститись від «гібридної» агресії такої вже євразійської Росії, нам сьогодні потрібна не вузько українська стратегія боротьби, як пропонують ура-патріоти, критикуючи європейсько-атлантичну компрадорську стратегію президента Порошенка, а й доповнення їх обох організацією «гібридного» русь-слов’янофільського опору ретро-імперському євроазійству в самій Росії.

Київська Русь середньовічна укро- слов’янська імперія

 

Окрім вищеназваного, нині для ідеологічного забезпечення нашого активного самостійного суверенного державного співіснування України з нинішньою уже «постперебудовною» євразійською Росіянією, нам, самим українцям, вкрай необхідно чіткіше уяснити всю суть і цивілізаційний характер суспільно-політичних процесів, які відбуваються в уже постперебудовній Росії, зробившии історичний екскурс в генезис виникнення і становлення цієї останньої феодально-територіальної імперії планети. Адже причина вже не російської, а росіянсько-імперської реституції виявляється набагато глибшою, а саме ще в прадавніх цивілізаційних відмінностях індоєвропейсько-слов’янських та євроазійсько-монголоїдних етноскладових цієї імперії. Вони виникли спершу в результаті колонізаторської православно-церковної християнізації та мовної слов’янізації угро-фінських племен північно-східної Європи ще середньовічною Києво-руською імперією, заснованої князем західнослов’янського племені укрів з літописним ім’ям Рюрик. «Літописним», тому що це не справжнє ім’я, а неточна транскрипція англо-саксонської назви його племінної приналежності, яка вимовлялася як «йукрик» (українець). Саме така назва племінної приналежності цього князя, а не ім’я і збереглася в усних народних сказаннях, яку десь через два століття після реальних подій і перетворили літописці, а затим й історики вже як в його ім’я. Адже, як писав у своєму знаменитому дослідженні «Слов’янські старожитності» П.Й.Шафарик: «Слов’яни часто від імен народних творили імена особисті» /Шафарик П.Й. «Славянские древности».Т.2,кн.2.М.,Университетская типография.1847г.С.133/ . Тож не спроста з глибини віків наша країна по-англійськи називається «ЙУкрейн». А в колишній місцині племені цього князя (тепер в Німеччині) протікає річка і досі з назвою Укра.

А що тільки таке перекручене ім’я залишилося в прадавніх офіційних історичних документах, то це тому, що в такий спосіб його ім’я та й етнічна приналежність замовчувалися православно-християнськими літописцями, бо укри чи, як називав їх відомий дослідник слов’янства П.Й.Шафарик, «украни» / Шафарик П.Й. «Славянские древности».Т.2,кн.2.М.,Университетская типография.1847г.С.170/ , були язичниками. Що династія їхніх царів є укрослов’янською, приховувалося у вигляді «норманської теорії» і в самій Московії, не без серйозного русьслов’янського спротиву,звичайно, цьому в особі геніального самородка академіка Михайла Ломоносова та куратора Російської Академії і наставника останнього українського гетьмана Кирила Разумовського фактичного сина Феофана Прокоповича Григорія Теплова. Бо притлумлювався цей факт саме англо-саксонською релігійною історіографєю, особливо німцями чи, як називають їх англічани, германцями, які об’єднавшись під католицьким прапором християнізації язичників, вели жорстоку боротьбу із сусідніми племенами венедських слов’ян по витісненню їх з південно-прибалтійських теренів. Внаслідок такого геноцидного пресингу деякі з цих племен (зокрема радимичі, в’ятичі) взагалі змушені були мігрувати аж на північно-східні русько-слов’янські землі, рідкозаселені після чумного мору та геноцидного нашестя аварів. Про останніх Нестор в своїй «Повести временных лет» записав, що всі вони теж «погибоша аки обри». Тобто, як уточнює слов’яянознавець Павло Шафарик, це зайшле з Азії жорстоке кочове плем’я десь у 559-561 роки теж вимерло тут «від морової язви» /Шафарик П.Й. «Славянские древности».Т.2,кн.1.М.,Университетская типография.1847г.С.95/ .

Під тиском прибалтійських англо-сакських племен з’явилося тоді ж поблизу Києва і венедське плем’я полян, яке отримало ще й другу назву «русь», бо змішалося з прийшлими в Придніпров’я задовго до цього з Балкан з елітно-обездержавленими вже Римською імперією слов’яноомовними прадавніми демографічно ослабленими вже тут (про що сказано вище) з антами-етрусками (з самоназвою “ rassena , rasna ”, до якої римляни додали свій префікс «ет-…», хоч у англосаксонському мовленні ця первісна самоназва їх і нині зберігається як “ russia ”, вимовляючись як «раша» ). Саме в результаті прадавньої протестної масової сецесії проти заниження, як вважалося ними, їхнього «високородного походження» до статусу плебсу вже патриціанського Риму (Адже, як писав древньоримський історик Тіт Лівій /59р.н.е.- 17р.н.е./ ще у ІІІ віці до н.е. римляни посилали своїх синів на навчання у етруські міста.) і з’явилася значна частина населення колишньої Етрурії лише зі своїми духовними провідниками гаруспиками (бо правляча еліта пішла в услужіння імперському Риму) в слов’янському «русло»-Придніпров’ї, залишивши на пізнішу заздрість Московії таку благородну історичну цивілізаційну пам’ять про себе як Русь. Через що Павло Шафарик ще і в 1837 році поруч з хорватським, сербським і білоруським назвав українське мовлення населення цього краю «русинським (малоруським)… наріччям» європейських слов’ян. /Шафарик П.Й. «Славянские древности».Т.2,кн.1.М.,Университетская типография.1847г.С.405/.

Адже це були племена потужної у VIII - V ст. до н.е. слов’яномовної балканської народності, зі своєю своєрідною греко-«глаголичною» писемною культурою (Відгомін якої відчутний ще у такій пізнішій дохристиянській досі цивілізаційно безпритульній літописній пам’ятці русько-слов’янської культури під назвою «Велесова книга»), але яка була так нагло притлумлена державним введенням на Русі візантійського християнства з його церковнослов’янською паліативною кириличною писемністю, яке, звичайно, певним чином посприяло опосередковано-окремішному (через уже занепадаючу візатійсько-християнську церковну культуру) входженню києворуської правлячої еліти у римсько-європейську цивілізованість, але й на століття притлумило самобутній етнічний розвиток самого русько-слов’янського населення і визначення ним свого місця в світовій культурі людства .

Ось притлумленням значення цієї потужної дохристиянської етнокультури древньої Ертрурії, яка була разом з давньогрецькою античністю цивілізаційною підосновою Риму, і цілеспрямовано займалися в Європі римсько-латинське католицтво, а на Русі – візантійське православ’я. ( див. Маяк И.Л. Племена и народности Италии. История Европы. 1т. М.:Наука.1988 ) Це підтверджується і свідомою «тупістю» європейських учених мужів (Реймон Блок) при розшифруванні майже десяти тисяч текстів етруських меморіальних пам’яток, амбітна латинська ментальність яких навіть не припускала, що вони можуть бути слов’яномовними. Саме тому тільки слов’яно-європейські дослідники ( Тадеуш Воланський ) прочитали їх як слов’яномовні тексти, написані з використанням букв давньогрецького алфавіту .

Частина цих (ет)-русів затрималася тоді при переселенні ще й на прикарпатських землях нинішньої України, нащадки яких і досі продовжують називати себе «русинами». Спекулюючи на такій політично виниклій їх анто-венедській єдинослов’янській двоназві як русів-українців, сусідні вже одержавлені народи періодично намагаються підгорнути якусь частину єдиного за своїм слов’янським етногенезом русь-українського народу під себе. Підтвердження чого є і книга угорця за походженням П.-Р. Магочі, для якого і досі русини є «Народ нізвідки». А ідеологи навіть нинішньої вже сугубо євразійської Росіянської імперії досі продовжують називати українців і росіян одним народом. Особливо зашкодила збереженню і цивілізаційному утвердженню такого прадавнього русь-українського слов’янського народу своїм по-євразійськи винародовлюючим єдиновірством і церковники Московського православного патріархату.

Отож, очолювана Олегом військова дружина західнослов’янських укрів, прибувши у 882 році з сином літописного Рюрика княжичем Ігорем в Київ, саме вже як в «мать городов руських», з новгород-словенської Прибалтики, підхопила вже було притлумлювану тут хозарами анто-русько-слов’янську державність, відродивши її вже як венедо-укро-слов’янську князівсько-династичну європейську державу Київська Русь.

Саме після утворення Київської Русі язичницьке венедо-західнослов’янське населення через католицько-германський іноетнічний тиск продовжувало компактно переселятись вже і під її прихист, особливо на древлянські землі. Тож відтоді зберігається на нинішній Коростенщині Житомирської області племінна топоніміка західних слов’ян, прибулих сюди ще під прихист княгині Ольги, в назвах сіл Радогоща, Велень, Жупанівка та ряду гідронімів.  Збереглося навіть в назві села Барди ім’я якогось роду німецького племені лонгобардів, яке, як язичницький союзник слов’ян в тодішньому спротиві християнському окатоличенню, теж змушене було мігрувати в ці краї. З протестом проти тодішнього середньовічного геноцидного окатоличення слов’ян у так названій Священній римській імперії звернулася було десь у 962 році до її германського короля Оттона І через тамтешніх слов’ян києворуська княгиня Ольга. На що тим був направлений у Київську Русь лише католицький проповідник, якого відразу ж зі скандалом русичі видворили із своєї країни.

Занепад Київської Русі і її слов’янофільське відродження

Загострило ж вищезгадані цивілізаційні відмінності між етноскладовими Києво-руської імперії геноцидне нашестя на неї в ХІІІ столітті винародовлююче елітно обезсилених, але знуртованих монгольським Чингісханом азійських кочових племен в Орду. Тоді після нашестя цих азійських степових кочівників живими, за словами історика М.І.Костомарова, «ледве чи залишилась десята частина колишнього населення» землеробів у власне слов’янській частині Київської Русі /Электронная библиотека «Руниверс»: Исторические монографии и исследования Николая Костомарова. Том двенадцатый. СПб. Издание Д.Е.Кожанчикова.. 1872г. С.68 / і «політична перевага Києва впала» /Костомаров М.І. „Дві руські народності”.Київ-Ляйпціг.1920р..С.5.Електронна бібліотека української літератури.2002р./ . І головною причиною такого трагічного занепаду Київської Русі став династичний сепаратизм її правлячої еліти, про що за століття до цього попереджав ще анонімний справді великоруський патріот автор так названого поетичного «Слова о полку Ігоревім». Адже відображена у героїчному билинно-дружинному епосі реальна загроза нашестя на слов’янську Русь азійських степових кочівників уже існувала і тоді.

І така антагоністична загостреність архетипних відмінностей відтоді не зникла, незважаючи на те, що десь через три століття від степових засух, голоду, чумного мору і теж племінних міжусобиць так звана Золота Орда кочівників знесилилась і розпалася. «Дика татаро-монгольська орда з її лютою жорстокістю, презирством до духовних цінностей і розподілом суспільства на рабів і вождів, - як написав ще видатний слов’янський антрополог і етнограф М.М.Міклуха-Маклай (1846-1888рр.), - принесла і закріпила на віки в Руській державі становище, за якого право думати отримали тільки ті із нижчестоячих, хто, думаючи, в мислях своїх вгадував бажання вождя». / в кн.Р.И.Хасбулатов «Великая Российская трагедия».М.:Яуза.2016. О власти.С.12 /

Отож з таким привнесеним азійським характером політичної спадщини і почала знову відроджуватись колишня києво-руська державність спочатку на власне землеробсько-слов’янській її території у вигляді рихлого, але незалежного Великого князівства Литовського. А потім і в колись києворуському колоніальному угро-фінському «Заліссі» почало поступово виокремлювитися з улусності Орди, заразом вже по-московитськи колонізуючи її різноетнічну азійську постспадщину, православно-християнське євразійське Московське царство.

 Згодом це царство, з конфедеративним входженням до нього як Козацької республіки у 1654 році (після народно-визвольної війни її під проводом гетьмана Богдана Хмельницького із польсько-шляхетською Річчю Посполитою) ще й православно-слов’янської України, назвалося імперією з уже відчутнішими таким чином в ній слов’янофільськими пріоритетами. Під впливом яких царедворці Московії для свого імперського возвеличення, проголосили себе єдиними спадкоємцями церковно-православної Київської Русі, переназвавши свою державу Росією, її ж вже мовно-православно ослов’янене угро-фінське населення московитів (або по-українськи: москалів) - спочатку «рус(Ь)кими», потім аж «великоросами», а власне слов’ян на території прадавньої (ет)Русі - лише «малоросами».

З відразою до такого названства останні, згадавши, що вони є нащадками креативних творців індоєвропейського слов’янського етносу укран та й про державотворчу роль князівської династії укрів, за духовним благословенням чиїх богів у храмі Аркони на острові Руян в Балтійському морі і за військовою підтримкою звертався колись навіть хреститель Київської Русі князь Володимир Великий, назвали країну свого проживання Україною, а себе українцями, про що повсюдно заспівали в своїх патріотичних кобзарських думах і ліричних піснях.

І тоді в начебто офіційній ідентифікаційній порожнечі по-малоросійськи обездержавленої України вибухнула архетипна укро-козацька підсвідомна пеласго-(ет)руська дійсність її народу рідномовною травестійною «Енеїдою» І.П.Котляревського. Анонімною «Історією Русів» та творчістю Г.Ф.Квітки-Основ’яненка пробудилася етнічна совість і у нащадків самозрадженої козацької старшини. А коли письменницька доля геніального українця М.В.Гоголя показала, як імперськість православної церкви перешкоджає очищенню українських душ від малоросійства, тоді всією своєю інвективною поетичною творчістю Т.Г.Шевченко вже секуляризаційно проголосив, що така імперська «Церков-домовина розвалиться… і з-під неї Встане Україна». /Шевченко Т.Г.Повне зібрання творів в 12-ти томах.Т.І.Київ.»Наукова думка». 1989.С.233/ І за ним вже літературно не церковнослов’янською, а українською мовою заговорив весь народ разом з підєвропейською Україною в творчості І.Я.Франка. Так сформувалася самодостатня всеукраїнська ідентичність народу, адже ідентичність – це культура. Хоча все ще через малоросійськість правлячої політичної і церковної еліти України, ми і досі ще не позбулася притлумлюючої імперськості православного Московського патріархату

Трудне становлення української нації

Відтоді і розпочалася всеактивніша перманентна національно-визвольна боротьба українців з Російською імперією, яка завершилася начебто остаточно аж 1 грудня 1991 року референдумним проголошенням свого самоодержавлення. Але виявилося, що цього було недостатньо. Адже місцева постімперська бюрократія, перелицювавшись в демократів і псевдопатріотів, так і залишилася при владі, продовжуючи по-старому керувати Україною як лише малоросійським осколком імперії. Замість економічного розвитку і зміцнення державності, соціальної справедливості та відродження української духовності народу вона почала грабувати його національні багатства, переховуючи капітали за кордоном. Виникла компрадорськи-олігархократична квазідержавність. Це виклик ало бурхливі соціально-національні протести.

За такої ще неусталеності власне української державності московським правителям вдалося, хоч і з другої спроби, пропхати при допомозі постімперської номенклатури (та й по суті з подачі колишніх президентів Кучми і Ющенка, ще й на гроші олігарха Ахметова) в президенти свого ставленика Януковича. Який одразу ж зайнявся узурпацією влади та нещадним самозбагаченням, потураючи своїм московським покровителям в зруйнуванні оборонної і правоохоронної системи Української держави, її економічної незалежності, затягуванню її знову в тепер уже Росіянську імперію.

 Все це і викликало в кінці 2013 року вже потужне загальнонародне повстання. Злякавшись гніву якого, «корумпована маріонетка Путіна», як точно назвав Януковича президент США Барак Обама /Барак Обама,сайт«Українська правда»,10.Х.2015, 00:31/, втекла із своїми владними поплічниками до євразійської Московії. Після чого Росія, скориставшись з тимчасово виниклої урядової дезорганізації, порушивши і нею ж підписаний міжнародний Будапештський меморандум ядерно озброєних держав, яким гарантувалася територіальна цілісність української держави за відмову її від ядерної зброї, напала на Україну, окупувавши деякі її території. Виникла так звана гібридна війна Росії проти України з використанням потужної зброї масового ураження, з участю в ній постімперської номенклатури та залученням місцевих колаборантів.

На збройну вітчизняну війну з росіянськими імпер-агресорами сьогодні мобілізується весь український народ, який сприйняв своє національне самоодержавлення всерйоз і надовго, пам’ятаючи в яких підневільних колоніальних умовах він кілька століть існував в цій імперії, про військову окупацію нею Української народної республіки з наступним винищення української національної еліти, організацію геноцидного голодомору українців та насильницьку колгоспну колективізацію у 1933 році, жорстоке збройне придушення післявоєнної національно-визвольної боротьби в Західній Україні, системне зросійщення українців. Сьогодні українці остаточно відмовилися від участі в імперській грі Московської олігархії, усвідомивши, що їх використовували не для суспільно-політичної організації великої русько-слов’янської інтернаціональної країни, а, як сказав видатний українець світу московський театральний режисер Роман Виктюк, лише для зведення «найбільшої тюрми світу». А відтак на такий вже власненаціональний спротив українців, за закликом президента РФ Бориса Єльцина до російського чиновництва «розпочинати кожний робочий день з думкою про Україну», посилився навпаки і антиукраїнський спершу економічний і політичний пресинг Росії, а тепер і військовий окупаційний напад, часто за підтримки і участі в ньому значної частини ще постімперської української владної номенклатури.

В такій постімперській неусталеній ситуації й досі перебуває наша країна. Адже тільки через два роки 26 березня 2016 року Служба безпеки України нарешті опублікувала на своєму сайті 1391 прізвище одних лише штатних працівників СБУ, які, зрадивши присязі, відкрито перейшли на бік російського агресора. Отож кардинальних внутріукраїнських перемін після повстання 2013 року не відбулося. (Адже це було лише повстання, а не національно-відрожувальна революція, яка ще зріє . Є сподівання, що після майданного краху владної постімперської малоросійщини вже нинішня атлантично-європейсько-компрадорська, а тому теж ще не зовсім українська правляча еліта усвідомить все це і забезпечить еволюційний хід такої революції) ). Правда, поки що чергова каста владної української бюрократії й олігархів діють тепер з лише більшою оглядкою на народ та демократичні державнополітичні сили світу. Тож на такий занадто затяжний процес свого начебто демократично-толерантного відродження і утвердження , як сказано вже давно у народі, одна рада: « Більше шануймося, руси-українці, бо ми того варті , як слов’яни!».

Налаштовуймося на затяжне співіснування з таким агресивним євроазійським сусідом. Адже проблема не в одіозності одного Путіна, а в уже азійському характері державності РФ, яка є вираженням результатів євразійського тисячолітнього винародовлення різноетнічних демографічних спільнот Росії, втягнутих в цей процес ще на племінному рівні. Тому-то і було сприйнято як цивілізаційне тут більш-менш спокійно їхнє російсько-імперське мовне ослов’янення. В ході «перебудови» з розпадом СРСР русько-слов’янофільський етап розвитку цієї імперії вичерпав себе і почалося на базі залишкового слов’яномовного скрепу її народонаселення формування знову, але після провалу витворення всеімперського «советского народа» вже не слов’янофільської нації «русских», а євразійської нації «росіян».

Саме тому і затіяли нинішні Московські правителі окупацію українського Криму та гібридну війну у східних областях України, щоб притлумити власне таким чином і внутріросійське слов’янофільство. Саме поспішне форсування ними цієї неоімперської євразійсько-монголоїдної «Стратегії» вже на початковому етапі вилилася в глобально загрозливу поведінку цієї ретро-держави у відповідності зі своєю історично-атавістичною номадичною природою, як термоядерної Орди винародовлених.

Тож дуже не хочеться, щоб Україна була причетна чи втягнута лише як об’єкт в таке цілком неодмінно трагічне падіння цієї уже аж термоядерної імперії. Адже нинішній по-путінськи короткозорий московський політикум не відчуває всієї небезпеки біфуркаційного повороту країни, в результаті якого Росія замарширувала з імперською гординею попереду свого падіння в безвість. Через що не спроста десь на все це антислов’яно-українське бездумство нинішнього Кремля звиклі до конспірологічного мислення навіть колишні генерали Головного розвідувального управління ще СРСР заволали сьогодні, що Путін – американський шпигун.

Отож і нам, українцям, тим часом необхідно теж пришвидчено всенародно усвідомлено вибудовувати навіки потужну структурованість українського громадянського суспільства, відтак і його державу, а не навпаки. Ми, українці, спромоглися вистояти і зберегтися як народ за трьохсотлітньої обездержавленості, тож зможемо вибудувати і свою власне українську оберегову державність. Борімося – і станемо нарешті не колишньою імпер-малоросійською, не нинішньою по-олагархічно-компрадорськи лише абстрактною політично-громадянською, а й пріоритетно українською нацією!

4 квітня 2017р

Леонід Климчук, почесний голова Коростенської організації

ВУТ «Просвіта» Житомирської області

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...