Микита Шаповал про національне відродження та державність

03.04.2017 | 19:52  
переглядів: 186

В іншій статті він гостро полемізує з М. Горьким, котрий в "Украинской Жизни" (1912, № 9) висловив від імені російської інтелігенції концепцію російської державності, яка ґрунтувалася на догмі "триєдиного" руського народу, що передбачала його політичне й культурне "єдинство". Така постановка питання, на думку М. Шаповала, не припускала існування української національної культури. Звертаючись до демократичної російської інтелігенції, М. Шаповал писав, що "ми утворюємо українську національну культуру", а "трієдина суть - це колода на шляху нашого поступу", і закликав: "Прийдіть і своїми руками виполіть бур'ян, засіяний на наших степах трієдиною сіялкою, признайте у нас "возможности" і не шкодьте зростові національної української культури і ми заключимо з вами вічний мир і згоду для праці на вселюдську культуру і планетарну єдність".

Микита Юхимович Шаповал (1882-1932) - поет і публіцист, громадсько-політичний діяч і вчений - залишив-велику творчу спадщину, яка до останніх років була невідома широкій громадськості в Україні. Не оцінені ще належним чином і його зусилля, спрямовані на становлення й розвиток української соціо­логії, як організатора й директора Українського соціологічного інституту в Празі (Український інститут громадознавства), де він водночас завідував відділами соціології та політики, як автора низки праць з соціології1.

У цій статті не ставиться мета дати наукову оцінку всій соціологічній спад­щині М. Шаповала - це належить зробити вченим-соціологам. Своє завдання автор убачає в тому, щоб хоча б стисло ознайомити читачів з його діяльністю І поглядами на національне відродження та українську державність.

Народився Микита Шаповал 26 травня (8 червня) 1882 року в селі Сріблянка Бахмутського повіту на Катеринославщині в селянській сім'ї. По­чаткову освіту здобув у народній школі тав Комишуватській двокласній школі Бахмутського повіту. 1890 року закінчив Ново-Глухівську лісову школу в Куп'янському повіті на Харківщині, одержавши звання лісовода, працював на урядовій лісовій службі на Полтавщині та Харківщині.

1903 року М. Шаповал витримав конкурсні іспити в Чугуївське юнкерсь­ке училище, яке й закінчив 1906 року в чині підпоручника. Пізніше продовжу­вав освіту в Харківському університеті (1907-І908 рр.) та в Київському ко­мерційному інституті (1917 р.), але обох вузів не закінчив. Як він писав у автобіографії, "в першому випадку через брак коштів, а в другім - через призив до війська і виконання громадських обов'язків під час революції та будів­ництва української державності"2.

Вже замолоду М. Шаповал задумувався над долею свого народу, над шляхами розвитку суспільства. Відповіді на ці питання намагався знайти у вивченні економічних та соціальних наук, захопився соціалістичною ідеєю, яку розумів як науку про повне й усебічне визволення. Не приймаючи марксистсь­кої інтерпретації соціалізму, М. Шаповал намагався обґрунтувати український народницький соціалізм з урахуванням конкретних історичних обставин су­часного та минулого свого народу3.

Революційна хвиля 1905-1907 років захопила й М. Шаповала. За органі­зацію гуртка та пропаганду серед солдатів під час військової служби він був заарештований і вісім місяців протриманий у Варшавській цитаделі. Судом був виправданий за відсутністю доказів, але з війська звільнений через "політичну неблагонадійність".

1908 року М. Шаповал прибув до Києва, де до 1910 року займався літера­турною працею: писав вірші, статті, які друкував у різних виданнях; підпису­вався переважно псевдонімами: М. Сріблянський, М. Бутенко та іншими. Разом з П. Богацьким 3909 року почав видавати журнал "Українська Хата". Від 1911 по 1917 рік працював лісничим у маєтках М. І. Тєрещенка, займаю­чись водночас і літературно-публіцистичною діяльністю, працюючи над кни­гами за головним фахом ("Про ліс", "Лісова справа на Україні"). Побачили світ збірки його поезій: "Сни віри" (1908 р.), "Самотність" (1910 р.), "Лісові ритми" (1917 р.), а також нариси "Жертви громадської байдужості", "Шев­ченко і самостійність України" (1917 р.).

Однією з провідних тем публіцистики М. Шаповала цього періоду були його роздуми про шляхи розвитку української культури, її незалежність від культури російської. Він писав: "Перед нами яскраво стоїть глибока проблема культури: чи йти старим шляхом українофільщини, чи залишити традиції ху­торського світогляду і варварства та шукати культурного самоозначення? Так, шукати культурного самоозначення, бо це значить визволятись від залеж­ності од чужої культури, маючи підстави і поживу у власній сфері мислення і світовідчування. Тільки така сфера і дає нам право емансіпуватися від сусід, а у їх однімає змогу накидати нам "вищу" культуру"4.

В іншій статті він гостро полемізує з М. Горьким, котрий в "Украинской Жизни" (1912, № 9) висловив від імені російської інтелігенції концепцію ро­сійської державності, яка ґрунтувалася на догмі "триєдиного" руського народу, що передбачала його політичне й культурне "єдинство". Така постановка пи­тання, на думку М. Шаповала, не припускала існування української національної культури. Звертаючись до демократичної російської інтелігенції, М. Шаповал писав, що "ми утворюємо українську національну культуру"5, а "трієдина суть - це колода на шляху нашого поступу"6, і закликав: "Прийдіть і своїми руками виполіть бур'ян, засіяний на наших степах трієдиною сіялкою, при­знайте у нас "возможности" і не шкодьте зростові національної української культури і ми заключимо з вами вічний мир і згоду для праці на вселюдську культуру і планетарну єдність"7.

Микита Шаповал належав до плеяди демократично настроєної, національ­но свідомої української інтелігенції, яка після Лютневою революції 1917 року активно заходилася втілювати в життя ідею національного відродження, ство­рюючи різноманітні громадські організації - і політичні, і просвітницькі, нала­годжуючи видавничу справу українською мовою тощо. Вже перебуваючи на еміграції, він так згадував ті дні: "Організація військових, учительських, куль­турних, економічно-кооперативних, селянських і робітничих мас проходила як поетичний, казковий "Зелений шум" по степах і лісах України, потрясаючи "єдиним всеросійським революційним фронтом", цебто "єдиністю і неподіль­ністю Росії"8.

М. Шаповал активно приєднується до політичної боротьби, виступає од­ним з організаторів Української партії соціалістів-революціонерів, обирається до Української Центральної Ради та її Комітету (Малої Ради), а від 2 грудня 1917 року по 16 січня 1918 року виконує обов'язки Генерального Секретаря, а згодом міністра пошт та телеграфів у кабінеті В. Винниченка. Водночас він виконував чимало інших обов'язків: члена і товариша голови Київської по­вітової земської управи і Київського повітового комісара Тимчасового уряду (від 28 березня по 1 жовтня), а згодом - директора лісотехнічного економіч­ного відділу Лісового департаменту і голови Краєвого українського лісового комітету. Про політичну активність та громадський авторитет Шаповала свідчить і те, що він був членом Демократичної наради в Петрограді і членом Передпарламенту, був обраний делегатом до Всеросійських і Українських Установчих зборів, мав звання члена-співробітника Українського Наукового Товариства у Києві9.

М. Шаповал був одним з найрадикальнїших і найпослідовніших борців за автономію України. Виступаючи на Київському губернському українському з'їзді (17-18 червня І917 року), він говорив, що, спаливши стару царську хату і розволікши її сволоки, треба тепер подумати про побудову нової хати, про те, як завести новий ладу краї. "Народ український повинен сам бути господа­рем свого краю і сам розпоряджатися тими грішми, які він збирає. Ми хочемо розпоряджатися самі своєю землею і тими багатствами, які є під землею. Це зветься автономія. Ми сказали, що цієї автономії хочемо, і від свого слова не відступимося"10. Автономну Україну він бачив у федерації вільних народів Росії, хоч автономію, як видно, розумів досить широко. Він рішуче виступив проти Інструкції Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові Центральної Ради, яка обмежувала автономію України. На його доповідь з цього приводу збори Київської губернської української Ради 9 серпня 1917 року ухвалили резолюцію протесту проти цієї Інструкції і висловилися на підтримку Цент­ральної Ради та її Секретаріату" в боротьбі за проведення широкої автономії України"11.

Після приходу до влади в Петрограді більшовиків погляди на українську державність М. Шаповала, як і інших лідерів Центральної Ради, відбилися в третьому Універсалі, яким проголошувалася Українська Народна Республі­ка, "не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її"12.

Лідери Української Народної Республіки не вважали більшовицький уряд у Петрограді законним і сподівалися на те, що найближчим часом його вдасться замінити "однорідним соціалістичним урядом", який спиратиметься на всі реальні сили демократії — від більшовиків до народних соціалістів. Цей цент­ральний уряд, на їхню думку, повинен був утворитися з посланців від вільних республік, які постануть на терені колишньої Російської імперії й добровільно об'єднаються у федерацію. З такою пропозицією Генеральний Секретаріат звер­нувся до всіх органів, які були створені на той час в інших регіонах колишньої імперії: до Ради Народних Комісарів, до уряду Південно-Східного Союзу ко­заків, горців і народів вільних степів, до автономного Сибіру, Кавказу, Криму, Башкири, Молдавії та інших. Платформою для порозуміння Секретаріат про­понував два гасла: демократичний мир та своєчасне скликання Всеросійсь­ких Установчих зборів. Але майже ніхто на ці пропозиції не відгукнувся13.

Коли стало зрозумілим, що сподівання на утворення федерації вільних демократичних республік на чолі з однорідним соціалістичним урядом найб­лижчим часом зреалізовані не будуть, а Раднарком Росії пригрозив Цент­ральній Раді війною й підтримав створений у Харкові паралельний уряд-Народний Секретаріат, М. Шаповал був першим серед керівників Централь­ної Ради, хто виступив за розрив із Раднаркомом. На засіданні Генерального Секретаріату 15 грудня 1917 року він повідомив, що в Харкові більшовики їздять на автомобілях з плакатами "Смерть украинцам!" і заявив: "Треба розірвати цілком з Совітом Народних Комісарів І розпочати рішучу боротьбу з більшовиками"14. А 20 грудня він підтримав В. Винниченка, котрий розцінив ситуацію у Росії так, що "ми стоїмо перед необхідністю проголосити неза­лежність України"15.

М. Шаповал вважав, буцімто неоформлений стан України давав підстави Раднаркому виявляти централістичну орієнтацію, переконував, що тільки по проголошенні незалежності можна буде встановити справжні федеративні зв'язки, що самостійна Україна стане суб'єктом міжнародного права, а це полегшить їй позицію на мирній конференції16. Він був співавтором четверто­го Універсалу, яким Центральна Рада 9 (22) січня 1918 року проголошувала: "Однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого неза­лежною, вільною, суверенною державою українського народу"17.

Особливо рішучу позицію щодо відокремлення України від Росії зайняв М. Шаповал під враженням від наруги, вчиненої більшовицькими загонами в Києві в січні 1918 року. Про свої настрої того часу він пізніше писав: "Ми, вороги війни, тепер кажемо: війна за визволення України, за право отих сірих робочих людей жити по своїй волі на своїй землі! Не лише Республіка наша мусить бути самостійною, але самостійною мусить бути і наша соціаль­на революція"'18 .

М. Шаповал був рішуче проти орієнтації на зовнішні сили в державотвор­чому процесі, засуджував закликання німців в Україну, був проти гетьмансь­кої держави, підкреслюючи, що 29 квітня 1918 року "впала державність ук­раїнська як з'явище українсько-національне, а натомість з'явилась державність України як з'явище територіальне, позбавлене українського національного змісту, без огляду на бутафорсько-український вигляд, що мав московський гетьманат на Україні"19.

Як один з активних організаторів повстання проти гетьмана П. Скоро­падського, М. Шаповал поділяв засади програмної декларації, з якою Дирек­торія виступила 26 грудня 1918 року, проголосивши, що влада в Українській Народній Республіці повинна належати лише класам працюючим - робітницт­ву й селянству, а класи не трудові, експлуататорські позбавлялися права голо­су в порядкуванні державою. Директорія мала намір передати свої права й повноваження лише трудовому народові самостійної Української Народної Республіки20.

Будучи за часів Директорії міністром земельних справ у складі уряду В. Чехівського (грудень 1918 року-лютий 1919 року), М. Шаповал розробив закони про ліс і про землю, оголошені відповідно 7 і 8 січня 1919 року. Вони були схвалені Директорією й затверджені Трудовим Конгресом України. Згідно з цими законами, в українській державі передбачалося скасувати приватну власність на всі землі й ліси без викупу, непорушною залишалась тільки тру­дова селянська власність не вище 15 десятин (16,5 гектарів). Закон визнавав приватно-індивідуальне користування землею, але відкривав простір і для добровільної колективізації21.

Згодом своє ставлення до тогочасного революційного процесу в Україні М. Шаповал сформулював так: "Революцію ми розуміли і проводили, як соціальну, але ми одкидали методи більшовицькі. Ми були проти терору і на­сильств. Ми були за рівноправство трудових людей, не висуваючи "диктату­ри" якоїсь однієї трудової групи"22.

Рішення Трудового Конгресу 22 січня 1919 року про злуку західних і східних українських земель в одній Соборній Українській Народній Республіці він оці­нював як велику подію, що мала морально-політичне значення, але водночас відзначав, що "ця злука була більш теоретично-юридичною, ніж фактичною, бо галицький Державний Секретаріат уперто стояв на тім, що лише на спільних Всеукраїнських Установчих Зборах буде остаточно установлено закон про форму включення західних земель в одну державну систему і організацію єдиної влади, а до того Західна область УНР мусила б бути цілком незалеж­ною в своїм існуванні"23. Шаповал уважав, що те двовладдя, яке "злукою" було фактично проголошено на одній української землі, принесло "необчислимі нещастя для українського народу"24.

М. Шаповал розумів значення міцної армії для захисту української дер­жави. Коли під тиском більшовицьких військ Директорія відступила на По­ділля й уряд В. Чехівського подав у відставку, він, уже перебуваючи у Вінниці (лютий 1919 року), подав українській владі проект організації земельної (се­лянської) армії. Вона мала базуватися на таких принципах: армія організуєть­ся територіально (по селах, волостях, повітах), старшинство формується з представників українських партій, селянської спілки, вчительства і з дрібних селян-козаків. Російське старшинство, яке, за словами М. Шаповала, пасив­но волоклося за українською владою і чекало Антанти І добровольців з Одеси і яке "саботувало, губило всю українську справу", повинно бути розпущене25. Цей проект, за свідченням його автора, був прихильно зустрінутий, але в жит­тя не проведений, бо керівництво Директорії взяло орієнтацію на Антанту, що згубно вплинуло на подальшу долю Директорії 26.

Мабуть, через принципові розходження з керівництвом Директорії М. Ша­повал 2 січня 1919 року написав заяву голові Ради Міністрів Української На­родної Республіки з проханням увільнити від обов'язків міністра земельних справ "з огляду на недугу"27. У лютому одержує дипломатичний паспорт, в якому зазначалося, що урядом Української Народної Республіки він прикомандирований до Швейцарської ліги28. Документи свідчать, що якийсь час М. Шаповал був атташе дипломатичної місії Української Народної Респуб­ліки в Швейцарії, секретарем її в Угорщині, звідки в жовтні 1919 року був відряджений у справах місії до Праги як Радник Директорії з культурно-просвітницьких справ за кордоном. Йому доручалося вести культурно-просвітницьку роботу серед військовополонених та біженців і всіх українських громадян, які перебували на території Чехо-Словацької Республіки" 29.

Поразка Директорії і утвердження в Україні влади більшовиків унеможли­вили повернення М. Шаповала на рідну землю. Він залишився в Празі, був тут головою головного політичного комітету закордонної організації Української партії соціалістів-революціонерів, заснував Український Громадський Комітеті в 1921-1925 роках був його головою. Ця благодійницька організація за допомоги уряду Чехо-Словаччини організувала Українську господарську академію в містечку Подєбрадах поблизу Праги (1922 р.) та Український високий педагогічний інсти­тут їм. М. Драгоманова в Празі (1923 р.) - Шаповал був також організатором Всеукраїнського Робітничого Союзу в Чехо-Словаччині, одним з організаторів і членом надзірної ради Українського громадського видавничого фонду в Празі, видавцем і редактором журналу "Нова Україна" (1922-1928 рр.)30-

1924 року М. Шаповал реалізує свою заповітну мрію-засновує Українсь­кий соціологічний інституту Празі. Співробітниками інституту працювали професори С. Шелухін, О. Ейхельман, Л. Білецький, С. Русова та інші. За участю М. Шаповала в 1925-1927 роках виходили збірники Українського соціологічного інституту "Суспільство". Під грифом Українського соціологіч­ного інституту (Українського інституту громадознавства) вийшла низка нау­кових праць М. Шаповала, згаданих вище. На підставі доповідей професорів Українського вільного університету в Чехо-Словаччині С. Шелухіна та Л. Білецького 15 березня 1929 року М. Ю. Шаповалу надано ступінь доктора соціо­логії "за заслуги перед українською культурою на полі органі­зації українських високих шкіл, культурно-освітніх установ та за наукові праці в царині соціології"31.

А 10 грудня того ж року Наукова Рада Українського соціологічного інституту надала М. Шаповалу звання професора по кафедрі теоретичної соціології"32. Вітаючи М. Шаповала з цього приводу, громада ук­раїнців Кубані в Празі відзначала: "Ви перший з українців Доктор Соціології. І ми певні, що Вашими стараннями буде прищеплено знання цієї модерної науки кожному українцеві, і лише соціологічно освічений український нарід збудує Незалежну Соборну Україну"33.

М. Шаповал двічі виїжджав до Америки та Канади на запрошення і за допомоги українських робітників, котрі там проживали. Він читав лекції про українську революцію, закликав робітників підтримати боротьбу за визво­лення України. За матеріальної підтримки тих самих робітників за участю М. Шаповала був започаткований Український робітничий університет (1927 р.) з метою популяризації знань у широких масах методом позашкільної освіти, шляхом листування34.

М. Шаповал уболівав за поширення знань про суспільство, оскільки був упевнений, що "доки мільйони українців не знатимуть, що таке держава, партія, нація, клас, професійна спілка — взагалі - що таке суспільство, його структу­ра, його рушійні сили і закони розвитку, доти ми з мертвої точки не зійдемо, поважних кроків вперед не зробимо"35. Він мав надію на те, що найближчим часом "соціологія буде визнана за найнеобхіднішу науку, обов'язкову для кож­ної грамотної людини, як аритметика або граматика"36.

М. Шаповал дійшов висновку, що соціальний експерименту Росії призвів до результатів, протилежних бажаним, що марксистське суспільствознавство як наука і збудована на ньому соціальна практика марксистів збанкрутували. "Неуспіх революції, веденої марксистами і ніби по рецептах Маркса, очевид­ний, - писав він. - Люди почали революцію "по правилах", вели її горяче, щиро, диктатуру пролетаріату запровадили безкомпромісово і говорили: буде визво­лення праці, буде буйний розцвіт промисловості, буде розцвіт культури, буде знищення мілітаризму, імперіалізму, буде самовизначення націй і т. д., а в дійсності прийшли до повної протилежності!.. Це дійсно якась химерна "наука", що все "передбачила" так непохитно-науково, а при спробі сталося все навпаки і безмірно гірше, ніж в капіталізмі"37.

На його думку, треба було творити нову теорію і нову методологію бо­ротьби на ґрунті глибокого вивчення соціології. "Відповідь про реальну про­граму визволення нам дасть або соціологія, або... ніхто й ніщо", - вважав він. "Для визволення потрібно науки про визволення"38. Усвідомлення цього й при­вело Шаповала до думки про необхідність створити спеціальний Інститут гро­мадознавства. де б зосередилися вивчення й популяризація всіх найважливіших суспільних наук у соціологічному аспекті.

Одним з головних напрямів діяльності М. Шаповала за кордоном було осмислення причин поразки тих сил, які боролися за незалежну українську державу, політичної ситуації в Україні під владою більшовиків, намагання виз­начити шляхи подальшої боротьби. Він пише низку праць з питань української революції та критики більшовицького режиму. Вже у першій половині 1920-х років вийшли в світ його праці "Від III Інтернаціоналу до III Риму ("Смєна вєх")" (під псевдонімом М. Сріблянський, Прага; Берлін, 1923), "Шлях визво­лення" (Прага, 1924), "Стара і нова Україна" (Нью-Йорк, 1925), "Хто керує Україною?" (Прага, 1925), "Завдання української еміграції" (Прага, 1925) та інші. 1926 року в Празі виходить друком гостро полемічна праця "Більшовизм і Україна". А 1927 року, після виступів з лекціями перед українськими робіт­никами в США, їх матеріали були оприлюднені в Празі брошурою "Засади української визвольної програми", що стала складовою книги "Велика рево­люція і українська визвольна програма (Виклади в Америці)" (Прага, 1927).

Аналізуючи причини падіння української національної держави, Шаповал указував на відсутність чіткої соціальної програми у Центральної Ради, хи­тання й нерішучість у проведенні "соціальної революції"". Він відзначав: "Доки українство йшло з знайомою, вимученою роками програмою, воно було ба­дьорим і революційним, воно давало зміст народному життю, але ставши на верховинах політичної влади, воно не мало соціальної програми, стало бідне соціальним змістом, і так недавно зентузіазмовані маси пішли за ло­зунгами миру, землі, за більшовиками. Більшовиків-українців як політичної думки і сили не було, тому маси пішли за російськими більшовиками, за революцією.

І тоді впала та висока, показна, нашвидку наметана будівля, під якою наш народ не міг знайти захисту від соціальної негоди, визиску своєї праці.

"Соціальна буря зруйнувала слабу Ейфелеву башту скороспілого будівництва"39.

Затримка у розв’язанні соціальних проблем була, на думку М. Шаповала, однією з причин поразки й Директорії, яка, "оповістивши соціальну револю­цію, не зробила відповідних кроків, щоб селянство і робітництво прийшло до влади"40, а згодом військові провідники взяли курс на "недовір'я до мас"41. Це відштовхнуло широкі маси від влади, і, позбавлена народної підтримки, вона не змогла протистояти дрібній буржуазії, яка "скерувала все в бік орієн­тації на Антанту"42. "Вся трудова революційна маса була гірко вражена, - підкреслював він. - Довір'я, яким народ обдарував українську революційну владу, було похитнуте і незабаром розбите. Антанта була в Одесі і разом з денікінцями люто, образливо потріпувала і топтала все, що є найсвятішого для українства. Тоді український народ вдруге покинув свою владу і пішов за тими, хто обіцяв йому чесну революцію. І на цей раз був російський більшо­визм тією революційною принадою, на яку пішов зраджений український на­род, що ледве позбувся німців, приніс колосальні жертви в боротьбі проти їх і мусив за те... приняти Антанту"43.

У праці "Новітнє яничарство", написаній у Празі 1922 року, М. Шаповал аналізує ще й таку причину поразки національної держави, як недостатня сконсолідованість української нації, яка, на його думку, складалася з трьох кате­горій: темної маси, нечисленної інтелігенції і величезного свідомого яничар­ства. "Коли нація має такий колосальний потенціал зрадництва і такий малий потенціал солідарності, то іншого результату, як погром своєї волі, вона не осягне в цім злім, егоїстичнім світі розбою і насильства"44, — писав він.

З недостатнім рівнем національної свідомості українців М. Шаповал по­в'язував і відсутність міцного власного війська, яке могло б захистити ук­раїнську державу. Він звертав увагу на той факт, що "українізовані" війська чисельністю понад мільйон, які були репрезентовані на ІІІ Всеукраїнському військовому з'їзді, стихійно демобілізувалися під впливом більшовицької агі­тації, Україна втратила свою армію впродовж двох місяців. "Чи українська маса, як язикова група, почувала потребу своєї національної державності?" - ставить питання аналітик і відповідає на нього так: "Факти говорять, що ні. Українська маса жила тоді духом російської революції: при боротьбі Цент­ральної Ради з московсько-більшовицьким наступом українські полки оповісти­ли "нейтралітет", а деякі виступили активно проти української влади! Це і є покажчиком тодішнього стану національної свідомості селянсько-робітничих мас"45.

Відсутність міцної національної армії, на думку М. Шаповала, була од­нією з причин поразки й Директорії. "Українська революція була національ­ною, а військо її... не національне"46. Українська молода революційна армія була слабкою організаційно та ідеологічно. Цю слабкість М. Шаповал убачав у тому, що далеко не все старшинство думало про соціальну революцію, хоча козаки-селяни й робітники були настроєні революційно. Петлюра набрав у штаби багато "спеціалістів", котрі думали по-старому й "хоч боролись за Україну, але за буржуазну. Молодше і соціалістичне старшинство було за революцію, але впливу на провід не мало"47, Українська армія в цей час хибувала на мітинговість, реакційну політику деяких штабів, що виявилося у розгоні селянських з'їздів, розпусканні робітничих професійних спілок, у насильствах над єврея­ми. Все це дало великий агітаційний матеріал більшовикам та їхнім прибічни­кам в Україні48.

М. Шаповал указує й на причини суб'єктивного ґатунку; відхід від влади або пасивність революційних провідників (М. Грушевського, В. Винниченка та інших) сприяли тому, що представництво української революції перейшло до опортуністів або хоча й чесних людей, та пересічних, малоздібних, без­ініціативних. "Найвизначнішою фігурою весною 1919 р., - пише він, - став уже Петлюра, який по своїх здібностях і темпераменту на провідника рево­люції не надавався"49.

Однією з головних причин того, чому не втрималась українська націо­нальна держава, М. Шаповал уважав соціальну структуру населення Украї­ни. На цей чинник він звернув увагу вже у праці "Революційний соціалізм на Україні" (Відень, 1921), але аргументовано, з використанням статистичних даних, проаналізував пізніше у своїх соціологічних дослідженнях. Він дохо­дить висновку, що перед революцією ще не було українського суспільства, а було тільки "суспільство на Україні", яке складалося з різно національних еле­ментів таким чином, що головні соціальні функції в системі поділу праці вико­нували чужі групи, ворожі самій природі української спільноти50. Звідси його скрушний висновок: "Епоха революції нам не принесла визволення і не могла принести. Коли ми вірили і сподівались, що станеться чудо і що українське суспільство виникне по декрету - це наше нещастя, за яке український народ і інтелігенція заплатили дорогою ціною крові"51.

Які ж позитивні наслідки української революції бачив М. Шаповал? Най­важливішим таким її наслідком для нашого народу він уважав те, що "велика революція розбудила український народ до свідомого життя, цебто до бо­ротьби за свої інтереси"52, що в ході революції народився принцип української державності і його реальна форма - Республіка. "Українська Республіка! В цих двох словах виблискує бриліант української громадської думки і твор­чості, в закінченій, досконалій, логічній формулі історичних стремлінь українсь­кого народу"53.

Революція пробудила національну самосвідомість українців. "Украдене ворогом ім'я наше вернулось. Тепер кожний селянин і робітник знає, що він українець"54. Ще більшою є її роль у тому, що світові стало відоме ім'я "Украї­на", яка "боролась за своє людське право"55. А це, на думку М. Шаповала, веде до того, що "світ таки пізнає справу нашу, визнає її за справедливу і своєю опінією підтримуватиме існування України як рівноправного члена всесвітнього суспільства"56. Великою заслугою революції він уважав передачу землі селя­нам, а також те, що "широкі народні маси зрозуміли і відчули свою силу"57 .

Найголовніше завдання на майбутнє він формулював так: "одержавши землю, мусимо боротися за волю, за волю всіх земель українських, за єдину соборну самостійну селянсько-робітничу Українську Республіку"58.

Аналізуючи характер влади, що встановилася по завершенні громадянсь­кої війни, М. Шаповал звинувачує "більшовицько-московську" партію за оку­пацію України. Договір, підписаний між Росією та Україною 26 грудня 1920 року, він називає фікцією. Згідно з цим договором, Україна передала Росії всі ті комісаріати, які становлять основу суспільного процесу (військові і воєнно-морської справи, Вищу Раду народного господарства, зовнішньої торгівлі, фінансів, праці, шляхів, пошт і телеграфів). М. Шаповал звертає увагу на те, що за РСФРР договір підписали Ленін і Чичерін, а за Україну - Раковський, "громадянин РСФРР, що від її імені виступав у Києві 1918 р. в переговорах, як голова російської делегації і член Рос[ійської] Компартії. Завоювали Україну військами, Москва поставила свого громадянина Раковського головою уряду України, а потім з цим Раковським підписали "договір" про об'єднання. Хіба член РКП міг не підписати договору? Хіба він представник фуго; сторони, коли він є підпорядкований в порядку парт [ійної] дисципліни Москві? Створен­ня "СССР", - продовжує автор, - відбулося тим же методом, отже і союзу жодного нема. Всі слова про "союз", про "самостійність" і т.п. є одно бан­дитське нахабство і брехня окупантів для дурників і сліпців"59. "Історія цей блуд виправить!"60, - віщував він.

Окупаційний характер влади М. Шаповал пояснював тим, що її здійсню­вав ЦК ВКП(б), а згідно зі статутом цієї партії, на який посилається дослід­ник, партійні організації республік СРСР прирівнюються до обласних (або гу­бернських) організацій, тобто цілком підпорядковані ЦК ВКП(б). Партійні комітети, починаючи згори- з московського ЦК, керують діяльністю цент­ральних державних установ, усіх рад, професійних спілок, кооперативів, ком­сомолом і всіма громадськими організаціями. Ради, як державні органи, ма­ють фіктивну "владу", бо не ради керують державою, а партійні комітети. "Всі ради на Україні, - наголошує М. Шаповал, - підпорядковані партійним комітетам, а через них зі своїм "правительством" підпорядковані московсь­кому ЦК компартії, а в цьому ЦК нема ні одного члена - українця"61 .

М. Шаповал звертає увагу й на національний склад комуністів України. Спираючись на офіційні статистичні дані про національний склад населення і порівнюючи його з національним складом комуністів, він зауважує, що за пе­реписом у грудні 1926 року в Україні було українців 80,1%, росіян - 9,23%, євреїв -5,33%, поляків - 1,64%, німців - 1,36%, інших-2,33%, але компартія складалася з 51,8% українців, зате росіян і євреїв - 40%, хоча серед населен­ня вони разом складали лише 14,66%62.

Розглядаючи національний склад рад від сільських до губернських, М. Ша­повал переконливо розкриває таку тенденцію: якщо в найнижчих, сільських радах українці мали більшість - 87,4%, то з кожним щаблем угору їх стає дедалі менше, а росіян і євреїв - більше. В губернських радах українців уже меншість - 45%, а не українців - 55%".

М. Шаповал наводить дані про національний склад органів політичного керівництва (партія + центр + урядові установи) і господарського керівництва (промисловість + фінанси), з яких видно, що в перших - українців 24,3%, росіян - 41,7%, євреїв - 25,0%, а в других - відповідно 15,5%, 49,5% і 26,7%. З цього випливає такий висновок: росіяни та євреї, яких у населенні разом 14,66%, "сидять на чолі промислу і фінансів в числі 76,2%. Отут і відбуваєть­ся те страшне явище, що називається колоніальний визиск України"64.

Ґрунтуючись на даних статистичного збірника "Україна" (Харків, 1925), М. Шаповал аналізує й національний склад Українського Військового округу, де українців було 42,5%, а не українців -57,5%. Він пише про те, що 1923 року після Х II з'їзду ВКП(б) було розпочато "українізацію" і війська, навіть було створено національні частини, але вже 1924 року національні частини було скасовано. 1926 року, твердить автор, більшовики злякалися національних настроїв і взагалі припинили українізацію, видавши наказ, що українці не мо­жуть узагалі займати посад вище командира полку. Тепер усяку "україніза­цію" припинено на вимогу Якіра і "українця" Затонського65.

Щодо українізації управлінського апарату, про яку в середині 1920-х років так багато говорилося, то М. Шаповал наполягав, що ЇЇ потрібно здійснювати не шляхом "вивчення мови" чужинцями, а через перехід влади до української більшості" 66.

Однією з ознак нерівноправного становища Батьківщини М. Шаповал уважав і те, що Україна не була репрезентована на міжнародній арені, що жодного українця не відправили послом за кордон. "Чому це так? - запитує він. - Чому 30 мільйонів українців СРСР не грають жодної значної ролі в дер­жавній більшовицькій системі?"67. І робить такий висновок: "Тому, що Украї­ну Москва вважає за свою колонію, за раба, який бунтується"68.

М. Шаповал цитує слова Ларіна з брошури "Продовольча політика", в яких соратник В. Леніна "вибалакав московський секрет". Ларін писав: "Перші три роки пролетарської революції були лише переднім словом, вступом в істо­рію боротьби за утворення першої передумови господарського розвитку, за збирання в одно ціле роздертої буржуазно-поміщицькою контрреволюцією й Антантою держави -України, Великороси, Сибіру, Туркестану, Кавказу, Дону. Тепер, коли російський пролетаріат і воюючий більшовизм, як новий Іван Каліта, знову зібрав землю, пролетарська Росія дістане можливість показати свою енергію в ділі господарського відродження"69. Коментуючи цю витинку, М. Шаповал звертає увагу на те, як московський "інтернаціоналіст" "пишливо порівнює свій пролетаріат з московським середньовічним бандитом"70, і далі пише: "Сам московський завойовник признається, що вони Україну завоювали во ім'я великодержавної Росії, а український "большевик" патякає, що вона "самостійна"71.

Докладніше ідеологічні засади колонізаторської політики Росії М. Ша­повал розглядає в спеціальній праці72, де викриває так звану "органічну тео­рію", згідно з якою Росія - організм, існування якого неможливе без України. Навівши висловлювання багатьох російських інтелігентів та політичних діячів, він пише, що маса російської інтелігенції мислить відносини між народами на сході Європи як "панування над ними руської держави. При чім, якою б не була ця держава -монархічна, республікансько-демократична чи совітська - вона мусить панувати над Україною і над іншими країнами. Де є риба, шерсть, бавовна, цукор, пшениця, метали, нафта і т. п. —з тим всім Росія відчуває "органіч­ний зв'язок".

Купувати, привозити, обмінювати - ні, це дарма, а треба державно во­лодіти. Лише тоді Росія може "існувати"73.

Більшовики своєю політикою посилювали залежність України від Росії через новий тип розподілу праці між окремими республіками. На думку М. Ша­повала, це було викликано піднесенням національної свідомості: під час пере­пису 1926 року З1 мільйон чоловік назвали себе українцями. У перспективі це могло б дати великий ефект - незалежність українського народу. Більшовики зрозуміли це й вирішили протиставити піднесенню національної свідомості "узалежнення України шляхом соціальної політики: включити Україну в нову систему розподілу праці", яка полягала в тому, що в Росії відкривали такі виробництва, які потрібні Україні - при тому, що в Україні або немає, або є в малій кількості виробництва, потрібні Росії. У наслідку буде бажаний ефект: Росія від України не залежить ні в чому, а Україну ставлять у залежність від Росії багато в чому74.

М. Шаповал негативно ставився до нової економічної політики в СРСР, уважав її курсом на відродження капіталізму. Він піддав гострій критиці пози­цію зміновіхівців у праці, написаній 1923 року під псевдонімом М. Сріблянський: „Від ІІІ Інтернаціоналу до III Риму ("Смєна вєх")". Це була відповідь на вихід у Празі збірника "Зміна віх", підготовленого представниками російсь­ких емігрантів, нещодавніх активних борців проти Радянської влади.

Причиною, чому октябристи й колчаківці так вихваляють комуністичну владу і закликають співробітничати з нею, М. Шаповал уважає те, що ця влада "є відтворенням старого російського самодержавія на новій ідеологічній основі"75. Відповідаючи на здивування зміновіхівців тим парадоксом, що "інтернаціоналісти" роблять справу російських "патріотів", поновлюють ве­лику Росію, автор висловив думку, яка й зараз звучить вельми актуально для пояснення імперського мислення деяких нинішніх російських "демок­ратів". Він писав, що "російська інтелігенція від монархістів до більшовиків належить до пануючої нації, історична культура котрої - панування, насиль­ство над народами й імперіалізм. Ця культура, утворена московськими ца­рями й поміщиками, є фундаментом для світоглядів і ідеологій різних груп російського суспільства. І більшовики методологію "комунізму" оснували на методології самодержавія - спадщині царів і поміщиків"76. Зміст роботи більшовиків - створення великодержавної Росії, московський більшовизм є тільки своєрідною формою російського імперіалізму, доходить висновку М. Шаповал77.

Проте ситуація, яка склалася в економічному й політичному житті Росії та України за умов непу, поява опозиції у ВКП(б) породили у М. Шаповала ілюзію, буцімто компартія змушена буде відмовитися від свого єдиновладдя, легалізувати інші соціалістичні партії, й тоді на зміну диктатурі прийде трудо­ва демократія. "Марксистська партія мусить зрозуміти, що взагалі одна партія не може в собі віддзеркалювати того, що віддзеркалюють інші партії, багато інших партій, - писав він. - І коли вона не хоче в другий раз повторити те, що вона проробила - громадянську війну во ім'я комунізму, щоб прийти до капіталізму, - то вона мусить згодитись на те, щоб різні Інтереси "віддзерка­лювали" інші партії, цебто перед КП(б)У стоїть неминуче завдання: легалізація інших партій і реконструкція влади "78 .

У тогочасній Україні перехід до народоправства уявлявся йому так:

а) вільні вибори до рад знизу до верху й утворення нового українського уряду з усіх елементів, що визнають революцію (тобто з трудової більшості ук­раїнського народу й трудових груп національних меншин), з поверненням на­селенню головних свобод: друку, зборів, спілок і т. п.;

б) скасування насильства й терору як методів державно-політичного керівництва й праці79.

Національні меншини в Україні мусять мати повне задоволення своїх націо­нально-людських прав: "Чого хочемо собі, те треба признати й за іншими"80. Як послідовний борець проти будь-якого шовінізму, М. Шаповал пропо­нував забезпечити національно-персональну автономію для розсіяних мен­шин, а для тих, що живуть окремими, хоча б щонайменшими територіальними громадами, - національно-територіальну автономію. Він уважав, що про це треба ясно й наполегливо твердити скрізь, "хоч би з боку окремих індивідів інших національностей і були вибрики проти нас. Провокаційну вартість таких вибриків ми мусимо знати: вони шкодять не нам, а тим, хто їх дозволяє собі. Це однаково впливає, як і шовіністичні вибрики українців: коли якийсь наш "патріот" гукає, що він "не любить собачої руської мови", то він цим шкодить не руській мові, а українській справі "81 .

Попри весь утопізм сподівань М. Шаповала на встановлення наро­доправства і добровільну відмову партії більшовиків від монополії на політич­ну владу в конкретно-історичній обстановці другої половини 1920-х років, не можна не подивуватися точності його прогнозу щодо майбутнього державного статусу України та інших складових частин Союзу РСР, який, одначе, справ­дився лише майже через 65 років. Ще 1926 року він віщував: "Мирний шлях є передумовою позитивного й для народів корисного вирішення національної проблеми на Сході Європи.

Він веде до того, щоб Україна, Білорусь, Грузія, Вірменія й ін. стали державно-самостійними. Це неминуче станеться й тому це треба перевести без болючих потрясінь.

СССР мусить розкластись на свої складові частини, а це може статись лише шляхом скасування диктатури компартії, котра всі "гарні слова" в консти­туціях сучасних "самостійних" членів СССР зробила жалюгідними фікціями.

Замість диктатури мусить прийти міжнародна демократія, цебто урів-ноправлення народів і нова їх взаємочинність, на основі інших норм, нова інтег­рація, як вільних і незалежних"82.

Аналіз творчої спадщини М. Шаповала дозволяє зробити висновок, що, будучи непримиренним ворогом більшовизму, він до кінця днів своїх залишав­ся соціалістом і національним державником, його ідеалом для України була самостійна соборна соціалістична республіка трудового народу.

М. Шаповалові не судилося дожити до тих днів, коли Україна стала неза­лежною державою. Він помер 25 лютого 1932 року. Його співробітниця, про­фесор Софія Русова писала в неопублікованій біографії М. Шаповала: "Сам пролетар за походженням, із безземельної селянської родини, він своїм розу­мом, непохитною волею переборов усі перешкоди на своєму тернистому шляху, добився сам найвищих ступенів наукового знання і щирої пошани від справжніх вчених і в Європі, і в Америці. І на цьому славному шляху ніколи не спокушали його ані гроші, ані кар'єра; жив завжди дуже просто, віддаючи всі свої запра­цьовані гроші на українську справу, на українські видання, на установи. Як родився в убогій хатині, так і помер у невеликій хаті на чужині"82.

Після смерті М. Шаповала занепав і зорганізований ним Український інсти­тут громадознавства. Але він залишив велику творчу спадщину. За своє не таке вже й довге, 50-річне життя М. Шаповал опублікував у різних часописах 340 статей, заміток, рецензій, окремими виданнями вийшло 36 його книг і бро­шур, 3 збірки поезій83. Велика кількість неопублікованих праць у рукописному вигляді зберігається в особистому фонді М. Шаповала в Центральному дер­жавному архіві вищих органів влади і управління України (фонд 3563). Фонд цей надзвичайно багатий. Він налічує 259 архівних одиниць зберігання. Крім рукописів опублікованих і неопублікованих праць М. Шаповала, тут збері­гаються його особисті документи, щоденники. Серед величезної кількості листів, адресованих М. Шаповалові, зустрічаємо листи від Д. Антоновича, І. Богацького, В. Винниченка, М. Грушевського, Ольги Кобилянської, Є. Маланюка, І. Огієнка, С. Русової, П. Сорокіна, К. Ста ні славсь кого, В. Чернова, Шелухина та інших. Усі ці документи чекають на своїх дослідників.

 

1 Серед праць М. Ю. Шаповала: "Революційний соціалізм на Україні" (Відень, 1921); "Світогляд М. Драгоманова" (Відень, 1921); "Інтелігенція і пролетаріат" (Відень, 1923); "Військо і революція (Соціологічний нарис)" (Прага; Львів, 1923); "Місто і село" (Пра­га, 1926); "Українська соціологія" (Прага, 1927); "Ляхоманія (Наша доба). Соціально-політичний нарис" (Прага, 1931); "Система суспільних наук і соціографія (Народознав­ство)" (Прага, 1932); "Соціографія України. І. Соціальна структура України" (Прага, 1933); "Загальна соціологія" (Прага, 1934); "Міжнаціональне становище українського народу" (Прага, 1934); "Суспільна будова" (Прага; Ужгород, 1936); "Соціологія українсь­кого відродження (3 соціології і політики національного відродження)" (Прага, 1936). Його книги "Українська соціологія" та "Масарик - соціолог" (1926 р.) були видані також німецькою та чеською мовами.

2 Центральний державний архів виших органів влади і управління України (далі - ЦДАВО України). -Ф. 3563.- Оп. І.-Од.зб. 118.-Арк. 1.

3 Див.: Там само. - Од. зб. 248. - Арк.1.

4 Срібляпський М. Боротьба за Індивідуальність (3 літературного життя р. 1911 на Україні) // Українська Хата. - 1912. -№ 2. - С. 105.

5 Його ж. З громадського життя // Там само. - 1913. - № і. - С. 64.

6 Там само. - С. 65.

7 Там само. - С. 66.

8 Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби (Промова на оковинах Української революції в Празі 12 листопада 1920 р.). (Рукопис) // ЦДАВО України. - Ф. 3565. - Оп. 1. - Од. зб. 51. - Арк. 96.

9 Див.: ЦДАВО України.-Ф. 3563.-Оп. І.-Од.зб. 118.-Арк. 2.

10 Там само. - Ф. Ш5.-0п. 1. - Од. зб. 54. - Арк. 2.

11Там само. - Арк. 11.

12 Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України.- К., 1992. — С.67.

13 Див.: Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма (Виклади в Америці). - Прага, 1927. - С. 95.

14 ЦДАВО України. - Ф. 1115. - Оп. 1.-Од. зб. 26. - Арк. 13-13зв.

15Там само. - Арк. 20.

16 Див.: Там само.

17 Конституційні акти України... - С. 70.

18 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 104.

19 Шаповал М. Минувшина і будучина української визвольної боротьби ... - Арк. 96.

20 Див.: Конституційні акти України... -С. 100-104.

21 Див.: Закони про землю і ліси в Українській Народній Республіці і Універсал Народ­ної Республіки до трудового селянства. - К., 1919.

22 Шиповал М. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 129.

23 Там само. - С. 129-130.

24 Там само. -С. 130.

25 Див.: Його ж. Військо і революція (Соціологічний нарис).- Прага; Львів, 1923. — С. 19.

26 Див.: Там само.

27 ЦДАВО України. - Ф. 3563. - Оп. 1. - Од. зб. 122. - Арк. 6.

28 Див.: Там само. - Арк. 9.

29 Див.: Там само. - Арк. 19, 22-23.

30 Див.: Там само. - Арк. 25, 36, 47.

31 Там само.- Арк. 52.

32 Див.: Там само. - Арк. 55.

33 Там само. - Арк. 50.

34 Див.: Шаповал М. Українська соціологія. - Прага, 1927 - С. 18.

35 Його ж. До питання про організацію українських соціологічних студій. - Прага, б/р. -С. 19.

36 Там само. - С. 4.

37 Його ж. Соціологія українського відродження...- С. 11.

38 Його ж. До питання про організацію українських соціологічних студій. - С. 18, 19.

39 Шаповал М. Минувшина І будучина української визвольної боротьби... - Арк. 98.

40 Його ж. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 141.

41 Там само.

42 Там само.

43 ЦДАВО України. - Ф. 3563. - Оп. 1. - Од. зб. 51. - Арк. 100.

44 Шаповал М. Новітнє яничарство // Нова Україна. - 1922. - № 8-9. - С. 4.

45 Його ж. Військо і революція... - С. 17.

46 Там само. - С. 19.

47 Його ж. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 134-135.

48 Див.: Його ж. Військо і революція... - С. 19.

49 Його ж. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 141.

50 Див.: Його .ж. Соціологія українського відродження... - С. 38.

51 Там само. - С. 45.

52 Його ж. Суспільство і нація (Рукопис) // ЦДАВО України. - Ф. 3563. - Оп. І. -Од. зб. 69.-Арк. 1.

53 Його ж. Минувшина і будучина української визвольної боротьби ... - Арк. 94.

54 Його ж. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 251.

55 Там само.

56 Там само.

57 Там само. - С. 252.

58 Там само.

59 Там само. - С. 267.

60 Там само.

61 Там само. У праці "Більшовизм і Україна" (Прага, 1926.- С. 11-14) М. Шаповал наводить список делегатів з України на XIV з'їзді ВКП(б), з якого "неозброєним оком" видно їх національну належність. За його підрахунками, із 108 делегатів з ухвальним голосом українців було не більше 23, а із 45 делегатів з дорадчим голосом українців -10. До складу ЦК не було обрано жодного українця; Шумський і Гринько, як пише Шаповал, попали тільки в "дорадники".

62 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 267.

63 Див.: Там само. - С. 269.

64Там само,-С. 271.

65 Там само. - С. 273.

66 Див.: Шаповал М, Більшовизм і Україна. - С.І8.

67 Його ж. Велика революція і українська визвольна програма... - С. 274.

68 Там само.

69 Там само.

70 Там само. - С. 275.

71 Там само.

72 Див.: Шаповал М. Міжнаціональне становище українського народу. - Прага, 1934. -С.42-48.

73 Там само. - С. 47.

74 Див.: Там само. - С. 48.

75 Сріблянський М. Від III Інтернаціоналу до Ш Риму ("Смєна вєх"). - Прага; Берлін, 1923. -СІЇ.

76 Там само.-С. 12-13.

77 Див.: Там само. - С. 18.

78 Шаповал М. Більшовизм і Україна. - С. 21.

79 Див.: Там само. - С. 43.

80 Там само. - С. 54.

81 Там само.

82 Там само. - С. 56.

83 Цит. за: Микита Шаповал. Біографія // Літературна Україна. - 1992. - 11 червня.

84 Підраховано автором за бібліографією, складеною М. Шаповалом (ЦДАВО Украї­ни. -Ф. 3563. - Оп. І.-Од. зб. 87. - Арк. 3-11)та за каталогом книг, що зберігаються в бібліотеці цього ж архіву.

Стаття опублікована в українсько-канадському щоквартальнику "Політологічні читання". - К., 1993. - Чис. 2. - С. 149-172.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми запрошуємо ...