ПОВСТАНСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ В УСРР (Уривки)

26.03.2017 | 17:48   Дмитро Соловей
переглядів: 641

За ці бо роки большевикам пощастило ліквідувати зовнішні фронти (з Польщею, Врангелем тощо), і в наслідок цього збільшити й зміцнити свій окупаційний (особливо ж поліційний та військовий) апарат на Україні, з одного боку, і з другого — в нещадній боротьбі встигнути вже знищити багато тисяч активних опозиційних та повстанських елементів, а також виявити й одібрати у людности майже всю військову зброю, яку було принесено вояками-українцями додому переважно під час розвалу й ліквідації в 1917-1918 рр. російського проти німецького фронту.

а) Факти збройної повстанської боротьби з окупантами після 1921 р.

На початку цієї праці, у розділі 3, ми говорили про те, що величезний, але нескоординований повстанський рух на Україні в основному був зламаний московськими большевиками в 1920-1921 рр. Проте повстанська боротьба з ними не припинялася й далі, в наступні роки, хоча вона не мала вже такого масового характеру, як це було, скажімо, в 1920-1921 рр., коли могли ще творитися й діяти цілі по­встанські дивізії. Згадаймо для прикладу багатотисячну повстанську Степову Дивізію Степового-Блакитного. За ці бо роки большевикам пощастило ліквідувати зовнішні фронти (з Польщею, Врангелем тощо), і в наслідок цього збільшити й зміцнити свій окупаційний (особливо ж поліційний та військовий) апарат на Україні, з одного боку, і з другого — в нещадній боротьбі встигнути вже знищити багато тисяч активних опозиційних та повстанських елемен­тів, а також виявити й одібрати у людности майже всю військову зброю, яку було принесено вояками-українцями додому переважно під час розвалу й ліквідації в 1917-1918 рр. російського проти німецького фронту.

Про умови, за яких відбувалася оця ліквідація масового повстанського руху на Україні в 1920-1921 рр., про способи тої ліквідації та про моральні почуття й настрої самих повстанців яскраво пише у своїх спогадах Віталій Юрченко, активний учасник тодішньої партизанської боротьби в Сте­повій Україні. Він пише:

"У самому розцвіті (повстанського) руху — большевики проголосили, амнестію, прощаючи усім всякі гріхи. Послали на села агітаторів, хмари відозв, маніфестів, за­кликів, обіцянок. Загула преса про здачу повстанців, заго­нів, видатних отаманів (Чалий, Батрак, Мазуренко), наді­слали провокаторів у ряди повстанців. Стійкість повстансь­ких рядів надірвалась. Повстанець став призадумуватися. Чутки про здачу, ліквідацію загонів підточували надію в успіх боротьби".

"Слідом за амнестією оголосили здачу зброї. Арештами, підпалами, руйнацією майна витягли большевики з села зброю. За виявлення "після терміну здачі" крісів, набоїв — розстрілювали людей, мучили по в'язничних льохах.

"Обеззброївши село, стероризували його, нацькували незаможників на куркулів, задобрили бідноту подачками від розкулачування, насаджували на селах ком'ячейки, фор­мували штати сексотів...

"Найбільше підривало повстанську боротьбу заведення лихої пам’яті "Приказу ч. 2" про охорону спокою та органів влади від бандитизму. Охороняти цей "приказ" у кожному селі виділили по 30-80 "отвєтчиків" з найпідозріліших (для большевиків) селян. Вразі що станеться в селі — "ответчікі" відповідають головою.

"Так, у Слобідці піймали ми двох агентів і порубали "приказ". Прибіг загін по "бебе" (борьбє с бандітізмом) і забрав п'ять "отвєтчіков". Ми перейняли "отріяд" і по міня­лися "отвєтчікамі". Наскочив у село великий, загін (большевиків) і на очах усього сходу (селян) розстріляли таким способом: зробили на 50 "отвєтчіков" 50 квитків, з них (з кожної, мабуть, десятки — Д.С.) п'ять з написом "смерть", а п'ять — "життя". Хто витягнув " життя" — мав застрелити одного з написом "смерть". Один сердега, витягнувши "життя", сам собі смерть заподіяв (щоб не стріляти іншого). Село після тієї розправи нас кляло. Через "приказ ч. 2" найвірніші нам люди відмовлялися допомагати. Ми залиши­лися без моральної підтримки. Дух. підупав" .

Щоправда, деяке піднесення настрою й повстанської активносте з'явилися були у зв’язку з відомостями про пла­нування Зимового Походу 1921 р., але не на довго. Далі про це В. Юрченко пише так:

... "На Липнягах зустрілися з Лихом. Він поінформував нас, що готується всеукраїнське повстання під орудою Пет­люри й Тютюнника. На осінь мають вдарити — Тютюнник з-за кордону, а ми мусимо підготуватися відсіль. На Оде­щині — IV Повстанський район; ним керує Гулий-Гуленко. Першомайська участкова організація завербувала вже до 300 душ, готових виступити.

"Обнадієний вертатися я в свої місця збирати хлопців. Поринув знову в аґітаційно-вербовочну роботу та... ошпа­рився на початку. Лиха накрила в Липнягах Первомайська чрезвичайка (ЧК) й вирізала там усе мужське населення (цей хутір з того часу зветься бабський хутір); сам Лихо ледве втік, але попався з Романом та Дем'яном у Грузькій і, тяжко ранений, помер у Грушці на горищі у теж раненого Дем'яна на руках. За кілька день викрили організацію в Первомайську й розстріляли за дві ночі 125 чоловік"... Після невдалого Зимового Походу, каже В. Юрченко, організаційна праця й повстанський рух були паралізовані цілком. Сам він з гнітючим настроєм, розбитий вкрай по­вертався на Україну (із-за кордону, куди дістався був на короткий час) "не знаючи, куди йти, за що хапатися, для чого жити... Не видко було й вогника надії... Попіл і пустка були на душі"...

І, нарешті, закінчує так: "Весна 1922 р. в наших око­лицях не давала ніяких виглядів на повстання. За зиму позаарештовували провідників. Розвіявся, притих бунтарсь­кий дух у місті"...

Отож, якщо в 1921 році, як пише П. Феденко, "На Наддніпрянщині йшла невпинна повстанська боротьба і де­сятки зв'язкових приходили щодня з України за кордон для інформації", то вже з 1922 року картина помітно міня­ється. На Україні запановує нова ситуація. Але в той час, як одні українські патріоти в тій новій ситуації намагалися творити таємні українські політичні організації, сподіваю­чися за допомогою їх (через відсутність в совєтських умо­вах будь-яких легальних можливостей) бодай нелегально згуртовувати навколо себе й виховувати кадри, які б у то­дішньому українському громадсько-політичному й націо­нально-культурному житті боронили б і закріплювали б ідеї відродженої в 1917-1919 рр. української громадсько-полі­тичної свободи й державної незалежності, інші, доводжувані безоглядним терором виконавців волі окупантів до розпачу, час від часу продовжували хапатися за в той чи інший спосіб здобуту зброю й починати знову й знову не­рівну й безвиглядну вже за тих умов повстанську боротьбу з окупантами та їхнім апаратом.

Про цю збройну партизанську боротьбу ми маємо, на жаль, ще менше зібраних відомостей, аніж про таємні укра­їнські політичні організації в УСРР. Бо про такі факти мос­ковські окупанти дуже нерадо повідомляли людність, вва­жаючи за краще мовчки нищити своїх супротивників як на полі бою три сутичках, так і льохах ЧК-ГПУ після схоплення. Та все ж відомості про цю боротьбу доходили навіть до чужинців. Якось, кілька років тому, я читав (не можу при­гадати, де саме) про те, що американський письменник Біллям Генрі Чемберлін в одній із своїх праць описував, як він з дружиною року, либонь, 1926 був в одному з сел на Україні. Сільський учитель приготував для гостей невелич­кий виступ своїх учнів. Була деклямація на честь Сталіна і пісня "Інтернаціонал". Чемберлінам здавалося, що вчитель робив усе, що тільки міг, для комуністичної партії. Але од­ного вечора, коли Чемберлін з дружиною були наодниці з учителем, і той учитель переконався, що Чемберліни не ко­муністи, він розповів їм про рух спротиву на Україні, а саме: як селяни організували повстанські загони проти червоних та білогвардійців, та як вони винищували большевицькі реквізїційні відділи. На Чемберлінове ж зауваження, що це ж, мовляв, і є той бандитизм, що про нього пишуть большевики, вчитель відповів: "Комуністи називають нас бандитами, але я думаю, що ми були такі, як Гарібальді", — себто: борці за свободу своєї Батьківщини. Про цей ціка­вий факт В. Чемберлін згадав удруге в часописі "Ню Лідер" за 21. 5. 1951 в статті під наголовком "Згідно з традицією Гарібальді".

Спробуймо ж зібрати і звести до купи бодай малу частину фактів цієї повстансько-партизанської боротьби на Україні з московськими окупаційними чинниками.

1. Група отамана Орла 1922 р.

З надрукованих відомос­тей ми знаємо, наприклад, що сотник Української Армії Яків Гальчевський, підвищений до ранги полковника УНР, виконуючи наказ Головного Отамана Симона Петлюри від 15. 2. 22, таємно прибув на Україну з метою, як сказано в наказі, обняти командування усіма повстанськими загонами на Правобережжі й увійти в контакт з повстанськими гру­пами на Лівобережжі для координації повстанської боротьби.

Він, як отаман Орел, збирає й організує навкруги себе дрібні повстанські відділи Поділля та створює Штаб По­дільської Повстанської Групи. Далі він входить у контакт із Штабом Повстанської Волинської Дивізії, з її керівни­ками: з отаманом Петриком та Костюшком і з сотником Дідківським, а також пов'язується з отаманами Київщини: Карим, Левченком, Пугачем тощо і скликає загальну нараду повстанських отаманів Правобережжя. Проте боротьба з великими московськими окупаційними силами на Україні малих партизанських загонів, що не мають ані складів зброї, ані амуніції (боєвого знаряддя), ані медикаментів та перев'язочного матеріалу, не може забезпечити їм вирі­шального успіху. Щоправда, отаман Орел із своєю кінною повстанською групою робить безкінечну кількість найсміливіших рейдів по Правобережжю, розбиває і нищить ба­гато дрібних окупаційних військових одиниць, винищує большевицьку адміністрацію й міліцію, ЧК й дрібні залоги по містах та селах тощо. Та бувши, кінець-кінцем, затиснутий великою кількістю большевицького війська, що їх наді­слано було, на Правобережжя для вирішальної боротьби з партизанами, він 2. 9. 1922 із рештками вимучених у без­упинних боях і переходах повстанців переходить Збруч до Галичини, де поляки усіх їх інтернують.

Після цього, як пише автор нарису про Якова Гальчевського (отамана Орла), він, Гальчевський, "із своїми старими повстанцями, поповненими з інтернованої української армії, п'ять разів (до кінця 1925 р.) вирушав з Польщі на Україну" для провадження партизанської боротьби з московськими окупантами.

2. Організація Іванова — "Сини обижених батьків".

Із розповіді Бориса Шадиря, брата одного з учасників пов­станської боротьби в колишньому Єлисаветському повіті на Херсонщині, ми дізналися, що там протягом п'яти років діяла повстанська організація Іванова під назвою "Сини обижених батьків". Вона нещадно винищувала,загони оку­паційної влади ("продотряди"), які об'їздили села й заби­рали у селян хліб та інші харчові продукти, і загони "по боротьбі з бандитизмом", які виловлювали повстанців. Та агентам ЧК-ҐПУ пощастило, кінець-кінцем, повністю роз­крити цю організацію. В лютому 1923 р. були зроблені ма­сові арешти. Сотні схоплених людей були постріляні без ніякого суду зразу ж після арешту, решту ж закриті суди ЧК-ГПУ позасуджували потім: кого до страти, кого на ба­гаторічне заслання до каторжних таборів.

3. Повстання Галаки на Чернігівщині.

Галака — актив­ний учасник українізації військових частин за Центральної Ради й вояк Армії УНР. Повернувшися додому на Чернігів­щину після відступу Армії УНР за Збруч, Галака організу­вав повстанську групу, що влаштувала собі сховок у не­прохідних урочищах Замглаї. Він винищував комуністів, комнезамів, співробітників ЧК-ГПУ.

У січні 1923 р. Галака вирішив розбити в'язницю у м. Городні, в якій сиділо ба­гато заарештованих "закладників", дати їм зброю і попов­нити свій загін. Про цей намір, проте, своєчасно довідалося ГПУ і проти повстанської групи Галаки виставило військові сили. Галака трохи не загинув у боротьбі, але вирвався з оточення. Після того він з своєю групою ще кілька років нищив комуністів та представників поліційної й адміністра­тивної влади окупантів, аж поки підісланий до Галаки, як повстанець, агент таємної поліції не забив його сонного. Повстанці, що й без того перебували в дуже тяжкому стані безупинної й безвиглядіюї оружної боротьби з сильним во­рогом — окупантом Батьківщини, зовсім розгубилися і, коли їм оголосили амнестію, вийшли з своїх криївок і від­далися владі. Влада їх тоді не покарала, але пройшло кілька часу і їх по одинці похапали й постріляли або повивозили кудись за межі України.

4. Повстанська організація С. Нєсукая на Чернігівщині року 1924.

Ця організація створилася взимку 1924 р. і діяла в Сосницькому, Борзенському та Конотопському районах. Основне ядро.її творили: Степан Несукай, Григорій Цвир, Іван Олифиренко з Гаїв, Педь із села Боби, Турок із Борзни, брати Шелудьки з Богомазова Хутора, Сапони з Низьківської Сторони.

Усіх їх на шлях партизанської боротьби штовхнула не­стерпність московського большевицького окупаційного ре­жиму. Навесні партизани на Десні під Вадьковим, Сосницького району, з човнів взяли на абордаж пароплав, що пере­возив продподаток. Усіх, у кого виявили на пароплаві пар­тійні квитки, постріляли. Коло Макошиного ця група пар­тизанів несподівано наскочила на загін міліції иід коман­дою уповноваженого ГПУ і цілком винищила його. Коло ст. Макошине вони зупинили швидкий поїзд і перебили партійців, що їх виявили серед пасажирів. У Борзенському районі спалили два "совхози". У приміщення менської мі­ліції кинули вночі бомбу. У м. Сновську вбили уповноваже­ного ҐПУ і т. д.

Як каже автор, що подав у закордонній російській пресі ці відомості, на незвичайній нараді в ЦК КП(б)У було по­становлено: "Надіслати на Чернігівщину на боротьбу з бан­дитизмом спеціяльний загін із старих чекістів та ескадрон військ особливого призначення".

Розпочалася розпачлива боротьба: гинули партизани, але гинули й їхні переслідувачі, їхні вороги. З Москви на­дійшов наказ оголосити Чернігівщину в стані військової облоги й терором придушити партизанський рух. Як видко, до лав партизанів пролізли агенти ҐПУ. Григорій Педь, якого надіслано було за кордон до Рівного, "щоб встанови­ти зв'язок", загинув при переході кордону. Один по одному почали гинути й інші з основного партизанського ядра. Але боротьба не припинялася. "За наказом з Москви, — пише автор, — Харків кинув у Чернігівські ліси трохи не корпус військ ҐПУ. Кожен двір, кожен кущ взятий був на облік. За кожним кроком господаря стежило око чекіста"...

"Полюючи на партизанів, чекісти не давали пощади ні старим, ні малим. Там, де, за відомостями їхньої розвідки, бували "несукаївці", вони випалювали цілі хутори". Загони військ ҐПУ випалили все дощенту болото "Галаї", де хова­лися партизани. Цілий місяць горіло воно.

Партизанські лави все танули й танули у цій нерівній боротьбі і поволі з усього керівного ядра організації ли­шилися тільки сам Несукай та Гр. Цвир, але незабаром і вони загинули, потрапивши в оточення. Партизанська ор­ганізація була знищена.

5. Повстанський загін Дерещука на Гуманщині.

Юр. Дивнич у своєму післяслові до .історично-мемуарного нарису Ів. Дубинця "Горить Медвин" (що вийшов у світ року 1952 і в якому розповідається про повстання 1920-го року) пише: «На моїх очах 1924 р. судили прилюдно в Гумані вчителя Дерещука — ідейного провідника повстанського загону, що діяв аж до того часу".

6. Повстання у Драбовому на Полтавщині.

В кінці груд­ня року 1949, перед самим виїздом із ганноверського табору, при випадковій зустрічі й розмові з Явтухом Тарком, се­лянином з Лубенського повіту, я дізнався від нього про якесь повстання, що відбулося либонь року 1927 в Драбо­вому, під час якого загинуло "може із 600 душ", як він ка­зав. З Венторфу, де я проходив комісію і довго чекав на висліди, я звернувся до Я. Тарка листом з проханням докладно написати мені про цю подію, коли, як і з приводу чого відбулося це повстання. Але в січні 1950 одержав від нього ще скупішу відповідь, яка лише ще раз ствердила факт повстання і тільки. Він написав: "Щодо Драбового, то я знаю, що було повстання. Було багато жертв. Як по­чалося і як скінчилося — не можу докладно написати, бо-тут треба правди і фактів".

7. Повстання село Голо-Пристанського району на Хер­сонщині року 1930.

Також дуже скупі, на жаль, відомості про це повстання подає Юр. Горліс-Горський, знаний учас­ник повстанської боротьби з окупантами ще за часів наших Визвольних Змагань. У своєму памфлеті " Ave diktator!", згадуючи про збожеволення "розкуркуленого" діда Корнієнка, він коротко, між іншим, пише: "Син його Петро був розстріляний в числі "84" в Херсоні за участь у повстанні декількох сел Голо-Пристанського району в серпні 1930 року".

8. Селянське повстання на Поділлі року 1930.

Про це повстання так само ми маємо в літературі лише дрібну згадку. С. Підгайний пише, що народний вчитель Волод. Бенедик (надісланий на Соловки "з такою характеристикою, щоб він ніколи тих островів не міг покинути") з палаючи­ми очима розповідав серед товариства в'язнів, як він, Бене­дик, став на чолі селянського повстання р. 1930, "яке від Кам'янця-Подільського поширилося до Вінниці й Києва".

Зараз на підставі тих матеріялів, що ми маємо, важко ще говорити, чи про це саме селянське повстання, про яке гово­рив Бенедик, чи, може, про якесь інше пише І. Наддністрян­ський у газ. "Український Прометей" у своїй замітці про "Східньо-Подільське повстання", центром якого було село Мала Тернавка. У цій замітці ми читаємо: "Весною 1930 року, під час суцільної колективізації села, були розіслані ударні партійні бригади, які завершували колгоспну оправу на селі. Отож, між районами Ярмоленським, Дунаївським та Смотрицьким до села Малої Тернавки був надісланий із м. Смотрича на голову сільради товариш Навроцький, який своєю ударною роботою вів перед у тій околиці. Не зважаючи на людські сльози, він згонив селян силою до колгоспу, заби­рав коней, дози, плуги. Будівлі, які йому подобалися, кон­фіскував. А тих, хто цьому перечив, відразу садовив до ше­стиповерхової кам'янецької тюрми. За йото прикладом "під­тягали" усі села в околиці. Але прийшов кінець сваволі тов. Навроцького. Селяни обурилися й учинили йому свій суд: знищили його.

З цього розпочалося стихійне масове повстання проти колективізації у Малій Тернавці. Усе селянство, як один, пішло на колгоспний двір розбирати коні та почало ловити посіпаків, які бралися "усмирити" повстанців. З Малої Тер­навки розлилося повстання і перекинулося до сел: Куяви, Фрамполя, Великої Тернавки, Тинної, Калини, Нестеровець, Зеленчі, Лисогірки, Рудки, Смотричівки. Хвиля котилася у напрямі до самого Збруча.

Повстання тривало три дні і три ночі. Хто мав огнепальну зброю, діяв зі зброєю, а решта діяли холодною: сокирами, вилами, рожнами, камінням, громили посіпаків влади. Тільки на четвертий день НКВД з допомогою війська придушило повстанців.

Після кривавого придушення катами повстання не одна хатина на Поділлі залишилася порожня"…

Нарешті, у книжці "Злочин Москви у Вінниці", у вступ­ному розділі, також згадується про активний збройний се­лянський шроти в окупантам у 1929-1931 рр. на Вінниччині. Та, на жаль, зроблено це (відомості збирано кимсь на місці, у Вінниці) дуже невміло їй -загально. Не подано точного ви­значення ані часу, ані місяця, ані прізвищ, скажімо, забитих осіб тощо. Оці хиби в значній мірі обезцінюють ті відомості. Там ми читаємо: "У той час (1929-1931 рр.) в околицях Він­ниці, як і по всій Україні, селяни забили чимало московських уповноважених, надісланих, щоб впроваджувати колективі­зацію. Наслідком цього були масові розстріли…".

9. Повстання на Черніговщині року 1930, організоване Рябченком.

Цікаві й досить докладні відомості про це пов­стання подає В. Скуйбіда. Він пише, що Рябченко після большевицької революції повірив її гаслам і боровся "за владу рад". Та згодом, коли надійшли часи примусової колективізації й почалися масові "розкуркулювання", ареш­ти, засилання й розстріли, Рябченко побачив, "що власними руками допомагав одягти московське ярмо на свій нарід". І він починає готувати повстання. Найближчими його спів­робітниками стають два брати Зуби з с. Великий Ліствен, Тупичевського району на Чернігівщині. Місцем скупчення обрано, так звану, Грим'ячівську Дачу в лісі. Нав'язавши контакт з 21-им чернігівським територіальним піхотним полком, Рябченко в червні 1930 р. починає повстання. Най­перша мета — знищити НКВД та міліцію в м. Городня та звільнити в'язнів із городнянської в'язниці. Потім звільнити арештованих із чернігівської в'язниці, яких нараховували до 8,000. Озброїти всю цю масу зброєю із запасів 21-го полку і розгортати повстання далі.

Хоча Рябченку цього не пощастило здійснити, але повстан­ня розгорілося й охопило Городнянський, Тупичевський та частину Сновського районів. Сили повстанців почали збільшуватися. За наказом з Москви проти повстанців було ви­слано полкову школу 21-го чернігівського територіяльного полку. Та школа ця під командою майора Губаренка пере­йшла на бік повстанців. Тоді проти повстанців спрямову­ються інші відділи 21-го полку, але й вони приєднуються до повстанців.

Побачивши, що територіяльні частини на Україні не на­дійні, Політбюро ВКП(б) надсилає з Москви для придушу­вання "Пролетарську дивізію" спеціяльних внутрішніх військ НКВД під командою сина Гр. Петровського, голови ВУЦВК-у. Повстанці укріпилися серед болот у згадуваному вже передніше урочищі Замглаї й коло трьох тижнів ви­тримували боротьбу. Але сили були не рівні. Отже, лише мала частка повстанців врятувалася втечею, основна ж маса — полягла на полі бою або потрапила в полон. Брати Зуби були вбиті, а пораненого Рябченка схопили.

Після ліквідації повстання почався страшний терор НКВД не тільки проти учасників повстання, а й проти людности на терені цього повстання. Далі В. Скуйбіда додає, що. "випадок із 21-им чернігівським полком змінив совєтські військові закони. Москва побачила, що її влада на Укра­їні може триматися тільки силою московського багнета і територіяльний принцип формування військових частин був відкликаний. На Україну прийшли російські військові час­тини, а українців розкидувано по російській території всу­міш з російськими солдатами, де будь-яка самоорганізація українців була неможлива і на чужій території недоцільна. Від того часу було багато повстань по цілій Україні, особ­ливо в роках голоду 1932-33, але всі вони були знищувані московським багнетом і, навіть, населення близьких до пов­станських дій місцевостей вивезено до Сибіру, щоб це на­селення не стало пропагандистом ідеї тих "повстанців".

10. Жіночі заворушення.

У 1929-1930 рр., коли почався перший тур примусової колективізації, в різних кутках України виникло багато жіночих заворушень. Але чому жі­ночих? Справа дуже проста. До 1929 р. людність України вже прекрасно усвідомила, що всякий спротив чоловіків окупаційній владі й системі, навіть, спротив мовчазний і пасивний, приводить до арештів цих чоловіків, до заслань і, навіть, до знищень. Отож, коли будуть протидіяти цим примусовим заходам окупаційної влади не чоловіки, а жін­ки, та ще й не озброєні будь-якою військовою зброєю, то влада "нічого їм не вдіє". Але ця думка виявилася наївною і хибною. Московська окупаційна большевицька влада на Україні не зупинилася перед найбрутальнішим терором, зверненим і супроти жінок та дітей. Щоправда, Сталін "ударив отбой", виступивши з статтею "Запаморочення від успіхів", але це було лише маскування й зміна тактики, про що згадка буде ще далі.

Ось кілька фактів про ці жіночі заворушення. Один автор, втікач з України, згадує про такі жіночі заворушення в 1929-1930 рр. на Шепетівщині, на Кубані, у Бирзульському районі Молдавської Автономної Республіки (в якій, до речі, більшість людности за офіційними даними перепису 1926 р. становили українці). Він, — кореспондент столичної газети, що був відряджений до Бирзульського району, — як само­видець, пише з приводу цього: "Коли ще на Шепетівщині лютувало повстання, я виїхав до Бирзульського району"... Але й тут "за три дні майже увесь Бирзульський район було охоплено бунтом бабів. Повсталі жінки повиганяли з сел голів сільрад, парторгів та різних уповноважених. Для бо­ротьби з бунтом бабів Тираспіль, тодішня столиця совєтської Молдавії, надіслав найбільш віддані урядові прикор­донні загони військ ҐПУ-НКВД"... «У ті ж дні стихійно спалахнуло велике антиколгоспне повстання також на Ку­бані. Для придушення його совєтам довелося кинути цілий корпус регулярного війська".

Про факт жіночих заворушень на Кубані в 1929 р. подає відомості і інше джерело, неукраїнське, хоча воно й не гово­рить про застосування у даному випадкові військової сили. Так, Р. Трахо в журналі «Кавказ", у статті «Колективізація на Північному Кавказі", пише: «Навесні 1929 р., коли колективізаторське тиснення стало її осилюватися, в цій же області (на Північному Кавказі в склад якого входить Кубань — Д. С.) відбулася демонстрація жінок. Зібравшися, жінки вирі­шили влаштувати "марш на Краснодар". Проте, до міста вони не дійшли. Партійні робітники-кавказці, передбачаючи на­слідки такої демонстрації, зупинили їх на дорозі й умовили розійтися по домівках. Та це не врятувало учасниць маршу від репресій. Багатьох було заарештовано й посаджено до в'язни ці".

Нарешті, про жіночі заворушення на Кубані, в станиці Полтавській, розповідає і Федір Рогілес, що ми його циту­ємо далі, в розділі 15.

Другий автор згадує, що в 1930 р. виникли були "бабсь­кі бунти" в кількох селах Таращанщини, але влада жорсто­ко приборкала їх.

На великий жаль, і це явище, що мало, як ми знаємо, масовий характер в ті роки, в нашій емігрантській пресі мало ще висвітлене й мало занотовано конкретних фактів.

11. Повстання голодних в 1932-33 рр. Більших і менших заворушень, що їх викликав голод 1932-33 рр. також, як видко було чимало. Ще в ті роки мені самому довелося якось чути з певних джерел про розгром державних хліб­них комор на станції Сагайдак (Полтавщина), що його вчи­нили голодні, доведеш до розпачу. Нещодавно я натрапив у пресі на згадку про такий же розгром хлібних комор на ст. Гоголеве (Миргородщина). А С. Підгайний згадує про ціле повстання голодних селян в оповіданні про соловецького засланця Івана Козлова, селянина з Сумщини. Він пише, що Іван Козлов "довгі роки жив ілюзіями революції, аж поки не побачив голоду 1932-1933 рр. Тоді він вирішив по­квитатися з большєвиками. Активний, моторний і досить грамотний, він швидко створив навколо "себе велику підпіль­ну організацію, що охоплювала кілька районів на Полтав­щині й Сумщині, і почав на власний розсуд повстання. Захопивши з повстанцями ешелон пшениці й роздавши її голодним, Козлов протягом двох тижнів верховодить у тих районах, перешкоджаючи будь-якій акції совєтської влади. Звичайної, війська ҐПУ розгромили повстання, йото учас­ників постріляли, села спалили, а самого Козлова піймали аж через рік. На слідстві він виправдувався вченням Карла Маркса, бо десь там читав і вивчив, що "краще померти від меча, ніж від голоду", а тому й боронив себе та своїх селян, бо однаково: хоч так, хоч інакше, а довелося б помирати. То краще померти в бою, ніж голодним рабом. ҐПУ, мабуть подовбалася така аргументація, і його не розстріляли, а дали десять років "с замєной" і послали на Соловки".

Так само Лев Орлигора у своєму циклостилевому видан­ні є 1946 р. "На суд історії" пише, що навесні року 1933, в селі Кленовому (на Богодуховщині, Харківської области) "пухлі селяни (чоловіки, жінки й діти) з вилами, граблями й залізяччям" щоночі робили наступ на державний горільчаний завод, який, маючи у своїх коморах величезні запаси кукурудзи, систематично працював, виробляючи спирт. Та завод охороняли три сотні енкаведистів. Отже, "кожен наступ закінчувався вбитими і раненими з обох сторін".

12. Інші відомості про повстання.

Збираючи матеріяли, я звертався до своїх знайомих з проханням виявляти людей серед утікачів з України, які що-небудь знають про конкретні акти збройного спротиву в УСРР.

Навесні року 1950 п. О. Н-ко написав мені, що натрапив у ганноверському таборі ім. М. Лисенка на осіб, які можуть дещо розповісти про повстання в 1930 р. у Павлоградському районі на Дніпро­петровщині, а також у Михайлівському та в Перещепино. Проте переїзди з табору в табір та еміграційні турботи перешкодили, на жаль, своєчасно зробити відповідні записи, а тих осіб потім втрачено з поля зору. Нарешті, нещодавно, як написав мені знайомий, один випадковий розмовець зга­дав йому про повстання в 1929-1930 рр. на Волині в межах тодішньої УСРР.

Отже, фактів вимушеного розпачливого збройного спротиву московським окупантам в УСРР, як видко з цього, було дуже багато, і свідомим українським громадянам на еміграції треба приложити усіх старань, щоб пильно пови­збирувати й позафіксовувати усе те, що й досі лишається невідомим ширшим колам українського громадянства.

 

б) Повстанські організації в УСРР, спровоковані агентурою окупантів для виявлення і винищення опозиційних елементів.

Поряд з цілою низкою фактів про безвиглядні повстан­ня, що їх майже без ніякої зброї в різні роки розпочинали на Україні люди, доведені режимом московських окупантів до безвиході й розпачу, ми, збираючи й систематизуючи матеріяли, натрапили також на цілу низку фактів, які свід­чать про навмисне провокативне підготування на Україні різних повстань агентурою окупантів.

Підготовляючи такі фіктивні повстання (бо фактично вони ніколи не відбувалися!), провокатори ҐПУ-НКВД ви­являли на Україні масу людей незадоволених, опозиційно й вороже настроєних до московсько-большевицької окупа­ційної системи і влади, уплутували їх у сіті своїх "повстан­ських організацій" і давали ГПУ-НКВД "законні" підстави своєчасно заарештовувати оті небезпечні чи підозрілі для

них елементи і безоглядно винищувати їх, тримаючи оку­повану людність під постійним страхом.

Ще навесні року 1921, коли в наслідок розгрому в 1920 р. організованого українського життя м. Полтави я разом з десятками інших полтавчан потрапив несподівано до хар­ківської губерської в'язниці, якось у камеру до нас упхну­ли невідомого нам бравого, ставного й красивого парубка в галіфе, якому було, може, років із 25-27. Згодом цей парубок розповів мені, що він родом десь із-за Москви, а останнього часу був за ад’ютанта у коменданта міста Хар­кова. Одного разу, захопившися оповіданнями про свої при­годи, він розповів мені, як раніше, блукаючи по вулицях Харкова і залицяючись до дівчат, що по одинці гуляли-сумували коло своїх воріт, він вивідував у них, провадячи для цього провокативні розмови й прикидаючися ворогом большевизму, чи не знають вони по сусідству у себе таких же, як і він сам, молодиків, незадоволених із совєтської влади. Непомітно для тих дівчат він записував ("на ман­жеті") названі ними ймення сусідських парубків, а вночі ЧК робила наскок на увесь квартал (якщо адреса не була точно зазначена) і забирала всіх Микол чи Іванів, залежно від того, які ймення він записав. А коли другого дня після того він знову приходив на вулицю до тої дівчини, вона кидалася до нього і злякано пошепки розповідала, що того Миколу, чи того Івана, про якого вона вчора чи позавчора казала, вночі забрато... Далі він розповідав, як йому щас­тило через залицяння на вулицях до дівчат, сумуючих коло своїх воріт, встановлювати знайомства з колишніми моло­дими офіцерами і взагалі з молодиками, що не сприймали соввлади, і створювати з них протисовєтські організації. Для цього, кінець-кінцем, скликалися таємні збори, які, зви­чайно, заздалегідь попереджене ЧК, накривало. І він із смі­хом розповідав, як під час таких арештів нелегальних зіб­рань і йому іноді перепадали стусани прикладами рушниць, бо, як казав він, "ті, що заарештовували, не знали ж хто я!" Його, звичайної, як свого агента, ЧК швидко випускало, а усіх інших — розстрілювало. Я був вражений. Гамуючи своє обурення, я запитав його, для чого він це робив? Адже ті люди гинули з його провини. Не вони ж творили ті проти­урядові організації, а він сам їх творив і, розагітувавши лю­дей, втягував їх до них. На це він мені відповів: "Так, але це значить, що коли вони вступили до тих організацій, що їх я творив, то вони могли б і самі створити такі організації! Отже, це були небезпечні люди, яких треба виявляти і ви­нищувати".

Оця метода провокацій для виявлення і винищування усіх опозиційних і вороже наставлених до совєтської влади елементів широко була застосована московськими окупан­тами на Україні і в пізніші роки. При таких здебільшого широко закроєних операціях гинули маси спровокованих людей. Про це свідчать ті факти, що їх нам пощастило зіб­рати тут, і які, до речі, становлять лише мізерну частку дійсної загальної кількости.

1. Наслідки провокації агента ҐПУ-НКВД, що про них згадує О. Бужанський.

О. Бужанський, пишучи про своє перебування за ґратами ГПУ-НКВД на початку 1930-их ро­ків та про те, що він там пережив і що бачив, розповідає про одни типовий випадок "праці" аґента ҐПУ. Він етвше: "Групу селян 20 чоловік обвинувачували в організації пов­стання. Справа, фактично, була така: в районовому центрі постійно мешкав агент по заготівлі зерна, невідомої національности, із бувших військовополонених, яких багато за­лишилося на Україні по закінченні війни 1914-1918 року.

"Маючи постійно стосунки з селянами по заготівлі хліба, він одного разу, за чаркою самогону, запропонував охочим селянам купити у нього зброю. П'яна компанія охоче пого­дилася мати пістолі й умовилася з агентом, що в призначе­ний день вони з'являться в умовлене місце і одержать зброю.

У призначений день вся компанія не прийшла до умов­леного місця. Вийшов хміль з голови, а разом з ним і ба­жання мати зброю. Але дехто мати зброю таки хотів і при­йшов до місця, про яке умовилися. Та не встигли хлопці увійти в лісок і дати гасло, як їх схопили аґенти ГПУ, за­кували в ручні кайдани і відвезли до в'язниці. Швидко після того заарештовано було 20 селян, між якими були й ті, що до цієї справи не були причетні.

Селян тримали в ізоляції, страшенно катували, били, засовували голки під нігті і витягали від них такі зізнання, які потрібні були ГПУ. Під час слідства трапилася така по­дія. Одного із "повстанців" слідчий, чи то під п'яну руку, чи з метою дальшої провокації, випустив на волю. Згодом його знову заарештували і привезли до в'язниці. У в'язниці цей "повстанець" розповів, що під час перебування на волі він бачив агента в місті, який і далі виконував доручені йому функції.

Справу з "повстанцями" закінчили. П'ять чоловік при­судили до розстрілу, а решту відвезли на північ "пасти бі­лих ведмедів". Так дорого купили хлопці пістолі".

2. "Повстанська організація" в с. Халепцях 1929 року.

Згаданий вже передніше селянин Явтух Тарко у грудні 1949 р. більш докладно розповів нам (а в січні 19-50 р. під^ твердив листом) про факт підготування повстання у серпні місяці 1929 р. в селах коло Лубень: в Халепцях, Єнківцях, Бієвцях, Клепачах та інших. Збірним пунктом і місцем по­чатку повстання було визначено с. Халепці. Організаторами були: Григор Константинович, Ілько Слинько, Оксентій Плахотник, усі з Халепців. Як твердив Я. Тарко, завдання розпочати повстання "було дане з Києва під руководством проф. Єфремова. Мета була — визволення України з-під чобота Москви". Гаслом повстання мало бути: "Долой оку­пантів. Спілка СВУ". У цій справі з Києва в серпні приїздили "дві особи, прізвищ яких не можна було знати".

За пару годин до призначеного вночі виступу повстан­ців, війська ГПУ-НКВД провели широку операцію, захо­пивши членів організації: у Єнківцях — 58 осіб, у Халепцях також душ із 50, у Біевцях душ 15, тощо, а всього у Лубнях ув'язниш зібрали душ із 300. Розповідач назвав для прик­ладу десятків із два прізвищ селян, що були тоді заарешто­вані у передніше згаданих селах.

Після арешту у Я. Тарка та інших з'явилося переко­нання, що повстання не відбулося тому, що повстанців зра­дили О. Плахотник (працював у Лубенській міліції) та ї. Слинько (рахівник на три кооперативи: Халепці-Клепачі-Єнківці). Але, за всіма даними, це "повстання" взагалі готу­валося провокатарами за пляном ГПУ-НКВД, а в цей плян, звичайно, здійснення самого повстання не могло входити. Завданням цієї провокації було, як видко, виявити й ізо­лювати якнайбільше опозиційних та незадоволеиих з оку­паційної влади елементів, як потенціяльних небезпечних супротивників, тероризувати українську людність, а також — здобути "матеріял" для розправи з політичною групою С. Єфремова, під відомою назвою СВУ, яка сама по собі такого "матеріялу" дати не могла, бо оружної боротьби в своєму лляні не мала.

Цікаво відзначити, що провокатори ГПУ, зокрема ті, що "приїздили з Києва", діяли від імені С. Єфремова в серпні, тоді як його заарештовано було ще в липні.

Наслідки цієї операції в Халепцях, Єнківцях, Бієвцях тощо були такі: Константиновича, Слинька і багатьох ін­ших розстріляно. Масу інших позасуджувано "судами" ГПУ до концентраційних таборів на час від 3 до 10 років. Дехто з цих засуджених відбув заслання й повернувся додому, але їх швидко знову позаарештовували і позасилали. Самого Я. Тарка було засуджено спершу на три роки, а коли він повернувся додому, його знову заарештовано і заслано вже на 9 років на Колиму, відки він повернувся перед самою другою світовою війною.

3. Кривава провокація на Роменщині, Лубенщині й Лохвиччині року 1930.

Скиталедь Ів. Климко розповів нам, як у грудні року 1930 (коли він сидів у полтавській в'язниці, як один із "73" обвинувачених за участь у "повстанській орга­нізації" Петра Блохи) до в'язниці було пригнано душ із 200 селянської молоді, переважно у віці 25-30 років. Частина з них потрапила до тої величезної камери (приміщення ко­лишньої в'язничної церкви), в якій сидів їв. Климко. Ново­прибулі згодом розповіли, що у грудні 1929 р. по селах районів: Роменського, Лубенського, Лохвицького та. ще якогось, що його назву їв. Климко забув, з'явилися люди, які казали, що вони прорвалися на Україну з Польщі для того, щоб зорганізувати тут повстання СВУ. Ці невідомі люди знаходили по селах перш за все колишніх офіцерів, з часів першої світової війни, і доручали їм дальшу орга­нізацію та військове підготування до повстання. В такий спосіб було втягнуто й організовано масу людей, поділено їх на ланки й курені, встановлено найсуворішу дисципліну. Збираючися гуртами по клунях, провадили військове нав­чання. Невідомі організатори повстання (що "прорвалися з Польщі" й приїздили до сел в автомобілях!) привозили й видавали майбутнім повстанцям по одній рушниці на гурт, а на тих рушницях було вирізано — "УНР". Ці організатори казали, що перед самим повстанням з Полтави буде приве­зено їм, повстанцям, кілька вагонів рушниць, а також при­їде відтіля на допомогу їм ще й якась військова частина. Далі казали, що повстання має розпочатися одночасно по всій Україні... Згодом день повстання був призначений на ніч 18 квітня 1930 р. Повстанці мали захопити вночі якусь станцію (назву якої Ів. Климко забув і не міг згадати), на яку з Полтави прибуде на допомогу їм військова частина та привезе потрібну для повстанців зброю. Коли в призна­чену ніч майже безоружні повстанці в кількости, як їм ка­зано, до 10,000 облягли станцію, несподівано їх оточило військо й відкрило по них вогонь. Частину спровокованих повстанців воно перебило, частину захопило в полон і тіль­ки тисячам може з трьом вдалося тоді розбігтися. Полонені наповнили в'язниці Лубень, Києва тощо. Частина з них (як сказано передніше, душ із 200) згодом потрапила до Пол­тави. Тут, у Полтаві, усіх їх, забираючи невеликими групами, й порозстрілювано.

4. "Повстанська" організація 1930-1931 рр. "від Лубень до Полтави". Третій утікач з Украйни Грицько Макаровим, житель Решетилівського району й колишній засланець до БАМЛАГ-у, року 1948 розповів нам, як улітку року 1931 було його завербовано до "Спілки Визволення України з-під большевиків — СВУ". Завербував його селянин Санько Калатур, організатор Решетилівського району, колишній червоний партизан. Організатором же більшого відтинку території Полтавщини — "від Лубень до Полтави" — був колишній прапорщик Тимофій Іванович Кармазин, що зго­дом, коли відбувалася ліквідація організації, втік, ніби, до Польщі.

Вся організація обхоплювала велику кількість сел ко­лишніх повітів: Полтавського, Миргородського, Гадяцького, Зіньківського, Кременчуцького та інших. У ній, як зга­дував Гр. М-ич, були члени з таких відомих йому сел: Шафранівки, Шкурупіїв, Федіїв, Шишаку, Яресьок, Полівки, Пі­щаного, Задорожнівки, Яновщини, Воронянщини, Балясного, Лютеньок, Потоків тощо. Особливо багато було Миргородських та Зіньківських.

Коли саме створилася ця організація, до якої він був утягнутий влітку 1931 р., Гр. М-ич не міг сказати. У в'язниці ж від інших учасників, довідався, що вона "діяла" вже в 1930-ому, принаймні в кінці того року дехто приналежний до організації був уже заарештований агентами ГПУ.

Завданням організації було — розпочати повстання проти большевиків. Про це говорилося на таємних зборах членів, які відбувалися: раз — влітку 1931 р. коло Яновщини, а вдруге — влітку ж коло Шафранівки. Членам говорили, що організація охоплює й села Харківщини і взагалі цілу Україну, і що від Лубень до Полтави є вже організованих для повстання 20,000 селян та стільки ж від Полтави до Харкова. Повстанцям обіцяно, що в останню хвилину перед повстанням на ст. Решетилівку їм буде привезено два вагони рушниць і що в повстанні візьме участь військова територіяльна частина під командою полковника Лебєдєва. Наре­шті, як почнеться повстання, то Польща дасть, мовляв, до­помогу, бо "з нею про все це домовлено, і що вся прикор­донна варта на польській границі перебуває у зв'язку з пов­станським керівництвом".

Та восени 1931 р. Санько Калатур сказав: "Спасайтеся, бо діло продане! Багато заарештовують!" — і сам зник ку­дись. Наприкінці того року Гр. М-ча було взято, бо він із села не виїздив. Слідство у справі цієї організації, як дові­дався Гр. М-ич у в'язниці, провадило 42 слідчих, і кожен з них мав окремий район. "Коли нас фотографували, — ка­зав він, — то перед цим кожному на груди чіпляли його нумер, і мій нумер був 100, а після мене було ще дуже багато людей".

Як наприкінці року 1932 масу цих "повстанців" виво­зили до БАМЛАГ-у ОҐПУ для виконання там примусової праці на будівництві другої колії Байкало-Амурської залізничої магістралі, то "поїзд мав 60 чи 62 вагони, а в кожному вагоні було 40-42 особи. Два паротяги везли його ... Везли у зачинених товарових вагонах. Годували — 600 грамів хлі­ба, тюльки (камси) грамів може 150 і одно відро води на 40 чоловік на цілу добу. Хоча мороз бував до 45 ступнів — палива не давали"... В Іркутську викидали з вагонів 148 мертвих заморожених тіл...

Як видко з усіх оцих трьох випадків, що ми їх виявили й подали тут, агенти ГПУ в 1929-1931 рр. під маскою СВУ шалено провадили свою провокаційну роботу майже по всіх кутках Полтавщини, захопивши в свої сіті тисячі лю­дей, які були вороже наставлені до влади й системи москов­ських окупантів на Україні, а серед того числа й бідняків (як, наприклад, сам Гр. М-ич) та колишніх червоних парти­занів (Санько Калатур). Та треба думати, що Полтавщина не була винятком, тим паче, що й Ортодокс у своїх згадках про СВУ, як ми вже знаємо, писав, як, бувши на засланні на Біломорканалі, він почув якось ніби "СВУ мала на Поділлі розписані повстанські полки і привезені з-за кордону транспорти зброї" (див. передніше розд. 13, п. 9) і висловився, що про це "доповнення'' СВУ постаралося само ГПУ.

Скільки в такий спосіб по цілій Україні було втягнуто людей у ці "повстанські" організації, пов'язані, ніби, з СВУ — покищо важко сказати. Безперечно тисячі, а може й де­сятки тисяч. Покійний М. В. Кекало, сам жертва сталінського концентраційного табору, в одній із своїх статей подав цифру жертв, пов'язаних із СВУ, в кількости 30 000, що правда, не згадуючи про спосіб обґрунтування цього числа.

5. "Повстанська" організація Петра Блохи з 73 осіб. Року 3949, провадячи запис розповіді скитальця Ів. Климка про те, що діялося у Федіївській сільраді Решетилівського ра­йону на Полтавщині в роках 1929-1931, ми дізналися від ньо­го, як розкуркулений і вивезений під кручу - Петро Блоха (бажаючи, мабуть, себе рятувати) дав ГПУ відомості про існування повстанської організації в Решетилівському ра­йоні, заплутавши у цю справу 73 особи. Проте зробив це так невміло, що ГПУ, хоча й застосувало до декого тортури, нічого, проте, не виявило, а як були це ще часи до "єжовщи­ни" то й змушене було 69 осіб звільнити, а в тому числі й розповідача. Покарало лише чотирьох, а серед них і вимуше­ного чи не вимушеного провокатора — Петра Блоху.

6. Повстанська Організація Українських Націоналістів Державників.

Про цю організацію, яку, на наш погляд, також створила агентура ГПУ-НКВД, ми подаємо відомості в роз­ділі 18, бо сліди її знайдені у Вінницьких могилах.

Зібрані й зведені в розділах 13 і 14 матеріали, що сто­суються опору окупантам, відтворюють лише мізерні урив­ки з велетенської й страхітливої багаторічної трагедії, яка відбувалася на Україні за тяжкими мурами органу окупантів — ЧК-ГПУ-НКБД, і під час якої (ми поки що не врахову­ємо тут жертв репресій під час примусової колективізації та штучно створеного голоду 1932-33 рр.) гинули, мабуть, сотні тисяч людей. Про розміри й характер цієї трагедії не знав світ, а коли якісь відомості до нього й доходили, то вони здавалися йому такими неймовірними, такими немож­ливими в цивілізованому суспільстві, такими несумісними з його поняттями людяности, що він їм не вірив і відкидав, як видумку.

Дмитро Соловей. Голгота України

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...