МИ ЩЕ ПРИЙДЕМО У ВАШЕ ЖИТТЯ… (ПРО АНТИНАЦИСТСЬКИЙ РУХ НА ЛЕТИЧІВЩИНІ)

23.03.2017 | 19:34   Володимир Борисів
переглядів: 563

Проводом ОУН (Бандери) перед початком радянсько-німецької війни було сформовано 4 похідні групи, у яких, за різними даними, було зосереджено від 3 до 5 тис. молодих, освічених, підготовлених до організаційної та підпільної роботи бійців. На нараді керівників цих структур у Львові 9 липня 1941 р. перед ними було поставлено завдання: організовувати на покинутих Червоною армією територіях українське громадське і культурницьке життя, вести роз’яснювальну роботу щодо будівництва незалежної Української держави, створювати умови для формування підпільних осередків ОУН, готувати кадри для збройної боротьби, вести антинімецьку й антибільшовицьку пропаганду і т. д., і т. п..

Після окупації Летичівщини в липні 1941 р. підрозділ похідної групи «Південь» прибув до Летичева. Ось як описує цю подію його командир, полковник М.С.Чарториський у книзі «Від Сяну до Криму»: « У поході група у багатьох більших і менших містечках, селах влаштовувала зустрічі з людьми, агітувала їх, проводила освітню роботу, закликала боротися за створення незалежної Української держави... Окружними дорогами і доріжками добралися до Летичева. Це містечко досить розлоге, але, крім двох пам’ятників – Леніну і Сталіну, – не мало помітних будівель. Найкращі будинки, де містились НКВД, пошта і партійні установи, були напівзруйновані. Німці тут майже не затримувалися... З Летичева я порозсилав друзів по околишніх селах і містечках – Росохит, Костянтинова, Хмільника, Вовковинець, Козачок, Меджибожа, Лисогірки...».

У кожному з названих і не названих населених пунктів члени похідної групи створювали підпільні осередки, розставляли надійних людей на різноманітні посади в органах місцевого самоврядування, а в Летичеві було створено окружний і районний проводи ОУН.

Як згадує безпосередній учасник тих подій, в’язень сталінського ГУЛАГу, фольклорист, дослідник діяльності Устима Кармалюка, краєзнавець В.Вовкодав, у липні 1941 р. у село Сахни прибули члени ОУН Зубенко і Казирук. Зібрали схід села і сказали людям: «У Німеччині добре жити німцям, а нам потрібно будувати свою, Українську, державу, де буде добре жити українцям». Тут же громадою обрали старосту села, поважну й авторитетну людину, встановили три березові хрести борцям за незалежну Україну, учасникам визвольних змагань 1918 – 25 років: полковникові армії УНР, подільському отаманові Я.Орлу-Гальчевському, його соратникам Пилипові Іванову та Михайлові Топорівському.

Про небезпечно-тернистий шлях членів похідної групи «Південь» і їхню організаторську роботу на Летичівщині знаходимо у книзі уродженця краю Є.Аллетяно-Попівського «З ідеєю в серці – зі зброєю в руках», який під час Другої світової війни деякий час очолював обласний провід ОУН у Вінницькій обл.. Він пише, що в Летичеві вся райуправа, педколективи шкіл, більшість із допоміжної поліції допомагали і співчували підпіллю, під його впливом проводили широку пропагандистську роботу: закликали молодь не їхати до Німеччини, бойкотувати збір урожаю, бути готовими до збройної боротьби з окупантами і т. п..

Але найкращу «пропагандистську» роботу проти «нової влади» і «встановлення справедливих арійських порядків» провела сама влада. Адже ні для кого не було секретом, що передові частини вермахту, які входили до українських міст і сіл улітку 1941 р., спостерігали і дивувались виявам радості місцевого населення, яке зустрічало їх хлібом-сіллю, або ж дружнього нейтралітету з їхнього боку. Навіть секретар ЦК КП(б)У Д.Коротченко був змушений констатувати: «Абсолютна більшість населення України не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а, навпаки, різними способами прилаштовувалася до окупаційного режиму».

Переважна більшість мешканців Летичівської округи й гадки не мала про нелюдську, расову спрямованість і канібалізм ідеології націонал-соціалізму. Вже в перші дні окупації Летичева німці розстріляли велику групу поранених і хворих військовополонених. А в концтаборі, влаштованому в Летичівському костелі, створили нелюдські умови утримання решти полонених бійців і командирів Червоної армії. Від надмірної скупченості і голоду вони вмирали тут сотнями. Десятки з них були поховані на території концтабору, інші – на місцевому кладовищі недалеко від могили народного месника Устима Кармалюка.

Коли військовополонених перевели до Гайсина, фашисти у костелі організували «трудовий табір» для «перевиховання» цивільних, які «проштрафилися» перед «блюстителями нового порядку». Умови утримання в’язнів у цьому «виховному закладі» описував І.Собанський, мешканець с.Лисанівці Старосинявського р-ну: «Годували нас один раз на добу. Суп зварений з гички, листя картоплі, моркви. Сире кінське м’ясо, по якому повзали хробаки, 50 – 100 г хліба з мелених каштанів і ячменю... На зморених голодом і спрагою людей нападали різні хвороби, особливо дизентерія. Але й таких гнали на різні важкі роботи. Хто не міг їх виконувати, били, цькували собаками, кидали в ями, добивали там, а якщо людина ще дихала – розстрілювали...».

Нестерпні умови створили фашистські нелюди у Летичівському, Меджибізькому та Новокостянтинівському гетто. Восени 1942 та навесні 1943 р. німці на території району чинили масові знищення євреїв, переважно старих, жінок і дітей.

Всі вищезгадані й не згадані антилюдські дії німецького режиму призвели до того, що населення краю переконалось: гітлерівський режим нічим не кращий від сталінського. І ті, хто пережив розкуркулення, примусову колективізацію, голод 1930-их років, масові політичні репресії 1937 – 38 років, упевнились на своєму гіркому досвіді, що націонал-соціалістична Німеччина не збирається будувати щасливе життя для українців. Сталося те, про що говорилось у меморандумі ОУН після нападу Німеччини на СРСР 23 червня 1941 р.: «Якщо навіть в Україні зустрічатимуть німецькі війська як визволителів, то незабаром ситуація може змінитися, якщо Німеччина прийде в Україну не з метою відновлення Української Держави... Німецький примус викличе протилежні наслідки...».

І саме тому в одній з перших листівок летичівських патріотів лунав заклик: «Земляки! Гітлерівський режим виявився не кращий за сталінсько-комуністичні порядки. Солдати чужої армії на своїх багнетах ніколи не принесуть щастя простому робітнику, селянину, вчителю, тому що вони будуть захищати інтереси своєї країни, вбивати і вивозити награбоване та новітніх рабів із нашої землі... Щасливе життя кожного з нас можна побудувати тільки в не залежній від Москви та Берліна Українській державі!».

Тим часом зростають лави підпілля ОУН, основи якого заклали члени похідної групи «Південь» Зубенко, Казирук, Потапінський і Плащинський. Гасло «Здобудеш Українську Державу або загинеш у боротьбі за Неї!» об’єднало в лавах організації лейтенанта Червоної армії Я.Заверуху, студентку Вінницького педінституту О.Матвєєву, довоєнних директорів шкіл І.Очківського та І.Яворського, доньку відомого борця за радянську владу на Летичівщині, соратника М.Осліковського, М.Панасюка та Я.Ревуцького, Гната Гусара – Людмилу, лісника П.Пантелеймонова, учнів Війтовецької агрошколи С.Гарбаренка. Д.Зборовського, І.Сабодана та О.Сабодана, орденоносця, передовика сільськогосподарського виробництва М.Демчишина та О.Коваля з Копачівки Деражнянського р-ну, О.Бригаду, В.Мазура, Т.Дудника, Є.Оберемка та десятки інших патріотів-борців за волю рідної землі.

Вже навесні 1942 р. в донесеннях німецької служби безпеки СД про боротьбу з різними ворожими групами з’явилися твердження, що «...найактивніший і найвизначніший – рух Бандери – перетворився у... ворожу до Німеччини підпільну організацію». І це – незважаючи на те, що ще восени 1941 р. СД в Києві було видано наказ до своїх постів в Україні: «Незаперечно встановлено, що рух Бандери готує повстання в Райхкомісаріаті (Україна) з метою створити незалежну Україну. Всі члени руху Бандери повинні бути негайно заарештовані і після грунтовного допиту таємно страчені як грабіжники».

На теренах Летичівської округи, куди входили Вовковинецький, Летичівський, Деражнянський і Меджибізький р-ни, підпілля ОУН розгорнуло справжню «листівочну війну». В листівках лунали заклики: «Український народе! Бери в руки зброю, бо це єдиний шлях до твоєї волі!», «Знищуйте німецьких катів! Саботуйте їх злочинні накази! Ставайте до лав борців за вільну і незалежну Україну! Хай живе вільна Українська Держава! Слава Україні!», «3а наші спалені села, за вигнання й вивезення народу, за всі переслідування, грабунки, побої, вбивства, нечуваний терор, за всі страждання й кривди нашого народу, за неволю і руїни – помста і смерть ворогам України!».

З літа – осені 1942 р. «пропагандистська війна» переростає в активну збройно-диверсійну боротьбу проти окупантів. Групи підпільників розгромили поліцейську дільницю в Летичеві, поліцейський кущ у Вербці, нападали на поліцейські відділки у Вовковинецькому, Меджибізькому та Деражнянському районах, знищували живу силу і техніку на шосе Летичів – Вінниця, псували лінії зв’язку, розстрілювали поліцаїв і власовців, які служили окупантам, здійснювали диверсії на залізниці в Деражнянському р-ні. Активізація підпілля ОУН на Летичівщині і націоналістичних формувань в Україні не могла не привернути увагу окупаційних властей. На початку 1943 р. німецьке командування в особі генерального комісара округи Волинь-Поділля Шене повідомляло, що «у багатьох районах Волині німецьке управління не існує. В районах Горохів, Любомиль, Дубно, Крем’янець та частково Луцьк треба говорити про повстанський рух... Український рух опору також надзвичайно посилив боротьбу майже в цілій окрузі (Волинь і Поділля). Він проявився і в таких досі спокійних місцях, як Проскурів, Летичів, Ярмолинці... Українські націоналісти завдають більше труднощів, як радянські банди...».

Гауляйтер Е. Кох звертається з листом до міністра «східних земель» А. Розенберга, у якому стверджує, що «українські націоналістичні банди на території генеральної округи Волинь-Поділля мають суворе і вміле керівництво і вражаюче озброєні. Вони нападають на об’єкти, важливі для експлуатації і постачання фронту, а також на залізницю, мости, елеватори».

Нарком Держбезпеки УРСР Савченко у свою чергу 24 травня 1943 р. інформував начальника Українського штабу партизанського руху Т.Строкача: «Ряд джерел і захоплених нами документів свідчать про те, що, незважаючи на масові репресії німців проти оунівців, зокрема, прихильників С.Бандери, останні не тільки не згорнули своєї боротьби, а, навпаки, перейшовши в глибоке підпілля, значно посилили її. Встановлено, що ОУН поширило свою діяльність на всю Україну. В усі області УРСР ОУН направила своїх емісарів, створила підпільні організації, центри і легіони, закладає склади зброї, боєзапас і друкарні, готує кадри для збройної боротьби».

Не можна сказати, що про боротьбу летичівських патріотів-підпільників з ОУН не згадували у часи СРСР. Ще 1965 р. про їхні ратні справи у досить своєрідній манері писав у статті «Летичів. З історії рідного краю» («Радянське Поділля», 21.08.1965) краєзнавець С.Гуменюк: «У період Великої Вітчизняної війни у Летичеві активно діяла підпільна група радянських (!?? – В. Б.) патріотів. У кінці 1941 року вони перерізали телефонний зв’язок між Летичевом і Новим Костянтиновим, на початку 1942 року – між Вінницею і Проскуровим, у 1943 році кинули гранату в поліцейське приміщення, підірвали легкову машину з есесівцями, неодноразово на телефонних стовпах і будинках міста появлялися зведення Радінформбюро (!? – В. Б.), заклики до боротьби з окупантами. На превеликий жаль, до цього часу не вдалося встановити імен учасників Летичівського підпілля...».

Змушений був лукавити дослідник історії рідного краю. Імена підпільників були відомі на той час досить широкому загалу. Були живі ще багато свідків, учасники підпілля. Але назвати їхні імена означало визнати факт існування антифашистського підпілля ОУН у самому серці Поділля. А це суперечило догмам «головної спрямовуючої сили» радянського суспільства: КПРС.

Факти боротьби підпілля ОУН не могли обійти своєю увагою і прокомуністично налаштовані укладачі 6-ого тому «Книги Пам’яті України. Хмельницька область», виданого вже в часи незалежності, 1996 р., але й для них, напевно, сама згадка про антифашистську боротьбу «бандерівців» була неприйнятною. Автор вступної статті «І твоя частина в Перемозі» І. Шиманський пише: «Суворою пересторогою гітлерівцям та їхнім псам-поліцаям стали диверсії, вчинені підпільниками в Летичеві. В 1943 році вони кинули гранату в поліцейське приміщення, а також підірвали машину з есесівцями. Сміливі дії патріотів викликали переполох серед тих, хто уособлював окупаційну владу в подільському містечку Летичеві, і піднесення серед місцевого населення, яке реально відчуло, що фашистська влада приречена на неминучу загибель. Всіляко підтримувало населення бійців патріотичного підпілля».

Як бачимо, тут уже радянські підпільники з Летичева переведені до «патріотичного підпілля». І за це, як кажуть у народі, спасибі.

Закони воєнного часу вимагали від німецького командування взяти під контроль ситуацію в летичівській окрузі, а для цього треба було покінчити з тими, хто збройно виступав проти нових, окупаційних, законів, проводив антифашистську агітацію.

Арешти летичівських підпільників розпочалися напровесні 1943 р.. Олена Матвєєва, яка працювала перекладачем на біржі праці в Летичеві, ще встигла викрасти і знищити списки молоді, яку мали відправити до Німеччини, врятувавши від німецького рабства сотні юнаків і дівчат округи. В лабети жандармів один за одним потрапили В.Мазур, О.Матвєєва, І.Очківський, П.Пантелеймонов, В.Лучков, П.Транчук І.Яворський, М.ІІотапінський, Л.Бучик, Т.Дудник, О.Бригида, Д.Зборовський. Ф.Поплавський, О.Слащук, Я.Заверуха, І.Сабодан з Летичівщини, а також О.Коваль, М.Демчишин, І.Бегеба, Г.Чорнолуцький, І.Замрачило, Г.Романишин, Ф.Мрук, І.Прокопов, Г.Гасюк, Ф.Савчук, В.Биць, В.Ткачук із Копачівки Деражнянського району.

Вдалось уникнути арешту Л.Гусар та Є.Оберемку. Не далися живими до рук гестапівців Слободян і Горновий. Вони були вбиті під час арешту за спробу опору. Загинув смертю героя й окружний провідник Зубенко-Холодний. Почувши про арешти бойових побратимів, він вирішив пробиратися в с. Багринівці Літинського р-ну Вінницької області, де в той час, як свідчить фронтовик, учасник Великої Вітчизняної війни М.Данилюк, знаходилося керівництво Вінницького обласного осередку ОУН. Але дістатися в Багринівці йому не вдалося. Зупинившись на відпочинок у директора місцевої школи в с. Білецьке Б.Лятовського, він був зраджений ним. Оточений карателями, прийняв нерівний бій і останній набій залишив для себе. 18 серпня 2001 р. прах Зубенка-Холодного з сільских задвірків був перепохований у центрі села поряд із могилою воїнів Червоної армії, які загинули під час визвольних дій 1944 року. Тих, хто не потрапив у гестапівські лабети, у повоєнний час винищили енкаведисти. В чорних нетрях ГУЛАГу навіки-вічні загубилися сліди П.Супруна, В.Брищука та М.Капкана.

Після загибелі провідника окружний провід ОУН віддрукував листівку-некролог, де були слова: «Вічна слава героям, які віддали своє життя за волю України! Ні на крок не відступимо від ідей, які вони нам вказали, і за які поклали своє життя. З честю виконаємо обов'язок, який вложив на нас наш народ: воля або смерть!».

Хто ж зрадив таку потужну підпільну організацію українських борців проти нацистських окупантів за волю і незалежність рідної України? Відповідь на це запитання знаходимо в архівних документах, вміщених у книзі Володимира Сергійчука «Український здвиг: Поділля» 1939 – 1955, Київ, Українська видавнича спілка, 2005 р.. Там, зокрема, є і така інформація:

Повідомлення підпільника ОУН про розгортання національно-визвольного руху на Вінничинні в 1941 – 1943 роках Жовтень 1943 року.

Праця і події в Вінницькій області. (Звідомлення члена ОУН).

Вступив я до ОУН в 1941 р. в місяць по приході німця. Весною 1942 р. пішов я на вишкіл на ЗУЗ (західноукраїнські землі. – Авт.). Після покінчення вишколу вступив до агрошколи в своїй окрузі, де почав організовувати студентів цієї школи й оснував сітку при кінці 1942 року. На наказ пішов у підпілля і зайняв становище шефа зв'язків господарчої округи. Весною 1943 прийшов наказ про творення партизанки в Україні й у зв'язку з цим прийшли в нашу округу Батько, Шуляк і Гай, які мали допомогти нам у роботі.

Покійний Холодний готовив собі на заступника (окружного) Гамалію (правдиве прізвище Чипура Анатолій, родом з Києва). Весною 1943 року селяни видали його німцям (він був добре озброєний – наган і дві гранати). Другого дня він почав уже показувати хати наших людей. З його доносів першими впали:

1. Брігіда Олег – «Вірний» – згинув у Староконстантинові.

2. Паньків Іван – окружний (не знаю, якої округи). Про дальшу його долю не знаю.

3. Федоришин Коля – «Залізняк» з Голоскова, здається теж потім сипав.

4. Дудник – голова колгоспу с. Лисогірки.

5. Очківський – окружний староста Лятичева, сидить зараз в тюрмі в Рівному.

6. Козирук – начальник Окружної Поліції в Лятичеві.

7. Демчишин з Копачівки.

8. Коваль Олександр – «Лісовик», а крім того ще 8 родин, яких заарештовано. Більше псевд не пригадую собі.

По перших арештуваннях утекли на Волинь Гай і Шуляк, боячись дальшої зради, й взяли із собою Хвилю (Завіруха Яків, Лятичів). Чув я, що їх теж спіймали коло Старокостантинова. Холодний, відчуваючи небезпеку, забрав літературу та інші організаційні речі та подався в напрямі Лятичева, Літина. По дорозі вступив до вчителя Лятавського в с Білецькім, симпатика чи члена підпілля, щоб відпочити. Цей його радо прийняв, помістив у шкільній шопі, а сам сів на ровера та поїхав до Лятичева, щоб повідомити жандармерію. Зараз же прибуло біля 40 шуцманів та німців, окружили школу, де спокійно спав Холодний. Він пробудився від шуму, стрілив із сімки і ранив одного шуцмана, а гранатою вбив старшину жандармерії. Німаки почали з усіх сторін стріляти до нього, а він з укриття відстрілювався. При собі мав ф – револьвер системи «наган» (сімку) і 6 гранат. Згідно з оповіданням місцевих вчителів, бій тривав 4 години. Нарешті вороги, побачивши, що їм не взяти живого, ані не вбити Холодного, підпалили шопу. Холодний написав записку (про зміст її не знаю), коли вогонь почав добиратися до нього, крикнув «Слава Україні» і застрілився, де й згорів. Тут його закопали німаки разом із собакою, яка згоріла теж, бо була прив'язана до шопи. Народ довго говорив про його геройську смерть.

Кілька днів після цього випадку Чипура (Гамалія) придержав якусь дівчину. З оповідань людей виглядала: груба, повновида, в чорному шерстяному вбранні. Говорять, що це Оксана, але Оксана не так виглядала. Він хотів придержати її та віддати в руки німців. Тоді вона його звалила на землю, але на поміч йому прийшов кучер, і оба відставили дівчину до Лисогірки. Тут вона в присутності багато наро­ду звернулась до нього такими словами: «Не вбити тобі, зраднику, ідеї Самостійної Соборної Української Держави! Хоч ти мене віддаси, і я знаю, що згину, але тобі, зраднику, смерті не минути. Тебе жде страшна собача смерть зрадника!». Народ був дуже зворушений цією сценою, її перевезли до Староконстантинова, де й розстріляли...

Чипура Анатолій (Гамалія) мав до 23 р., уроджений у Києві. За німців був монтером в Голоскові біля Меджибожа (на лінії Проскурів – Лятичів). Там оженився і від 1942 р. був членом ОУН, поки не зрадив. Жінка його – Магдін Надя – була зв'язковою, жила в першій хаті від школи, а школа – перший будинок справа на шосе Лятичів – Проскурів. Сам Чипура був нижче середнього росту, очі карі, вії грубі, ніби прорізані, волосся русяве, зачесане назад, курить, лоб мав невисокий, але виглядав на високий, обличчя худе, подовгасте. Говорив дуже чистою українською мовою. Голос мав тонкуватий. Останньо ходив у такому одягу: синя шинеля совітського льотчика, кубанка, чоботи.

Провокатор Лятавський зараз живе в с. Варинка, р-н Лятичів.

Липень 1941 – жовтень 1943.

І прорадянське підпілля, яке діяло у Меджибожі, було ліквідоване окупантами в цей же час. До рук фашистів потрапили його учасники С. Вовк, В. Максименко, О. Теслюк, О. Кокора, Я.Замрій, член окружного комітету Проскурівського підпілля, вчитель Ярославської школи К. Кошарський.

Фашисти залишилися задоволеними. Антифашистське підпілля на теренах округи було розгромлене. 26 липня 1943 р., проводячи нараду сільських старост і голів громадських дворів Летичівського району, окружний комісар д-р Гамер, виступаючи перед присутніми, говорив: «Досі банди були лише в місцевостях, багатих на ліси, як, наприклад, на Шепетівщині. Там були банди большевицькі й націоналістичні (ОУН). Останні нічим не відрізняються від большевицьких. Акція німецької збройної сили і поліції... ставить ці банди під загрозу знищення... В окрузі теж були групи, які за чаркою горілки умовлялися перешкодити німецькій владі, але наша поліція викрила і взяла цих людей під арешт... Не бійтеся бандитів! Німецька рука є довша, вона завжди спроможна вас захистити. Час неспокою минув, кожен може вернутися до праці» (газ. «Летичівські вісті», 4 серпня 1943 р.). У згаданому числі г-ти була стаття «Так відповідають Совєти на розв'язання Комінтерну», де було піддано критиці керівництво СРСР, яке «вводить в оману світову спільноту» обіцянками забезпечити жителям країни після війни «свободу совісті, релігійних організацій, розпустити колгоспи і роздати селянам землю» і таке інше. У статті є рядки: «Багато чесних і пристойних людей, які до цього часу вірно виконували свої обов’язки, пішли як опутані злим духом, за тими обіцянками. А вони, як і ті, національно підшиті, що носять печать ОУН, походять з одного джерела, а цим джерелом є Москва. Ми можемо нашим читачам надати докази, що духовні провідники ОУН – це енкаведисти та жиди. Вони оббріхують і ошукують своїх прихильників так само, як більшовики оббріхували і ошукували свої народи...».

Заарештованих підпільників відправили до Старокостянтинова у гестапо в розпорядження штурбанфюрера Графа, який навіть серед своїх колег-гестапівців вирізнявся лютим норовом, жорстокою вдачею і жагучою ненавистю до ворогів «рейху і фюрера». «Заплічних справ майстри», підлеглі Графа гестапівці і поліцаї, допитували членів підпілля вдень і вночі, били і мордували, намагаючись «вибити» імена тих, хто розповсюджував листівки, був причетний до диверсії і добував зброю, підтримував і словами, і ділом ідею самостійності України. Після нелюдських катувань, принижень і знущань патріотів розстрілювали. Напр., лейтенанта Червоної армії, оборонця Києва Я.Заверуху вбили пострілом з пістолета в потилицю, а тіло кинули в яму з нечистотами. Володю Лучкова зі Ставниці катували так, що в нього із зіниць повипадали очі. Іванові Сабодану заганяли під нігті голки, здирали дротяними щітками шкіру, розчавлювали дверима пальці рук.

Із садистською насолодою знущалися кати над дівчатами-підпільницями. Олену Матвєєву та Оксану (прізвище не відоме, вона була з похідної групи «Південь») зв’язували спина до спини і цькували озвірілими, як і самі кати, собаками. Проте ніякі муки не зламали духу патріоток землі української. Повернувшись до камери, обмивши і перебинтувавши рани, вони розважали товаришів по нещастю піснями і віршами. Заручниця Є.Заверуха-Могильна зберегла в пам’яті пісню, яку співала у камері Оксана:

Встань, Тарасе, пробудися, на народ свій подивися,

Як народ твій тут бідує, як по тюрмах голодує.

Все по тюрмах дні і ночі виплакала карі очі.

Ми катів не боїмося і крізь сльози сміємося,

Бо настане така днина й буде вільна Україна,

Буде вільна молодая, нас, замучених, згадає...

Вона говорила, звертаючись до заручників: «У вас є можливість вижити. Нас вони знищать, пощади нам не буде. Але пройдуть роки і ви ще обов’язково згадаєте про нас. Ми ще прийдемо у ваше життя. Обов'язково повернемося з того світу...».

Правду про останні дні життя українських патріотів у Старокостянтинівській в’язниці, яка була розташована у стінах Христо-Воздвиженського храму, донесли у своїй пам’яті до наших днів заручники Є.Заверуха-Могильна та А.Заверуха з Летичева, П.Бегеба, С.Бегеба, О.Замрачило з Копачівки, а також підпільники, які були засуджені до каторжних робіт у Німеччині, О.Слащук, Ф.Поплавський, Д.Зборовський із Летичівщини та В.Биць із Копачівки, О.Сабодан з Марківців.

У часи незалежної України збулися пророчі слова підпільниці Оксани. Вони повертаються. Випливають із забуття імена героїв, очищені від скверни комуністичної пропаганди, яка записала їх у чорні списки ворогів, не вартих і доброї згадки. А вони боролися за незалежну Українську Державу, за кращу долю рідного народу під знаком Триглава і під синьо-жовтим прапором, які є символами нашої держави. Тому їм і належить гідне місце у когорті борців за вільну і соборну Україну, держави, яка постала на крові та кістках героїв нашої розповіді.

 

МОЛОДОГВАРДІЙЦІ КРАСНОДОНСЬКІ?

АЛЕ БУЛИ МОЛОДОГВАРДІЙЦІ Й ЛЕТИЧІВСЬКІ!

Населення всього колишнього СРСР і всього світу знало про подвиг підпільників з краснодонської «Молодої гвардії», оспіваний письменником О.Фадєєвим в однойменному романі. А про молодіжне підпілля з Летичева – «Летичівські молодогвардійці» – ніхто ніколи й доброго слова не сказав. Їх постаралися забути, хоча вони, молоді та юні, теж загинули мученицькою смертю в гестапівських катівнях і завдали ворогові не меншої шкоди, ніж краснодонські патріоти...

Більшості читачів така інформація здається неймовірною, але керівник підпілля ОУН на Донбасі з тієї ж підпільної групи «Південь» Євген Стахів стверджує, що організацію «Молода гвардія» у Краснодоні організували... націоналісти: «Наші хлопці наразились у Ворошиловграді на молодих людей, які займались військовим шпигунством. Потім ми вже знали, що й до чого: Шевцову перекинули сюди з рацією... Мала кілька хлопців, які приносили їй ті новини... Мої хлопці мали розмову з інформаторами Шевцової. Ми почали їх переконувати у важливості нашої боротьби. Згодом вони погодилися з нами і писали на своїх листівках: «Смерть Гітлеру! Смерть Сталіну! Радянська влада – без більшовиків!». До речі, все це було відомо О. Фадєєву... Його з усім тим ознайомили, але сказали приблизно так: «Напиши роман патріотичний, такий, у якому молодь бореться з ім’ям Сталіна і партії на вустах»...

Хоч у Луганську напередодні окупації справді були створені підпільний обком... і райком партії, ... але їх члени тільки попереду відступаючої Червоної армії... привласнили чималі гроші, золото та коштовності, призначені для підпільної роботи... загубили секретні документи облпарторганізації. Розвідгрупам ворога усе це потрапило до рук і вони особливо не напружувались, виловлюючи «ворогів рейху»...

БОРОТЬБА УПА ТА ПІДПІЛЛЯ ОУНПРОТИ ГІТЛЕРІВСЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ

Діяльність підпілля ОУН не могла не привернути увагу німецьких каральних органів. Тим паче, що з осени 1942 року повстанці почали, крім так званої «листівочної війни», проводити активну збройну і диверсійну боротьбу проти німецьких окупантів.

У грудні 1942 р. гестапівці знищили у Львові члена головного проводу ОУН(б) Івана Климіва-Легенду. У відповідь на репресивні акції німців відділи УПА почали широкі воєнні операції з метою встановлення контролю над певними частинами території України.

7 лютого 1943 р. підрозділи УПА увійшли в м. Володимирець (Волинь) і звільнили в'язнів з тамтешньої тюрми та військовополонених з концтабору. В березні того ж року атаковано табір військовополонених у Луцьку і звільнено його контингент. Сотні військовополонених та в'язнів було звільнено у Крем'янці, Дубному, Ковалі.

Загони УПА навесні 1943 р. зайняли м. Людвипіль і відбивали всі атаки карателів, завдавши їм значних втрат. Саме в цей час «упівці» був вбили особистого приятеля Гітлера, начальника штабу штурмових загонів (гітлерівської партійної гвардії) СА Віктора Люце. Знищив його спецзагін УПА «Помсти» – «Полісся» під командуванням Олексія Шума, який згодом загинув у бою з розвідниками 16-ої дивізії СС.

Вже пізньої осени 1942 р. перші відділи УПА почали з'являтись і на Поділлі, зокр., у Теофіпільському, Ляховецькому (Білогірському) та Плужнянському (Ізяславському) районах. Окремі групи діяли і на півдні Кам'янець-Подільського району, їх антинімецькі акції зводилися спочатку до того, що вони заважали вивозити німцям награбоване збіжжя, майно, худобу, визволяли мобілізованих до Німеччини і військовополонених.

У Берездівському (Славутському) районі перші бойові сутички німців з УПА були зафіксовані у квітні 1943 р. під Берездовим, у липні – біля села Мухарів. Жорстокі і кровопролитні бої «упівців» з карателями відбулися біля сіл Макрополя та Язовець Білогірського та біля містечка Ямпіль і села Новоставці Теофіпольського районів.

На початку червня 1943 р. колишній учитель І.А.Врублевський створив на території Теофіпольського району загін з дев’яти десятків чоловік, який назвали «Іскра», а командир отримав псевдо «Голота». Билися за вільну Українську Державу: громили поліцейські відділи, вбили понад 150 гітлерівців, визволили з полону 300 військовополонених. Членом загону «Голоти» був і секретар Теофіпольського райкому КП(б)У; 60% особового складу – комуністи і комсомольці, а лише 40% – українці, решта – московини, євреї, казахи, поляки і т. д..

25 травня 1945 р. військовий трибунал засудив Івана Афанасійовича Врублевського до розстрілу. За те, що боровся за волю України проти німецькиї загарбників не під «тим прапором».

Члени крупецької підпільної групи «За Україну!» рятували від розстрілу євреїв-односельців, військовополонених зі Славутського «Гросслазарету», повідомляли селян про німецькі облави, псували німецькі поїзди, збирали зброю. Киликиївці здійснювали збройні напади на німецькі пости, роззброювали поліцаїв і німців, розповсюджували листівки. Вони продовжували боротьбу і з більшовицьким режимом після приходу у край Червоної Армії.

Проти загонів УПА було кинуто 10 тисяч солдатів-піхотинців, 10 моторизованих батальйонів, які мали важке озброєння й артилерію, 50 танків і десятки літаків. Зав'язалися важкі кровопролитні бої на Волині, Поліссі, у північних районах Поділля.

Влітку 1943 р. біля села Попівці Волочиського району німці оточили в лісі загін бандерівців. Бій тривав дві доби. «Упівцям» вдалося вирватися з оточення, а німці повантажили вбитих і поранених на підводи і покинули район бойових дій. В цей же час у с. Дерев'яни Кам'янець-Подільського району каральний загін німців і румунів намагався оточити боївку УПА. Після запеклого бою понад два десятки карателів навіки залишились в українській землі.

Понад дві доби тривав бій між ротою особливого призначення УПА «Північ» під командуваням «Берези» і підрозділами каральної дивізії генерала фон ден Баха біля монастиря в с. Новий Загорів на Волині. У цьому бою упівці знищили понад п’ятсот карателів.

Німецькі окупанти намагалися не лише очистити свій тил від боївок УПА, але й залякати, поставити на коліна місцеве населення, розгромивши підпільні організації антинімецького спрямування на території України. Напр., начальник поліції безпеки і СД м. Рівне повідомив Берлін про арешт кількох прихильників Бандери, які роздавали пропагандистські матеріали в околицях м.Кам'янець-Подільський. У ході розслідувань, скерованих проти повстанського руху у місті над Смотричем, було заарештовано кількох учителів.

Під час розгрому підпілля ОУН у Чемерівцях в лабети гестапо потрапили 15 осіб, серед яких – заступник мера, відповідальний за школи і освіту, директор школи і деякі вчителі. Потрапляє в засідку і керівник підпілля «За Україну!» з с. Крупець Іван Олійник. У сутичці він вбиває з пістолета двох німців, але й сам отримує поранення. Непритомний потрапляє до рук фашистів. Німці закатували патріота в комендатурі Бридурина, а тіло кинули в торфовище. Вночі підпільники забрали його і таємно поховали на кладовищі. Почались арешти і страти інших патріотів. Всього у фашистських казематах загинуло понад 20 осіб з підпільної організації «За Україну!».

На зміну загиблим героям лави борців за ідею Української державності поповнювали нові патріоти, віддані справі визволення рідної землі від окупантів.

З метою більш чіткого керівництва військами в серпні 1943 року УПА була поділена за територіальним принципом на 3 частини: УПА-«Північ» – командував Роман Клячківський («Клим Савур»), УПА-«Південь» – Омелян Грабець («Батько»), УПА-«Захід» – Василь Сидор («Шелест-Вишитий»). Група військ УПА «Південь» знаходилася на землях Кам'янець-Подільської, Житомирської, Вінницької та південної частини Київської областей. Вона мала три воєнні округи: «Холодний Яр», «Умань», «Вінниця».

За час свого існування група УПА «Південь» провела цілу низку боїв з німецькими окупантами. Доречно згадати операцію з ліквідації німецької поліцейської школи, яка нараховувала 260 осіб, поблизу Житомира у червні 1943 р.; розгром німецьких частин під с. Устимівка Потіївського району 26 липня 1943 р., у якому ворог втратив 100 чоловік вбитими і пораненими.

У листопаді 1943 р. для підсилення діяльности УПА «Південь» частинами з Військової округи «Богун» УПА-«Північ» був проведений рейд на східні землі, в якому взяли участь три групи: а) «Кропиви» – шепетівські та житомирські ліси; б) «Гордієнка» – Проскурів, Летичів; в) «Олега» – Старокостянтинів, Летичів, Віннниця. Під час рейду згадані підрозділи провели цілу низку боїв з німцями, поліцаями і власовцями.

5 грудня 1943 року для активізації бойових дій проти німецьких окупантів на Поділлі на допомогу підрозілам УПА «Південь» з Крем'янеччини вирушив курінь УПА, до 200 осіб, під командуванням «Бистрого». Упівці пройшли через села Кривочинці, Нова Гута, Козачки, Лисогірка... 9 січня 1944 р. курінь «Бистрого» розбив німецький підрозділ неподалік села Лисогірка, здобувши значні трофеї: 3 автомати, 7 кулеметів, 2 міномети, 10 гвинтівок, 3000 набоїв, 500 гранат, 3 радіостанції та інше. До 20 січня рейдові сотні «Бистрого» повернулись на Крем 'янеччину.

А ЯК ПОМИРАЛИ – ЇМ СУРМИ НЕ ГРАЛИ

На поч.. січня 1944 р. війська І Українського фронту після жорстоких і кровопролитних боїв вступили на територію Кам'янець-Подільської області. До кінця грудня німецькі окупанти покинули Плужне, Берездів, Славуту, Ізяслав, Ляхівці (Вілогір'я), Шепетівку... Потім на фронті настало затишшя, перерване 4 березня військами І Українського фронту, які під командуванням маршала Г.К.Жукова знову перейшли в наступ, розпочавши Проскурівсько-Чернівецьку військову операцію. За кілька днів боїв Червона армія ввійшла до Волочиська, Красилова, Чорного Острова, Старої Синяви, Старокостянтинова. Полки і дивізії 18-ої армії під командуванням генерал-лейтенанта Є. Журавльова вели бої на Летичівщині. 8 березня були відбиті у ворога Греченці, Волосівці, Митківці, Шрубків. 20 березня 1944 р. у штаб І Українського фронту надійшло повідомлення від командування 18 армії: «На правому фланзі армії на північ і північний схід від Летичева ворог чинить упертий вогневий опір».

Особливо запеклі бої на підступах до райцентру розгорілися біля с. Антонівка. Із шістьох дотів колишнього Летичівського укріпрайону, які перекривали просування наступаючих червоноармійських підрозділів, били великокаліберні кулемети. Але наступаючі обійшли їх з флангів і німці вимушені були відступити. Шлях до Летичева був відкритий. 22 березня фашисти залишили Вербку і Сахни, 23 березня – Летичів, 24 – Меджибіж, а до 29 березня – всю територію району. Кам'янець-Подільська область була очищена від німецьких окупантів до 4 квітня 1944 р..

* * *

У подільські міста і села поверталася Радянська влада. Червоні партизани поповнювали ряди наступаючої армії, а деякі підрозділи партизанських загонів залишались на очищеній від німецьких окупантів землі для виконання «особливих завдань». Адже військові дії на Поділлі закінчилися не для всіх. У краї залишалось оунівське підпілля, а в лісах продовжували діяти підрозділи УПА, які не склали зброю, а тепер вели боротьбу уже тільки проти більшовицько-сталінського режиму.

Одразу після приходу у Подільський край Червоної армії, бійці УПА не чинили активного супротиву радянським військам. Адже Інструкцією головного штабу на фронтовий час, а саме, «від моменту евакуації німецької адміністрації до встановлення радянських органів управління» ставились цілком «мирні» завдання. Зокрема, наказувалось: «До поодиноких бійців Червоної Армії ставитись доброзичливо. Особливе піклування – пораненим, допомога дезертирам та арештантам. Просування РСЧА використовувати для мирного розповсюдження серед її воїнів нашої революційної літератури, закликів і листівок».

Керівництво ОУН та УПА у цей початковий період робило ставку на ідеологічну, роз'яснювальну, роботу. Масовими накладами випускали і розповсюджували листівки, брошури «Хто такі бандерівці та за що вони борються», «Наш стиль боротьби», «Яку безпосередню мету мають наші збройні і саботажеві дії», «Українські націоналісти не є шовіністи, ні імперіалістами» і т. п..

Одна з листівок, розповсюджених на території Поділля підпіллям ОУН, закликала: « Брати-червоноармійці! Українські повстанці вітають Вас як своїх рідних братів по зброї. Ми з вами сини одного народу і однієї землі. Нас з вами однаково вішали і стріляли гестапівські і сталінські кати. Ми не впали на коліна перед ворогами, а почали з ними криваву боротьбу. Ви на фронті, а ми в тилу знищували фашистських загарбників. Бийте німецького гада – Гітлера, а після того разом вдаримо усім народом на кремлівського людожера Сталіна і його банду!

Червоноармійці! Не слухайте політруків, не слухайте агентів кривавого Сталіна і партійних щурів, які цькують Вас на рідних братів-повстанців. Ми, як і весь український народ, не хочемо німецької каторги, не хочемо гітлерівської «нової Європи», ні сталінської тюрми – СРСР...

Смерть катам народів – Гітлеру і Сталіну! Хай живе вільна Україна!».

Непримиренними ворогами ОУН і УПА залишались ідейні комуністи, партійні й радянські працівники, представники каральних органів МГБ-НКВД. Щодо них діяла чітка й зрозуміла вказівка: «захоплювати і допитувати». Але й тут «упівцям» треба було діяти лише з певною пересторогою: «Боротися, відповідати каральними діями тільки при посиленні енкаведистського терору». А він і не забарився. До загострення боротьби призвело створення винищувальних батальйонів і загонів, як їх прозвали в народі, «стрибків». І сама назва говорила сама за себе, пояснювала мету, і засоби боротьби з націоналістичним підпіллям і партизанами: «истреблять». Про жодні компроміси не могло бути й мови.

Названі дії радянської влади підштовхували до більш активних дій і загони УПА. У Славутському р-ні були здійсненні напади на села Яблунівка, Печиводи, Підзубці, Тростянець, Киликиїв. «Упівці» роззброювали представників радянської влади, «стрибків», військовослужбовців, спалювали колгоспні та сільрадівські документи, портрети вождів, агітаційні плакати «за советскую власть», сіяли паніку, апатію серед місцевого населення, яке бачило вдень представників однієї влади, радянської, котрі з настанням сутінок ховалися «під штандари», а з приходом ночі з лісових хащів приходили «представники» іншої влади: бандерівської.

Загалом протягом 1944 р. від рук «упівців» на території області загинуло 42 партійних і радянських працівників. Втрати органів держбезпеки, в т. ч. і бійців спецпідрозділів НКВД, склали 97 осіб. А ще жертвами «братовбивчої» війни стали 16 міліціонерів, 12 військовослужбовців і 27 цивільних осіб, які не мали жодного стосунку до каральних радянських формувань.

Набагато більших втрат зазнавали підрозділи УПА. У північних районах області, зокр., Шепетівському, діяла сотня «Вітра». Наприкінці квітня 1944 р. вона була розбита «заградотрядом Шепетовского РОНКГБ». Врятуватися пощастило лише 33 воякам.

У травні 1944 р. підрозділи Південно-Волинського партизанського з'єднання УПА у складі куренів С. Котика-«Докса», Є.Басюка-«Чорноморця» та новосформованого відділу з мобілізованих молодих чоловіків, переважно необстріляних, з Острогоччини, під командуванням сотника Гутича, вирушило в похід до Холодного Яру на Черкащину, щоб підтримати тамтешніх повстанців. А з'єднання зазнало великих втрат під час квітневих боїв у районі Гурбівського урочища на Рівненщині. Але загони УПА, зумівши вийти з оточення і прийнявши у свої лави молоде поповнення з Кам'янець-Подільської області, вирушило на схід України. Рейд розпочався 12 травня. Попереду рухались обстріляні і добре озброєні частини загону «Великана», а замикали похід новобранці Гутича.

13 травня маршова колона підійшла до с. Стригани Славутського р-ну, де в той час стояв партизанський загін Героя Радянського Союзу, командира партизанського загону ім. Ф.Михайлова Антона Одухи. Вислухавши рапорт спостерігачів, що через річку Горинь переправляється великий загін УПА, А. Одуха наказав зібрати своїх партизанів і негайно викликав підмогу військ НКВД зі Славути. В А.Одухи були свої порахунки з «упівцями». Адже, розпочавшись на початку 1943 р., конфлікт між радянською та націоналістичною «партизанками» так і не був, і не міг бути «врегульованим».

Той же Одуха в «Отчете о боевой деятельности...» свого з'єднання писав: «Отряд им. Михайлова избегал боев с националистами, так как зто отвлекало от борьбы с немцами. Отдельные группы националистов, проходившие в этой местности, мы задерживали и потихоньку прибирали к рукам. А в селах старались вести их учет и тихо вылавливать без официальной войны... Мы старались все карательные экспедиции немцев, направленные против нас, отводить в сторону бандеровцев. Крупные карательные зкспедиции заканчивались, как правило, боями немцев с националистами, и лишь частично задевали нас. Бандеровцы нас не трогали...».

Винуватцями у розв'язанні братовбивчого конфлікту між «упівцями» і радянськими партизанами були останні. На жаль, ніхто не прислухався до слів С. Ковпака, партизанського генерала, двічі Героя Радянського Союзу, коли він просив М. Хрущова, секретаря ЦК КПбУ, дозволити співпрацю з загонами УПА, а комісар Ковпаківського з’єднання С. Руднєв зробив такий запис у щоденнику: «Националисты наши враги, но они бьют немцев. Вот здесь лавируй и думай». Думати ніхто не хотів. «Ідейні вороги» і все…

25 лютого 1943 р. партизани з'єднання ім. Михайлова вчинили напад на штаб однієї із сотень УПА Тараса Бульби-Боровця на Рівненщині. Кілька бойових сутичок підрозділів УПА із червоними партизанами зафіксовано у травні в Шумських і Славутських лісах, а також біля с. Плужне, а згодом, 14 червня, біля с. Рокитне Ізяславського р-ну. Спроби мирних переговорів нічого не дали. Спільної мови не знайдено. Представники УПА вимагали від червоних партизанів припинити диверсійні дії біля населених пунктів. Від них страждало насамперед місцеве населення. Адже ще 16 липня 1941 р., виступаючи на нараді вищих чинів рейху з питань «освоєння» нових земель, де було затверджено «План «Ост», розроблений Г. Гімлером, А. Гітлер сказав: «Росіяни недавно віддали наказ вести партизанську боротьбу за нашим фронтом. Ця партизанська війна має й вигоду: вона дає можливість знищувати всіх, хто протистоїть нам». Виконуючи це розпорядження, загони карателів на акції червоних партизанів відповідали масовими вбивствами заручників із місцевих мешканців, випалювали навколишні села.

Всього на території Хмельницької обл. фашистські карателі, які мали переважно слов’янське коріння, знищили за зв'язок з партизанами 27 сіл, 27 подільських Хатиней і Кортелісів: 2 – у Білогірському районі, 12 – в Ізяславському, 5 – у Полонському, 6 – у Славутському, по одному – у Старосинявському і Теофіпольському. Про причину знищення сіл Губельці і Вульки (Волиця) Славутського району свідчить оголошення шепетівського гебітскомісара:

«21 січня 1943 р. в безпосередній близькості від сіл Вульки і Губельці бандити вбили німецького офіцера, німецького солдата і одного німця за походженням та тяжко поранили німецького солдата. Протизаходом за це населення сіл Вульки та Губельці, на яке падало підозріння у бандитизмі було розстріляно... Дальшим протизаходом був розстріл 80 осіб, які за підтримку бандитів сиділи у в'язниці Шепетівки».

У Губельцях у вогні згоріли 80 чоловік, у Волиці – 54. Жахлива трагедія сталась у с. Сьомаки Старосинявського р-ну. Влітку 1943 р. в ньому зупинився на перепочинок партизанський загін. Після того, як партизани залишили село, карателі знищили 182 мешканців і спалили 164 хати.

Екзекуцію над мешканцями білоруської Хатині започаткувала група месників у складі 5 чоловіків, які, добре посидівши за чаркою з місцевими селянами, зробили безумну диверсію. Вийшовши на шосе Логойськ – Плещеніци, пошкодили лінію зв'язку і стали підчікувати у засідці німецьких зв'язківців. Коли на шосе показався легковик у супроводі вантажної машини, партизани відкрили вогонь. Як виявилось пізніше, на свою біду у легковику їхав на батьківщину у відпустку улюбленець Гітлера і німецького народу Ханс Вельке, «золотий олімпійський призер» Берлінської олімпіади 1936 року зі штовхання ядра. Офіцерські погони він отримав з рук самого фюрера. І ось цього «героя Великонімеччини» пристрелили радянські партизани. За наказом фюрера Хатинь було стерто з лиця землі. Здійснили цю акцію сили каральних частин, розміщених у навколишніх селах, в тому числі 118 карального загону, який був сформований у Києві з росіян, білорусів, українців, колишніх військовополонених. Командував ними старший лейтенант червоної Армії Г. Васюра. Вони і спалили всіх мешканців Хатині в колгоспному гамазеї, всього 149 людей, у т. ч. – 75 дітей.

У Волинському селі Кортеліси оборонці Брестської фортеці, від'ївшись на селянських харчах, «віддячили» їм досить своєрідно: на території села вбили представників окупаційної влади. Результат – 29 листопада 1942 р. згоріло 715 хат і загинули у вогні 2892 мешканці села.

В результаті диверсійних акцій червоних партизанів зі з'єднання А. Одухи 25 травня 1943 р. німці знищили десятки заручників із с.Теремного. Командири місцевих загонів УПА вирішили зустрітися з самим А. Одухою та комісаром з'єднання Г.Кузовкіним. Їм було поставлено вимогу: передислокувати свої військові підрозділи з Рівненщини на Славутчину. Після відмови командування військового округу УПА «Богун» вирішили витіснити «одухівців» силою. Бої продовжувалися з 25 по 28 липня 1943 р.. Загін Одухи втратив близько півсотні бійців, зумів вийти з оточення і відступити у Славутські ліси.

Звісно, це не було єдиною причиною ворогування між двома збройними формуваннями. Адже вони сповідували супротивні ідеології і не могли прийти до примирення. Поява незалежної Української Держави в будь-якому статусі руйнувала плани радянського керівництва на повоєнний устрій СРСР. Тому Сталін наказав силовим структурам, у т. ч. й партизанам, усіма силами, наявними засобами і методами винищувати «українських буржуазних націоналістів», «цих мерзенних зрадників українського народу». Останню спробу до примирення зробили самостійницькі формування у листопаді 1942 р.. Структури націоналістів поширили листівку із закликами до партизанів, де йшлося, що «боротьба проти окупантів, вивезення населення – це спільна боротьба». І далі «гітлерівський і сталінський режими ведуть між собою боротьбу, слід червоним і націоналістичним партизанам об'єднатися і боротися проти обох агресорів, щоби збудувати нове суспільство».

Але ці заклики не були почуті. Партизани отримали з Москви наказ знищувати «буржуазних націоналістів», а згодом Провід ОУН(б), у свою чергу, наказав розгорнути боротьбу проти «червоної партизанки». Це призводило до значних втрат, фактично пішла боротьба на знищення, але жодна зі сторін і не думала йти на будь-які поступки іншій. Лише у жовтні й листопаді 1943 р. частини УПА провели 47 боїв з німцями і 54 – з червоними партизанами, у яких полягло 414 старшин і бійців. Наприк. 1943 р. обласні партизанські з'єднання червоних блокували групу УПА-«Південь», відрізали її від основних сил і баз, розпочали очищення території від ворожих радянській владі елементів. У результаті боїв кілька підрозділів УПА були розбиті у Славутському, Ляховецькому і Полонському районах.

21 березня 1944 р. відбувся бій чотирьох загонів партизанського з'єднання А. Одухи з відділом УПА чисельністю 70 осіб. Тільки за осінь 1943 р. на Волині й Поліссі німці спалили 77 сіл за зв’язок з партизанами та загонами УПА, а радянські партизани – 29 за підтримку ОУН та УПА.

І ось в А. Одухи з’явився ще один шанс поквитатися з «проклятыми националистами-бандеровцами». Дочекавшись підкріплення зі Славути у вигляді двох рот автоматників і бронепоїзда, А. Одуха почав атакувати підрозділи УПА. Зав'язався бій. Упівці проривались у глибину Бридуринського лісу, біля хутора Бридурин, аби не наразитись на нищівний вогонь кулеметів і гармат з бронепоїзда.

Курінь «Великана» втратив 70 бійців і 8 кулеметів, але зумів вийти з оточення в ліси тодішнього Плужнянського району. Прорвався і курінь Гутича, але більшу частину необстріляного поповнення остріжан одухівці кулеметним і автоматним вогнем відсікли від основних сил. Серед новобранців почалася паніка. Вони кидали зброю. Намагалися врятуватися втечею, але десятками гинули під щільним вогнем червоних. Полягло 127 бійців УПА, а 28 потрапило у полон. Ось як цей бій описує у своєму звіті сам А.Одуха: «Тут уже началось буквально избиение. Партизаны мстили буржуазным националистам за все совершенные ими преступления националистов. Трудно было удержать гнев народных мстителей. Нам удалось лишь 28 человек захватить живьем. Остальные были перебиты. Канавы наполнились трупами. Болотная вода окрасилась в красный цвет. Всего в зтом бою было убито 127 врагов, а 28 захвачено в плен». Сімох з них одухівці вбили на території партизанського госпіталю, який містився у колишньому князівському палаці у Стриганах. Одуха особисто стріляв кожному з пістолета в живіт, аби довше мучився, а партизан Лагутенко добивав поранених дрючком. Розправу припинили енкаведисти, які забрали решту полонених і відправили у Славуту, де їх усіх, за винятком двох, розстріляли. Ось як згадує про ті події безпосередній свідок, ветеран Великої Вітчизняної війни Володимир Яцентюк:

«Коли я лікувався в госпіталі ... на рідній Славутчині, передали, що через село пішла група бандерівців, їх оточили. Кричали, щоб вони здавалися. Кричав і я, вживаючи фрази із звернення радянського уряду, що їм збережуть життя. Хто з них відстрілювався, ті загинули, а частина здалися. Я особисто взяв двох хлопців років по вісімнадцять, без зброї, які просили передати їх НКВД. Я гарантував їм життя. Усіх їх закрили в госпітальний погріб. Потім вивели... пов'язаних, поклали на цементному танцмайдані догори обличчям і розстріляли без суду. І моїх теж. Як мені було на це дивитися? Адже я їм гарантував життя. І досі стоять перед очима їх погляди, докірливі, вбивчі, бо я для них – брехун зі своєю урядовою відозвою. Розстрілював їх особисто сам Одуха. Стріляв в живіт, щоб помучились, добивали поранених кийками партизани Лященко і «Полундра», – відтягували до колод, де рубали дрова. Там викопали яму, кинули їх туди і засипали. Потім трупи вивезли кудись у ліс».

Марфа Ліскова, мешканка Стриган, жила по сусідству з родиною Одухи, добре запам'ятала ті події: «Над полоненими вчинили самосуд. Партизани ходили по хатах і шукали шнури, щоб полонених повішати... Дружина Одухи часто заходила до мене в гості. Вона була вагітною, коли у село зайшли німці. Спочатку переховувалася в односельців. Тоді її переправили із немовлям і старшеньким сином у загін до чоловіка. Там і сталася трагедія: Одуха власноручно застрелив немовля. Така ж доля чекала старшенького хлопчика. Потім та жінка з'явилась у селі: начебто стала причинна. Розповідала і мені, іншим сусідам, як чоловік розправився зі своїми дітьми» (Газ. «Проскурів», 30.08.2002 р. ст. В. Смереки, «Срібні обеліски»).

Братовбивча війна набирала обертів. Ідейно-політичні розбіжності, уже вкотре, не дозволили виступити українцям єдиним фронтом у боротьбі за створення не залежної від Москви і Берліна держави.

***

Поступово на території Кам'янець-Подільської області наростає опір УПА більшовицькій владі. Архівні документи свідчать, що на Поділлі в той час активно діяли дві сотні з'єднання «Західного», великий загін, понад 500 бійців, «Довбуша», а також; окремі нечисельні загони «Лисого», «Кармалюка», «Галайди» і «Тополі».

Для цього періоду «української партизанки» на Поділлі характерним стає той факт, що в її лави вливається місцеве населення. Це не «рейдовики», не «західники», а земляки-подоляни. Підтвердженням цього факту є те, що 30 квітня 1944 р. секретар Берездівського райкому КП(б)У С.П. Корж у повідомленні в обком партії пише: «Изрядное количество этих отрядов укомплектовано из кулаков нашего района». Отже, не викликає сумніву, що УПА мала підтримку в певної частини населення області. Однією з причин поповнення лав до борців з радянською владою їх загонів місцевими начальник відділу НКГБ підполковник Руденко у червні 1944 р. називає те, що «бандерівці» знищували «документы сельсоветов, колхозов, займовых й налоговых квитанцій». Крім того, бандерівці перешкоджали відправці подолян на «шахти Донбасу». А тому оргнабір «добровольців» «на шахти» доводилось здійснювати під охороною підрозділів НКВД. Українські партизани чинили перешкоди і в заготівлі та вивозі хліба, забороняли працювати в неділю та в релігійні свята.

Бандерівці з повагою ставилися до приватної власності. У документах того часу не знаходилось жодного зафіксованого факту пограбування селянських родин. Напади були на заготівельні пункти, кооперації. Щоправда, траплялися випадки знищення посівів, комор, колгоспних ферм. Проте вже в липні 1944 р. командування УПА окремим наказом суворо заборонило чинити подібне.

Національний рух викликав усе більше занепокоєння владних радянських і партійних структур. Райкоми КП(б)У в області доповідали про приблизну чисельність самостійницьких формувань. Напр., із Берездівського і Деражнянського районів подали кількість: по 500 осіб, у Вовковинецькому «нарахували» 250, у Славутському і Шепетівському – по 400. У зведенні про наявність «бандформувань» фігурують Теофіполь, Ямпіль, Плужне, Полонне, Ляхівці (в середньому по 200), Смотрич і Оринин (по 150). Не зафіксовано великих загонів УПА лише у Проскурівському, Старосинявському, Базалійському та Чорноострівському районах. Усі сили УПА в області сягали приблизно 8,5 тисячі людей. Тільки з квітня по середину травня 1944 р. зафіксовано 186 бойових і терористичних акцій, проведених ними.

Після відповідного аналізу наведених цифр і фактів, які надходили з місць оперативної інформації, владні партійно-радянські структури вимушені були вжити низку необхідних, з погляду влади, заходів. Насамперед, хотіли вирівняти баланс сил, який був явно не на користь захисників і прибічників радянської влади. Діюча, кадрова, армія билася з німцями на фронті, а в тилу діяли лише окремі частини і групи НКВД, «стрибки» та невеликі групи «чекістів», зокрема, число їхніх сил не дотягувало навіть і до 1,5 тисячі чоловік. Ситуація склалася загрозлива.

На поч. травня 1944 р. в область прибув комісар держбезпеки Сопруненко, а разом з ним і високопрофесійні кадри, спеціалісти щодо боротьби з «бандитизмом», додаткові групи НКВД та група «смершівців». Розпочинається робота з планування і розробки спецоперації, великої каральної експедиції на стику Вінницької та Кам'янець-Подільської областей, яка була спрямована проти куреня легендарного командира УПА «Довбуша».

* * *

Операція щодо проведення бойових дій з ліквідації групи підрозділів УПА-Південь дістала назву «Південна ніч». На Київщині та північно-східній Вінничині відділи УПА були знищені до середини травня 1944 р.. Операції щодо ліквідації відділів УПА каральними органами СРСР проводилась і на території західних областей України. Напр., у квітні 1944 р. відбулася велика битва між загонами НКВД (30 тисяч осіб під командуванням генерала Марченка) та групою УПА-«Південь» (5 тис. людей під орудою М.Свистуна-«Ясеня»). Радянські війська завдали відчутної поразки західноукраїнським відділкам УПА-«Південь», які втратили у цій битві 3588 людей. За деякими даними, втрати військ НКВД становили близько 5 тис. людей. У Кам'янець-Подільській області відділи УПА-«Південь» продовжували чинити опір. Напр., секретар Вовковинецького райкому партії повідомляв у вищі інстанції: «У нас не хватает сил бороться с националистами, необходима помошь опытными кадрами и войсками». Разом з комісаром держбезпеки Сопруненком в область прибули знані спеціалісти щодо боротьби з «бандоформированиями» і «диверсантами» полковник Антонов і підполковник Маслов.

Операцію «Південна ніч» готували у надсекретних умовах, але досить оперативно. Розвідувальну роботу вели шість окремих оперативних груп «Смершу». Свої глибоко законспіровані бази вони мали в Летичеві, Хмільнику, Проскурові. Перед ними було поставлено просте і зрозуміле завдання: виявляти дислокацію боївок УПА, ворожу агентуру, стежити за їх переміщеннями. Оперативники швидко встановили, що справді найбільш небезпечним, мобільним, добре озброєним і вишколеним є курінь «Довбуша», підрозділи якого діяли у Летичівському, Вовковинецькому, Меджибізькому та Деражнянському районах. Операцію «Південна ніч» органи НКГБ, війська НКВД, групи «Смершу», окремі частини Червоної армії планували провести 2 – 10 червня 1944 р.. Прискорив початок цих «міроприємств» його величність випадок.

У ніч з 1 на 2 червня в Меджибізький райвідділ НКВД прибіг босий, в одній білизні, захеканий дядько, який повідомив, що в одній із хат на околиці с. Требухівців стали на нічліг 9 бандерівців зі своїм командиром. «Упівці», які мали намір перейти на лівий берег Південного Бугу, примусили селянина бути провідником, але коли вони поснули, йому вдалося втекти. Вислухавши втікача, начальник міліції капітан Г.М.Чорний підняв по тривозі всіх, хто в ту ніч ніс службу, а також зателефонував у Летичів і попросив допомоги. Не чекаючи підкріплення, невеликий загін міліціонерів і «стрибків» на трьох підводах вирушив у Требухівці. Прибувши на місце й оточивши хату, вирішили брати повстанців живими. Але не так сталося, як планувалося. Зав'язався швидкоплинний, але кровопролитний бій. Бандерівців закидали гранатами, деяких постріляли, а кількох поранили. Як з'ясувалося пізніше, в тому короткому нічному бою загинув сам курінний «Довбуш». Будучи важко пораненим, живим він до рук міліціонерів не дався, а пустив собі кулю в голову. Обшукавши трупи вбитих, капітан Г.Чорний дізнався, що його команда розгромила курінний відділ бандерівської СБ (служби безпеки) групи підрозділів УПА-«Південь». Були захоплені важливі документи, які оборонці не встигли знищити: фотоапарат з плівкою, мапи, схеми маршрутів, паролі, явки. Недарма капітан зі СМЕРШу, який прибув з Летичева, пообіцяв представити керівника й учасників операції до бойових нагород. І він не обманув членів команди Гната Миколайовича Чорного і самого командира. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 квітня 1945 року – за зразкове виконання «спеціального завдання керівництва» Г.М.Чорного було нагороджено орденом Бойового Червоного Прапора.

Цей випадок і пришвидшив проведення операції. Щоб не дати бандерівцям опам'ятатися, вранці, 2 червня, по тривозі було піднято особовий склад Проскурівського танкового училища. 4 танки Т-34 та 200 курсантів відрядили в Деражню. Як було сказано в наказі, «для обеспечения оперативных мероприятий НКВД». В район операції прибули також три батальони НКВД, ескадрилья ІЛ-2. Підрозділи куреня були блоковані на схід від Меджибожа. Бої тривали кілька днів. Бандерівці зазнали нищівної поразки. Загинули 362 повстанці, а скільки здалися в полон – не відомо.

Операція «Південна ніч» поширювалась і на територію сусідньої, Вінницької, області. Командир УПА-«Південь» Омелян Грабець («Батько») продовжував рейдувати Вінничиною, ведучи безперервні бої з підрозділами НКВД. Проти його загону були направлені 189-ий, 193-ій та 209-ий батальйони і залізничний полк внутрішніх військ НКВД, винищувальні загони «стрибків». 10 червня біля річки Згар, притоки Південного Бугу, недалеко від с.Микулинці Вінницької області в зарослій і болотистій місцевості солдати 189 батальйону НКВД оточили рештки загону «Батька». У жорстокому і запеклому бою загинув командир О. Грабець. А з 25 бійців його загону вдалося врятуватися 4-ом, які вирвалися з оточення. Таким чином, разом зі своїм командиром і група «УПА-«Південь» перестала існувати як самодостатня бойова одиниця.

Петро Мірчук у книзі «Українська повстанська армія» так пише про наслідки цієї операції: «На Житомирщині, Вінничині й Кам'янець-Подільщині залишилося лише кілька окремих відділів у лісистих околицях, як от Холодний Яр, Турчинський та Сатанівський ліси». Далі автор говорить і про зміну тактики повстанської боротьби: «Трагічна доля групи УПА-«Південь» примусила командування УПА змінити тактику переходу фронтів. Виявилося, що великі бої з Червоною Армією, силами кількох чи кільканадцяти куренів, забирають надто багато жертв. Тому влітку 1944 р. всі частини УПА дістають наказ розмежуватися на відділи не більше як дві сотні і перейти в Карпати, або більші масиви лісів, а в районах менших лісів розмежуватися на ще менші групи».

Додам, що «Довбуш» і «Батько» були досить знаними постатями серед побратимів по боротьбі. Популярне псевдо першого з них залишилося серед повстанців, і було присвоєно згодом ще двом командирам. А справжнє прізвище курінного «Довбуша», який загинув у Требухівцях, – Василь Левочко. Родом він із села Новини Іваничівського р-ну на Волині.

Р. S. В одному із листопадових номерів органу ЦК КПУ «Радянська Україна» 1989 р. в статті історика В. Чередниченка наводяться такі дані: «За час визволення Західних областей України від німецьких загарбників до 1 червня 1945 року при розгромі збройних банд націоналістів було захоплено 40 гармат, 449 мінометів, 566 станкових кулеметів, 4451 ручний кулемет, 42325 автоматів і гвинтівок... Захоплено цю зброю було не в арсеналах, а вибито з рук тих, хто намагався розбійничати...».

В Держархіві Російської Федерації зберігається під номером ф.9478, оп.1, спр.352 «Сравнительная справка об итогах борьбы с бандитизмом в Западных областях Украинской ССР за 1944 год и с.1.1. по 1.4.1945 года», підписана начальником «ГУББ НКВД СССР, комиссаром госбезопасности 3-го ранга А. Леонтьевым» від 17 травня 1945 року, з якої подаються наведені вище цифри. Цей документ опублікований у книжці І. Біласа «Репресивно-каральна система в Україні у 1917 – 1953 роках» на стор. 604 – 606.

Наведені цифри промовляють самі за себе. Не з обрізами з-за рогу, і не «кучка отщепенцев и бандитов», а з гарматами, кулеметами, тисячами гвинтівок і автоматів воювала УПА, як і будь-яка армія світу. Тільки за один рік нерівної боротьби за визволення України з-під московського ярма поклали життя майже 48 тисяч бійців. До цього ще треба додати 5500 учасників, які загинули на Лемківщині у боротьбі з польськими військами. Міф про те, що УПА була зграєю бандитських формувань, не витримує жодної критики. Адже тільки на території Кам'янець-Подільської області знаходилися тактичні частини УПА-«Південь»: «Збруч», «Заслав», «Проскурів».

* * *

Незважаючи майже на повну ліквідацію основних сил УПА-«Південь», ситуація у Кам'янець-Подільській обл. була ще далекою до стабілізації. У північних районах Поділля діяли розрізнені підрозділи повстанців, кількість яких не перевищувала дві – три сотні бійців. Вони були поставлені перед альтернативою: здатися на «милість» радянської влади або загинути у непримиренній боротьбі з нею. І це було характерною рисою 2-ої половини 1944 р. та наступного, переможного, року Другої світової: 1945-ого.

Саме на цей час припадає перше офіційне звернення уряду УРСР. 12 лютого 1944 р. перший секретар ЦК КП(б)У М.Хрущов підписав офіційний заклик до бійців УПА з пропозицією добровільно скласти зброю і виходити з криївок та підпілля, їм було обіцяно амністію. І багато хто з тих, хто втратив віру в успіх подальшого опору, повірив у цей заклик. Протягом 1944 – 45 років із підпілля вийшли і здались органам радвлади понад 30 тисяч людей. За даними по Кам'янець-Подільській області з «повинною» прийшли бл. 800 вояків УПА. Повіривши обіцянкам радянської влади на прощення, вони згодом були гірко розчаровані: «железный карающий меч партии» в особі МГБ-НКВД згодом переважну більшість амністованих відправив у місця «не столь отдаленные». Для бійців УПА Воркута, Магадан, Караганда стали черговими етапами випробування.

Побачивши, що умови звернення уряду УРСР державними органами не дотримуються, число тих, хто б наважився скласти зброю різко зменшилось. Жорстоко карали слабодухих і самі бандерівці. Вперте збройне протистояння тривало.

Бої, сутички, перестрілки, напади, теракти. Вбито, поранено, спалено, знищено. Бандерівці вбивають партійних і радянських активістів, працівників держустанов, міліціонерів, голів колгоспів, рядових колгоспників, учителів і культпрацівників. Спалюють хліб, забирають збіжжя з колгоспних комор, знищують молотарки, інший сільськогосподарський реманент.

5 лютого 1945 року на Остропільшині були вбиті повстанцями голова райвиконкому Лисько, оперуповноважений райвідділу НКВД Перепьолкін, міліціонер Поліщук і троє «стрибків». Очолював підрозділ УПА, який здійснив цю акцію, І. П. Чорний («Лютий»). Його загін було розгромлено влітку 1945 р., а сам він потрапив у полон і 21 червня 1946 р. засуджений трибуналом до вищої міри покарання.

За даними «круглого столу», який відбувся в КГБ УРСР в лютому 1990 р. («Правда Украины», 11 лютого 1990 р.) за десять років (1944-1954) націоналістичні підрозділи здійснили 14424 напади, в т.ч. 5 тисяч терористичних актів, більше 1000 підпалів колгоспного і радянського майна, МТС, сільрад і клубів. Від рук бандерівців загинуло більше 25 тисяч військовослужбовців, міліціонерів, прикордонників, вояків НКВД і біля 30 тис. мирних жителів, в т.ч. 2,5 тис. партійних і радянських працівників, 600 голів колгоспів, 1900 учителів, 50 священиків РПЦ.

Спецпідрозділи НКВД, червоноармійські частини, винищувальні загони ліквідовують, в свою чергу, відділи УПА, боївки, групи бандерівців і підпільників. Розстріляно, замордовано, знищено, виморено голодом і холодом, лише з літа 1944 р. до кінця 1946 р. 56,6 тисяч бійців УПА, а 108 тисяч потрапили в полон. Депортовано до Сибіру 65 906 родин бандерівців і «банд посібників», загальною чисельністю 203662 тисячі чоловік. Рахунок йде з однієї та іншої воюючих сторін вже не на десятки і сотні, а на десятки і сотні тисяч.

Оскільки група УПА-«Південь» перестала існувати, на територію Кам'янець-Подільської області із західних областей України продовжують, переходячи Збруч, пробиватись окремі групи та підрозділи УПА. З цього приводу секретар Орининського райкому партії Буга повідомляв в обком КП(б)У, що значні території району «находятся в полной власти националистов, вплоть до того, что над зданиями вывешены националистические флаги... Банды из-за Збруча формируются, направляются и имеют поддержку со стороны местного населення».

У зв'язку з цим органи держбезпеки розробляють систему блокування території Поділля від проникнення загонів УПА з прилеглих територій. В документі «Дислокация истребительных батальонов по районах, граничищих с Ровенской й Тернопольской областями», складеному начальником відділу боротьби з бандитизмом УНКВД по Кам'янець-Подільській області Масловим, приводяться дані, що у 125 населених пунктах області діють загони «стрибків» загальною чисельністю 3105 чоловік. Вони, по суті, і перекрили кордон по р. Збруч. Це були вже не ті «стрибки», загони яких були сформовані в середині 1944 р. і яких вояки УПА порівняно легко знешкоджували, роззброювали і часто-густо перетягували на свою сторону. 1944 року було зафіксовано 60 роззброєнь таких «стрибків». З квітня 1945 р. спецоргани почали укомплектовувати загони «винищувачів» з кадрових офіцерів і солдатів, які пройшли службу в армії і мали фронтовий досвід. Серед них переважали комуністи і комсомольці, а командирами призначали кадрових офіцерів держбезпеки. Ці підрозділи, як правило, мали автоматичну зброю, забезпечувались обмундируванням і продовольством, відповідним транспортом.

При кожному райвідділі НКВД вже у травні почали діяти оперативні групи по 20 – 30 бійців, які практично займалися «полюванням» на бандерівців. Саме на «стрибків» робить ставку секретар Кам'янець-Подільського обкому КП(б)У Устенко в рекомендації секретарям райкомів партії: «Полная ликвидация оуновских банд, выходящих из территории Ровенской й Тернопольской областей, будет успешной тогда, когда в активную борьбу с бандитами будет вовлечено население. Одной из форм участия населення в борьбе с бандеровцами являются истребительные батальоны».

Але кордон на Збручі не завжди вдавалося тримати «на замку». Про це свідчить і такий промовистий факт. П'ятеро бандерівців, зморені далекими переходами, у червні 1945 р. прибились у с. Івки Старосинявського р-ну, постукали в хату на краю села, в якій мешкала Д. Городецька. Два дні хлопці переховувались у хліві, але їх все-таки виявили. Хату оточили міліціонери та місцеві активісти і запропонували повстанцям, через місцевих посередників: директора школи і голову сільради – здатися. Після короткого бою троє повстанців підірвали себе гранатами, одному вдалося вирватися з оточення, а одного пораненим взяли у полон. Було вбито директора школи і смертельно поранено голову сільради. Не домігшись від пораненого бандерівця жодного слова зізнань, енкаведисти, які приїхали зі Старої Синяви, змусили його викопати яму для загиблих товаришів. Спершу туди вкинули трупи, а потім застрелили пораненого. Через день «трійка» засудила Д.Городецьку на 10 років таборів «за связь с УПА».

1945 р. вояків УПА можна було бачити в селах Деражнянського і Віньковецького р-нів. У с. Кривчик Дунаєвецького р-ну є могила, у якій навіки спочили два вояки УПА. Їх убили енкаведисти, не давши відійти до лісу влітку 1945р. Деталі бою не відомі.

Цікавий і такий факт. У листопаді – грудні 1945 р. в Плужнянському р-ні діяла банда карних злочинців, які видавали себе за відділ УПА. Бандити вчинили 13 розбійницьких пограбувань, убили 15 мирних громадян. «Псевдобандерівців» було ліквідовано загоном військ НКВД і «стрибків». Але організована збройна боротьба повстанців на теренах Кам'янець-Подільської області поступово припинялася. Волонтери, комбатанти «української партизанки» зазнавали нищівної поразки. Лише протягом 1945 р. в області загинуло 544 вояки УПА. Не малими були і втрати з радянської сторони: 107 вояків НКВД, 83 – «стрибки». Втрати мирного населення склали 124 особи, загинули 11 співробітників внутрішніх справ і 13 цивільних зникли безвісти. Серед них – голови колгоспів і сільрад, партійні і радянські працівники, вчителі і культпрацівники.

У вересні 1990 р. в зверненні до молоді учасників першого збору колишніх вояків УПА говорилось: «Можливо ваші рідні загинули в боях з УПА... Якщо вони були чесними людьми – хай простить нас Бог. Простіть нас і Ви, як ми прощаємо їм смерть наших рідних і близьких. Не звинувачуйте нас, ми змушені були захищатись. Биківня, Дем'янів Лаз, Дрогобич – свідки...».

* * *

Основний тягар антибільшовицької боротьби на Поділлі лягає на плечі глибокого підпілля ОУН(б). Але чекісти акуратно підчищають у райцентрах і селах області всіх тих, хто хоч коли-небудь виявив «самостійницькі погляди». Напр., 12 січня 1945 р. у Війтівцях було заарештовано і відправлено до Проскурівської в’язниці вчителя місцевої школи Павла Семеновича Супруна, класичного українського інтеліґента, мудрого народного вчителя, родом із с. Горбасова. Після закінчення Ніжинського педінституту Павла Семеновича направили у Лознянську школу директором. Тогочасні Лозни були значним культурним осередком з заводським клубом і лікарнею. Школа розмістилась у приміщенні колишнього цукрозаводу. При енергійному і молодому директорові було споруджено нове типове приміщення школи.

За успіхи в навчально-виховному процесі Супрун неодноразово відзначався як кращий директор школи. Згодом він працює і в інших школах Летичівшини. Війна застала П. Супруна в Летичеві. Він опиняється, після приходу німців, в епіцентрі тогочасного життя району, тривожного, швидкоплинного, невідомого. Згодом його призначають завідувачем Летичівським окружним відділом освіти. Він проводить величезну роботу, направлену на те, щоб в райцентрах Деражня, Летичів і Меджибіж працювали середні, а селах – початкові школи. Щодня спілкуючись із членами Летичівської підпільної націоналістичної організації Зубенком, Козируком, благочинним Василем Борищуком та регентом Мусієм Капканом, обговорюючи невизначеність ситуації, вболіваючи за долю України, Павло Семенович стає прихильником ідеї незалежності України, поділяє погляди патріотів-державників, читає і поширює «самостійницьку» літературу серед особливо довірених учителів, проводить пропаганду в національно-визвольному дусі. Він уникнув арешту, коли Летичівські жандарми громили місцеве підпілля ОУН, але в ізоляторі Проскурівської в’язниці втрапив до рук слідчого КГБ лейтенанта Келлєра, який завів на педагога Супруна, благочинного Борищука та регента

М. Капкана спільне «Дєло» за номером П-25978. Як не дивно, заарештовані не заперечували свого членства в ОУН, знайомства зі змістом багатьох націоналістичних книжок, зокрема, з відомим текстом присяги націоналістів «Декалогом». Заарештовані, коли їх слідчий запитував, «кто втянул их в организацию ОУН» і «давал литературу вражескую по содержанию советской власти», вказували на розстріляних гітлерівцями Козирука, Зубенка... Щоправда, у «кагебіста» до заарештованих були і більш конкретні претензії: П.Супрун, як «німецький адміністратор» виступав на учительських конференціях у націоналістичному дусі, як завідуючий окружним відділом освіти, давав настанови директорам шкіл, щоб виховували дітей національне свідомими людьми, агітував за самостійну Україну. Борищука і Капкана таки звинувачували, як агітаторів-самостійників, згадали їм ще один «гріх»: у листопаді 1941 р. вони відправили в церкві панахиду пам'яті героїв Базару з нагоди їх 20-річної загибелі. Якихось більших «гріхів» уява слідчих вигадати не змогла, але й цього було досить, аби 11 травня 1945 р. заарештованим оголосити вирок: 54 стаття, «измена Родине», «10 лет концлагерей, 5 лет лишения прав, конфискация имущества...». Вирок військового трибуналу військ НКВД Кам'янець-Подільської області «обжалованию не подлежал». Зберігається в «Деле...» П. Супруна і досить цікава довідка: «Про вилучення майна в сім'ї на суму 95 крб.», в якій написано: «Акт 1 липня 1945 року. Мною, судвиконавцем Летичівського нарсуду М.Й. Коферманом, у присутності голови Горбасівської сільради М.І. Шаповалова та понятих Г.В. Скрипника та В.С. Зубкова цього числа проведено із'ятіє імущества згідно опрєдєлєнія Воєнного трибунала військ НКВД, прінадлєжащєго П.С. Супруну, с. Сталіне, Горбасівської сільради. При цьому із'ято слідуюче майно: 1) стуло – 1 штука; 2) кровать залізна – 1 штука; 3) стол дерев'яний – 1 штука». Як бачимо, представники влади не дуже збагатили «єдиний й нерушимий СССР» конфіскованим майном. «Працюючи на окупантів», організовуючи навчання діток у Летичівській окрузі й агітуючи за побудову незалежної Української Держави, Павло Семенович маєтностей не нажив. Супрун, Борищук, Капкан, Козаченко, Бачинський були заарештовані в Летичеві органами МГБ-НКВД в 1945 р. і зустріли свій мученицький кінець у ГУЛАГАХ Колими, Кузбасу, Воркути і Норільська...

Р. S. Найдовше в Кам'янець-Подільській області протрималися групи повстанців «Холодного» та «Петра», які дислокувалися біля села Пахутинці Волочиського району. Вони були ліквідовані органами МГБ у квітні 1950 року. Приблизно тоді ж перестали існувати під ударами каральних органів останні боївки в Оринінському, Смотрицькому та Кам'янець-Подільському районах.

Війна з гітлерівською Німеччиною завершилася повною перемогою Червоної армії та союзницьких військ США і Великобританії. Але налагодженню мирного і спокійного життя в Україні ще не один рік перешкоджала внутрішня громадянська війна. Запеклий бій радянських комуністів та українських націоналістів продовжувався в Карпатських горах і лісах...

(За збірником «Україна-мати кличе нас повстати» (Історично-краєзнавче, художньо-публіцистичне видання. Редактор-упорядник Любов Сердунич). – Хмельницький: ФОП Цюпак А. А., 2014. – 160 с.: іл.).

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...