Брестський мирний договір

09.03.2017 | 13:15   Надія Миронець
переглядів: 568

Серед багатьох сторінок історії України, які ще в недалекому минулому піддавались найбезсоромнішій фальсифікації, - обставини роботи української делегації під час мирних переговорів у Бресті-Литовському і зміст підписано¬го нею договору. Радянські історики багато зробили, щоб утвердити такий стереотип: підписавши сепаратний, окремий від Радянської Росії, мирний договір у Бресті, Центральна Рада зрадила інтереси українського народу, вступила в змову з Німеччиною та Австро-Угорщиною, пообіцявши їм 60 млн. пудів хліба та велику кількість іншого продовольства й сировини за зобов'язання прислати війська для боротьби з більшовиками.

Це "кліше": "Брестський мир - запрошення німців на Україну" виявилося настільки живучим, що навіть дехто з тих істориків, які намагаються опису­вати історію України з об'єктивістських позицій, не змогли його уникнути. Зокрема, Орест Субтельний пише, що представники Центральної Ради у Бресті "підписали угоду з Центральними державами. Її сутність зводилася до того, що німці зобов'язалися надати Центральній Раді військову допомогу за по­ставки нею великої кількості продуктів для цих держав"1.

Таке трактування Брестського (або, як його називали в момент підписан­ня, Берестейського) мирного договору значного мірою пов'язане з тим, що власне його текст, а також обставини підписання були невідомі не лише ши­рокій громадськості, а й спеціалістам-історикам. А запрошення німецьких військ для боротьби з більшовиками, до чого дійсно була причетна українсь­ка делегація на переговорах у Бресті-Литовському, мало негативні наслідки як для долі українського народу, так і для самої Центральної Ради, бо німці ж її й розігнали. Ці дві події переплелися ще й в результаті досить поширеної логічної помилки: "після того" значить "внаслідок того". А оскільки німці при­йшли в Україну після підписання Брестського миру, отже, виходило, що ніби в результаті його підписання.

Настав час, коли, опираючись на історичні факти, мусимо розставити ці події і кожній з них дати ту оцінку, яку вона заслуговує.

Безумовно, запрошення іноземних військ було трагічною помилкою Центральної Ради. Але необхідно відповісти на питання: що змусило її піти на такий небажаний крок, чи був він основною метою переговорів у Бресті і чи був зафіксований у мирному договорі?

Основною метою мирних переговорів у Бресті був вихід Української На­родної Республіки на міжнародну арену, утвердження її як суб'єкта міжнародного права, підписання демократичного миру без анексій і контрибуцій, який забезпечив би об'єднання всіх українських земель у єдиній державі.

Підписання Брестського миру нерозривно пов'язане з проголошенням І V Універсалу Центральної Ради самостійності України, і в цьому полягає значення обох цих подій в історії української державності.

Українська делегація прибула на Берестейські переговори 1 січня 1918 р. (за н. ст.) у складі: М. Левітський, М. Любинський, М. Полоз, О. Севрюк. Економічним радником був С. Остапенко, очолював делегацію В. Голубович. Голова Центральної Ради М. Грушевський поставив перед делегацією зав­дання: домагатися включення до складу Української Республіки всієї Східної Галичини, Буковини, Закарпаття, Холмщини, Підляшшя, щоб жодного клап­тика української землі не залишилось під чужим пануванням. Якщо ж Австро-Угорщина не погодиться поступитися українськими територіями, необхідно домагатися створення з усіх українських земель Австро-Угорської монархії окремого коронного краю з якнайширшою автономією.

На вирішенні цих завдань і на утвердженні самостійної зовнішньої політи­ки УНР й зосередила українська делегація свої зусилля. Вперше на міжна­родній конференції пролунала ідея соборності українських земель.

Перший офіційний виступ В. Голубовича відбувся на пленарному засі­данні конференції 10 січня 1918 р. (28 грудня 1917 р. за ст. ст.). Він заявив: "Наша держава, Українська Народня Республіка, починає теперішнім момен­том своє міжнародне існування, яке вона втратила більш як 250 років тому, і вступає в міжнародні зносини в цілім об'ємі своїх прав на цім полі"2. Зачитав ноту Генерального Секретаріату Центральної Ради усім воюючим країнам від 11 (24 н. ст.) грудня 1917 р., в якій проголошувалося, що УНР стає на дорогу самостійних міжнародних відносин, буде боротися за підписання за­гального демократичного миру без анексій і контрибуцій, який забезпечив би народам право на самовизначення: було наголошено, що влада Ради Народ­них Комісарів не поширюється на Українську Республіку, і тому мир, який хоче укласти Росія зі своїми супротивниками, може мати силу для Українсь­кої Республіки тільки тоді, коли його умови прийме і підпише уряд УНР.

На цьому засіданні глава російської делегації Л. Троцький фактично ви­знав УНР і погодився з тим, щоб українська делегація виступала як само­стійна. На пленарному засіданні 12 січня керівник австрійської делегації граф О. Чернін від імені делегації чотирьох союзних держав заявив: "Ми признаємо Українську Делегацію самостійною делегацією і правомочним представниц­твом самостійної Української Народньої Республіки; формальне ж признання чотирма союзними державами Української Народньої Республіки самостійною державою буде зазначено в мирному договорі"3,

Таким чином, визнання України самостійною державою прямо пов'язу­валося з підписанням мирного договору, а це, в свою чергу, - з формальним проголошенням українським урядом повної самостійності Української Рес­публіки, про що говорив українським делегатам заступник глави німецької делегації генерал М. Гофман4.

Це розуміли і в Києві. Коли після ультиматуму більшовицького Раднаркому Центральній Раді і загострення внаслідок цього стосунків між Україною та Росією на засіданні Генерального Секретаріату 20 грудня 1917р. (за ст. ст.) обговорювалося питання про необхідність проголошення незалежності Украї­ни, одним з аргументів на користь цього був саме статус України на мирних переговорах. Так, Генеральний Секретар М. Шаповал говорив, що "умови, в яких ведуться мирні переговори, неясне становище в цій справі Української Республіки, війна з большевиками, яка викликана знов-таки неоформленим станом України, що дає можливість проявляти Совітові Народних Комісарів централістичні тенденції, непорозуміння з Доном — ставить рішуче перед нами справу проголошення незалежности України ... Самостійна Україна стане суб'єктом міжнародного права, що улекшить їй позицію на мирній конференції""5.

Українська делегація в Бресті працювала в надзвичайно складних умовах. Австро-угорська делегація неохоче йшла на поступки стосовно українських земель, але оскільки Австро-Угорщина стояла перед продовольчою катастро­фою, то єдиний порятунок бачився їй в тому хлібові, який вона могла одержа­ти з України в результаті підписання з нею мирного договору. Навколо цих питань і велись основні дискусії між делегаціями України і четвірного союзу

Питання про збройну допомогу Україні з боку Німеччини та Австро-Угор­щини до підписання договору офіційно не ставилось. Про це можна судити як із запису розмов по прямому проводу між Києвом та Брестом6, так і зі спо­гадів учасників тих подій. Генерал Е. Людендорф писав у спогадах, що пере­говори з Україною йшли на тій підставі, що українці "зобов'язалися доставити Німеччині й Австро-Угорщині велику силу збіжжя, за що мали дістати в Польщі корисну границю на спірному терені Холмщини. Австро-Угорщина з свого боку обіцяла створити у Східній Галичині український коронний край"7. Австро-Угорщина вважала, що змушена піти на такі умови миру через катастрофічне продовольче становище, і розуміючи, що вони викличуть великий опір з боку Польщі, просила тримати в таємниці політичні умови договору.

О. Севрюк, який очолив українську делегацію після того, коли Україна IV Універсалом 22 січня була проголошена незалежною державою, а В. Голубович був призначений прем'єр-міністром, згадував: "Про можливість "приятельського" приходу німців на Україну ніколи ... до 9 лютого в делегації не говорилося й ніколи (я це підкреслюю) не було про це мови з австро-німецькими делегатами до укладення миру..."8

Звернення за збройною допомогою до підписання договору було немож­ливим й тому, що це означало б неспроможність Центральної Ради, а українській делегації було заявлено, що договір із нею підпишуть, лише упевнившись у тому, що Центральна Рада знаходиться у Києві і є реальним урядом.

Адже на заключному етапі переговори велися в умовах, коли становище Центральної Ради було дуже непевним. До Києва наближалися більшовицькі війська, а в самому місті йшли бої між прихильниками Центральної Ради та її противниками. Цю обставину намагалися використати в своїх інтересах як делегація Росії, так і Німеччини та Австро-Угорщини, Молоді українські дипломати, серед яких не було жодного професіонала, достойно витримали цей тиск з обох боків, проявили волю і наполегливість у відстоюванні інтересів України.

Позиція української делегації надзвичайно ускладнилась тим, що Л. Троць­кий, визнавши її право на самостійне ведення переговорів, дуже скоро засвід­чив своє лицемірство. Коли він довідався, що В. Голубович веде переговори про майбутні кордони України, то заявив йому свій протест.

Найдраматичніший момент настав у Брест-Литовську тоді, коли після проведеного у Харкові 1 Всеукраїнського з'їзду Рад туди прибула делегація радянського уряду України - Ю. Медвєдєв, голова ВУЦВКу, та В. Шахрай, народний секретар з військових справ. Вони ввійшли до складу російської делегації, заявили про неправомочність делегації Центральної Ради представ­ляти інтереси Української Народної Республіки. Троцький прямо не протесту­вав проти участі в переговорах делегації Центральної Ради, але наголосив, що можуть бути визнані тільки такі укладені Україною умови договору, які затвердить уряд Росії.

Українські делегати, які вели себе досить толерантно по відношенню до російської делегації, на засіданні 1 лютого виступили з різкою відповіддю на заяви Троцького та Медвєдєва, У виступах О. Севрюка, який ознайомив присутніх зі змістом IV Універсалу Центральної Ради, а особливо у виступі М. Любинського, була розкрита сутність політики більшовицького уряду Росії, її нещирість та агресивність по відношенню до України".

Після цих виступів узяв слово граф О. Чернін. Він заявив, що у зв'язку з тим, що глава російської делегації змінив своє ставлення до делегації Цент­ральної Ради, висловлене раніше, делегації чотирьох держав підтверджують свою попередню позицію і заявляють, що бачать підставу признати Українсь­ку Народну Республіку "вже тепер самостійною, вільною, суверенною дер­жавою, яка є в стані заключати самостійно інтернаціональні договори"10.

Це була велика перемога української дипломатії. Вперше перед усім світом Україна одержала підтвердження свого визнання як суверенної, неза­лежної держави, суб'єкта міжнародного права.

А Л. Троцький вичікував. Можна допустити, що узгоджена з В. Леніним його тактика затягування переговорів була пов'язана не лише зі сподіваннями на близьку, як їм здавалося, революцію в Німеччині, а й на поразку Централь­ної Ради, що зразу ж покінчило б із усякою самостійністю України і докорінно змінило ситуацію на переговорах. Це підтверджує запис у щоденнику Черніна від 7 лютого 1918 р. Він занотував, що мав розмову з Троцьким і той заявив, що він ніколи не згодиться на те, щоби ми підписали мир з Україною, тому, що Україна не є вже у руках Ради, а під владою його військ. Україна є частиною Росії, і тому мировий договір із нею означатиме, що ми втручаємося у внутрішні справи Росії11.

О. Чернін не був упевнений, що Троцький говорить правду, проте скрут­ним становищем Центральної Ради все ж вирішив скористатися. Він запропо­нував українській делегації негайно підписати договір, який би складався всього із трьох пунктів: загальне констатування, що стан війни між централь­ними державами й Українською Народною Республікою скінчився, що му­сять бути встановлені дипломатичні й консульські зносини між обома сторонами, що Українська Народна Республіка зобов'язується поставити мільйон тонн збіжжя та інших харчових продуктів для центральних держав, а всі інші справи можуть бути врегульовані між зацікавленими урядами пізніше. Це був відвертий тиск на українських делегатів, на який вони, однак, не піддалися. О. Севрюк заявив, що дасть відповідь завтра.

Члени української делегації вирішили, що на запропонований проект вони не будуть реагувати, а негайно вироблять власний. Це вони й зробили, про­працювавши всю ніч. Як засвідчив учасник тих подій М. Залізняк, "той текст договору, який опубліковано, як мировий договір, це є лише докладніше роз­роблений і доповнений спеціальними деталями проект української мирової делегації. Таким чином ... в такій многоважній справі, як вироблення тексту мирового договору, ініціатива і основний нарис його належали власне не ''старим і досвідченим" дипломатам центральних держав, а "молодим, неосвіченим і недосвідченим" українським делегатам Центральної ради12.

Наполегливо відстоювали українські дипломати інтереси своєї держави і під час роботи в комісіях. Так, в юридичній комісії, де представником України був М. Левітський, обговорювалося питання про обмін полоненими. Німці ви­магали ввести у договір пункт про взаємну оплату за полонених. А оскільки в Німеччині було багато полонених з України, а на Україні німецьких - мало, то рахунок був би на користь Німеччини. Левітський на це не погоджувався, про­понував, щоб обмін полоненими відбувся без будь-яких грошових розрахунків. З німецької сторони вів переговори Кріге, дуже досвідчений дипломат, що брав участь у багатьох міжнародних конференціях і знав напам'ять всі міжна­родні акти. Він дуже хотів переконати Левітського. Як розповідав О. Севрюк, на цих безконечних засіданнях кожних п'ять хвилин Левітському пропонували новий текст й кожного разу, коли читання доходило до слова "цалєн" (платити), Левітський відмовлявся слухати далі. Тоді Кріге вирішив замінити це слово іншими синонімами, але коли в перекладі виявилося, що це нове слово все-таки означало "цален", - пише Севрюк, - М. Левітський знову "хитав головою і відхиляв цей текст"13. В результаті була-таки прийнята українська редакція. Працювала українська делегація дуже напружено, з підписанням догово­ру треба було поспішати, бо Центральна Рада з дня на день могла залишити Київ, а це зірвало б усю справу. Та, власне, підписання відбулося в ніч з 8 на 9 лютого 1918 року о другій годині, коли Центральна Рада з Києва уже виїха­ла, але в Бресті про це не було відомо, бо на той час там зламався апарат, який забезпечував телеграфний зв'язок.

Крім головного договору та додаткового таємного договору з Австро-Угорщиною, тексти яких публікуються нижче, були підписані ще три додат­кові договори: "Протокол стосовно тлумачення 2 точки II статті мирового договору"14, "Німецько-Український Додатковий Договір до мирового дого­вору між Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною з однієї сторони і Українською Народньою Республікою з другої сторони", "Болгаро-Український Додатковий Договір до мирового договору..."15 У жодному з них про збройну допомогу Україні не йшлося.

9 лютого в другій половині дня кур'єр Центральної Ради повідомив українсь­ку делегацію про здачу Києва. От після цього й постало питання про військову допомогу. Центральна Рада переїхала до Житомира і там опинилася в безви­хідному становищі. Не створивши власної армії, через зволікання у вирішенні соціальних проблем втративши ту підтримку народу, якою вона користувала­ся влітку і восени 1917 року, Центральна Рада не мала власних сил, на які могла б опертися в боротьбі з більшовиками.

Звернення делегації Центральної Ради до німецького народу з проханням допомогти в жорстокій боротьбі України за своє існування проти варварсько­го вторгнення більшовиків підписав 16 лютого Любинський. Просили допо­могу українськими галицькими військовими частинами, а також тими, що були сформовані в Німеччині з українських військовополонених.

Німці відповіли, що переведення цих частин в Україну займе багато часу, і запропонували допомогу своїми регулярними військами. Керівники Цент­ральної Ради погодилися на цей небажаний варіант, поставивши умову, щоб німецькі частини не йшли всередину України, а зайняли лише лінію північного кордону з Росією. Однак не було підписано ніякої письмової угоди, яка б регу­лювала дії німецьких військ, і вони зразу ж розпочали наступ вглиб України.

Сподіваючись, що німці допоможуть звільнити Україну від більшовиків, Центральна Рада не протестувала проти їхнього наступу. Підштовхнула її на це антиукраїнська політика російських більшовицьких загонів, особливо ті страхіття, які чинили в Києві війська під командуванням Муравйова. Про це говорив В. Винниченко на засіданні Малої Ради 28 квітня 1918 року, нагадавши, як більшовики, захопивши Київ, "з ненавистю стали нищити все, що тільки бачили нацїонально-українського"16, на цьому ж наголошував Д. Чопівський, який, виступаючи 1 травня на п'ятому українському національному з'їзді Київщи­ни, говорив, що "большевики прочистили німцям дорогу на Україну"17.

До чого привів наступ німецьких військ на Україну-загальновідомо. Але це ні в якому разі не повинно, на наш погляд, перекреслити самого факту підписання Україною договору у Брест-Литовську – першого мирного дого­вору в ході світової війни, який засвідчив міжнародне визнання України як незалежної держави, проголошував вигідний для України мир без анексій і контрибуцій. Вигідними для України мали б стати й економічні угоди, адже передбачали обмін продовольчих товарів на промислові, "поїзд на поїзд, вивіз одних товарів на привіз інших товарів", як зазначав граф О. Чернін18.

Коли мирний договір ратифікувався Центральною Радою, В. Садовський, оголошуючи резолюцію економічної секції, відзначив, що "внесений у цей договір принцип державного обміну є раціональним розрішенням питання про організацію міжнародного товарообміну в час по війні"19.

До речі, більшовики, які так багато говорили про "грабіжницький" для України мир, підписаний Центральною Радою, самі готові були його підписа­ти. 23 лютого Народний Секретаріат прийняв постанову делегувати в Брест делегацію для переговорів з австро-німецькими делегатами, якій доручено заявити, що "торговельний мирний договір, укладений Центральною Радою, може бути підписаний і робітничо-селянським урядом Української Республі­ки за умови невтручання австро-німців у внутрішні справи України"20. Але союзники не захотіли мати справу з Народним Секретаріатом, бо за законний уряд Української Народної Республіки вони вважали уряд Центральної Ради.

Не слід забувати і того факту, що в мирному договорі, який 3 березня 1918 року підписала в Бресті Росія, Україна визнавалася самостійною держа­вою. Росія зобов'язувалася підписати мирний договір із Центральною Радою й визнати мирний договір між Україною та чотирма союзними державами і негайно очистити українську територію від російських військ та російської червоної гвардії.

Тож М. Грушевський, виступаючи 12 березня 1918 року в Центральній Раді при обговоренні договору, мав підставу заявити: "Здається, не дуже по­милюсь, коли оціню той момент підписання договору як один з найважніших моментів, який переживала Українська Народня Республіка в своєму віднов­ленню державного життя"21.

1 Субтельний О. Україна. Історія. -К., 1991. - С. 307.

2 Цит. за: Дорошенко Д. Історія України. 1917-1923 рр. - Ужгород, 1932.- Т. 1: Доба Центральної Ради. - С. 298.

3 Народна воля. - 1917. - 31 грудня.

4 Дорошенко Д. Історія України... - С. 300.

5 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі- ЦДА8О України). -Ф. 1115.— Оп. 1.-Спр.26,-Арк.20.

6 Летопись революции. - 1926. -№ 6. - С. 31-33.

7 Людендорф Е. Мирові переговори у Бересті-Литовському (із твору "Мої воєнні спо­гади") //Берестейській мир. З нагоди 10-тих роковин. 9. И. 1918-9. IV . 1928 р. Спомини та матеріяли. -Львів; К., 1928. -С. 280.

8 Сеарюк О. Берестейський мир (Уривки із споминів) // Там само. - С. 159.

9 Зміст цієї промови повністю викладений у: Дорошенко Д. Історія України... - С. 310-313,

10 Там само. -С. 314.

11 Чернін О. Берестя Литовське (Із твору "На світовій війні") // Берестейський мир. - С. 229.

12 Залізняк М, Моя участь у мирових переговорах у Берестю Литовському // Там само. -С.126.

13 Севрюк О, Берестейський мир. - С. 165.

14 ЦДАВО України. -Ф. 1115.-Оп. І.-Спр. 9.- Арк. 66-67.

15 Там само,-Арк. 77-103.

16 Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр.: У 4т.-Відень, 1921.-Т.2.-С. 172.

17 ЦДАВО України. - Ф. 1115.-Оп. І.-Спр. 54.-Арк.41.

18 Чернін О. Берестя Литовське... - С. 234.

19 ЦДАВО України. -Ф. 1П5,-Оп. І.-Спр. 11.-Арк. 47.

20 Українська РСР на міжнародній арені, Збірник документів (1917-1923 рр.).-К., 1966.-С. 25.

21 ЦДАВО України.-Ф. 1115.-Оп, І.-Спр. 11.-Арк. 7.

 

На знімку: Керівник української делегації Всеволод Голубович

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...