Пророчий заповіт генія

06.02.2017 | 10:09   Леонід Климчук
переглядів: 735

Спокусившись на даровані царатом дворянські привілеї, панівні представники цієї еліти змирилися тоді з нав’язуваним Україні статусом Малоросійської губернії, кинулися до нього в услужіння, перетворилися, як картав їх Т.Г.Шевченко, в «подножки, грязь Москви», в «рабів з кокардою на лобі», що «по московській так і ріжуть», допомагаючи імперії в колонізації країни та беручи участь у закріпаченні українського селянства.

В цьому році громадськість відзначає вже глибоке 203-річчя з дня народження геніального українського поета Тараса Шевченка. Його життя було невіддільним від підневільного існування українців у Російській імперії. Із своїх коротких сорока семи років життя – 24 роки він був кріпаком, а ще 10 років мучився у тюрмі та муштрувався в імперському засланні в прикаспійській пустелі як солдат царської армії. Та попри все це він постав найпотужнішим виразником духу українського народу. Його поетичний «Кобзар» став святою книгою українців, а сам він – національним пророком. Бо явився геній Шевченка з духовних глибин українського етносу в найнеобхідніший період його історії.

Це був критично-межовий час, коли розколота зовнішньополітичними впливами козацько-старшинська еліта, виводячи свій народ із-під польсько-щляхетського гноблення, завела його навзамін у «тюрму народів» московського самодержавства і залишила напризволяще. Спокусившись на даровані царатом дворянські привілеї, панівні представники цієї еліти змирилися тоді з нав’язуваним Україні статусом Малоросійської губернії, кинулися до нього в услужіння, перетворилися, як картав їх Т.Г.Шевченко, в «подножки, грязь Москви»1, в «рабів з кокардою на лобі»2, що «по московській так і ріжуть»3, допомагаючи імперії в колонізації країни та беручи участь у закріпаченні українського селянства. З сумом констатував народний поет таке зникнення Української Козацької держави:

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили –

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають4.

Щоправда, в його ранніх поезіях від всього цього спершу лиш «реве та стогне Дніпр широкий»5 і збезчещеною москалем «Катериною»6 поневіряється світом сплюндрована Україна, хоча й тому вже, що «москалі – чужі люди»7, та його «Гайдамаки»8 все ще ведуть криваву війну з колишніми польсько-шляхетськими гнобителями. Але через «Три літа»9, коли він «прозрівати став потроху»10, поет відкритим текстом закликав українців до національного та соціального визволення і з-під нового, тепер і російсько-імперського чужоземного ярма:

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.11

І вже у 1845 році в своєму пророчому Посланні «І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні…»12 Тарас Шевченко з повним усвідомленням своєї місії національного громадсько-політичного діяча звертається і до зденаціоналізованої тогочасної та й майбутньої української еліти. Нагадавши їй, «чия правда, чия кривда і чиї ми діти»13, він закликав її повернутися лицем до України, до свого, залишеного нею на поталу російському царату, простого народу:

Полюбіте щирим серцем

Велику руїну,14

Обніміте ж, брати мої,

Найменшого брата15 --

запевняючи їх, що після цього настане всім їм всепрощення народне та

... забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України16

Геніальність Тараса Шевченка, як мистця, саме і виявилося в тому, що він першим побачив і пристрасно на весь світ у своїй поезії провістив про завершення формування української етнічної «народності» (просто етносу) в український «народ» (цивілізаційно самодостатній етнос), і, додавши, «...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово»17, закликав усіх українців (і простих людей, і еліту) до завершення цього вищого ступеня свого етнічного розвитку власним само-одержавленням, тобто перетворенням своєї етнічної спільноти уже в націю для самозбереження і розвитку своїх етнополітичних та культурних інтересів в прагматично-конкурентному світі співіснуючих уже одержавлених народів, роз’яснюючи, що...

В своїй хаті своя й правда,

І сила, і воля.18

Шевченко, як мудрий громадсько-політичний діяч виниклого вже було тоді українського громадсько-політичного, а тому швидко репресованого царизмом, Кирило-Мефодіївського братства, усвідомлював, що на такому вже національному рівні свого розвою український народ аж ніяк не зможе обійтися без своїх провідників, без власної політичної, господарсько-фінансової, військової та культурно-освітньої еліти. Тому в інвективному «Посланні» до сучасників та нащадків закликав він взяти активнішу участь в націєтворенні всю українську еліту, навіть і ту, значною мірою вже зрусифіковану, адже для забезпечення повноцінного національного функціонування українського народу іншої вже майже не було.

Його ж геніальна пророчість була і в тому, що він далі від всіх інших правдиво побачив історичне майбутнє свого народу і закликав до формування української держави не за російським тоталітарним зразком, як лише державно-адміністративної структури над народом, застерігаючи:

О люди! Люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки!19

-- а закликав до формування за західноєвропейським зразком одержавленого народу-нації як конституційного демократичного українського громадянського суспільства, націлюючи на це ствердним запитанням:

... Коли

Ми діждемося Вашингтона

З новим і праведним законом?

А діждемось-таки колись!20

Оцього Шевченка нам, сучасним українцям, сьогодні потрібно вдумливо, як він сам просив, читати:

Од слова до слова,

Не минайте ані титли,

Ніже тії коми,

Все розберіть21....

І тоді ми побачимо в ньому не лише свого Великого Кобзаря, а й прозорливого національно-демократичного громадсько-політичного діяча. Так ми позбудемось колишніх радянських ідеологем про нього як такого собі інтернаціонал-революціонера, та й заодно відкинем спроби сучасних новоявлених «міфотворців» Т. Г. Шевченка, що потрактовують його лиш як стихійного бунтаря, глашатая державно неструктурованої утопічної «ідеальної спільноти»22, не помічаючи в Шевченка за нею такого вищого ступеня розвитку етнічної державності, як національного громадянського суспільства.

Пророче прозорливу геніальність Шевченка підтвердив і хід сучасного українського націєтворення, що розпочалося у відповідності саме з його вищеназваним публіцистичним Посланням-Заповітом. Адже після неминучого розвалу Російської імперії уже навіть і під назвою Радянський Союз досить зденаціоналізована і русифікована територіально-українська вища чиновнича еліта колишньої імперської колоніальної адміністрації (а інша була вже майже вся винищена російським більшовизмом) і почала було розбудовувати Українську державу. Як політично оптимально і передбачав Т.Г.Шевченко.

Адміністративно-бюрократичну структуру нашої нинішньої держави під патронатом такої малоросійської еліти на сьогодні майже сформовано. Але це лише початковий етап сучасного українського націєтворення. Нині перед нашим народом і самою державою постав другий, вимріяний Шеченком, важливіший етап націєтворення.

Адже досі така пострадянська еліта розбудовувала державу передусім для свого владного самозбереження, щоб не бути відстороненою від державного управління самим українським народом в особі виниклого було «перебудовного» потужно-бурхливого, але короткочасного Народного Руху України. То ж розбудовувала вона цю державу під себе і для себе, адміністративно-номенклатурно-корумпованою, під свою малоросійську сутність, прагнучи будь-що законсервувати країну лише як обламок Російської імперії, не допускаючи перехід країни від початкового малоросійського до другого власне українського етапу націєтворення. З цього приводу і досі відбувається гостра переорієнтаційна політична боротьба у верхах між старою провладною малоросійською і нововиникаючою вже власне українською елітами, які було навіть визначилися з назвами як «За єдину Україну» та «Наша Україна», за реалізацію кожною з них по-своєму відмінних національних проектів.

І ось на цьому такому затяжному другому етапі саме українського етнонацієтворення значно зростають культорологічні заслуги Т.Шевченка у формуванні в свідомості українців розуміння росіян як одмінного етносу, виниклого в результаті винародовлення Московією упокорених євразійських племен і народностей, та етнокультурної оцінки спотворення суспільно-політичного, духовного і навіть родинно-побутового життя українців вчиненого цим імперським етносом і власними перевертнями, та значення його творчості для мобілізації політичного і духовного постімперського спротиву українців вже і нинішньому все ще одержавленому пострадянському малоросійству.

Пристрасне поетичне слово нашого Великого Кобзаря і сьогодні виводить свідомість українців, котрі, за його словами, «московською блекотою... заглушені»23, з-під наруги того «черствого кацапського слова»24, з-під тієї непритаманної українцям матюкачої вульгарної лексики, породженої спотвореною захисною реакцією нещасних росіянських людей, загнаних у безвихідь обставинами свого мілітаризованого по-азіатськи безправного тоталітарно-державного співжиття, в результаті чого, пише поет, так безсоромно...

москаль у батька, в матір

свою рідноньку волохату

і вздовж, і впоперек хрестить25.

Саме народний геній поета вивільняє і сьогодні наших людей від засилля цинічної лексики такого патріархального «языка» («в бога» і «в мать») рекрутованих на 25 років у царську армію, а тому патологічно, як визнають вони самі, «сексуально озабоченных» неодружених мужчин-москалів, що століттями деморалізував менталітет матріархальних українців, для яких до імперії було, як писав поет, «Слово мамо. Великеє, найкращеє слово!»26. А тому-то найстрашнішою лайкою було для них лиш «кат твоїй мамі». Тож і понині таке злободенне оте проголошене Тарасом Шевченком кредо україномовного захисту українців від всього цього:

... Возвеличу

малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

Поставлю Слово.27

Адже ж і понині наша провладна малоросійська бюрократія, як оті шевченківські «дядьки отечества чужого»28, проголошує дискримінаційні закони для обмеження повнокровного єдинодержавного функціонування української мови. Хоч саме з ним, з Шевченковим Словом, ми постали як український народ, з ним ми вижили в голодоморні роки російського більшовицького геноциду, з ним ми постанемо і як національне українське громадянське суспільство.

Обов’язково вистоїмо і переможемо, незважаючи на те, що в «нульові» роки нового тисячоліття для свого подальшого самозбереження пострадянському провладному малоросійству, з його тодішнім «лідером» Л.Кучмою, вдалося, скориставшись «отруйною» деморалізацією новобраного президента В. Ющенка та популістськи організованим Ю. Тимошенко внутрівладним роздраєм, все-таки добитись притлумлення українських національно-демократичних партійно-політичних сил країни, здійснивши таким чином малоросійський контрреволюційний відкат. Для закріплення якого і було проведено ними у президенти країни навіть крутого кримінального донецького авторитета В. Януковича. Який при потуранні цієї пострадянської малоросійщини відразу ж зайнявся звичним для нього кримінально-корупційним самозбагаченням та при допомозі своїх «московських» призначенців ще й розвалом української держави, її збройних сил, кадровою деморалізацією правоохоронних органів, притлумленням культурно-освітніх, інформаційних та україномовних скреп української нації, спрямуванням її замість Європи знову в ЄЕП-івську московсько-імперську Азіопу.

Тож українці і вибухнули проти такої президентської суспільно-політичної вакханалії черговим столичним протестним Майданом, який на спробу В. Януковича криваво придушити його, переріс в українське національно-демократичне повстання. Після чого, злякавшись сили народного гніву, цей малоросійський президент разом зі своїми поплічниками і всім награбованим у народу багатством боягузливо втік з України, але тепер не в колишню слов’янофільську, а в уже єльцинсько-путінську ( вогуло-вепсівську) євразійську Росіянську імперію.

Щоправда, політично досвідченіша постімперськи досить ешелонована провладна малоросійщина України, відчувши ще в ході цього затятого кількамісячного майданного протистояння нового покоління вже суверенних українців приреченість свого так званого «крутого» ставленника, який, насправді-то, від страху падав в обморок навіть від протестного студентського яйця, вирішила в такому разі сама окупувати майданну протестність, щоб на її стихійній хвилі завести на владний олімп свій черговий ешелонний клан.

Для чого і був такими напівукраїнцями швидко сформатований так званий партійно-політичний «Народний фронт» з фінансовою участю ще й компрадорсько-єврейської олігархії. Опинившись таким чином на посадах Голови Верховної Ради та ще й виконуючого обов’язки Президента України їхній О.Турчинов (нині секретар РНБО з посиленими повноваженнями при вже і новообраному Президенті П. Порошенку) відразу ж звільнив з тюрми свою соратницю Ю. Тимошенко, яку дійсно посадив туди В. Янукович, але насправді не стільки за підписання справді зрадливої і економічно збиткової «газової угоди» з Москвою, як за те, що вона таким чином намагалася під час боротьби за посаду Президента України перехопити у його партії Регіонів підтримку російського президента В. Путіна. Після чого такий в. о. Президента «невідкладно встиг» заветувати ще й закон про відновлення самодержавності української мови, а призначений ним глава президентської адміністрації С. Пашинський в дні, коли добровольчі загони українських патріотів вели кровопролитні оборонні бої на сході країни з московсько-імперськими загарбниками і їхніми найманцями, просто літав собі президентським вертольотом на рибалку.

Швидко опанувавши таким чином вакантні чільні державні пости, нові посадовці чомусь «не спромоглися?» перешкодити зрадливому В. Януковичу виїхати в Росію. І неспроста. Адже таким чином було дозволено йому, немовби ще «легітимному» президенту України, звернутися звідтам до влади Росії із пропозицією про введення нею в Україну своїх військ, по суті, і для захисту їхнього ж неомалоросійського режиму в Україні. І імперська Росія не забарилася з цим.

Отож через бездіяльну капітуляцію цієї «нової» малоросійської влади Росія негайно за давно заготовленими не без участі місцевих колаборантів планами по-гібридному окупувала Крим і затіяла в такий же спосіб збройне загарбання східних і причорноморських областей України та окупаційне вигородження з них так званої сателітної Новоросії.

І ось у такій катастрофічній національній ситуації призначений вже цим неомалоросійським «Народним фронтом» прем’єр-міністр А. Яценюк, прикриваючись голослівною антиросійською риторикою, затіяв на все це ще й безглуздий, але, видко, необхідний для корупційного відмивання крадіжки державних коштів, дорогий паркан на незахоплених ще кордонах з Росією.

То ж на реальний захист свого державного суверенітету в цей момент виступив лише сам український народ в особі добровольчих озброєних загонів. І лише під таким народним тиском та урядів західноєвропейських країн ця малоросійська влада почала нарешті реальне відгородження і недопущення розширення окупаційних територій, зміцнюючи поки що лише для цього збройні сили України, та організовувати дипломатичну підтримку суверенітету України в світі.

Заразом ця «нова» влада затіяла цілком по-малоросійськи затяжні безпредметні (з приводу лише АТО) переговори в Мінську з агресором у його ж «проросійському» форматі, в яких загарбницька Росія виступає в статусі посередника як лише, мовляв, внутріукраїнського, а не збройного українсько-російського конфлікту. Ось така у нас насправді віктимна дипломатія нашої і понині ще малоросійської влади, що сама зайшла у лукаво запропоновану їй ситуацію, в якій Українська держава, як потерпаюча жертва, заздалегідь перетворюється ще й у винувату. І це все є не результат дипломатичної недосвідченості наших посадовців, а просто не усвідомлення ними своєї малоросійської безпринципності , яка й породжує її проросійську переговорну капітуляційну поведінку із москальсько-імперським агресором.

То ж який може бути захист у цих переговорах українських національних інтересів, коли їх веде із загарбницькою Росією і озброєними нею найманцями ще ж і колишній «лідер» постімперської малоросійщини все той же Л.Кучма. То ж цілком послідовно, що його зять В.Пінчук, теж десь як «лідер» нашої компрадорсько-єврейської бізнес-олігархії розпочав сьогодні інформаційну кампанію в світі за малоросійську капітуляцію Української держави перед Російською імперією із підключенням до цієї інформкампанії ще й начебто вже позафракційної нардепші Н.Савченко, що неспроста десь недавно перебувала в депутатському блоці Ю.Тимошенко. Отож, як називав все це колись ще Т.Шевченко, ...

Отим-то милостивії ми

Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.29

Як бачимо, тепер для позбавлення народом від такої проімперськи ешелонованої малоросійщини протестними Майданами чи локальними повстаннями не обійтися. Бо ж зріє українська вже можливо аж збройна національно-демократична революція, до якої, всім патріотичним силам народу необхідно різносторонньо організовуватись і всебічно готуватися, щоб не допустити чергової «руїни» нашої держави. Бо ж відчуває це і нинішня провладна малоросійщина, яка поки що аж ніяк не збирається еволюціонувати разом з народом, а готується до консервації свого режиму, не сахаючись навіть для цього інтервенції імперської Росії. Тому, боячись участі в ній в недалекому майбутньому уже озброєного народу, нинішня влада постійно намагається через свої ЗМІ і правоохоронні служби дискредитувати добровольчі загони патріотів, які зі зброєю в руках героїчно захищають сьогодні країну від російських окупантів.

Та попри все це, здравомисляча, навіть і все ще малоросійська владна еліта повинна все-таки зрозуміти нарешті, що саме не один Президент, а присутність і цих волонтерських не зовсім одержавлених загонів в нинішній Україні змушує наші все ще кадрово пострадянські державні інститути еволюціонувати в національно-українському напрямку, упереджуючись таким саме чином від революційно-руйнівних наслідків раптового стихійного зламу відчутних в народі постімперських залишків суспільно-політичної ситуації в країні.

Адже нині зима 1917 року, а це повинно нагадати нашій владі, як сто років тому озброєний Російсько-імперським самодержавством народ лише для участі у Першій світовій війні, повернув тоді зброю проти його самого. Хоч цю перемогу народу, правда, невдовзі, здійснивши переворот, теж тоді перехопили було десь аж на 70 років російські більшовики. Та де тепер ці ґвалтівники всенародних сподівань зі своєю 20-мільйонною самодержавною КПРС?

На жаль, страхаючись подібних наслідків, старі впливові сили у нашій владі для своєї парламентської підтримки нічого більш дискредитуючого в очах народу не змогли придумати, як взяли і дозволили реанімуватись «опозиційній» фракції у Верховній Раді України одіозним представникам колишньої партії регіонів. Зате справжні власне українські національно-демократичні партійно-політичні сили, на зразок партії «Свобода», та громадські організації заганяються ними при допомозі адміністративного ресурсу та брудних виборчих політтехнологій на маргіналії політичного життя, а то й у підпілля.

Але народ пробудився від колишньої совковості, ніякими піар-акціями його вже не притлумити. Омолодився його підростаючий політичний актив, заявивши на весь світ словами: «Нас багато – нас не подолати!» Тож, як закликав, наш геніальний Пророк Тарас:

Борітеся – поборете,

Вам бог помагає!

За вас правда, за вас сила

І воля святая.30

______________________

 

  1. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.253.
  2. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С.249.
  3. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.189.
  4. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.62.
  5. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.10.
  6. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.30-44.
  7. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.30.
  8. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.61-112.
  9. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С.266-267.
  10. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 267.
  11. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 268.
  12. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 250-255.
  13. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 53.
  14. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 250.
  15. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 254.
  16. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 255.
  17. Шевченко Т.Г. Повне зібрання творів: у 12 томах.Т.5.С.208.
  18. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 250.
  19. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С. 299.
  20. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С. 230.
  21. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 253.
  22. Грабович Джордж. Поет як міфотворець.// «В сім’ї вольній, новій».

Шевченківський збірник, випуск 5.К.»Радянський письменник»,1989.С.143.

  1. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 190.
  2. Зайцев П. Життя Тараса Шевченка. К.»Мистецтво», 1994.С.85 .

(В листі Т.Шеченка до Я.Кухаренка)

  1. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С. 294.
  2. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С. 181.
  3. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С. 237.
  4. Шевченко Т.Г. Твори.Т.2.К. «Наукова думка»,1990.С. 304.
  5. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 247.
  6. Шевченко Т.Г. Твори.Т.1.К. «Наукова думка»,1989.С. 247

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...