"...Це життя було одним суцільним подвигом неустанної праці"

06.02.2017 | 09:51   Інна Старовойтенко
переглядів: 452

першочерговим завданням для свідомих українців Петро Януарійович вважав створення таких умов, за яких би українські потреби у власній мові, школі, промисловості, культурі стали органічною частиною суспільних потреб українців, а не сприймалися владою як вимоги гурту ідейних діячів... Публіцист вважав, що "без визнання прав української національної культури і української державності, принаймні в формах широкої національної автономії, ніяка влада не зможе встановити ні доброго ладу на території України, ні тривких та лагідних відносин до її людності"

Упродовж багатьох десятиліть ім'я Петра Януарійовича Стеб­ницького (1862-1923) - визначного українця, активного учасника українського руху, його захисника й аналітика, видавця, публіциста й благодійника — залишалося невідомим. Його не фіксували ані ен­циклопедичні словники чи довідники, ані окремі біографічні чи іс­торичні дослідження, що означало повне забуття та вилучення цієї непересічної особистості з історичної пам'яті народу. Безперечно, причиною свідомого замовчування були виразна українська позиція П. Стебницького. Адже це завжди насторожувало ворогів українсько­го націєтворення і викликало в них неприховані антипатії.

Інтерес до Петра Стебницького відроджується лише в незалежній Україні. Ця постать поступово повертається до нас у всій багатогранності та сукупності чеснот, про які ми повинні знати і пам'ятати, бо йдеться про наших справжніх творців історії, щоденних ткачів непростого про­цесу, означеного українським рухом в умовах імперського існування та цілеспрямованого руйнування нації. Останній ще недостатньо дослідже­ний і виписаний в нашій історії, відкритими залишаються питання його закономірностей, передумов, чинників, глибинного змісту та особистісного фактору. Багатьом нашим сучасникам видається дивним факт участі в тому русі матеріально забезпечених українців, які обирали кропітку й цілеспрямовану громадську роботу за основу життєвих пріоритетів. До таких і належав П. Стебницький — автор друкованої спадщини, частко­во зібраної в даному виданні. У цьому нарисі ми не ставимо завдання створити повну біографічну сильветку про її автора, бо частково її факти зафіксовані в автобіографії Петра Януарійовича, що друкується в кни­зі, та історичній літературі. Ми спробуємо відобразити роль і значення П. Стебницького в історії української видавничої справи, публіцисти­ки та націєтворення в цілому, ознайомити читачів з концептуальними поглядами публіциста і письменника на національне питання, бачення­ми його перспектив та шляхів розв'язання в умовах Російської імперії.

Найширші біографічні відомості про П . Стебницького подав в од­ному з перших нарисів про нього А. Болабольченко1. Використовуючи автобіографічні дані, мемуари сучасників, друковані праці Петра Януарійовича, автор робить висновок про безмежну відданість цього не­звичайного чоловіка українству. Місце П. Стебницького в подіях свого часу А. Болабольченко визначив так: "Усі тогочасні українські гуртки та громади в Петербурзі пов'язані з його ім'ям: жодне українське питання, що вирішувалося в столиці, не обминуло його. Українству віддавав він усе — силу, розум, кошти, яких надто не вистачало українському рухові, і навіть більше — саме життя"2.

Подібно характеризували працю Петра Януарійовича для україн­ського руху і його сучасники. Так, найближчий приятель і однодумець О. Лотоцький писав про нього: "Всі свої багаті здібності оддав Стебницький на службу українській справі. Такими людьми справа дер­житься, — це дійсно той євангельський Петро-камінь, міцна основа всякої справи. [...] Коли б не було у нас Стебницького, не мали б ми багато з того, що маємо"3.

Дослідники звернули увагу і на епістолярій П. Стебницького та по­чали залучати його до наукового вжитку як цінне джерело тематичних досліджень4. Досить значимим для знайомства з П. Стебницьким стало видання корпусу його листування з відомими сучасником Є. Чикаленком, яке становить 361 одиницю епістолярних джерел5.

Також у літературі частково відображена діяльність Петра Януарійовича у бібліотечній сфе­рі 1920-х рр., адже він був одним з фундаторів Всенародної бібліоте­ки України (членам Тимчасового комітету з її заснування) та її відділу "Україніки", автором концепції його книжкового фонду6, багатолітнім оборонцем української книги та мови7.

В окремому дослідженні узагальнено й основні погляди П. Стеб­ницького на проблеми українського руху, що відобразилися в його епіс­толярній та публіцистичній спадщині8. Про роль діяча у видавничій сфері та житті української Громади Петербурга окремі факти зафік­сували й мемуарні джерела. Проте цілісного образу П. Стебницького в нашій історичній біографістиці досі не вималювалося. Наприклад, про його діяльність у "Благодійному товаристві видання загальноко­рисних і дешевих книг", яке сучасниками називалося "українською «Просвітою» на півночі Росії", нам відомі лише загальні факти. Однак видавничій справі була віддана багатолітня, кропітка й майже щоденна праця: в 1903—1909 рр. П. Стебницький перебував на посаді секре­таря товариства, а з 1909 до 1916 рр. головував у ньому. І виконував свої обов'язки натхненно та наполегливо: підбирав теми для майбутніх книжок, добирав виконавців, віднаходив талановитих авторів, з яки­ми, як правило, закладалася багатолітня співпраця, вишукував витратні кошти, контролював увесь хід народження книжки від прийняття рі­шення про її видання до правки рукописів навіть у коректурі, готував щорічні звіти і т. д. Видавнича справа була важливою складовою гро­мадської діяльності П. Стебницького, але у всій своїй повноті вона досі не відобразилася в біографії Петра Януарійовича,

Майже не торкнулося дослідницьке перо і його публіцистики. Дру­ковані праці П. Стебницького, якими рясніли шпальти багатьох газет і журналів початку XX ст., не перевидавалися в Україні жодного разу.

Але саме в них найчіткіше окреслені громадянська позиція, світогляд та переконання автора. У численних нарисах, фейлетонах, літературних етюдах, популярних книжечках "Під стелями Думи", "Поміж двох рево­люцій", "Украинский воирос", ''Украйна и украинц ы" постав саме той П. Стебницький, якого ми досі не знали: безумовно талановитий, стри­маний, коректний, влучний, часто іронічний, а згодом і саркастичний, непримиренний до українофобства, об'єктивний, послідовний і перекон­ливий. Нариси П. Стебницького містили логічні й обґрунтовані думки у доступному формулюванні. Публіцист ніколи не зривався на особисті образи, не допускав у своїх блискучих фейлетонах істерії, тримаючись коректності навіть у занадто дражливих темах, які, як правило, підніма­лися чорносотенними виданнями. Його основною зброєю у протистоян­ні опонентам був доказовий стиль нарисів та іронія.

На журналістській ниві П. Стебницький дебютував ще на початку 1890 рр. Після закінчення в 1886 р. фізико-математичного факультету Київського університету св. Володимира (зі ступенем кандидата матема­тичних наук), молодий фахівець переїздить до Петербурга. Там перші три роки читає приватні лекції, а з 1889 р. отримує посаду в Головному управлінні пошт і телеграфів, 1893 р, він стає співробітником журна­лу "Вестник финансов, пром ышленности и торговли", а вже через рік працює на посаді управителя його канцелярії. У своїх перших статтях П. Стебницький торкався переважно економічних питань; особливостей хлібної торгівлі, цукрового виробництва, робітничого ринку, галузевого розвитку промисловості і торгівлі у різних регіонах Російської імперії, писав про окремі провідні напрямки виробництва країн Європи, емі­граційні процеси, конструював цікаві статистично-економічні огляди та рецензії на відомі видання, і вже тоді привернув до себе увагу солідніс­тю зібраних матеріалів та неповторністю стилю.

Згодом тематика нарисів П. Стебницького кардинально змінюєть­ся. У російських виданнях публіцист починає актуалізувати україн­ське питання. Зазначимо, що інтерес до нього у Петра Януарійовича зароджується лише в умовах життя в російській столиці. Раніше, ні в шкільні, ні в студентські роки, він навіть не пробивався. Навпаки, Стебницький-студент ставився до українства досить скептично, як і більшість українців, вважаючи себе "обіцероссом". Лише відірваність від батьківщини та української ментальності змусила вже зрілого чоло­віка змінити свої переконання. Серед сірого одноманітного столичного життя та престижної урядової служби у П. Стебницького проростає глибока ідейність, він ідентифікує себе українцем і обирає шлях по­движницької праці на вбогій українській ниві.

П. Стебницький постає серед фундаторів і фактично очолює Петербурзьку Громаду, засновану в 1896 р. в ході ювілейних заходів з нагоди 35-літньої літературної діяльності Д. Мордовця. За 2 роки він прилуча­ється до заснування у Петербурзі "Благодійного товариства видання за­гальнокорисних та дешевих книг для народу" та Товариства ім. Т. Г. Шев­ченка для допомоги українській молоді, яка навчалася у С .-Петербурзі. Його ім'я невід'ємне й від українського книговидавництва, яке відроджу­валося після відміни заборон на друковане слово рідною мовою. Він був серед тих митарів, які проклали безліч стежок до начальників цензурних установ у пошуках прав на видання багатьох українських рукописів, законсервованих заборонами на довгі роки зберігання в авторських архі­вах. П. Стебницький — учасник заходів з отримання прав на видання Святого Письма українською мовою, повного "Кобзаря" Т. Г. Шевченка, енциклопедичного довідника "Украинский народ в его прошлом и настоящем", альбому з малюнками Т. Г. Шевченка, він підтримує дописами, а іноді й власними коштами українську періодику. Так, Петро Януарійович активно прилучається до заснування друкованих органів українських парламентських фракцій у І та II Державних думах — "Украи нского вестника" (1906) та "Рідної справи/Думських вістей" (1907). Як позафракційний член увійшов до комісії для складання законопроекту про запровадження української мови в школи.

П. Стебницький був і серед прихильників щоденної української газети "Рада" (1906—1914, Київ), був серед її активних дописувачів. Як свідчать його листи до видавця Є. Чикаленка, у складні періоди він допомагав виданню й коштами: пересилав 500 або 1000 карбованців па газетні видатки. З ініціативи П. Стебницького Петербурзька Грома­да допомагала "Раді" й таким чином: "Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг" за низькими цінами, часто нижчи­ми від собівартості видань, продавало книжкову продукцію книгарні "Киевской старин ы" передавало залишки видань у книжках і коштах на користь газети.

У 1911 р. П. Стебницький подарував "Раді" 1000 примірників власної збірки "Під стелями Думи" та вживав інших за­ходів для того, щоб допомогти українському виданню, бо відводив йому першочергову місію у націєтворчому процесі.

Заслугою П. Стебницького було й те, що він, на відміну від багатьох сучасників, не шукав слави чи популярності у щоденній громадській праці, вона була справді його основною життєвою справою, заповню­вала й урізноманітнювала самотнє життя. Це бачили і відчували його однодумці та глибоко шанували ту безкорисність. У збереженому епістолярії чітко простежується така закономірність: у розпалі громадських заходів у Петербурзі П. Стебницький ставав бадьорим, оптимістичним, комунікабельним, особливо коли вирішував важливі питання, ведучи переговори зі столичними цензорами про долю українських рукописів чи захищаючи в багатьох випадках рідні справи від усіляких несправедливостей. То були, очевидно, найщасливіші моменти самореалізації, бо одинокий чоловік відчував свою потрібність, своє місце серед укра­їнської громади. Коли ж громадські справи у Петербурзі під виливом репресій чи певних подій завмирали, П. Стебницький поринав у глибокий песимізм, ставав загадковим Смутком, навіть трохи дратувався та поривався кардинально змінити власне життя: повернутися "на рідний ґрунт", "тихії води та яснії зорі", де багато років мріялося придбати власний хутір з вишневими садами та віддатися улюбленій літературній праці. У такі періоди чоловік своє петербурзьке життя називав собачим, а службові обов'язки, які надокучали йому своїм формалізмом, монотон­ністю і виснажували творчу сентиментальну душу, — невільничими.

Як зазначали сучасники, під виглядом зовнішньої стриманості, стро­гості і замкненості Петра Януарійовича десь глибоко від людських очей ховалася надзвичайно шляхетна та співчутлива вдача. Самотній чоловік від забезпеченого столичного життя не перетворився в черствого й холод­ного егоїста, а ділився своїми статками з українською громадою, допо­магав небожам, приятелям, не дуже опікуючись власною долею. Так, він зауважив талант молодого українського поета О. Олеся та допоміг йому дебютувати в літературі, профінансувавши видання "Будучиною" двох перших збірок його "Поезій".

Набувши досвіду за часів свого перебування в центрі українського життя Петербурга, П. Стебницький згодом стає глибоким аналітиком і популяризатором теоретичних засад українського руху, його публіч­ним оборонцем, захисником від українофобських інсинуації. У відпо­відь на працю С. Щоголєва "Украинское движение как современн ый этап южнорусского сепаратизма" (Київ, 1912) П . Стебницький та О. Лотоцький у 1914 р. пишуть книгу "Украинский вопрос", яку сучасники називали "катехізисом українства"9. У ній обґрунтовувалась законність українського руху та доводилась відсутність у ньому сепа­ратистських домагань.

Першочерговими завданнями для українців, як формулював П. Стеб­ницький у своїх нарисах, є відродження друкованого слова та школи, які мали піднести культурний рівень населення, що тоді дуже занепав. Письменник переконував однодумців, що "буквар української політики" треба починати із запровадження сільської національної школи та всестанових земств в Україні, і прогнозував, що ці діючі інституції лише через півстоліття підготують ґрунт для агітації за її автономний устрій. Під автономією він розумів культурний поступ населення та широку децентралізацію державного управління.

Публіцист П. Стебницький ніколи не будував своїх сентенцій на по­верхових спостереженнях, він тримався традицій глибокого занурення в обрану тему, часто залучаючи історичний досвід, у тому числі й інших народів, що пройшли ті етапи розвитку, які Україна лише розпочинала. Центральною темою публіцистики П. Стебницького було українське пи­тання. У своїх численних нарисах він намагався розібратися у причинах, доводив природність та закономірність його появи, розкривав соціальні основи, кількісний склад, завдання та недоліки.

Український рух, як вважав П. Стебницький, існував тоді більше теоретично, ніж практично, а тому сприймався ворогами як "партійно-сектантський "10. Для його поширення потрібна була тривала й кропітка культурна праця української інтелігенції, найперше — серед сільського населення, Публіцист радив киянам заснувати селянську газету, агітував українців до написання книжечок популярного змісту для селян. Таким шляхом він бажав сформувати новий суспільний прошарок — сільську інтелігенцію. Наступним заходом культурного відродження села мало стати розгортання кооперативної діяльності, створення громадських організацій на економічному ґрунті — коопе­ративів та ощадно-позичкових кас.

Великі надії у процесі націоналізації українців П. Стебниць­кий покладав на органи земського й міського самоврядування, на­слідуючи теоретичні засади М. Драгоманова. Він пропонував залучати дописувачів з регіонів до обговорення актуальних питань суспільно-економічного життя, репрезентувати в пресі крайові питання, осо­бливо в їх національних проявах. II . Стебнинький прогнозував, що таким чином "націоналізація краю насуне сама собою, непомітно, без спеціальних заходів. Цим способом втягнеться в спільну роботу й не інтелігентне українство, що скрізь розкидане по краю [...] і поки що не розуміє українського руху"11.

На початку XX ст. П . Стебницький констатував відсутність в Укра­їні нації. За його словами, вона тоді перебувала лише в зародковому стані. "Для нації єсть матеріал в зародках, але коло нього треба ще довго ходити та поливати його, щоб він виріс і злився в щось виразне, сильне і суцільне...", — писав він у листі до Є. Чикаленка12. З огляду на це, першочерговим завданням для свідомих українців Петро Януарійович вважав створення таких умов, за яких би українські потре­би у власній мові, школі, промисловості, культурі стали органічною частиною суспільних потреб українців, а не сприймалися владою як вимоги гурту ідейних діячів.

Публіцист неодноразово критикував українську інтелігенцію за брак об'єктивності, критики та згуртованості. Однак, враховуючи спе­цифіку українського руху початку XX ст., виступав проти партійного гуртування його учасників, яке б створювало певні рамки та пере­шкоджало його поширенню. П. Стебницького бентежили такі риси української ментальності, як індивідуалізм, "хуторянська" психологія, нездатність до порозуміння і згоди у ситуаціях, що вимагали особис­тої відповідальності. У 1907 р. він іронічно зауважував: "Шкода в тім, що ми тепер розбились на стілько партій, скільки нас є; ні одна з тих партій не має певної назви, але кожна має особну програму і через те нічого спільного вийти не може"13.

Події світової історії, зокрема Першої світової війни, породили в П. Стебницького певні надії. Оптимізму додали й зміни у ставленні до українського питання в урядових колах, продемонстровані у 1915 р: про потреби українства заговорили з трибуни Державної Думи і програма думського блоку зафіксувала "малоросійський пункт".

Лютневі події 1917 р. застали П. Стебницького у Петербурзі, однак не змінили його поглядів на українське питання. Він залишається на позиціях федералізму та пропагує автономний устрій України в складі Росії. Незважаючи на песимістичні спостереження за поведінкою укра­їнців в умовах революційної доби та самокритичні зауваження щодо власної "дореформеності" й нездатності адекватно оцінювати суспільні зміни, П. Стебницькому не вдалося уникнути високих посад. У липні 1917 р. українська Громада Петербурга просила його бути представни­ком Центральної Ради при Тимчасовому Уряді. Є. Чикаленко так про­коментував це призначення: "...Я не уявляю собі людини на Україні, яка була б більш підхожа на цю постать, як Ви, про що я не раз писав до своїх приятелів. Ви математик рожденний і вихований, Ви раз у раз ке­руєтесь логікою, а не почуттям; у Вас нема гробачка славо- і властолюбія, а таких людей у нас на Вкраїні нема. У нас єсть дурні, єсть ентузіасти, єсть гетьманці і всілякі з них комбінації. Коли одмовитесь Ви, то я не знаю – кого й можна висовувати на цю постать"14. Подібну характерис­тику П. Стебницькому давав і український діяч Л. Жебуньов, коли йшло­ся про його входження до гетьманського уряду Ф. Лизогуба. Він, зокрема, писав: "Я всім поступився б, щоб посадить його [Стебницького. — І . С. ] на цю посаду, визнаю тільки достоїнства за ним, і ніяких хиб не знаю, але — чи схоче він? Мені чогось здається, що не схоче. Тоді — біда, бо нікого іншого певного та розумного не знаю"15.

Отже, П. Стебницького призначили одноосібним представником Центральної Ради при Тимчасовому Уряді. А. Болабольченко так опи­сував обстановку, в якій довелося працювати українському комісарові: "Становище його у цій ролі було вкрай складним, відповідальним. Від­вертий шовінізм, нехтування інтересами України, невизнання її нового уряду, зверхність у ставленні до його представника — чи не найхарактер­ніші риси цих досить складних та неоднозначних відносин"16. Сам же П. Стебницький назвав своє призначення великою мукою і моральним випробуванням, бо у більшості заходів йому довелося зіткнутися із заро­зумілістю, іноді шовінізмом, зверхнім ставленням росіян до українських вимог, відсутністю волі до будь-яких компромісів.

Видно, що навіть до вересня 1917 р. українському представникові не вдалося приступити до виконання обов'язків, бо він писав у Київ: "У мене організація поки що теж не налагоджується — через загальний зрух і міністерський крізіс. Ще не вияснено, де мені дадуть місце під канцелярію. Ще не ходив по міністрах, бо вони ще не повилуплювались з яєць, та й найстаршого у вічі не довелось ще бачити, бо саме виїхав ставку і не вертається. А тут завтра та "демократична нарада" ще невідомо що принесе, може, повну переміну ситуації. Взагалі — кепсько..."17.

Політик уважно слідкував за ставленням Тимчасового Уряду до українського питання. З самого початку його насторожила непоступливість російської демократії, бо більшість українських вимог нею керувалася. Фактично політика того уряду до української проблеми була перманентною з попередньою владою, яка вважала українське питання гуртковим та сформованим "купкою політичних агітаторів". Це й породило напружені відносини Тимчасового Уряду та Централь­ні Ради, на які звертав увагу П. Стебницький.

Український комісар тривожно очікував визнання Тимчасовим Урядом автономії України та прогнозував, що його мовчанка або негативна відповідь могла спричинити повний розрив стосунків України з Росією18.

Тимчасові оптимістичні настрої П. Стебницького щодо автономії України через короткий час змінюються безвір'ям та очікуванням руїни, яку нездатні вже будуть, за його спостереженнями, зупинити ані російські демократи, ані самі українці. Переживши в тривожних очікуваннях перші революційні місяці та невдачі українського державотворення, П. Стебницький аналізує ситуацію і пов'язує її зі слабкістю українського руху попередніх років. Він пише: "Як би наш рух дістав собі волю ще за старого ладу, то ще ми – з нашим народом і військом — визволили б оту здорову, дурну і нещасну Росію, заведену безглуздими кацапами — абсолютистами і максималістами — в болото. Та терпер вже пізно. Має бути вже щось нове — і якесь чуже, невідоме. І творити нашу долю вже будуть нові люди, і теж якісь чужі і далекі..."19. Петро Януарійович допускав, що Україна найдовше протримається серед анархії, пануючої в Росії, однак врешті також потоне в ній. Він захоплювався солідарністю та дежавотворенням поляків і ставив їх українцям за приклад.

Від самого початку українського державотворення П. Стебницький був незадоволений курсом української влади, критично поставився до складу Центральної Ради, а її фатальними помилками вважав земель­ний закон та брак власної армії20.

Як свідок неготовності України до подій 1917 р., П. Стебницький формулював невтішні прогнози щодо її найближчого майбутнього. Ре­альними, на його думку, були два варіанти: загарбання України біль­шовиками і встановлення більшовицької влади або її територіальний поділ сусідніми державами. Однак він висловлював і сподівання на кращу історичну долю своєї батьківщини: "Може й пощастить якось нашому теляті, а як ні, то підождем, поки з нього виросте добрий бугай. В чиїм тільки він опиниться хліві?"21.

Після подій жовтня 1917 р. у Петербурзі Петро Януарійович врешті вирішив залишити столицю, бо не сприйняв більшовицької влади і вва­жав, що свої обов'язки "статс-секретаря у справах України" вичерпав ще перед попередньою владою. У кінці того ж року він приїхав до Києва, проте невдовзі мусив знову повернутися, оскільки, залишаючись головою Української Національної Ради у Петрограді, яка продовжувала існувати, мусив тепер повністю ліквідувати там українські справи. Лише в червні 1918 р. П. Стебницький уже остаточно переїздить до Києва й одразу ак­тивно включається в політичну і державну роботу.

Як і інші помірковані українці, він критично поставився до позиції однопартійців, що бойкотували пропозиції П. Скоропадського увійти до його уряду, та переконував, зокрема, С. Єфремова, у хибності такого рі­шення22, У кабінеті, запропонованому гетьманові влітку 1918 р. представ­никами Національного союзу23, кандидатуру П. Стебницького висували на посаду прем'єр-міністра чи державного секретаря. Коли П. Скоропад­ський прочитав прізвище П. Стебницького у поданому йому списку, то так висловився про його кандидатуру: "От таки прийдеться його взяти; я од всіх чую про нього найкращі відзиви"24. У бурхливі дні листопада 1918 р.25 Гетьман сам пропонував П. Стебницькому сформувати кабінет та очолити його. Але останній відмовився від пропозиції, вимагаючи від П. Скоропадського увійти в переговори з С. Петлюрою.

Про авторитет і місце П. Стебницького в українських колах свід­чить також його призначення 16 липня 1918 р. сенаторам адміністративного Генерального суду Державного сенату. Політик брав активну участь і в українсько-російському переговорному процесі, що розпочався в травні 1918 р. у Києві. Фактично він прилучився до переговорів наприкінці вересня, очоливши Українську мирову делегацію (її голова сенатор С. Шелухин тоді захворів). Як зазначав Д. Дорошенко, такі зміни були більшовикам не на руку, бо вони розраховували, що з експансивним і запальним С. Шелухиним легко можна було б зірвати переговорний процес, тоді як зі спокійним і врівноваженим П. Стебницьким такий варіант узагалі не проходив26.

Петро Януарійович брав активну участь і в переговорному процесі між Національним Союзом та П. Скоропадським восени 1918 р. Як відо­мо, результатом тих переговорів було входження п'яти українських міні­стрів до уряду Ф. Лизогуба, сформованого 18 жовтня 1918 р. Серед них був і П. Стебницький. Ф. Лизогуб особисто запрошував його на посаду міністра, але згоду отримав тільки за умови українізації уряду27.

На посаді міністра народної освіти та мистецтва Української Дер­жави П. Стебницькии перебував лише три тижні (з 24 жовтня до 14 лис­топада). Але цей короткий час ознаменувався визначною подією: своїм підписом міністр санкціонував відкриття Української Академії наук.

Крім активної участі у державотворенні, з перших місяців пере­бування у Києві П. Стебницький друкується в ЛНБ, "Книгарі", "Нашому минулому» , "Новій раді", "Промені", "Громадському слові", упорядковує популярні збірки "Україна та українці", "Поміж двох революцій" та ін., в яких намагається осмислити події революційних років, вважаючи їх закономірним витвором соціальної історії Росії.

Після жовтневого перевороту в Росії П. Стебницькии ставить перед українськими урядами такі першочергові завдання:

1) заспокоїти і ввес­ти у відповідні береги розбурхане життя;

2) дати країні такі відповідні форми державного ладу, які б випливали з життєвих умов і потреб сус­пільства;

3) оживити економічне життя;

4) органічно зв'язати владу з на­родом, обрати такі її форми, які б враховували історичні, етнографічні, географічні особливості краю;

5) українізувати владні структури.

Публіцист вважав, що "без визнання прав української національної культури і української державності, принаймні в формах широкої національної автономії, ніяка влада не зможе встановити ні доброго ладу на території України, ні тривких та лагідних відносин до її людності''28.

Після встановлення більшовицької влади в Україні, П. Стебницький робить свідомий вибір – залишається жити на батьківщині, хоча від по­чатку не має симпатій до нової влади, не вірить у її демагогічні обіцянки. Ще 1918 р. його насторожили "очі і душі солдатів революції". Полчища "ви­зволителів" він зустрів на шляху до Києва і був вражений поведінкою цих напівдиких ординців. У праці "Поміж двох революцій" публіцист писав: "Її самі гострі, лихі очі, та сама сліпа неодержима сила, та сама людська стихія. Щось елементарне, первісне, що колись давно вже було пережито людством. Це навіть не орди, що йшли тисячу літ тому з сходу на захід; то були більш організовані і не такі дикі маси. Ще либонь далі в віках треба шукати ана­логій, коли людство було розпорошено, ще без жодного громадського ладу, переливалось сліпою стихією з місця на місце, як овеча отара під чиєюсь пугою або як сарана, що суне за вітром хмарою і все по дорозі обертає в голу і дику пустиню. Так, це навіть не вівці. Це - сарана"29.

Є. Чикаленко не раз пропонував П. Стебницькому залишити Київ. Євген Харламович згадує: "Виїжджаючи в січні [1919. - І. С.] з Києва, я настирливо умовляв його їхати зо мною або виїхати куди-небудь послом, але він рішучо одмовився, а коли я лякав його, що большевики його розстріляють, то він, відповідно своїй спокійній вдачі, спокійно одповів: «Що ж? Україна потребує жертв!»30.

Отже, наведені факти свідчать, що П. Стебницький перебував на пе­редових позиціях у подіях української історії початку XX ст. Все своє жит­тя він боронив українське питання та домагався його вирішення спочатку у формі культурної автономії України, а зі зміною історичних обставин У 1917 р. — й автономії політичної. П. Стебницькии належав до політиків-реалістів, а тому критично поставився до заходів тих політичних сил, які очолили державотворчий процес в Україні, але були нездатними успішно його завершити.

Основну причину прорахунків і помилок українських полі­тиків П. Стебницький вбачав у недозрілості національного руху в Україні та відсутності лідера. На його думку, на момент революції націєтворчий про­цес в Україні був лише на початковій стадії, й історичні події, зокрема Пер­ша світова війна, лише уповільнили його хід. Суспільні зміни 1917 р. застали Україну неготовою до реалізації завдань, поставлених революцією, в чому й полягала основна причина поразки українського державотворення,

Не минуло й року після повернення П. Стебницького в Україну, як більшовицька влада внесла його до довгого списку підозрюваних і неблагонадійних31. 7 березня 1919 р. у його київському помешканні на Тургенівській, 65 було проведено обшук, у ході якого вилучено особисті документи та книги, а господаря арештовано та запроторено в камеру зі злочинцями. Ця подія схвилювала наукову громадськість Києва: про долю арештанта клопоталися комісаріати народної освіти та закордон­них справ (їх представники зверталися до Київської надзвичайної комісії боротьби з контрреволюцією і службовими злочинами при Київському виконкомі), зібрання Всеукраїнської Академії наук. Усі вони просили як­найшвидше вирішити справу П. Стебницького, доводили безпідставність його арешту та потребу термінового звільнення 32.

Відійшовши у 1919 р. від політики, П. Стебницький переносить діяль­ність у наукову та бібліотечну сфери. Працює в команді редакторів та ке­рівників Комісії біографічного словника діячів України при Всеукраїнській Академії наук. Праця Стебницького у ВУАН не обмежувалася лише офіцій­ною посадою. Як писав С. Єфремов, "до його, як до справдешнього «мужа совіту і розуму», доходили всі питання нашого академічного життя. І майже не було такої в йому справи, на найвищих, принципіяльної ваги кінчаючи, яка б обминула цього скромного керовничого однієї з академічних комісій. З ним радились, його думки засягали всі й у всяких справах. З нею рахува­лися, в керовничий комісії офіціально-неофіціяльно не мало вкладав своєї творчої думки й величезного досвіду в загальне будування тієї грандіозної будівлі, що зветься Академія наук"33.

З 1920 р. П. Стебницький також очолив комісію зі створення Українського Енциклопедичного словника.

Працював він і в тимчасовому комітеті Української національної бібліотеки на посаді завідуючого відділом україніки, де став автором планів і проспектів видань "Український рух в начерках і біографіях", "Україна в історії, статистиці, географії і пам'ятниках", "Універсальна бібліотека". У Києві досвідченого видавця запрошують до співпраці найвідоміші видавництва: "Час", "Рідна школа", "Слово". Для останнього він підготував переклад на українську мову праці Зумера про картини Врубеля в Кирилівській церкві та статтю для Шевченківського збірника.

Крім наукової і публіцистичної праці, П. Стебницький займаєть­ся громадською діяльністю; з 1918 р. очолює київську "Просвіту", ра­зом з М. Могилянським, Г. Голоскевичем, Л. Старицькою-Черняхівською працює в Українському Червоному Хресті, допомагаючи біженцям-емігрантам.

11 січня 1920 р. Петра Януаріиовича призначили на посаду найвищого судді УНР, де він перебував до скасування інституції.

Як уже зазначалося, провідною темою публіцистики П. Стебницького, починаючи з кінця 1890-х рр., було українське питання, яке висвітлювало­ся в різних ракурсах. Публіцист намагався привернути до нього увагу як урядових кіл, російських політиків прогресивного спрямування, так і са­мих українців. Але розчаровано спостерігав байдужість одних та ворожість інших. Щоб протистояти останній доводилося збирати доказові аргументи та захищати українську справу від безпідставних підозр і звинувачень.

У різножанрових нарисах П. Стебницького зустрічаємо іронічні образи українофобів з їхніми друкованими органами, нівелювання вигадок і протиставлення їм конкретних фактів, аналогії національних рухів у різні періоди історії та в різних народів. Публіцист критикував і самих українців, які в багатьох випадках демонстрували інертність та розпорошеність, чим завдавали великої шкоди громадським заходам, і часто зводили їх нанівець.

Болючим для Петра Януарійовича було й мовне питання. Зокрема, у статті "Про чистоту мови" він закликає дослідницькі сили та наукові товариства України до тісної співпраці.

Примітна й праця П. Стебницького в жанрі хроніки та журнальної бібліографії. Так, в українській газеті "Село" (1909—1911) він вів рубрику «Вісти з столиці", де писав про найвідоміші події столичного життя та розглядав значення і наслідки окремих з них для українського руху. В часопису «Книгар" письменник робив огляд російських журнальних матеріалів з українського питання, зауважуючи консерватизм певних російських авторів, на якому не позначилися пережиті Росією кардинальні суспільні зміни.

Звернімо увагу і на такий момент: П. Стебницький належав до тих небагатьох українських публіцистів, які вміли маневрувати "між Сціллою та Харибдою", мали відчуття цензурності тієї чи іншої теми, талант передати сюжет, непривабливий для цензурного ока, завуальованими сентенціями. Тому окремі герої його фейлетонів мали глибоко симво­лічне значення, і зрозуміти їх можна, тільки враховуючи цей момент. Крім того, майже не зафіксовано випадків конфіскації певних видань через його статті, що також вважаємо заслугою публіциста в умовах панування жорсткого цензурного гніту.

У виданні, яке пропонується читачам, вперше побачить світ частина друкованої спадщини П. Стебницького, яка виходила як окремими пра­цями в різні роки, так і в періодичних виданнях: журналах "Украинская жизнь", ЛНВ, "Книгар", "Записках історико-філологічного відділу ВУАН", газеті "Село". Вона допоможе нам краще познайомитися з П. Стебницьким, надихнутися його ідейністю, яку випромінює майже кожна книж­ка чи нарис, пізнати його публіцистичний та літературний талант. У даному виданні зібрані статті різної тематики:

1) З обґрунтування історичності українського національного руху, його генезису в переломні періоди історії, особливостей в умовах російського та польською панувань. У багатьох статтях автор виразними штрихами позначив відмінні ознаки руху початку XX ст.; зафіксував його форми, за­вдання, зміст та характер; зауважив його культурництво та аполітичність; визначив передумови і час появи перших політичних партій у Галичині та на Наддніпрянщині й подібність їхніх національних завдань,

2) Економічно-статистичні праці, в окремих з яких відображене українське питання. Зокрема, у нарисі "Украйна в экономике России" ав­тор статистичними даними вимальовує український виробничий сектор в економіці Росії за провідними галузями, визначає роль України в за­гальнодержавному російському бюджеті, звертає увагу на явища еконо­мічного занепаду України, які вважає наслідком фінансово-економічної експлуатації її ресурсів.

3) Статті з висвітленням історії відомих видань, до яких П. Стебницький мав безпосередню причетність. Так, він був співредактором видання повного "Кобзаря" Т. Г. Шевченка, а тому добре знав більшість деталей, які супроводжували це фундаментальне видання від ідеї його на­родження до остаточної реалізації на книжковому ринку. Цьому присвя­чено статті "Повний «Кобзар» в Росії" (з неї довідуємося про виконавців і благодійників проекту та концепцію упорядників щодо передачі тек­стів поезій) і "«Кобзар» під судом" (в якій ідеться про конфіскацію книги, виданої в 1910 р. В. Яковенком, її причини та наслідки).

4) Статті мемуарного характеру зі згадками про відомих сучасників та їхні вікопомні справи. До таких належить нарис про літературознавця, публіциста, редактора "Кобзаря" В. Доманицького, з яким П. Стебницький інтенсивно листувався в ході редагування Шевченкового збірника. Стаття пересипана яскравими цитатами з листів, що описують непрості умови праці Василя Миколайовича, яка припала на останні місяці його життя.

Не менш цікавою є й стаття "З архіву Д. Л. Мордовцева", з яким він особисто познайомився у Петербурзі. Автор звертає увагу на опи­си унікальних речей з української частини архіву Д. Мордовця, згодом переданою його родичами до Чернігівського історичного музею; подає найяскравіші з них; проводить текстуальний аналіз окремих творів, які збереглися в оригіналах у Д. Мордовця та вже були надруковані. У статті вміщено: недруковані вірші власника архіву та його сучасників (Я. Щоголева, М. Некрасова), листи М. Драгоманова; опис 15 малюнків Т. Шев­ченка; історичну пам'ятку "Грамоту сельському народу" - польську прокламацію початку 1870-х рр., що мала на меті збурення українців до повстання. П. Стебницький зауважує глибокі симпатії письменника до української мови та літератури, фіксує настрої українців Петербурга 1890-х рр., свідчить про наполегливість Д. Мордовця у справі заснування Товариства ім. ї. Г. Шевченка та інших заходах.

Неодноразово П. Стебницький звертався і до спадщини іншого укра­їнця — М. Драгоманова, його окремих праць і теоретичних постулатів з різних питань суспільного життя. Зокрема, він фіксує мотиви видання М, Драгомановим, по революції 1917 р., "Нових українських пісень про громадські справи" та "Політичних пісень українського народу"; звертає увагу на висновки упорядника, виведені з історичного фольклору україн­ців; відзначає його новаторство у використанні таких історичних джерел при відтворення сюжетів минулого.

Окрему статтю П. Стебницький присвятив і П. Кулішу ("Культурно-громадська діяльність П.О. Куліша"), в якій відзначає трагізм долі митця, зумовлений йото самовпевненістю, відсутністю самокритики, роздвоєніс­тю та духовною самотністю; дає періодизацію громадської діяльності П. Куліша, вказує на хибність його окремих політичних доктрин і в цілому намагається розібратися у "психологічній загадці" письменника.

П. Стебницький був одним з перших укладачів часткової бібліо­графії творів Б. Грінченка. У ґрунтовній праці, присвяченій останньому діячу, автор розглядає педагогічну, видавничу і письменницьку діяльність свого сучасника з точки зору їх значення для українському руху.

У книзі "Поміж двох революцій" було зібрано публіцистичні нариси П, Стебницького, надруковані в різні роки і в різних виданнях (більшість — у газеті "Рада"). У них автор зосередився на основних подіях доби; ді­яльності Державної Думи, ставленні різних думських блоків і політичних сил до українського питання, заходах української парламентської фракції, найвідоміших подіях світової історії та їх наслідках для України.

Крім творів самого П. Стебницького, у дане видання включено єдину книгу-посвяту Петру Януарійовичу — П.Я. Стебницький 1862—1923", яка вийшла в Києві у видавництві "Слово" 1926 р. Очевидно, вона мала неве­ликий наклад, тому на сьогодні стала справленім бібліографічним рарите­том. Ця книжка містить автобіографію П. Стебницького, бібліографію його праць і нариси-спогади про Петра Януарійовича відомих сучасників, які до­бре знали і спілкувалися з ним до останніх років життя. Це С . Єфремов, А. Ніковський, М. Зеров, О. Кисіль, Є. Бігановська. Перший згадував про фор­мування його як українського діяча, намагався об'єктивно розібратися, ким був П. Стебницький для української справи, характеризував його особисті якості. А. Ніковський менше за С. Єфремова знав П. Стебницького, але пи­сав про нього як про цікавого й незабутнього літературного співрозмовника, співробітника газет "Нова рада" та "Промінь", торкався окремих проблем його публіцистичної спадщини. О. Кисіль описував видавничу діяльність П. Стебницького у Благодійному товаристві, підкреслював її подвижниць­кий характер, вважаючи продовженням справи П. Куліша та Б. Грінченка. Найсумнішим зі згадок про П. Стебницького є нарис його співробітниці Є. Бігановської. Вона стала свідком надзвичайно тяжких і непривабливих обставин життя Петра Януарійовича в Києві, яке згоріло за кілька років від негараздів і хвороби. Авторка провідувала П. Стебницького в лікарні й була однією з тих, хто бачив його в останні дні земного буття.

1 Болабольченко А. Три долі: Біографічні нариси. - К.: Літопис, 1999.

2 Там само. — С. 42.

3 Лотоцький О. Українська колонія в Петербурзі // Хроніка 2000. - К., 2003. С. 661-662.

4 Зубкова Н. М., Степченко О. П. Листування П. Я. з С. О. Єфремовим як джерело з іс­торії народного просвітництва в Україні початку XX ст. // Рукописна та книжкова спадщина України. - К., 2005. Вин. 10. С. 366-374.

5 Старовойтенко І. Листування Є. X. Чикаленка з П. Я. Стебницьким як істо­ричне джерело // Археографічний щорічник. - Київ- Нью-Йорк: Видавництво М. П. Коць, 2004. Вил. 8/9. - С. 112-138; П. Я. Стебницький: київський період життя та діяльності (1918—1923 рр,) // Київ і кияни. Матеріали щорічної науково-практичної конференції. - К.: Кий, 2005. - Вип. 5. - С. 109-119; Листування П. Стебницького з Є. Чикаленком як джерело просопографічної інформації про кореспондентів // Рукописна та книжкова спадщина. - К., 2005. - Вип. 10. -С. 375—384; Український національний рух поч. XX ст. в інтерпретації публіциста П. Стебницького // Українці: світова нація перед викликами XXI століття. Збірка статей конференції. - К., 2006. - С. 320 334; Листування Євгена Чикаленка і Петра Стебницького. 1901—1922 роки / Упоряд.: Н. Миронець, І. Старовойтенко, О. Степченко. - К.: Темпора, 2008.

6 Д убровіна А. А., Степченко 0. П. Концепція книжкового фонду україніки П. Я. Стебницького // Рукописна та книжкова спадщина України. К., 2003. Вип. 8. С. 273-283.

7 Солоіденко Г. Петро Стебницький - оборонець української книги та української мови // Бібліотечний вісник. - К., 2007. - № 2. С. 29 33.

8 Старовойтенко /. Український національний рух поч. XX ст. в інтерпретації публі­циста П. Стебницького // Українці: світова нація перед викликами XXI століття. К., 2006. - С. 320-334.

9Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 18 листопада 1913 р. // Євген Чикаленко. Петро

Стебницький. Листування. 1901-1922 роки. - К.: Темпора., 2008. - С 106.

10 Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 16 червня 1908 р. // Там само. - С. 365.

11Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 16 червня 1908 р. // Євген Чикаленка Петро Стебницький. Листування. 1901—1922 роки. К.: Темпора., 2008. - С. 106.

12 Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 19 червня 1909 р. // Там само. - С. 134.

13 Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 29 вересня 1907 р. // Там само. - С. 59.

14 Лист Є. Чикаленка П. Стебницькому. 21 липня 1917 р. // Там само. - С. 501.

15Лист Жебуньова Л. Чикаленкові Є. 19 жовтня 1918 р. // Листи Леоніда Жебуньова до Євгена Чикаленка. 1907-1919. - К„ 2005. - С. 235-236.

16 Болабольченко А. Три долі. - К., 1999. - С. 55.

17Лист Стебницького П. Чикаленкові Є. 11 вересня 1917 р. // Євген Чикаленко. Петро Стебницький. Листування. 1901-1922 роки. - К: Темпора., 2008. - С. 512.

18Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 31 липня 1917 р. // Там само. - С, 503.

19Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 5 травня 1917 р. ,// Там само. - С. 492.

20 ІР НБУВ. - Ф. 244 - № 1.

21 Лист Стебницького П. Чикаленку Є. 11 вересня 1917 р. // Євген Чикаленко. Пе­тро Стебницький. Листування. 1901 1922 роки, — К.: Темпора,, 2008, — С. 513

22 Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919). - К.: Темпора,, 2004. - Т. 2 - С, 72

23 Там салю. - С 123,

24 Там само, ...С. 133

25Там само. - С. 177.

26 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле (1914- 1920-і рр.). - К.: Темпора,

2007. - С. 288-289,

27 Чикаленко Є. Щоденник (1918-1919). - Т. 11. К.: Темпора, 2004. - С 138.

28 Стебницькии П. Я. На роздоріжжі. Про державність України // ІР НБУВ - Ф. 244

№ 17. - Арк. 2.

29 Петро Стебницький. Поміж двох революцій. Нариси політичного життя за рр.. 1907-1918. - К.- Час, 1918. - С 253.

30 Чикаленко Є. Щоденник. 1919 1920. Київ Нью-Йорк, 2005. С. 117.

31 "Дело Киевской Губернской Чрезвьгчайной комиссии по борьбе с контрреволюцій, спекуляцией и преетуплениями по должности при Киевском исполкоме" // Цен­тральний державний архів громадських об'єднань. — Ф. 263 - Оп. 1. - № 53039.

32 Там само. - Арк. 7, 9, 10.

33 П. Я . Стебницький. 1862-1923. - К- Слово, 1926. - С. 9.


 

Джерело: Петро Стебницький "Вибрані твори", Темпора, 2009

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...