Невідомі достойники України-Русі (за Велесовою Книгою)

23.01.2017 | 18:31   Сергій Піддубний
переглядів: 792

З усього видно, що сім’я Орія була дружною - батько стояв горою за синів, а вони один за одного. Разом, навіть одним цілим, згадуються вони не тільки у Влескнизі, а й у Каратепських написах [106, с. 112]. Батько зумів привити синам любов до землі, до Вітчизни і навчив шанувати один одного й привчав шанувати свій народ. Коли “були ті славичі у великій скруті: не було чим животи кормити”, вони сказали Ору-отцю: “Веди нас геть!” Орій запитав їх не за себе, а за синів: “Чи готові на “ви” із синами моїми?”. Ті відповіли: “Підлягаємо ми!”. І пішли з Києм, Щеком і Хоривом – трьома синами Оровими – іншу землю оглядати. І з того почався рід слав’ян” (д. 38А).

Пошануймо і пом’янімо ж тих,

хто собою землю руську удобрив,

і всіх наших старотців, які віддали сили

Русі на тих бойовищах...

Ілар Хоругин

 

Загалом у Велесовій Книзі нараховується до півсотні персонажів. Про низку з них, що вважалися раніше мітичними (легендарними) постатями, завдячуючи авторові Книги, дізнаємося вперше як про реальних історичних осіб. Отже, узагальнимо інформацію.

Ор (Орій, Ора), Кий, Щек, Хор. Оріїв було чимало, бо “Од отця Орія походимо, а той час од часу народжується серед нас і пов’язано це до самої смерті” (д. 4Г)... Орою, очевидно, був і Первосвятитель Рама, і Геракл – Ора коло, і Аттила – як читали вище. У Велесовій Книзі йдеться про Ора – батька Кия, Щека та Хора. Примітно, що ім’я батька складалося із двох літер, а всіх трьох синів із трьох літер (Хорив, Хоровато, Горовато – то варіації).

З усього видно, що сім’я Орія була дружною - батько стояв горою за синів, а вони один за одного. Разом, навіть одним цілим, згадуються вони не тільки у Влескнизі, а й у Каратепських написах [106, с. 112]. Батько зумів привити синам любов до землі, до Вітчизни і навчив шанувати один одного й привчав шанувати свій народ. Коли “були ті славичі у великій скруті: не було чим животи кормити”, вони сказали Ору-отцю: “Веди нас геть!” Орій запитав їх не за себе, а за синів: “Чи готові на “ви” із синами моїми?”. Ті відповіли: “Підлягаємо ми!”. І пішли з Києм, Щеком і Хоривом – трьома синами Оровими – іншу землю оглядати. І з того почався рід слав’ян” (д. 38А).

Зберіг для нас імена отця Ора та старшого із синів Кия також Геродот. Ми можемо їх прочитати навіть незважаючи на те, що редактори його “Історій” видозмінювали ці імена. Ба більше, від Батька історії довідуємося точні роки їхнього царювання.

Зокрема у сьомій книжці “Історій” (гл. 106) Геродот пише про Кияксара (Кия царя), який царював 40 років, „рахуючи разом із владарюванням скитів”. Геродоту було відомо, що Кий – син Фраорта, внук Деіока і правнук Фраорта. А Фра орт – це насправді Ора, Ора, певно, це теж Геракл. Кий – син Геракла-Орія, у Геродота також – Ал кей (Ол Кий – де “Ол” те саме “Ор”), можливо, справжнє ім’я мітичного Гераклового сина Скита.

За допомогою нескладних підрахунків, що нам пропонує Геродот, дізнаємося, що Деіок (у Велесовій Книзі, мабуть, Дія) царював (чи проживав) у 727-675 рр. до н. е., його син Орій (Фраорт) – 675-653 рр., а внук Кий – у 653-613 рр. до н. е. Стовідсотково збігається із Велесовою Книгою, за якою царювання Кия також припадає на VІІ ст. до н. е.

“Коли Щек пішов до заходу сонця з воями своїми, а Хорват забрав своїх воїв, то інша частина Щекова лишалася з русами. І так, не ділячи землі, утворили разом з ними Руськолань. Кий бо усівся в Києві і йому ми підлеглі, з ним будуємо Русь” (д. 7З). Тобто Щек і Хор мали свої володіння, однак старшим над ними все ж залишався Кий. Можна переконливо стверджувати, що правобережна Україна, принаймні з часів Орія була неподільною і автор пишається тим, що землі ці та їхні володарі зберігали єдність: “Се-бо Ора-отець іде перед нами і Кий веде за Русь, і Щек веде плем’я своє, а Хорив хорватів своїх. І Землебог радіє з того, які-то ми внучата божі” (д. 36А).

Лебедень (Лебедян) – син Кия, якого ще звали Славер, “сидів у граді Києві на горі, вражав умом і управляв охороною. Тобто, за торжищами еланськими і арабськими наглядав, бо чин мав такий” (д.34). Після смерті батька був володарем двадцять літ (д. 36Б). Мабуть, саме його “Літопис руський” видає за Либідь – сестру Кия.

На д. 35А згадується ще одна, на жаль, не знана нашій історії велична особа – Кисько. Це “перший пан наш” та князь вибраний, якому отець Орій запропонував об’єднати “в одне вівці свої та іншу худобу”, щоб бути племенем єдиним: “Це Боги підказують нам, адже й доблесті маємо одні на віки вічні. А коли об’єдналися, почали таке говорити: «Хиби також маємо однакові»” і знову розділилися. Можливо, це той самий Кісек, про якого згадується на д. 25 і до якого ми ще повернемося. А може це зменшувальне ім’я самого засновника скитського роду – Скита/Кита?.. Не виключено, до речі, що Ора і Кисько могли стати прототипами біблійних Аврама та Лота, які також, щоб не сваритися, розійшлися зі своїми стадами худоби і пастухами в різні сторони.

Як бачимо з д. 38А, саме з Орія та його синів почався рід слав’ян. Сталося це на тисячу років раніше, ніж визначає історична наука. Ще одним доказом цьому може бути ім’я князя Славена, що згадується на дощ. 17А. Це брат Сківа (Скіла), очевидно, того, що, за Геродотом, був сином Аріапейта (Орія пата), який, своєю чергою, володарював над скитами приблизно в 1-й половині VІ ст. до н. е., і брат Октамасада. Мабуть, саме під Октамасадом і приховали грецькі редактори “Історій” Славена, щоб дурити слов’янський рід, що він нібито значно молодший за грецький. Не було, мовляв, ні слав’ян/слов’ян і ні Славена.

Сків мав сина Бостара, про якого відомо лише те, що він стояв на сторожі в “землі ільмерській на Дунаї”. Ще менше відомо про його сина Венда. Зате пізніше був Вендеслав молодший. Він підняв повстання проти готів, “зібрав Русь, повів на них” і “трикратно розтрощив їх” (д. 32). Не виключено, що інформатори Ілара Хоругина могли сплутати його з галом (галичанином) Гаєм Юлієм Віндексом, який поклав край правлінню римського імператора Нерона.

Автор книги “Життя дванадцяти цезарів” Світоній розповідав: коли в столиці довідалися про те, що Галія піднялася проти Нерона, на маківку голови однієї його статуї було причеплено хохол із написом, нібито, грецькою мовою: “Оце справжнє змагання. Тепер начувайся!”. Це однозначно вказує, що гальські воїни носили “хохолки” (козацькі оселедці), і якщо їм уже допекли, то буде непереливки. Тобто, воїни Віндекса-Венда це, вочевидь, прадавні українські козаки…

Та повернемося до династії Сківа. Сином Венда, внуком Бостара був Кісек. “Великим і мудрим” називається він на д. 25, “володарем південного степу та багатьох корів” (д. 17А). Велесова Книга нагадує його слова, про які варто і нам пам’ятати: “І тяжко дивилися на тих бандитів, що навколо нас. Що не йдемо на них і не колемо акінаком та не прокручуємо ним у ранах ворожих, не вбиваємо їх, на них нападаючи. Про те кажемо вам, як і Кісек казав людям своїм за тих часів, коли нападали на них”.

Найвірогідніше, згадуване в так званих грецьких мітах місто Кизик було засноване саме Кісеком і звалося його іменем, бо знаходилося воно насправді не на території сучасної Туреччини, як нам навіює історична наука, а на півдні України – на Керченському півострові, на землях якими міг володіти Кісек.

Вперше дізнаємося також про Оседеня. Це Отець, огнищанин, що “на Понтійському березі в Росіє-граді був”, а потім переселився зі своїм родом та іншими племенами на захід. Туди, “де Сонце спить в одрі золотому” (д. 26 і 33). Оскільки саме він освоював західні землі, цю сторону світу латини, певно, назвали його іменем – “occidens” (захід), щоправда, читають це слово вони дещо по-іншому.

Дуже мало також інформації про болярина (князя) Оглендю. Але очевидно, що він також докладав чимало старань для сили і єдності роду: “А пробудемо в роді до кінця свого, то з десятка може утворитися тисяча, як тоді, коли Оглендя водив корів по степах” (д. 8). Ним пишалися, бо щедро ділився статками, а він радів, що мав гідних підлеглих: “А ті гуни і яги суть одбиті, бо мали ми болярина Оглендю, який гордився нами і бере нас в долю” (д. 8/2).

Теж саме можна сказати і про Отця Маху, “що слов’ян до Коша привів, і єдність земель удіяв” (д. 33 ур.). На жаль, це і вся інформація про нього. Проте в Геродота згадується святилище Дідімаха – не виключено, що назване воно на честь саме цього "діда Маха".

Наступна особистість більш відома. За Велесовою Книгою, саме вона убила царя готів Детеріха (д. 28). Ім’я йому – Одокрехім. Найвірогідніше, це той самий Одоакр – цар ругів, роду, що походив із території сучасної України, про що свідчить й саме ім’я – Од-укр, або Одонацер (Один цар). Роки життя – 433-493. Він син царя скирів (січовиків) Едикона (Од Кона). За деякими даними командував загоном германських найманців в імператорській гвардії. У 476 р. підняв повстання проти римського імператора Ромула Августула і фактично поклав кінець Західно-римській імперії. Щоб Одоакр не випадав із контексту “священної” римської історії і щоб применшити його роль як самостійного політика та воєводи, наука стверджує, що формально він підпорядковувався східно-римському імператору Зенону і правив як призначений ним полководець. Але то вже правка на догоду церкви.

Серед тих, чиє ім’я повертає історії Ілар Хоругин, також два Боревлени – прадід і правнук. Їхні імена донині нічого не говорили історикам. Тепер знаємо, що сучасником автора Велесової Книги був Боревлян, про якого йдеться на д. 18Б: “А сьогодні маємо іншого князя – Боревленя, правнука по діду своєму”. Дещо вище згадується і сам прадід – Боревлен, який подолав “еланів на березі морському”. Це дозволяє нам встановити приблизні роки проживання останнього. Якщо правнук, як і автор Влескниги, жив у ІХ ст. то прадід – у VІІІ. Те, що Боревлен – реальна історична особа, підтверджується й “Житієм Стефана Сурозького”. У ньому згадується князь Бравлин, що в кінці VIII ст. ходив походом на Сурож, яким на цей період вже володіли греки. Безсумнівно, Боревлен – Бравелен (д. 28) і Бравлин із “Житія” – це одна й та сама особа.

Якщо Ора згадується автором як найдавніший провідник роду русів, то Аскольд останнім. Очевидно саме при ньому й була написана Велесова книга. Тим більше, що деякі історики вважають, що роки правління Аскольда відзначалися активізацією літописної справи на Русі. Зокрема М. Брайчевський стверджував про існування “Літопису Аскольда”, а Б. Рибаков у тексті Никонівського літопису (ХVІ ст.) виявив низку уривків, які він вважав фрагментами хроніки, започаткованої близько 865-866 рр.

Вважається, що в червні 860 р. Аскольд організував похід на Царгород і взяв його в облогу, і що за його часів Русь стала нарівні з Візантією та Хазарією – найсильнішими тогочасними державами. Та сумнівно, що його можна віднести до наших гординів-достойників. Ілар Хоругин характеризує його дуже негативно і піддає сумніву всі його дії: “Аскольд – темний воїн, і також од греків навчений, що ніяких русів нема, а тільки варвари”, “Аскольд жертвує Богам чужим, а не нашим”, “Аскольд злий прийшов нашу землю загарбати”. “Аскольд узяв воїв своїх, посадив їх на лодії і йшов, ніби, на греків нищити міста їхні та принести жертву Богам у землі їхній. Натомість неправда те, бо Аскольд не русич, а варяг, і має іншу мету”, “А сей Аскольд – то ворог наш. Каже, що йде для захисту нашого і бреше, бо такий же брехун, як і грек”...

На трьох дощечках згадується ім’я болярина Скотеня. Це іронець (можливо, іранець), болярин, який не піддався хазарам і допомагав русам у боротьбі з ними, причому за участю військ іронців, які прийшли на запрошення Скотеня (д. 4А). Потім він допоміг Святоору розбити ще й готів (д. 4Б).

Про Святоора (в оригінальних текстах – Свентояржі і Свентооре) йдеться лише на д. 4Б. Але інформації про нього чимало: “Був єдиним князем, якого русичі вибрали на Руськолані. Він озброїв руськоланів і борусів” і разом зі Скотенем розбив готів: “То була славна подія од приходу слов’янського люду на Русь тисяча третього року, бо нагліли і грабували готи, нападаючи на нас”. Сталося це біля Ворженця. Очевидно, це був знаменитий бій, адже        “було там десять тем відібраних боянів кінних, окрім піших… Січа була зла та коротка – до вечора відшуміла і було по готах”. Не можна виключати, що Святоор це і є той самий Аттила, бо Ворженець, можливо, та сама Ворниця, де, як писав Олександр Вельтман, вдруге одружився гуна Аттила, взявши в дру­жи­ни вдову Сигурда Гримильду (Гримницю).

Уривки з книги «Ілар Хоругин. Велесова Книга».

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...