ЄВГЕН ЧИКАЛЕНКО: МЕЦЕНАТ, КРИТИК І ПОРАДНИК

19.01.2017 | 08:20   Інна Старовойтенко
переглядів: 704

Євген Харлампійович просив багатьох знайомих майстрів пера писати белетристику та історичні твори, які, на його думку, відіграли б важливу роль у процесі українського націєтворення. 1908 р. у листі до В. Винниченка він наголошував: «Я тої думки, що нам тепер найпотрібніша белетристика та драма іменно історична. Щоб читач захопився своєю минувшиною і набрався духу для праці в настоящому. Нам треба (скажу по секрету) такого високоталановитого брехуна і шовініста, як Сенкевич. Поки не буде сього шовінізма, то не буде справжньої й боротьби».

Є. Чикалено і найвідоміші книжкові видання початку ХХ ст.

 

На початку XX ст. вийшли у світ книжкові видання історичної тематики, до яких певну причетність мали Є. Чикаленко та його найближчі прияте­лі. Стає відомо, що з ініціативи Є. Чикаленка редакція «Киевскои старин ы» у 1896 р. оголосила конкурс на працю з історії України. На конкурс на­дійшла «История Укран ы и ее народа» О. Єфименко. Але ця праця не ви­кликала захоплення у Є. Чикал енка, який так характеризував її І. Липі: «Се не історія, а якісь общ і міста, розглагольствованія, котрих не розбере полуінтелігентний читач, для котрого і думалось дать історію»193. Він зау­важував, що перші її розділи були написані в російсько-централістичному дусі, а тому рукопис довелося повернути авторці й шукати історика для пе­реробки початкових розділів194.

З М. Аркасом Є. Чикаленко обговорює проект популярної «Історії України-Русі», задуманої першим. Євген Харлампійович давав авторові поради щодо її змісту, хронології, пропонував довести оповідь до початку XX ст., а не уривати на XVII, щоб не склалося хибне враження про іс­нування України лише до 1654 р.195 Є. Чикаленко допомагав М. Аркасові в пошуках ілюстрацій, джерел, консультаціями зі спеціалістами196.

Є. Чикаленко спробував зорієнтувати М. Аркаса й на відповідного ви­давця, пропонував йому звернутися до видавництва «Вік», радив у корек­тори книжки М. Комарова197. Також радив авторові з популяризаторською метою опублікувати «Історію» і в «Киевской старине» та обіцяв зі свого боку вжити відповідних заходів198.

Є. Чикаленко давав високу оцінку праці М. Аркаса. Називав її дру­гою за корисністю та значущістю після «Кобзаря» книжкою для народно­го читання і бажав, «щоб вона у кожного українця лежала на столі поруч з Шевченком»'99. Він пропонував авторові готувати її і до другого видання, виправивши помилки, вказані науковою критикою200.

Є. Чикаленко підтримав М. Аркаса і морально, коли останній був збен­тежений рецензією на його працю М. Грушевського20'. Автор «Історії» зі­знавався Є. Чикаленкові, що за всіх перипетій, які відбувалися навколо його праці, його заспокоював лише її вплив на читачів, якого не досягли праці попередників - М. Грушевського, О. Єфименко, Д. Яворницького: «На неї впала сльоза темного селянина, вона викликала у його любов до рідного краю, збудила його поважання до свого люду, а це для мене дороще усяких рецензій — це те, задля чого я працював, чого я бажав.. 202.

Є. Чикаленко обговорював питання другого видання «Історії України-Русі» М. Аркаса і з редактором праці — В. Доманицьким, який уже в 1909 р. шукав для неї видавця. Євген Харлампійович радив йому зверну­тися до П. Стебницького в Петербург, запропонувати видати її Благодійно­му товариству видання загальнокорисних і дешевих книг для народу.

В. Доманицький інформував Є. Чикалєнка і про фінансові можливості видання та про зміни, які він вносив в ілюстративне оформлення книги203. Проте наміри і плани редактора були перервані його передчасною смертю.

І його справу продовжила вдова покійного М. Аркаса — Ольга Іванівна Аркас, яка зверталася двічі по допомогу і до Є. Чикаленка204. Вона просила його до­помогти їй знайти умови другого видання, укладені В. Доманицьким з краків­ською друкарнею О. Ріппера, що мала видавати «Історію» вдруге. Спонукав жінку до пошуків інший кошторис на її видання, який вона отримала з Крако­ва. Не маючи офіційного документа на руках, вона не знала, як вести справу далі. Тому й просила Є. Чикаленка, як видавця «Ради», оголосити через газету про пошук тих умов. В іншому листі О. Аркас повідомляла про вихід другого видання «Історії України-Русі» у Кракові, значні матеріальні витрати на книгу та просила редакцію «Ради» зробити про неї оповістку205.

З невеликої кореспонденції В. Доманицького до Є. Чикаленка за 1908-1909 рр. можна почерпнути й цінну інформацію про видавничу діяльність її автора в останні роки життя. Публіцист тоді проживав у Галичині та інтенсивно писав і видавав брошури популярного змісту на гроші, позичені батьком В. Липинського. У листах він описував тематику тих праць, їх обсяги, наклади, оформлення, констатував їхнє практичне значення. Повідомляв про подану в одній із брошур бібліографію українських видань сільськогосподарської тематики та інших цін­них книжок. Також, крім підготовки брошур, у той час В. Доманицький дослі­джував творчість Марка Вовчка та активно друкувався в «Раді».

Українці клопоталися й виданням Святого Письма українською мовою, яке готувалося в Петербурзі академічною комісією на чолі з О. Шахматовим. П. Стебницький радив киянам зібрати та направити до Синоду, що чинив найбільший опір започаткованій справі, звернення від груп українців, якими продемонструвати масове бажання населення мати Євангеліє рідною мовою.

На початку XX ст. народжуються й інші важливі праці. Так, у 1906 р. відо­мий бібліограф і лексикограф М. Комаров укладав і видавав у 3-х частинах «Українську драматургію», яку назвав «збіркою бібліографічних знадобів до іс­торії української драми та театру». Він писав Є. Чикаленкові про напружену роботу над нею: видаючи першу частину, йому паралельно доводилося пере­писувати другу та переробляти третю, бо підготовлена книжка в початковому варіанті була написана російською мовою, а з пом'якшенням цензурних умов М. Комаров вирішив видати її українською206.

У 1912 р. М. Комаров збирав, зокрема й через Є. Чикаленка, матеріали для збірки на пошанування пам'яті Т. Шевченка — «Вінок Т. Шевченкові. Із віршів українськіх, галицькіх, російськіх, білоруськіх і польськіх поетів», що вийшла 1912 р. в Одесі207. Вона включала вірші, присвячені Т. Шевченкові, які друкувалися в різних виданнях з 1843 р. (135 віршів 100 авторів). М. Кома­ров готував її до 50-х роковин від дня смерті Кобзаря та просив Є. Чикаленка розшукати для нього низку видань і творів, присвячених поетові, які до­давалися списком у кінці листа208. Упорядник зазначав, що поставив завдання сформувати якомога повнішу збірку, до якої планував включити і твори молодої генерації українських поетів. Тому просив Є. Чикаленка зверну­тися до М. Вороного, О. Коваленка, О. Олеся, Г. Чупринки та з'ясувати, чи мають вони поезії, присвячені Т. Шевченку, бо особисто не знав ні О. Олеся, ні Г. Чупринку. Як видно з листів, Є. Чикаленко завжди відгуку­вався на прохання М. Комарова і високо поціновував усі його праці. У за­значеному випадку його прохання він передав С. Єфремову209.

М. Комаров просив консультаційної допомоги у Є. Чикаленка і для бра­та Олександра Федоровича, що мав псевдонім «Степовик». Він також за­ймався популяризаторством, писав брошури з природознавства, шкільні підручники. З листів видно, що М. Комаров надавав великого значення ви­данню популярних книжок для народу. Він дивився на це як на важливий просвітницький захід й агітував знайомих працювати у тому ж жанрі. Зо­крема, писав Є. Чикаленкові: «Я теж підбиваю декого з земляків, щоб пи­сали популярні книжки для народу, чимало чого путящого можна було б вибрати хоч з того, що читається в аудиторіях, в так званому народному університеті, земляки не одмовляються, згоджуються, але поки що діла немає»210.

Стає відомо, що брат М. Комарова у 1906 р. підготував збірник задач українською мовою, а М. Комаров через Є. Чикаленка шукав для нього видавця.

Повідомляв М. Комаров Є. Чикаленкові й про намір українців Одеси вшанувати пам'ять громадського діяча і педагога Л. Смоленського напи­санням його біографії, яку вони збиралися видавати на кошти іменного фонду відомого українофіла, заснованого при Одеській «Просвіті»211.

З листів Є. Чикаленка до Б. Грінченка стає відомо про його ініціативу залучити до редагування словника української мови, матеріали для якого збиралися тривалий час українською Громадою, саме Б. Грінченка. Євген Харлампійович і повідомив останньому про обсяг роботи, розмір оплати та квапив з відповіддю на його пропозицію; радив потенційному упоряд­никові переїхати до Києва, бо в Чернігів Громада матеріалів не віддавала, та запевняв його, що лише в Києві той зумів би себе реалізувати сповна.

Є. Чикаленко із самого початку знайомства з Б. Грінченком радив остан­ньому друкувати матеріали української тематики у поступових російських виданнях212: висвітлювати в них новини української літератури, пода­вати огляди українських книжок у бібліографічних рубриках. У 1899 р. пропонував письменникові видати в Чернігові збірку народних пісень з музичним додатком творів українських композиторів213.

Аналогічну пропозицію видати народні пісні з нотами у 1907 р. Є. Чи­каленко зробив і М. Аркасу214, бентежачись тим, що українці не мали свого генія в музичному мистецтві. Він спонукав М. Аркаса писати опери, подібні до вже написаної ним «Катерини», підбадьорюючи його високою оцінкою та­ланту: «А тим часом з Вашим музикальним таланом можна було навіки про­славити себе і нашу музику, а тим способом і Україну поставити на ряду з ін шими культурними націями, хоч в музиці»215.

Як видно, Євген Харлампійович у листах вів переговори із сином І. Карпенка-Карого Ю. Тобілевичем про викуп у нього права на видання драматичних тво­рів батька216.

Є. Чикаленко був прихильником мемуарного жанру, вбачаючи у ньому цінне джерело для майбутніх дослідників українського руху, а тому час­то агітував сучасників писати спогади про історичні події доби. Зокрема, звертався з такою пропозицією до учасника подій 1863 р. в Україні Б. По­знанського, який проживав у Катеринославі. Однією із спонук для цієї пропозиції стали опубліковані спогади про ті ж події польського очевидця Р. Гавронського, який суб'єктивно змалював постаті відомих українців — учасників подій: В. Антоновича, Т. Рильського та й самого Б. Познансько­го. Є. Чикаленко просив останнього, від імені киян старшого й молодшо­го поколінь, дати гідну відповідь на вигадки Гавронського, переконуючи, що «спомини сі матимуть величезну ціну для нашої історії, хоч би вони були і нешироко написані. Тут важно мати те, що Ви самі бачили, пережи­вали, чули в ті часи»217.

Б. Познанський відгукнувся на пропозицію Є. Чикаленка218: написав спо­гади й опублікував їх у журналі «Украинская жизнь» у 1913 р. Їх упорядник М. Токаревський просив у Є. Чикаленка дозволу опублікувати перед текстом спогадів його листи до автора, щоб підкреслити роль Євгена Харлампійовича у народженні мемуарів.

Є. Чикаленко одним із перших ще 1897 р. актуалізував питання про потребу написання біографії Т. Шевченка, нехай навіть у російськомовному варіанті. Таку пропозицію, обіцяючи і власні кошти на видання та оплату послуг з копі­ювання рукопису, він висловив О. Кониському. Зазначений факт дає підстави вважати працю останнього «Жизнь и труд ы украинского по эта Т. Г. Шевченко» написаною з ініціативи Є. Чикаленка219.

Євген Харлампійович просив багатьох знайомих майстрів пера писати бе­летристику та історичні твори, які, на його думку, відіграли б важливу роль у процесі українського націєтворення. 1908 р. у листі до В. Винниченка він на­голошував: «Я тої думки, що нам тепер найпотрібніша белетристика та драма іменно історична. Щоб читач захопився своєю минувшиною і набрався духу для праці в настоящому. Нам треба (скажу по секрету) такого високоталанови­того брехуна і шовініста, як Сенкевич. Поки не буде сього шовінізма, то не буде справжньої й боротьби»220.

Є. Чикаленко шукав підтримки українським заходам і серед відомих діячів Росії, сподіваючись на їхні симпатії до українства. Так, він звертався до І. Ю. Рєпіна, російського художника, але місцем народження, мотива­ми творчості та колом приятелів тісно пов'язаного з Україною, із прохан­ням допомогти зблизити українську інтелігенцію, зрусифіковану, байдужу до власної історії, етнографії та культури, зі своїм народом221.

 

Оцінки Є . Чикаленком творів українських письменників

 

Уже говорилося, що Є. Чикаленко приятелював з багатьма відомими українськими письменниками. Оскільки він мав добрий художній смак і розуміння вартості літературного твору, то вони здебільшого цінували його поради, часто надсилали йому твори для прочитання та обговорення в колі однодумців на традиційних журфіксах, які відбувалися щопонеділка в оселі Чикаленків. Саме там твори проходили процедуру суворої крити­ки і лише після того друкувалися. Вважаючи Є. Чикаленка «за чоловіка з великим глуздом у голові» та добрим знавцем української мови, приси­лав йому на рецензування свої перші літературні спроби Д. Яворницький. Є. Чикаленко відзначив їх гарну мову, цікавий зміст, але зауважив, що ав­тор занадто захоплюється етнографією, яка затінює художність творів, розтягує сюжети та робить їх нудними.

Є. Чикаленкові присилали свої твори В. Винниченко, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, очікуючи на його оцінку. Свою першу пробу пера, п'єсу «Лицеміри» довірив йому і П. Саксаганський222. Євген Харлампійович висо­ко цінував твори М. Коцюбинського: «На камені», « Fata mogana», « Persona grata» вважав одними з найкращих у письменника. Зокрема, писав про два останні: «Ітак, любий Михайло Михайловичу, я не найду слів, якими міг би переказать Вам ввесь мій настрій, все моє захоплення сією Вашою пра­цею. Се не компліменти. Коли мені не сподобався Ваш «Поєдинок», «Де­бют», то я Вам так і сказав; коли мене деякі Ваші оповідання не захоплю­вали, а просто подобались, то я теж висловлював щиро свою думку. Що ж до « Persona gratis» (так у Є. Чикаленка. — І. С.) та до сього останнього оповідання, то од всього серця дякую Вам за них і бажаю Вам здоровля і довгого віку, щоб Ви ще багато написали таких чудових речей»223.

Є. Чикаленко високо оцінив талант і молодого письменника І. Липи, пи­шучи йому: «Чи іскра Божа, чи талант (я сього різко не розділяю) у Вас безперечно єсть, і якби у Вас була упертість, стойкість Грінченка, то Ви стали б кращим письменником, ніж він. Се я кажу серйозно. Не знаю тіль­ко, чи вхапить у Вас снаги працювать, щоб виробить те, що природою Вам дано»224. У листах Євген Харлампійович дав оцінку таким творам І. Липи, як «Прохожалий», «Море роз'єднало», «Нові хрести», відзначив, що їх написа­но з глибокими почуттями, які передаються й читачеві та викликають у нього захоплення. Вже ці перші проби пера І. Липи дали підстави Є. Чикаленкові для такого прогнозу: «Я певен, що Ви незабаром висунетесь з ряду наших молодчих письменників, будете писать, бо Ваші початки далеко талановитіші від початків тепер відомих беллетристів»225.

Як літературний критик Є. Чикаленко ніколи й нікому не нав'язував власних оцінок, попереджаючи друзів, що його відверте слово є лише його власною позицією та поглядом, щирою приятельською порадою, до якої письменник міг прислухатись або й ні, але давав він її в інтересах розвитку української літератури та самого митця.

Є. Чикаленко найбільше поціновував у літературі вроджений талант пись­менника та його розвиток, він уболівав за збереження молодих сил, остерігав від перетворення обдарованого митця на ремісника чи «борзописця», закликав наполегливо працювати над собою і самовдосконалюватися до рівня майстра пера; цінував художність літературних творів, дотримання вироблених класич­них форм; обережно ставився до модернізму в літературі, бо вважав його тим­часовим явищем та робив письменникам відповідні застереження. Євген Харлампійович зізнавався: «До нашої літератури я відношусь дуже строго, мені хочеться бачити справжню літературу, художественну, талановиту, а не партачання якихось поденних ремесників, які заповнюють тепер сторінки навіть і російських журналів»226.

Літературна критика стала основним сюжетом у листуванні Є. Чикаленка з В. Винниченком у період активної письменницької діяльності останнього, тобто у 1902-1912 рр. Є. Чикаленко одразу звернув увагу на талановитого початківця й писав йому у першому листі: «У Вас є хист, є талант, тільки його треба розвинути»227. Він доклав до цього багато й власних зусиль, часто переконуючи молодого й амбітного письменника прислухатись до критичних зауважень. Є. Чикаленко присвятив тим переконанням не один десяток лис­тів, аби лише допомогти своєму талановитому приятелю вийти на широку літературну дорогу.

Листи В. Винниченка до Є. Чикаленка засвідчують непростий шлях пись­менника в українську літературу. Його заполонили пошуки творчих пріори­тетів, апробування літературних стилів, жанрів і напрямів, серед яких важко було обрати найвідповідніший для творчої самореалізації. Молодого пись­менника спокутували сучасні йому течії, від яких він не хотів відриватися, бо бажав іти в ногу з часом, але вони викликали багато дискусій серед читачів.

Через лабораторію суворої і всебічної критики Є. Чикаленка пройшли май­же всі прозові та драматичні твори В. Винниченка періоду 1902-1912 рр. Євген ХарлампІйович, як пристрасний читач, давав їм розлогий аналіз, що будувався, як правило, не лише на особистих враженнях, а й на думках інших чи­тачів і слухачів, які брали участь в обговоренні того або іншого твору. Є. Чикаленко-критик доводив, що не форма чи художній напрям визна­чає популярність твору, а сила таланту, з якою він написаний. Однак за­галом він був прихильником реалістичного напряму. Тому поширені в той час серед письменників течії символізму, еротизму він вважав тимчасовим явищем і радив В. Винниченкові сприймати їх обережно. Запозичуючи ж їх методи, не перетворюватися на «порнографа» або «борзописця», а орі­єнтуватися на М. Горького, Л. Толстого, І. Тургенева.

Однією з вимог Є. Чикаленка була підготовленість письменника до напи­сання твору, доведення його до досконалості відшліфовуванням художньої форми і змісту. Тому він застерігав В. Винниченка від поспішної творчої праці, радив йому вдосконалювати мову, читаючи етнографічний матеріал і твори класиків української літератури, здобувати письменницький досвід не на «легеньких» речах, типу оповідань чи фейлетонів, а на серйозніших, щоб отримати статус солідного й популярного письменника, вважаючи, що для цього в нього були всі підстави.

Є. Чикаленко з однаковою силою почуттів схвалював і критикував тво­ри В. Винниченка. Щиру радість у нього викликали високохудожні речі письменника, який тоді ще не обрав свого стилю, а перебував у стані по­шуку творчого «Я», тому й помилявся та припускався хиб, на які звертав увагу Євген Харлампійович, бо бажав В. Винниченкові поважного місця в українській літературі. Це бажання й було мотивом його небайдужого ставлення до творчості молодшого приятеля. Чикаленко пояснював йому: «Коли напише бозна-що чужий мені чоловік, то я критикую байдуже, а коли близький, то зо всією страстью»228 та нагадував автограф на подарованій йому книжці І. Карпенка-Карого: «Моєму найлютішому критикові і най­ближчому приятелеві».

Є. Чикаленка найбільше турбувало захоплення письменника модерними явищами в літературі. Він зауважував, що Винниченко, бажаючи бути су­часним, переймав модні течії, але не додавав до тих запозичень свого інди­відуального, а тому й створював штучні сюжети й неприродних персонажів. Євгена Харлампійовича хвилювали і спроби В. Винниченка відтворю­вати в художній формі «нову мораль», його надмірне захоплення публі­цистикою та намагання «пересадити» її в белетристичний жанр. Як він вважав, наслідком цього були лише невдалі твори. Так, оповідання «Дим» і «Рабині справжнього» Є. Чикаленко назвав найслабшими творами В. Ви­нниченка через їхні сюжети, які критик охарактеризував як штучні й не­реальні. Як художній твір він не сприйняв і оповідання «Матвій Безодня», назвавши його вигадкою кабінетної людини, нежиттєвою й психологічно невірною229. Так само він був незадоволений п'єсою «Щаблі життя», назвавши її результатом «хвороби, яка охопила суспільство в період упадка енергії, по­ниження ідеалів, безнадійності на краще будуще»230.

Є. Чикаленко критикував В. Винниченка і за надмірне філософствування в творах, демонстрацію ним деяких усталених моральних істин як щойно від­критих. Він зауважував, що подібні моменти у творах письменника робили їх безбарвними й нудними. Є. Чикаленко сформулював такі вимоги до пись­менника: писати художньо, талановито, реалістично, життєво, брати типові об­рази із життя, а не створювати їх штучно, виробляти художню інтуїцію щодо цікавих сюжетів та довершеності твору, якої у той час Чикаленко у Винниченка ще не помічав.

Є. Чикаленко радив письменникові окремі твори обов'язково переробити. У багатьох випадках він вказував і напрямок тієї переробки: конкретні сюжети радив відшліфувати, дії у драматичному творі перекомпонувати, певні образи змінити. Тобто літературна критика Є. Чикаленка супроводжувалася побажан­нями щодо виправлення хиб, виявлених ним у тому чи іншому творі.

Євген Харлампійович щиро радів, коли з-під пера письменника виходив ви­сокохудожній твір, не шкодуючи схвальних слів про автора. Він давав високу оцінку і дрібним фейлетонам, які публікувалися в «Раді», і серйознішим творам В. Винниченка: повісті «Зіна», оповіданням «Записна книжечка», «Що є біль­ше од нас», «Кузь та Грицунь», «Федько Халамидник», «Темна сила», п'єсам «Чужі люди» «Голота», «Момент», «Голод», «Купля», називаючи їх автора «найталановитіщою людиною з-між наших письменників»231. Є. Чикаленко пи­сав, що творчість Винниченка йому уявлялася так: «Знаєте, як у нас в степу буває: сонце закриється хмарою і частина степу темна, а друга полоса ясна, ясна. Отаким мені уявляється Ваше творчество»232.

Для об'єктивної оцінки творів В. Винниченка Є. Чикаленко передавав їх для перечитування іншим письменникам. Вони обговорювалися в родинно­му та приятельському колах. Так, у листі від 27 червня 1908 р. він, крім влас­них зауважень до оповідання «Матвій Безодня», вислав і зауваження М. Ко­цюбинського233. Драматичні твори читалися у присутності М. Садовського або П. Саксаганського, і Євген Харлампійович неодмінно передавав авторові думку про них відомих театральних діячів234.

Є. Чикаленко також радів народженню з-під пера В. Винниченка високо­художніх п'єс, яким пророкував довге й успішне сценічне життя, а їх авто­рові — славу й матеріальне благополуччя. Високу оцінку він дав таким дра­матичним творам В. Винниченка, як «Брехня», «Базар», «Молода кров» (хоча до двох останніх радив внести суттєві зміни, зазначені у листах), обговорював із М. Садовським можливість постановки двох перших на українській сцені.

Листи В. Винниченка до Є. Чикаленка демонструють його реакцію на пристрасну критику останнього та й на українську критику його твор­чості взагалі. Видно, що він її сприймав з образою та роздратуванням, з більшістю зауважень, зокрема й Чикаленкових, не погоджувався, зви­нувачуючи його в монополізації його авторського права на творчу самореалізацію. Амбітний письменник критику українських діячів оцінив як їхнє небажанння прийняти його до лав митців вітчизняної літератури та об'єктивно оцінити його талант. Він наголошував на тому, що в худож­ній творчості прагнув «простору і розмаху», а тому остерігався усіляких обмежень у темах, жанрах та розмірах твору, не бажав підпорядковувати свою творчість усталеним традиціям. Саме цією опозиційністю, відстоюванням осібного шляху в літературі він пояснював усі свої непорозуміння з українською критикою.

Письменник не погоджувався з ототожненням його творчості з «горьковщиною», «арцибашевщиною» чи «андреєвщиною», бо не бачив підстав для подібних порівнянь, доводячи, що він зайняв своє індивідуальне міс­це в літературі. Власні творчі пошуки він сформулював у постулат: бути «чесним із собою». В. Винниченко не сумнівався у правильності обраного ним творчого шляху, а тому й не сприймав зауважень своїх опонентів, вва­жаючи, що лише час покаже, на чиєму боці правда. Відкидав він також інсинуації щодо його хворобливості, яка, на думку критиків, відбивалася в його творчості.

В. Винниченко наголошував, що свою позицію готовий відстоювати будь-якою ціною, навіть розірвавши стосунки з найближчими людьми, бо вважав її правильною, єдино можливою для себе. Критика так його дра­тувала, що навіть породила намір перейти в російську літературу, свідо­мо наражаючись на звинувачення у ренегатстві та зраді. Адже українські літературні кола, на його думку, не давали йому можливості для творчої реалізації, тримаючи його під прицілом постійних зауважень та закидів. Він писав: «До уваги і критики відношусь серйозно й уважно, без сторонности і бажання що б там не було довести своє. Але досі, мушу сказати, в моїх поглядах ще ніхто не міг мене збити»235.

Є. Чикаленко дорожив стосунками з молодшим приятелем і не бажав, щоб через критику вони псувалися. Він зізнавався: «Пишу я Вам се з болью в серці, бо Ви для мене, як я вам неоднократно казав, дорогі як рідний син»236, або: «Мені страшенно болюче, що доводиться Вас так критику­вать, що доводиться Вас обмежувать у свободі слова, але я вважаю, що се я роблю в інтересах Ваших, в інтересах нашого письменства»237. А тому й прощав його впертість та недипломатичність і згоден був терпляче чека­ти, поки заспокояться збурені почуття письменника.

У листуванні зафіксовані цілі дискусії з приводу окремих творів, бо з багатьма зауваженнями Є. Чикаленка В. Винничснко не погоджувався. Наприклад, запе­речував трактування першим ідеї повісті «Метепіо», яку критик назвав анар­хічною. В. Винниченко ж назвав її своїм «шуканням істин». Він відкидав дум­ку Є. Чикаленка про штучність його творів, вплив на нього модних тенденцій і стверджував у відповідь на подібні зауваження, що кожний свій твір він пропус­кав через себе, ніколи не запозичуючи чужих ідей, сюжетів та образів. «Ні один свій твір я не видумав; кожний я так чи инакше пережив, в кожному я в житті приймав більшу чи меньчу участь. Пишу я все щиро, бажаючи якомога меньче лукавства внести в свої роботи», — писав він у листі від 16 квітня 1909 р.238 Стає відомо, що у 1908 р. В. Винниченко мав намір спробувати своє пись­менницьке перо в історичному жанрі. Його ідею Є. Чикаленко сприйняв до­сить скептично, вважаючи письменника не підготовленим до такої праці. Він радив йому перечитати документальні матеріали про певну історичну добу, щоб уловити її дух, настрої і весь колорит. Але оскільки В. Винниченко у той час проживав за кордоном, не маючи доступу до вітчизняних архівних дже­рел, то Є. Чикаленко і застерігав його від того наміру. Зокрема, писав: «Історія наша, се сплошна боротьба за національне істнування і вона має массу цікавих моментів, але не вірю я, щоб Ви тепер змогли написати щось захоплююче з іс­торичних часів»239.

За листами можна простежити й зміну поглядів В. Винниченка на кри­тику Є. Чикаленка. Лише в 1909 р. письменник починає розуміти слуш­ність зауважень старшого приятеля, бо вперше робить таке зізнання Є. Чикаленкові: «Я вірю Вам найбільше.[...] На вас не сержусь, навпаки, дуже дякую за щире слово. [...] Упертости в мені немає, тільки починаю бачить, що мені треба виступать інакше. Послухаю Вас, подивлюсь»241. А в 1912 р. пише, що завдяки Є. Чикаленкові та С. Єфремову він і сформувався як український митець та залишився у своїй літературі. Євгена Харлампійовича ж називав «єдиним світлим пунктом» у своєму літературному минулому. З того часу, власне, і розпочалося визнання письменником кри­тики Є. Чикаленка, яку він починає сприймати як об'єктивну й товариську.

В. Винниченко зрозумів слабкості деяких своїх драматичних творів, у яких ідеї переважали над образами, бо драматургові бракувало відпо­відних знань для компонування сюжетів п'єс. Щоб виправити недолік, він береться за перечитування творів драматургів світового значення242.

Отже, виявлені нами матеріали дають можливість детальніше позна­йомитися з письменницькою лабораторією В. Винниченка, його успіхами і невдачами, пошуками письменником свого «Я» в українській літературі, блуканнями між «чесністю з собою», матеріальними спокусами та громад­ським обов'язком; простежити, яким жанрам і темам письменник віддавав перевагу на початку творчого шляху в українській літературі. У листах відо­бражено ставлення Є. Чикаленка до творчості В. Винниченка, його спро­би допомогти письменникові знайти своє творче обличчя, відійти від тим­часових та малохудожніх тенденцій; у них містяться критичні зауваження щодо конкретних творів: оповідань «Дим», «Рабині справжнього», «Те ж саме», «Чудний епізод», п'єс «Щаблі життя», «Молода кров», «Чужі люде», «Чесність з собою», «Купля», «Дорогу красі» та ін. За листуванням цих двох яскравих діячів української культури початку XX ст. можна встановити бага­то цікавих подробиць літературного і громадського життя тієї доби.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...