ЗВОЙОВАНИЙ, АЛЕ НЕ ЗЛАМАНИЙ

16.01.2017 | 18:50   Іван Ольховський
переглядів: 481

«Відкривши віче, я запропонував: - Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори! Піднеслося не більше трьохсот рук. - Малороси! Піднесіть руки! Піднесло руки коло половини присутніх. - Хохли! Піднесіть руки! Знов піднесла руки добра третина. - Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки! Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.

За сміливість, талант переконувати інших людей і вести їх за собою генерал-хорунжого Армії УНР Юрка Тю­тюнника у неповні тридцять літ підлеглі називали бать­ком, отаманом, вождем. Недоброзичливці звинувачували його в бонапартизмі, а дехто з військових старшин вбачав у ньому суперника Головного Отамана Симона Петлюри і навіть підбивав його до військового перевороту, аби взяти владу в свої руки.

Справді, його залізна воля, рішучість і впертість не раз ставали вирішальними чинниками у, здавалось, безвихід­них становищах, приносили перемогу і славу. Водночас надмірна його самовпевненість ставала причиною пора­зок і, зрештою, завела його у влаштовану радянськими чекістами пастку.

Гадаю, волелюбність і харизматичність Юрка Тютюн­ника була вроджена. Адже з'явився він на світ 1891 року, наступного дня після християнського свята Юрія Переможця, у благодатному Шевченковому краї — селі Вудищах на Черкащині, у хліборобській родині, де жив дух Кобзаревого «Заповіту». До речі, по материній лінії Юрко Тютюнник — онук сестри великого поета Ярини Шевченко. 1902 року жандарми взяли під варту всіх чоловіків родини Йосипа Тютюнника, що дозволяли собі вільнодумс­тво, в тому числі й одинадцятирічного Юрка. Правда, через тиждень батька родини та менших його синів від­пустили, а старших заслали «за мазепинство» у Воло­годську губернію. Через п'ять років один з братів утік із заслання за кордон. Другого під час втечі поранили і він наклав на себе руки. Йосип Корнійович не витримав та­кого удару долі і 1908 року помер. Вистояти у життєвих знегодах юному Юркові Тютюннику допомогло знайомс­тво з видатними українцями. Його першим вчителем був учений і революціонер, автор низки праць про селянство і землеволодіння в Україні Тихін Осадчий, а також відомий український помолог і садівник Левко Симиренко, батько якого дав Тарасові Шевченку гроші на видання «Кобзаря» 1840 року.

Маючи таких наставників, Юрко Тютюнник успіш­но закінчив Уманське училище землеробства, витримав іспити у Київській приватній гімназії імені Л. Жука, самотужки опанував ази політекономії та соціології і готувався до вступу в університет. Але 1913 року його призвали в царську армію. Служив він солдатом шостого Сибірського стрілецького полку. Після вибуху Першої сві­тової війни Юрка Тютюнника направляють на фронт. В одному з боїв йому поранено пальці лівої руки. Рік триває вимушена відпустка. Потім знову фронт, школа прапор­щиків у місті Горі, направлення у розпорядження началь­ника штабу Одеського військового округу, а звідти — у 32-й Сімферопольський запасний піхотний полк. Саме тут у революційні лютневі дні 1917 року яскраво проявився організаторський хист молодого прапорщика. На зборах офіцерських та солдатських депутатів, які своїм рішен­ням усунули з посади начальника гарнізону, генерала Радовського, його обирають заступником голови гарнізонної ради солдатських депутатів. На хвилі революційного піднесення у Сімферополі постає Українська громада, що складається переважно з офіцерів, солдатів та матросів. З її ініціативи створюється Український військовий клуб імені гетьмана Петра Дорошенка. Першим заступником голови цього клубу обирають прапорщика Тютюнника. У керівництва клубу виникає задум сформування в Сімферо­полі першого українського козацького полку імені Петра Дорошенка на зразок Київського козацького полку імені Богдана Хмельницького, що охороняв Центральну Раду. Ось як він сам згадує про це:

«Відкривши віче, я запропонував:

- Хто поміж вами українці, піднесіть руку догори!

Піднеслося не більше трьохсот рук.

- Малороси! Піднесіть руки! Піднесло руки коло половини присутніх.

- Хохли! Піднесіть руки!

Знов піднесла руки добра третина.

- Українці, малороси і хохли! Всі разом піднесіть руки! Понад головами кількатисячної юрби піднісся ліс рук.

Одиниці, що не піднесли рук, не були помітні серед загалу».

Українські солдати вперше почули виступи на різні політичні теми рідною мовою. На лекціях про землю, вій­ну, освіту, економічні справи обов'язково з'ясовувались ін­тереси України і Росії у цих питаннях. Слухачі доходили висновку, що вони часто відмінні, а інколи зовсім проти­лежні. В такій атмосфері полкові роти, в яких була біль­шість українців, оголошували себе українськими сотня­ми, обирали сотників з українських офіцерів. 31 травня 1917 року збори клубу імені гетьмана Петра Дорошенка під головуванням Юрка Тютюнника ухвалюють рішення створити з солдатів і офіцерів гарнізону Перший Сімферо­польський полк імені П.Дорошенка. У Петербург переси­лається телеграма з проханням затвердити таке рішен­ня. У відповідь Керенський наказує перевести Тютюнника до 228-го запасного полку в Катеринославі (нині Дніпро­петровськ). Проте Юрко Тютюнник їде в Київ як делегат Другого Всеукраїнського військового з'їзду. В своїх спогадах він передає загальну атмосферу зібрання, детально зма­льовує обставини, в яких проходили засідання. Водночас Юрко Тютюнник дає виважену оцінку керівникам Цент­ральної Ради, які не змогли скерувати енергію народного піднесення у творче русло: «Провідники боялися рішучих слів, а ще більше боялися рішучих дій». Причину такої не­рішучості він вбачає у тому, що «наші провідники любили Росію! Що се була за протиприродна любов, годі сказати. Чи се була любов старої жінки, що колись молодою з при мусу віддалася і цілий вік гиркала на свого чоловіка, не по­мічаючи, що давно вже його покохала, чи любов лихая до зубожілого пана, чи любов прирученої звірини до дзвоників на ярмі, але залишається фактом, що в наших провідників була таємнича, можливо підсвідома, любов до Роси. Зі своєю любов'ю провідники дуже ховалися. Але часом се ставало помітним. В такі моменти здавалося, що маси розтопчуть усе і всіх на свойому шляху до свободи, стихій­но кинуться на ворога і вже в самій боротьбі знайдуть собі нових вождів, які не спинятимуть нового життя».

На з'їзді Юрка Тютюнника обирають членом Цент­ральної Ради та Всеукраїнської Ради Військових Депу­татів. У нарисі «Творимо!» він пише про те, як важко, з якими оглядками, з якими суперечками давався кожен крок на шляху утвердження української влади. Тютюн­ник палко підтримує революційний виступ полку імені Павла Полуботка, що захопив російські державні устано­ви і готовий був передати їх українській владі, і нарікає, що Український генеральний військовий комітет допоміг росіянам у придушенні виступу козаків-полуботківців, що був першим масовим протестом проти угодовства ук­раїнського політичного центру. Підсумовуючи свою робо­ту в державних органах в Києві, він зазначає: «Революція набирала більшого й більшого розмаху. Треба було твори­ти. Треба було будувати. Ми мали сприяючі умови, щоби творити,— наш ворог, Росія, захитався в своїх найго­ловніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріял для будівлі — спалахнувші революційним ентузіязмом народ­ні маси. Та серед керманичів Ц. Ради не знайшлося людини з творчим ґенієм. В нас були каменярі, і часом непогані, але не було архітектів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними. Час, дорогий час минав; умовини змінялися в нашу некористь; дорогоцінний матеріял псувався».

Наприкінці літа 1917 року Центральна Рада відряд­жає Юрка Тютюнника на його батьківщину — Звенигородщину — для полагодження конфлікту, що виник між Земськими зборами і кошем Вільного козацтва. У перших числах лютого Тютюнник стає кошовим отаманом і перетворює Звенигородський кіш на Об'єднаний штаб Вільного козацтва південної Київщини і північної Херсонщини. Під час вдало спланованих штабом боїв проти 8-ї збільшовизованоїросійської армії на станції Бобринській до рук козаків ледве не потрапив командувач окупацій­них військ Муравйов, що місяць тому топив у крові Київ. У мемуарах Тютюнник переказує його інтерв'ю газеті «Ізвєстія В.Ц. К.»: «На Україні прийшлося натрапити на оріґінальну організацію буржуазної самооборони. Особ­ливо дався взнаки Звенигородський повіт, де український шовіністичний націоналізм збудував собі фортецю у фор­мі так званого Вільного Козацтва. Ся орґанізація не тіль­ки не допустила нашої влади в повіті, а навпаки, сама перейшла до наступу, чим зробила чималу шкоду нашим військам. Я дуже жалію, що мені не довелося зруйнувати се гніздо, втопити в крові тих, що посміли підняти руку на червону армію...».

З приходом в Україну німецьких військ Центральна Рада розпочинає демобілізацію Вільного козацтва і дору­чає це робити уповноваженому сьомої дільниці Південно-Західного фронту Юрку Тютюннику. Але той зброю та майно розвозить по селах і роздає людям, а німецькому комендантові доповідає, що склади нібито розграбовані. Розпочинається слідство. Причетності Тютюнника до цієї акції довести не вдається, але до Звенигородки приси­лають полк німців, а також каральний загін російських офіцерів, що були на службі в гетьмана Павла Скоропад­ського. Вони шомполують селян, Ґвалтують дівчат і мо­лодиць, мародерствують. Обурений Юрко Тютюнник їде до Києва і добивається зустрічі з гетьманом. Почувши про те, що виробляють його підлеглі, Скоропадський від­биває телеграму з наказом про відклик карателів зі Звенигородщини і одразу ж одержує відповідь: карателів ви­нищено селянами під містом Лисянкою. Як з'ясувалося, селянське повстання очолював внук Тараса Шевченка, сотник авіації Левко Шевченко. Тютюнникові він радив не втручатися у безнадійні повстанські справи, аби збере­гти себе для майбутньої боротьби. Однак колишній Звени­городський кошовий не уникнув ув'язнення. Його кинули в лук'янівські каземати, де він потоваришував з сотником Андрієм Вовком та отаманом Палієнком. 14 листопада 1918 року вони підняли у в'язниці бунт і, вирвавшись за тюремні мури, приєдналися до військ Директорії, що якраз вступали до Києва.

Наприкінці лютого 1919 року командування Армії УНР посилає Юрка Тютюнника у партизанський загін Мат­вія (Никифора) Григор'єва. Він прихильно ставився до Директори, але його повсякчас переманювали на свій бік більшовицькі агітатори. Тютюнник знав Григор'єва з часів служби в Сімферополі, коли той був штабс-капіта­ном 35-го Феодосійського запасного піхотного полку. Коли Тютюнник прибув до Григор'єва, той уже пристав до Чер­воної армії, очоливши першу бригаду Першої Задніпровсь­кої стрілецької дивізії, якою командував Павло Дибенко. Однак Юрка Тютюнника призначили начальником шта­бу цієї бригади. Тут він розробляє плани звільнення Хер­сона, Миколаєва, Вознесенська, Одеси від білогвардійців, французів та греків. За взяття Одеси його нагороджують орденом Червоного Прапора і призначають на деякий час комендантом міста. Коли ж бригаді Григор'єва дають на­каз вирушити в Угорщину для підтримки тамтешнього прорадянського уряду, командир і начштабу відмовляють­ся його виконувати, проголошують антибільшовицький універсал і піднімають повстання. Юрко Тютюнник зі своїм загоном виганяє більшовиків з низки українських міст і районів. У травні навіть здобуває на декілька днів Катеринослав. Залишити місто змушують війська черво­ного комдива Олександра Пархоменка. Тютюнник виру­шає на Київщину, де зв'язується з Головним повстансь­ким штабом п перебирає владу на себе. Більшовицьке Бюро української печаті доповідає Леніну: «Установлено, что штаб Тютюнника бьіл «Главньїм Революционно-Повстанческим Штабом», дававшим все директиви Григорьеву, Ангелу, Зеленому, Струку, Волинцу и прочим...».

Незабаром повстанські підрозділи Тютюнника з'єдну­ються з військами УНР. Командир повстанців стає на чолі Київської групи Армії УНР, керівництво якої зміц­нюють кадровими старшинами. І знову бої. На цей раз з утричі більшою Південною групою військ 12-ї армії, яка відступала під натиском білогвардійців з півдня України на північ. Командував цією групою Йона Якір, а начдива­ми були такі червоні командири, як І. Фєдько, І. Логофет. Хоча на допомогу Київській групі прийшла Залізна дивізія Олександра Удовиченка та Українські січові стрільці, сили були нерівні. У результаті дводенних кривавих боїв тютюнниківці відступили до станції Христинівка. Ско­риставшись цим, червоні війська вийшли з оточення через нейтральну смугу.

Хоча Київська група продовжувала утримувати свої позиції на лінії Тальне — Умань — Христинівка з аван­гардом на станції Шпола, становище Армії УНР восени 1919 року було скрутне. З півночі на неї тисли більшови­ки, зі сходу і півдня — білогвардійці. У тилу чатували агресивні поляки й вороже настроєні румуни. У жовтні виснажених, позбавлених постачання українських вояків уразила пошесть тифу. Аби врятувати рештки Українсь­кої Галицької Армії, її командувачі уклали угоду про пов­не підпорядкування Добровольчій армії. Юрко Тютюнник з деякими командирами-есерами Армії УНР звернувся по збройну допомогу до Нестора Махна. Почувши про це, гуляйпільський ватажок анархістів обурився: «УНР — наш, классовьій враг!» В такій безвиході Головний Отаман Ди­ректорії Симон Петлюра дозволив війську саморозпуск.

Але частина комдивів на нараді в Новій Чорториї шос­того грудня 1919 року вирішує зберегти Українську армію і не припиняти збройної боротьби. Серед них були вико­нувач обов'язків Дійової Армії Михайло Омелянович-Павленко та його заступник, отаман Юрко Тютюнник, які й очолили шестимісячний похід по ворожих тилах. Мету походу роз'яснювала підписана Тютюнником листівка: «Як по команді, у всіх більшовицьких газетах почали дру­кувати повідомлення про «капітуляцію Петлюру», ніби­то про перехід Головнокомандувача військ українських на бік більшовиків.

Прокляті гади дійшли до підлої провокації.

Не вірте брехні!

Головнокомандувач Симон Петлюра готується до бою з ворогами народу. Всім, хто не хоче загинути під владою московських окупантів-більшовиків, кожну хвилину пот­рібно бути готовим до початку повстання на допомогу народній армії».

При Київській групі, яку очолив Тютюнник, діяла похідна редакція газети «Україна», що видрукувала в Умані п'ять чисел видання загальним накладом 20000 примірників. За підписом Юрка Тютюнника побачили світ листівки «До інтелігенції України», «Офицерам, ко­заками солдатам Добровольческоп армии» та «Селянам». Українська армія під час походу звільнила від більшовиків Черкаси, Канів, Золотоношу, Тальне, Ольгопіль, Вапнярку, Гайсин. У Тульчині українські вояки взяли в полон шта­би 41-ї, 45-ї, 46-ї дивізій 14 ї Червоної армії. Подолавши з боями 2500 верст, учасники походу шостого травня 1920 року з'єдналися з українськими військовими підрозділами, які разом з поляками прямували на Київ. За мужність і героїзм, виявлені під час походу, його керівники стали пер­шими кавалерами першої нагороди Української Народної Республіки ордена Залізного Хреста. Серед нагороджених була й сестра-жалібниця Віра Тютюнник, дружина ота­мана. Крім того, Юрку Тютюннику було присвоєно звання генерал-хорунжого.

Незважаючи на таке визнання своїх заслуг від Го­ловного Отамана, Тютюнник не сприймав його союзу з поляками. Вважав, що підпорядковані йому підрозділи змушені воювати за чужі інтереси, виконуючи рішення вищого політичного керівництва. Не підтримувала Голо­ву Директорії, за те що поступився полякам Галичиною, і Українська Галицька Армія. Відтак, не побачивши в Ук­раїні загального ентузіазму, поляки зупинили свій похід у Києві, а незабаром під натиском Червоної армії відступи­ли на свою територію.

У листопаді Київська дивізія Юрка Тютюнника, що перебувала у розпорядженні командувача Середньої групи, стримувала набагато більші сили більшовиків, що ото­чили українські підрозділи біля Копайгорода. Комдив запропонував вищому керівництву нанести контрудар по червоних силами військового резерву. Але його пропозицію відхилили. Вириватися з лабет ворога довелось самотуж­ки. Ось як про цеп випадок розповідає полковник армії УНР В. Савченко: «Київська дивізія вела жорстокі бої з перева­жаючим чисельністю ворогом, який півсотнею кінноти при підтримці артилерії, з одного боку, і до 300 кіннотни­ків — з іншого — оточив Київську дивізію...

Дивізію врятував генерал-хорунжий Тютюнник, який появився в передніх лавах зі своєю штабною сотнею і ата­кував ту ворожу кінноту, яка більше всього насідала. Це для ворога було так несподівано, що в цьому пункті він відійшов назад, що дало змогу дивізії впорядкуватися і більш-менш щасливо вийти зі скрутного стану». Але вже 21 листопада 1920 року з наказу вищого командування тютюнниківці перейшли на правий берег річки Збруч і були роззброєні поляками.

На початку 1921 року Уряд УНР у Польщі для організа­ції всеукраїнського збройного повстання утворив при Го­ловній Команді Армії УНР Партизансько-Повстанський Штаб (ППШ). Керівником цього штабу Петлюра при­значив Юрка Тютюнника, який для конспірації називався генерал-майором Полозовим. Слід сказати, що діяльність керівного повстанського центру перебувала під пильною увагою польської розвідки, за кожним кроком його праців­ників слідкували гепеушники з Представництва УСРР у Польщі, серед яких були Микола Любченко ( Кость Котко), Олександр Довженко і сам Повноважний Представник Олександр Шумський. Чекістські співробітники нерідко засилали в штаб своїх агентів під виглядом партизансь­ких зв'язкових з України. Тому акції ППШ часто зазнава­ли невдач. З великими труднощами Юркові ТЮтюннику вдалося створити в Києві Всеукраїнський Центральний Повстанський Комітет (ЦУПКОМ). Для організації його туди був відряджений сотник січових стрільців І.Ан-друх (Авраменко). Але вже через кілька місяців комітет розгромили гепеушники. За одну ніч в Києві була заарештована Козача Рада, на яку Тютюнник покладав великі надії. Більшовицькі спецслужби одержали інформацію від Шумського про план Другого зимового походу Української повстанської армії, що стало однією з причин його провалу і трагедії під Базаром. Невже він був такий непередбачли­вий? Навіщо наражав на такий ризик своїх вояків? Але це він сказав: «Потрібно боротися, щоб боротьбою довести життєздатність української національної ідеї, тому що мертвою є та ідея, на захист якої ніхто не хоче стати і лити кров...» Утім відомо, що після походу він надзвичай­но критично оцінив свою роль у ньому: «Генерала Тютюн­ника між вами немає... Він лишився в Україні... Я назива­юся Полозов».

Зазнавши такої невдачі в боротьбі проти більшевиків, Тютюнник на якийсь час відсторонюється від активно­го життя, пише спогади. Під псевдонімом Г. Юртик він друкує їх у відновленому у Львові стараннями Української військової організації Літературно-Науковому Віснику, який редагує Дмитро Донцов. 1922року побачили світ його нариси «Звенигородський кіш Вільного Козацтва», «Дру­гий Всеукраїнський Військовий з'їзд. Перший Універсал», «Перший Симферопольський полк імени П. Дорошенка», «Стихія», «Творимо!». Наступного року у коломийському видавництві «Трембіта» окремою книжкою з'являється «Зимовий похід 1919-20рр.».

У цей же час радянські чекісти планують операцію зі знешкодження ворога №1. Сам Дзержинський видає наказ про створення фіктивних повстанських організацій, щоб заманити Тютюнника в пастку. Ось як про це згадує ко­лишній член радянської дипломатичної місії у Варшаві, неповерненець Г. Бесєдовський: «З огляду на свою українсь­ку діяльність у Варшаві, я мусів бути також в курсі справ Тютюнника. ҐНУ одержало приказ за всяку ціну унешкід-ливити Тютюнника. Уважаючи його, не без підстав, за одного з найнебезпечніших ворогів, воно придумало такий плян. Агенти ҐПУ впали на слід певної тайної українсь­кої організації, що звалася Вища Військова Рада. Замісць того, щоби арештувати членів організації, аґенти ҐПУ увійшли в її склад і фактично взяли організацію в свої руки. Потім післали одного керівника сеї організації (не агента ҐПУ, а особистого знайомого Тютюнника) з дору­ченням нав'язати зносини з Тютюнником для співпраці і викликати його на Україну в цілі таємного об'їзду органі­зації. Тютюнник, дуже досвідчений конспіратор, післав наперед одного з своїх помічників. Той об'їхав «організа­цію», що мала розгалуження по всій Україні, і повернувши, заявив Тютюнникові, що ся організація дуже поважна та що їй «можна цілком довіряти». Він казав, що можна на­віть, в близькім часі, думати про розширення повстанчої акції. Лише керівники орґанізації настирливо жадали осо­бистого приїзду Тютюнника, щоб отримати безпосередні вказівки. Перш Тютюнник вагався, та потім згодився. Перейшов советську границю в умовленім пункті. Але не встиг зробити й кількадесять кроків, як був схоплений. Його привезли до Київа, а потім до ҐПУ в Харкові. Поча­лася тепер боротьба між Харковом і Москвою за долю Тю­тюнника. Дзєржиньский рішучо домагався його розстрілу. Але Харків (се був час розцвіту «українізації» ) уважав, що Тютюнника можна буде «присвоїти і використати»... Отамана лишили наразі живим».

Спочатку ГПУ змусило Тютюнника написати стан­дартні «покаянні листи», потім памфлет на Петлю­ру — «З поляками проти Вкраїни». Та у генерал-хорун­жого вишов не памфлет, а, радше, досить суб'єктивні спогади, пройняті сарказмом І неприязню до Головного Отамана. Відтак Тютюнника вирішили використати у прорадянському фільмі «ПКП», в якому йому запропону ванороль самого себе. Назву «ПКП» взято з його мемуарів, де ця абревіатура розшифровується як «Польська колія панствова» (державна залізниця), а українські селяни тлумачили її як «Пілсудський купив Петлюру».

Колишній комісар Центральної Ради Надія Суровцева У своїх спогадах зазначає, що їй після перегляду фільму «ПКП» було цікаво, чи свідчило це про зміну Тютюнника. Зустрівшись віч-на-віч з колишнім отаманом, вона спи тала в нього, як він уявляє своє майбутнє, коли дійсність для нього буде не до сприйняття. «Я знайшов шлях сюди, я знайду і звідси», — відповів той.

Розрадою для Юрка Тютюнника були відвідини зібрань Вільної академії пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), написання кіносценаріїв (зокрема, до фільму «Звенигора», який поставив О. Довженко), літературні диспути, зустрічі з колишніми побратимами. Кандидат юридич­них наук, полковник Іван Логвиненко пише: «Блискучий оповідач, Юрій Тютюнник полонив уяву молодого талано­витого письменника Юрія Яновського, і той на основі його спогадів створив чудовий роман — думу про буремні дні на Україні — «Чотири шаблі».

Важко не помітити, наскільки головний герой Янов­ського — Шахрай, схожий на Тютюнника: «Нічого не ви­читаєш у нього на обличчі. Похмуро зламані брови й над ними високе чисте чоло. Далі й суворі уста запримітиш і скажено сильне підборіддя. Ні орлиних очей, ні соколиних брів, ні блискучої краси. Це — звичайний сільський пару­бок. Роки царської війни поклали багато важких думок у мозок — і ці думки світять тепер із очей. Суворе обличчя». Ясна річ, зауважили цю схожість і в ГПУ, тож роман «Чо­тири шаблі» довгий час був під забороною.

Ще одну історію, в якій брав участь Юрко Тютюнник, описує в «Розповідях про неспокій» Юрій Смолич. Сто­сується вона обговорення його роману «Фальшива Мельпомена»: «З глибини залу, від вхідних дверей, прямував до трибуни якийсь не відомий мені чоловік: невисокий на зріст, але кремезний, з широкими плечима й чіткою, війсь­кової муштри ходою. Його чисто виголене підборіддя було майже квадратове, на лоба спадав русявий чубчик, сірі глибокі очі поглядали якимсь холодним сталевим блис­ком — пильно й пронизливо.

- Хто це? Хто це? — питали всі один у одного: ніхто цієї людини не знав.

- Ваше прізвище? — поцікавився й голова, коли оратор став на трибуні.

- Мене звуть Юрко Тютюнник.

- Що за ідіотські жарти! — гукнув хтось з першого ряду.

- Ніяких жартів, — відказав чоловік на трибуні, — я той самий Тютюнник, про якого ви й подумали. Отаман Юрко Тютюнник.

В залі враз запала тиша. Отаман Юрко Тютюнник?

- Що ж, — сказала головуюча, полохливо кліпаючи очи­ма, — коли так — прошу! Слово має... громадянин Тютюн­ник.

І Тютюнник почав говорити...

- Тут розійшлися думки з приводу визначення ідейного сенсу роману: частина промовців вважає, що автор кар­тає, ганьбить та засуджує націоналістів, інші, навпаки, доводять, що автор націоналістів ідеалізує, ошляхетнює, отже, й неначе виправдовує. Можливо аудитори буде ціка­во почути й мою думку? Вважаю себе дещо компетентним у цьому питанні...

Вигуки обурення зустріли цю його заяву. Та колишній бандитський отаман тільки пересмикнув плечима і повів бровою:

- Я був не тільки лідером націоналізму, але й команди­ром армії націоналістів та керівником націоналістично­го підпілля. Отже маю певний досвід у цій справі...

Вигуки обурення знову вкрили ці слова, але він закінчив речення, трохи перечекавши:

- Заявляю: коли б отакою, як описано в романі, вияви­лася в своїй підпільній діяльності боївка націоналістів, яких я посилав у підпілля на Україну... то я б наказав тих нікчем розстріляти.

І пішов з трибуни геть.

Натовп у проході розступився перед ним, сотні очей зо­рили йому вслід, в залі була абсолютна тиша».

Юрко Тютюнник не приховував своїх думок і щодо сус­пільних процесів: згортання українізації наприкінці 1920-х років, заміни НЕПу суцільною колективізацією, проблем із хлібозаготівлею. Його гострі висловлювання стали ві­домі чекістам.

На початку 1929 року Юрка Тютюнника вже допиту­вав начальник третього відділу КРО ГПУ Толстов:

- Як розуміти вашу заяву такого змісту: «Раніше, коли щось траплялося, завжди були винні жиди, а тепер в таких випадках винні куркулі. На мою думку, якщо так, то всіх їх слід було б вислати на Соловки, а цього не роб­лять тому, що нікого буде винити.

Колишній отаман відповідав щиро, з іронією:

- Щодо відношення радвлади до куркулів, то я міг би його охарактеризувати такими словами, але кінець мені причепили, бо я не міг сказати, що їх слід було б вислати на Соловки. Це неможливо, бо там не вистачило б місця.

12 лютого того ж року його заарештовують за звину­ваченням у контрреволюційній діяльності. Матеріали справи Тютюнника свідчать, що гепеушникам не вдалось його зламати, він не видав нікого із своїх побратимів по духу і зброї. В протоколах допитів записано: «Від своїх поглядів не відмовлявся і досі не відмовляюся...» «Повідом­лення ГПУ будь про кого — проти моєї моралі...»

Третього грудня 1929 року Колегія ОГПУ у Москві ви­несла Юркові Тютюнникові вирок -— розстріл, але з засте­реженням: «приговор не приводить в исполнение до особого распоряжения». Майже рік чекав генерал-хорунжий ви­конання смертного вироку. Але він не здався. Вистояти йому допомагає любов до дружини і дітей. В листі до доч­ки Ольги від 22 січня 1930 року він пише: «...Не сумую, не втрачаю рівноваги. Гірше почував себе в перші дні після арешту, а потім призвичаївся. Щоб я не скучав та не су­мував, до мене прилітає мрія золота, рожева, блакитна, могутня. Вона, мрія, потішає мене, несе в надхмарні про­стори, на волю. В тихі хатини і бурхливі окіяни...»

А розстріл відкладали і відкладали... Тільки двадцято­го жовтня 1930 року куля обірвала життя незламного отамана.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...