Малознані українцями риси до портрету пересмішника Степана Руданського та його вірші про кацапів

31.12.2016 | 16:43   Ю.С. Земський
переглядів: 830

“Більше нічого не треба! Тут зачеплено і збито з болотом все, що було для мене дорогого: мою покірність називають пихою, мою правду – цвікою, мою жалість – здирством, мою вдяку – чорною невдякою… Мало того: вони личать мене годним проклину і заказують мені говорити з ними моєю рідною мовою… Тату! Тату! Ми ваші діти, а не довжники, ми завсігди маємо вас за батьків, а не пожичників, за що ж ви звете нас невдячними?!!”

Кожна людина, а надто людина творча живиться духовно-культурними 
ідеями та емоційними настроями суспільства своєї епохи. Покоління 
українців, котрим випала доля жити у ХІХст. зазнали контрастних 
змін Російської імперської політики в царині національно-
культурного життя. Зміст державної політики, а також близькість чи 
віддаленість життєвого повсякдення певної особистості від 
національно-культурного середовища рідного народу зазвичай були 
визначальними щодо формування національного самоусвідомлення 
людини.
Степан Руданський, з дитячих літ засвоївши українські національно-
культурні цінності й ідеали спромігся не розгубити їх та 
психологічно не зламатися в умовах багаторічного виховання у 
зросійщених клерикально-освітніх закладах. А відтак,він творчо 
вибухнув бурлеском яскравого, життєствердного гумору в роки 
короткого періоду лібералізму в Російській імперії (середини 50-х 
– початку 60-х років ХІХст.). Самобутній поет у віці 23 – 26 років, 
захоплюючись національно-культурними напрацюваннями земляків, 
інтелектуалів-українців Петербурзької громади створив майже 
вдесятеро більше, аніж за решту років свого подальшого життя. 
Зросійщене середовище місця праці у дорослому віці та 
антиукраїнські заходи імперської влади (з часу Валуєвського 
циркуляру), а отже відсутність, як йому здавалося тоді, будь-якої 
перспективи бути почутим рідним народом для якого писав – згасили 
вогонь поетового гумору та самобутньої пісні.
Постать Степана Руданського, звісно не є втаємниченою. 
Його життєво-ствердні гуморески та байки, лірична поезія та 
переклади завжди викликали в українців усіх поколінь непідробний 
інтерес, любов і захоплення, а отже ці твори неодноразово 
перевидавалися й щоразу супроводжувалися вступним словом та 
коментарями, з яких і поставала інформація про автора – поета-
гумориста. Проте, життя та творчість поета досі залишають перед 
нами певні нерозв’язані, або не досить переконливо пояснені 
біографами загадки. Серед них, зокрема проблема нерівномірності 
творчого процесу, адже в роки юності та молодості С.Руданським 
було написано у десять разів більше, аніж в роки зрілого віку. 
Окрім того, маємо також пам’ятати, що видання радянського періоду, 
називаючи традиційно С.Руданського поетом-демократом[11, с.3], 
все ж ніколи не охоплювали усієї повноти його творчої спадщини.
	

Нині для дослідників зникли будь-які потреби підлаштовуватися до певної кон’юнктури, щось замовчувати, або щось надміру припідносити. Тож, зниклі заборони й упередження, а також відсутність закритих спецсховищ дозволяють й навіть вимагають розширювати джерельну базу досліджень та по-новому поглянути на вже відомі, здавалося б факти.

До аналізу творчості С.Руданського чи не найпершим звернувся Іван Франко, назвавши подолянина талановитим ліриком та незрівнянним анекдотистом, котрий поряд із Т.Шевченком є найвизначнішим в українському письменництві ХІХст., із винятковими здібностями в справі репродукування традиційно-народного матеріалу та історичних фактів[22, с.148-150]. Галичанам також належить першість в широкому знайомстві українського читача із творчим доробком С.Руданського. Зокрема, його співомовки та ліричні твори, а також короткі, але важливі біографічні свідчення про поета подавалися наприкінці ХІХст. у літературно-науковому виданні Товариства імені Т.Шевченка у Львові – тижневику “Зоря” [3; 4; 5; 6; 19; 20].

Важливі узагальнення біографічного матеріалу про С.Руданського були зроблені у 20-х роках ХХст. Володимиром Герасименком та Агатангелом Кримським[13; 14; 17]. А далі, вже у другій половині ХХст. перевидання творів поета також традиційно супроводжувалися біографічною інформацією, щоправда, дещо тенденційного змісту [8; 10; 11]. До вказаного кола джерел, на теперішній час, доступно додати також українські діаспорні видання[7; 9]. Проте, для глибокого пізнання самобутності постаті С.Руданського, пізнання чинників формування його характеру, розкриття засад життєвої вдачі, перебігу творчого злету та з’ясування причин творчої кризи, звісно, не досить суто біографічних фактів. Важливо поглянути на життєвий шлях людини в контексті суспільно-політичних та національно-культурних процесів відповідної епохи й саме цьому присвячується дана стаття.

У рідному селі Степана Руданського – в Хомутинцях на Вінниччині ще й тепер переказують легенду про непросту атмосферу життя талановитого гумориста в сімейному колі. Власне, конфліктними склалися стосунки із батьком, котрий мріяв побачити сина в архієрейському сані. Й саме задля цього, не дуже заможний священик невеликого подільського села, виховуючи п’ятьох дітей все ж знаходив засоби на навчання сина Степана у Шаргородському духовному училищі (6 років), Кам’янець-Подільській духовній семінарії (6 років), й нарешті надав кошти для поїздки на навчання до Петербурзької духовної академії. Натомість, юнак на власний розсуд вступив там до медико-хірургічної академії й тим самим викликав батьківський гнів та немилість. Односельці зберігають в пам яті перекази про ворожість ставлення батька – отця Василя до сина відступника Степана, якого він за цей непослух вже навіть не впускав до рідної хати. Важливо також, що народна пам ять закарбувала іще одну принципово вагому обставину, яка гнітила й гнівила батька. Останній навідріз не сприймав розмов та писань Степанових українською мовою. Тож не бажаючи навіть бачити середущого сина, він передавав через старшого, Степанового брата – Григорія: Cкажи єму, что єслі он что-то там пішет, то хоть би нє пісал на етом д…м малоросійском язикє ”[2].

Цілком ймовірно, що ця сільська легенда дещо художньо загострює драматургію подій. Адже Степан, вступивши до медакадемії 1855р., через розрив із батьком вже не мав засобів приїздити з далекого Петербурга на вакації до Хомутинець. А коли він, завершивши навчання (а водночас, хворіючи вже на сухоти), виклопотав собі призначення до праці у Кримській Ялті, то саме тоді – восени 1861р. – й завітав (мабуть, востаннє) до рідного села. Але батько, о.Василь вже на той час помер (у січні 1861р.) [17, с.59 ]. Проте, щодо змісту взаємин Степана із батьком впродовж останніх років життя отця Василя жодних перебільшень немає, і це засвідчується документально.

Агатангел Кримський свого часу опублікував Степанів лист до брата Григорія, датований липнем 1859р. (тобто, лист написаний у Петербурзі). Дякуючи брату за надіслані йому “рятівні” 5 карбованців, Степан переказував свої важкі думи та переживання під враженнями від батькового листа, отриманого ним наприкінці травня того ж року й частково цитував його. Батько дорікав Степанові невдячністю й неповагою та радив йому: “Єслі захочєш напісать пісьмо, то піші ілі почтітєльно, нє по малоросійському, або (тут о. Василем, як бачимо вжито відвертий українізм) лучше нічєго нє піші”[17, с.56-57]. А далі, Степан виливав брату свою тугу через непорозуміння з батьком: Більше нічого не треба! Тут зачеплено і збито з болотом все, що було для мене дорогого: мою покірність називають пихою, мою правду – цвікою, мою жалість – здирством, мою вдяку – чорною невдякою… Мало того: вони личать мене годним проклину і заказують мені говорити з ними моєю рідною мовою… Тату! Тату! Ми ваші діти, а не довжники, ми завсігди маємо вас за батьків, а не пожичників, за що ж ви звете нас невдячними?!!”[17, с.57-58] Водночас, Степан безкомпромісно відстоював власне національне самоусвідомлення: “Заказують мені мою рідну мову, заказує батько; але в мене був дід, був прадід і прапрадід – вони мені не заказали; не слухає батько мої мови – зате мене і по смерті, може, послухають штирнадцять мільйонів моїх їдномовців”[17, с.58].

Звісно, цей конфлікт поколінь (батька й сина) заслуговує прискіпливішої уваги та аналізу. Степан Васильович Руданський народився, поза сумнівом, із Господнім талантом, проте, слід зважити також на історично-культурні обставини формування його особистості та порівняти їх з епохою й умовами становлення батька – отця Василя Іоановича.

З клірових відомостей довідуємося, що Василь Руданський 1800 року народження, не закінчив духовної семінарії. У 1820 р. його було звільнено із нижчого відділення , проте не зрозуміло, чи то за неуспішність в навчанні, чи то через брак матеріальних засобів до навчання. Але тоді ж таки його було прийнято на службу до Подільської духовної консисторії й це засвідчує, що поводився він за навчання зразково. Зрозуміло, що не маючи належної освіти, Степанів батько служив у консисторії на найнижчих чинах й продовжувалося це аж 10 років. Коли ж у рідному селі – в Хомутинцях, після смерті його батька (Степанового діда) – отця Іоана Петровича звільнилася парафія, Василь у 1830р. висвячується; одружується з 15-річною Теодорою Порфирівною, донькою священика зі сусіднього села Павлівки й стає парафіяльним священиком [1, арк.584зв.-585]. Перехід тридцятилітнього чоловіка на звичайну сільську парафію після десятиріччя служби при єпархіальній консисторії ще раз доводить, що зовсім не розкішне життя та ніяк не вагомі посади займав Василь Іоанович у Кам янці-Подільському. А отже, шлях до здобуття ним чину священика виявився тривалим та тернистим, але водночас, десять років канцелярської служби в наскрізь зросійщеній консисторії виховало його, як бачимо, запеклим ненависником усього українського та сформувало зневагу й зверхність до селян (“мужицтва”). Всупереч своєму професійному покликанню (парафіяльного священика) бути захисником, наставником, порадником, моральною та духовною опорою для своїх парафіян селян-односельців, о.Василь натомість демонструє свою відразу до них й по-суті зрікається свого сина Степана через його хлопоманство та українофільство.

Степан, на відміну від батька, пройшов усі щаблі навчання, аби законно й фахово набути чин священика, а у випадку закінчення духовної академії перед ним відкрилася б перспектива входження до стану вищого духовенства – архієрейства. Проте, він усе це знехтував й, більше того, у подальшій своїй творчості задекларувався іронічно-саркастичним пересмішником церковного життя та священицької “святості”. Пізнавши з дитячих літ правдиве життя українського селянства, а далі власним досвідом пройшовши “кузню” формування церковнослужителів, Степан залишився вірним сином рідного народу й обрав своїм життєвим шляхом світське служіння йому.

Навчання у духовних закладах (училищах, семінаріях) Російської імперії ХІХст. виховувало, як правило, черствих, грубих, задогматизованих служителів церкви, вірних щонайперше – “царю і отєчєству”. Навчання до якого приступали (навідріз відриваючись від батьків та опинившись у замкненому просторі бурси, як її прозвали сучасники) у віці 8-11 років, вибудовувалося на страху та насиллі. По-дитячому безтурботних та за своїм віком природно ексцентричних хлопчаків змушували до жорсткої дисципліни, беззаперечної слухняності-покори, визнання беззастережного авторитету наставників-вчителів та читання почасти незрозумілих текстів, а отже, бездумного їх заучування. Тому усі критично мислячі люди, хто знав життя бурси з середини, або вивчав його за документальними свідченнями характеризували таке навчання лише негативними рисами.

В числі найбільш відомих таких характеристик з середини є твір Анатоля Свидницького – Люборацькі [12]. А.Свидницький був ровесником Степана Руданського і майже одночасно з ним навчався у Подільській семінарії та не довчившись одного року, подібно Степанові порвав з духовною перспективою й вступив до Київського університету. За його описом, життя бурси було по-суті вічним протистоянням двох таборів – вчителів та учнів. Тут панували зверхність та догматизм. Черстві форми зубріння схоластичних (нежиттєвих, цілком абстрактних) знань породжували повну відразу до розумової праці, а відтак антипатію учнівського розуму до бурсацької науки. Звісно, вчительська правда трактувала це не інакше як ледарством та безтямством , а отже учнів змушували до навчання та дисципліни насиллям (різками). Грубе насилля руйнувало їхні особистості. Але водночас, дорослішаючи бурсаки-підростки переставили з часом відчувати та боятися насилля, їхні душі ставали грубими й жорстокими, безсердечними, вони самі ставали насильниками. Й саме такі особи формували кістяк табору опозиції вчителям. Тож бурса, попри усі жорстокості й прагнення насиллям викорінити “зло”, залишалася “царством злочинів та вад”: обманів, образ, побиттів, зневаги, крадіжок, завдання моральних та тілесних страждань тощо[18, с.198-212].

Степан Руданський, до його честі, не зламався в умовах такої клерикальної атмосфери. Й більше того, своїми життєвими шляхами й справами він зарекомендував себе людиною нової, модерної генерації, прихильником громадянського типу мислення. Це була опозиція становим життєвим принципам та цінностям (яких тримався його батько, о.Василь), коли людина цілковито орієнтувалася на станове походження, наявність або відсутність знатності, належність або неналежність до привілейованих верств тощо. Родовитість , чи навпаки безродність певної особи – за становими переконаннями – були перепусткою до усіх благ цього світу або ж вироком про повну безперспективність . Водночас, люди станового мислення були переконані у природності та законності ієрархічної будови суспільних стосунків у світі.

Роки дитячого, підліткового та юначого віку Степана збігаються із поширенням в Українському Правобережжі суспільно-культурних рухів “балагульства” (у 30-х – 40-хрр.) та “хлопоманства” (наприкінці 50-х – початку 60-хрр.), які й були за своїм змістом громадянськими, модерними. Головними прикметами балагульського та хлопоманського рухів є вияв шани й толерантності до народу та народної української культури.

Поведінка “балагулів” характеризувалася обов’язковим дотриманням елементів ексцентричності, легковажності, навіть певного бешкетування задля підкреслення свого нехтування та зверхності до усталених шляхетсько-великосвітських норм і традицій (тобто, до станових принципів та цінностей). “Балагульський” рух зазвичай вважають шляхетською реакцією на ті погроми, що відбувалися з боку російської влади після поразки Листопадового польського повстання 1830-1831рр. Тож дивакуваті, безглузді, а іноді шалені витівки до яких вдавалися балагули – мода на простий (з елементами українського етнографічного характеру) одяг, захоплення кінними перегонами на бричках, субкультурне вироблення своєї говірки, галасливі зібрання (з демонстративними поведінковими репризами) на ярмарках та базарах, пиятика (неодмінно простої, народної варенухи) тощо – були не лише проявом шляхетської прихильності до українського простонародного життя, але й своєрідним протестом, небажанням жити за традиціями, порядками й законами російської (жорстко станової, по-сутті) дійсності. Це було юродствування над усталеною “благопристойністю”, а водночас – докір тим представникам суспільства, кого називали “шкарлупниками”, чи “суспільними слимаками” – хто “повзав” й улесливо “прогинався”, мовчки приймав нав’язувані імперські порядки та виявляв підлабузництво до представників російської влади, яка топтала усіх й змушувала до німої покори [21, с.131].

“Хлопоманство” цілковито відкинуло усю театральність й награність поведінки й стало рухом свідомого служіння народу, прагненням зробити усе можливе, аби надати грамотність та підняти політично-правовий рівень самоусвідомлення українських селян. Поява цього руху була обумовлена тим, що наприкінці 50-хрр. владою імперії почала готуватися реформа ліквідації кріпосного права й стало зрозуміло, що селяни, отримуючи свободу мають бути свідомо готовими нею належно користатися. Адже, лишаючись елементарно неграмотними, без жодних правових уявлень вони не здатні були розпорядитися отриманими правами. Усе це розуміючи, саме хлопомани й розпочали свою громадянську місію пробудження народу до нових умов життя . А далі, цей рух влився до річища значно ширшого суспільно-політичного руху – українофільства, що цілком можемо назвати осереддям зародження модерної (із громадянським світоглядом) української національної еліти. Гуртування у громади, написання букварів та заснування безкоштовних недільних шкіл, друк дешевої літератури задля поширення грамотності та знань серед народу, видання україномовного часопису “Основа”, прагнення домогтися дозволу на друк Євангелій українською мовою – такими були головні зусилля українофілів середини ХІХст., а їхнім ідейним підґрунтям було світоглядне переконання про рівність усіх людей перед Богом, а отже й перед законом[16, с.237-258].

Степан Руданський влітку 1855р. прибув до Петербурга. Тобто, в той час, коли поразка Росії в Кримській війні вже сталася й співпала вона зі смертю російського імператора МиколиІ. Щойно прийшовши до влади, ОлександрІІ розпочав готувати реформи й лібералізував політичний режим в імперії. Власне, ліберальними, громадянськими ідеями та настроями на той час було захоплене усе російське суспільство (точніше сказати, уся освічена частина його), й усі вимагали від імперської влади рішучих реформ, аби позбутися владного сатрапства, прихованого “рабства” в кріпосному праві, зневажливості панівних верств до “мужицтва” і т.п. ганебних реалій тогочасної російської дійсності.

Характерно, що роки навчання С.Руданського в академії збіглися з цим періодом лібералізму в Росії й саме на цей час приходиться максимальна активність його творчості. Більше того, заслуговує уваги факт, що апогей творчості відбувся, коли поету-гумористу було 18 – 27років. (Про це можна з певністю говорити, оскільки впродовж усього життя він мав гарну звичку усі свої твори позначати датою написання). Власне, перші його твори були написані ще в Подільській семінарії, починаючи із 1851-52рр. Проте, справжній творчий вибух приходиться на 1857-60рр., тобто у віці 23 – 26 років. Звісно, що у старшому віці (а прожив Степан до 39 років), він не втратив своїх здібностей, а отже причина творчого затишшя – у життєвих обставинах, в умовах його епохи.

Лібералізм в політичному режимі імперії (1856-62рр.), а також активна громадська діяльність українців (зокрема, Петербурзької громади) надихали подільського юнака докласти й своїх зусиль до справи вибудовування українського національного культурно-митецького та освітнього середовища. Саме у цей петербурзький період, С. Руданський укладає усі творчі надбання в збірки. Так з явилися: Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка перша. З 1851 року до 1857 , Співомовки козака Вінка Руданського. Книжка друга. 1857, 1858 і 1859 , а також Співомовки Вінка Руданського. 1859–1860. Петропіль [8, с. 279]. Тоді ж ним було укладено збірку для друку під авторською назвою: “Нива козака Вінка Руданського. Київ. 1860”[8, с. 13], яка чітко засвідчила наміри автора щодо місця видання. Тими ж роками з’явилися перші публікації творів С. Руданського. Впродовж 1859р. було опубліковано чотири гуморески, вірш та балада у петербурзькому тижневику “Русский мир”, а невдовзі, у 1861р. в кількох числах “Основи” з’явилося друком іще шість ліричних поезій[8, 13]. На жаль, це були усі твори, що публікувалися за життя поета.

Переїзд С. Руданського до Ялти, по-суті співпав із політичною реакцією, що розпочалася в Російській імперії в середині 1862р. Вона знищила й поставила під заборону усю громадську роботу українців: закриті були недільні школи, заборонялися й вилучалися букварі та україномовна література для селян, припинено видання “Основи” тощо – усе це було названо “політично неблагонадійним” й зрештою – в липні 1863 р. з’явився Валуєвський циркуляр [16, с.260-266]. За таких політичних обставин, українська громадськість втратила можливість публікувати будь що, а працювати, як кажуть, у стіл поет, схоже, вже не мав снаги. Впродовж дванадцятиліття, ялтинського періоду, С. Руданським було написано віршовану п’єсу “Чумак” та укладено збірку народних пісень, куди включені були також його авторські твори, під загальною назвою “Копа пісень”[8, с.14]. А далі, уся його творча увага була віддана перекладам світової класики українською. Він перекладає Іліаду Гомера, Енеїду Вергілія, старогрецьку пародію Батрахоміомахія , Демона Лермонтова тощо [8, c . 15].

За радянськими публікаціями творчої спадщини С. Руданського, він виглядає цілком “політично безпечним”, іноді навіть дещо поверховим ліриком та тенденційним за тематикою (власне, селянським) гумористом. Проте, за межами російського імперського та радянського простору збірки його творів виходили значно гострішими, з яскраво підкресленими національно-українськими рисами. Так, у Нью-Йоркському виданні 1915р., його приказки подаються параграфами за соціально-національними ознаками змісту: “про попів та ксьондзів”, “про Ляхів і панів”, “про Москалів і урядників”, “про Циганів” іт.д. Водночас, тут зустрічаємо надзвичайно їдку сатиру щодо національних прикмет найближчих сусідів українців. Особливо, значна кількість приказок, невідомих для читачів пострадянської України стосується росіян, яких С. Руданський здебільшого називає “кацапами” й глумиться з їхнього легкого ставлення до вбивства людини (“Рубль мєдью”, “То-то любо”), з їхнього грубіянства (“Бальная мать”, “Что смотріш?”), природності для них крадіжки (“Добрий чоловік”, “Скачі Мікалай!”), з їхнього догматизму в дотриманні релігійного ритуалу (“Кацапська сповідь”), а водночас, відсутності людинолюбства й поваги до іншої людини (“Варвара”, “Пилипон”) із холуйської готовності служити сильним світу цього (“Цаловалов”, “Рибка-с”) [7, c. 156-169].

Й звісно, що світогляд С. Руданського впродовж його петербурзького спілкування в колі української громади переріс національно-етнографічний рівень й набув сформованих національно-політичних переконань. Про що красномовно свідчать малознані українцями слова поета, написані 1858р.:

…Україно, Україно, / Моя рідна мати!

Чи ще довго над тобою / Будуть панувати?

Чи ще довго кривавицю / Будуть з тебе пити

Та й діточок твоїх бідних / В кайданах водити?

Твоя слава у могилі, / А воля в Сибіру.

От що тобі, матусенько, / Москалі зробили!

Гукни ж, гукни, Україно, / Нещасная вдово!

Може діти на твій голос / Обізвуться знову!

Може знову розв яжуться / Зв язанії руки,

Може знову бряжчатимуть / Козацькі шаблюки!... [9, c. XV- XVI].

Отже, світоглядні переконання С. Руданського, сформовані в умовах піднесення українського національно-культурного руху середини ХІХст. характеризують поета великим патріотом рідної землі та українського народу. Його поетичний талант та природно життєвий оптимізм, у поєднанні з глибоким знанням української народної культури, власне, пісенно-поетичного фольклору – реалізувалися у витончених зразках яскравого гумору. Причому, майстерна обробка народних жартів та дотепів щодо людських вад та недоліків життя, набуваючи художності, літературності, поетичності перетворювала ці народні перекази у справді повчальні позачасові філософсько-життєві настанови. Тож людина такого таланту, природно була емоційної та вразливою, й природно С. Руданському хотілося бачити й чути людську реакцію на свою творчість. На жаль, політична атмосфера в Російській імперії, що встановилася з 1862р. позбавляла його цією можливості. Так само й культурно-побутове середовище Ялти також позбавляло поета чути рідне слово, живитися рідною культурою. Ця його спраглість вочевидь постає з останніх листів до друга В. В.Ковалева [3, с.96-97]. Не склалося в поета також із сімейним життям. Не вмів він обстоювати й своїх приватних інтересів у взаєминах із недоброзичливцями [19, с.95]. Далися взнаки також зайняття професійною практикою (до сухот, якими захворів у голодні студентські роки додалися наслідки боротьби із епідемією холери в Ялті 1871 р.)

Набуті фізичні недуги в поєднанні із душевними переживаннями та життєвою невлаштованістю зламали життя поета. На жаль, таке жадане та ще у студентські роки намріяне ним бажання – поширити серед людей свої творчі напрацювання – було реалізоване лише по смерті. Але наспр авді, ім я та творча спадщина С. Руданського набули величезної любові й популярності серед українців.

 

Список використаних джерел та літератури:

1. Держархів Хмельницької області. Ф. 315 Подільська духовна консисторія, оп. 1. Спр. 8072 Клировые ведомости о церквах Винницкого уезда, 593 арк.

2. Записано від Ксенії Петрівни Мудрик, завідуючої музеєм Степана Руданського в с. Хомутинцях, Калинівського р-ну, Вінницької обл., у серпні 2009р.

3. И.Ф. Листи С. В. Руданьского до В. В. Ковалева / И.Ф. // Зоря. – 1886, число 6. – С.96-97.

4. Руданський Степан. Нові поетичні твори / Степан Руданський // Зоря. – 1894, числа 3, 6, 8, 10, 11, 13, 14, 19, 20.

5. Руданський Степан. Нові поетичні твори / Степан Руданський // Зоря. – 1896, числа 1, 8, 12, 14, 15, 16, 17, 18, 19.

6. Руданьскій С.В. Нові співомовки / С.В.Руданьскій // Зоря. – 1886, числа 1, 4, 7, 12, 13-14, 17, 18, 19, 21, 22, 24.

7. Руданський С. Повна збірка веселих віршів / Степан Руданський. – Нью-Йорк: Друкарня Свободи , 1915. – 282с.

8. Руданський С.В. Співомовки / Упоряд., авт. передм. та приміт. М.Гончарука. – К.: Дніпро, 1988. – 319с., іл.

9. Руданський С. Співомовки, байки, баляди та історичні поеми / Передмова І. Лизані вського. – Нью-Йорк, 1956. – ХХХІІ, 309с.

10. Руданський С.В. Співомовки, переклади та переспіви / Упоряд. і приміт. В.І.Мазного, вступ. стаття П.Й.Колесника. – К.: Наукова думка, 1985. – 638с.

11. Руданський С.В. Твори / Підготов. текстів та вступ. стаття В.Я.Герасименка. – К.: Держвидав художньої літератури, 1956. – 322с.

12. Свидницький А. Люборацькі. Сімейна хроніка / Анатолій Свидницький // Роман, оповідання, нариси. – К.: Наукова думка, 1985. – С.27-210.

13. Герасименко В. Нові матеріали до біографії С.В.Руданського / Володимир Герасименко // Записки історико-філологічного відділу. Книга V (1924-1925). – Київ, 1925. – С. 20-31.

14. Герасименко В. Новознайдений лист С.Руданського 1867р. / Володимир Герасименко // Записки історико-філологічного відділу. Книга VІІ-VІІІ (1926). – Київ, 1926. – С. 402-403.

15. Горянський П. Біля могили Степана Руданського (з двома малюнками) // Записки історико-філологічного відділу. Книга VІІ-VІІІ (1926). – Київ, 1926. – С. 404-407.

16. Земський Ю.С. Польська, російська та українська еліти в змаганнях за Правобережну Україну середини ХІХ ст. / Ю.С. Земський. – Хмельницький: Поліграфіст, 2011. – 350 с., іл.

17. Кримський Агатангел. До життєпису С. Руданського (З нагоди 50-літньої річниці поетової смерті) / Агатангел Кримський // Записки історико-філологічного відділу. Книга V (1924-1925). – Київ, 1925. – С. 41-63.

18. Матушевский Ф. Жертвы переходной эпохи / Ф. Матушевский // Киевская старина. – 1902. – Июль-август. – С. 193-226.

19. Одесит. С.В.Руданський, деякі знадоби до біографії. / Одесит // Зоря. – 1886, число 6. – С.94-95.

20. Познаньскій Б. До біографії С.Руданьского / Борис Познаньскій // Зоря. – 1886, число 8. – С.135..

21. Франко І. “Король балагулів” Антін Шашкевич і його українські вірші / Іван Франко // Зібрання творів. В 50 т. – К., 1892. – Т. 35. – С. 113-149.

22. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 року / Іван Франко. – Львів, 1910. – 444с.

 

 

Кілька малознаних українцями поезій Степана Руданського із видання: Руданський С. Повна збірка веселих віршів. – Нью-Йорк: Друкарня Свободи , 1915. – 282с.

Рубль медью

Серед ліса два кацапи / Діда запинили;

Не гадали й не питали, – / Взяли та й убили.

Огляділи: лиш копійка! / Один спам’ятався.

Ех дасада! За капейку / Вбілі! Обізвався.

Ех, мой братєц! Другий каже: / Что тут за дасада?

Ведь падумай: на рубль медью / Только сто душ нада!

 

То-то любо!

Завів кацап христянина, / Зарізати хоче.

Зв язав йому назад руки, / Ніж широкий точить.

А кацапчук семиліток / Мало не брикає;

Кругом скаче коло тата / Та все примовляє:

Да полна уж тачить, батька!... / Будєт с нево, будєт!...

Реж же, батька! То-то любо, / Как трепаться будєт!

 

Добрий чоловік

Здибалося два кацапи: / Здаров, брат! Здарово!

А ґдє батька? Павєсілі! / Неушто? Єй Бого!

За што-ж єво павесілі? / Нєшто он папался?

В хахлацкую багамольню / Как-то раз забрался

І там только узял різу, / Шапку с Мікалая

І ту чашку, что поп пастом / Хахлов напаваєт .

“Ах, сукіни-ж ані дєті! / Бога нє імєлі!

Віть добрава челавєка / – І то нє жалєлі!...

 

Что сморіш ?

Стоїть собі кацапчук, / Тілько поглядає,

А кацапка мимо йде / Та його питає:

Што ти смотріш, – каже, – так? / Чмокнуть, што-ль, желаєш?

А нєшто ти, – каже той, – / Разок пазваляєш?

Да уж ентї, – каже та, – / Я разочкі знаю!...

Да калї уж просїш так – / Што уж? – пазваляю!

 

Скачі, Мікалай!

Видить кацап коня в полі, / Красти замишляє,

Зза пазухи Миколая / Свого витягає.

Давай йому промовляти: / Мікола – утєха!

Да памаґі украсть лошадь, – / Верхом будєш єхать .

Помолився, повзе полем, / Де спояла шкапа…

Але якось збіглись люди, / Нагнали кацапа.

Тоді кацап Миколая / На шнуроʹчок в’яже,

Волоче його із заду / Тай до него каже:

Насїл тєбя как добрава, / Тєпєр – чорт с табою!

Нє памоґ мнє верхом єхать – / Так скачі за мною!

 

Кацапська сповідь

Сповідав кацапський піп / Кацапа одного:

Чєм ти , каже, в етат ґод / Саґрєшіл прєд Богом?

Мовчить Хомка. “Што ж малчіш? / Ґаварі павєса!”

Да я, батька, – каже той, – / Сєм купцов зарєзал

А дєнєґ-то мноґа здьор? / Піп його питає.

“Восєм тисяч такі здьор”, / Кацап відвічає.

А піп каже: Калі так, / Всьо тєбє пращаю:

Я і сам такіх синов / С ножа нє спускаю.

А єщо каво-нїбудь / Парой нє зарєзал?

Да, батюшка: мужіков / Сєм такі зарєзал .

А дєнєґ-то? Нї чєрта! / Нічаво нє далі!

Нічаво? Так ну їх чорт! / Как кури прапалї.

А нє помнїш лї єщо / Ґрєха за собою?”

Помню, батька. Тяжкій ґрєх, / Саґрєшіл с сестрою .

Ах ти, – каже, – сукін син, / Матушкі ль нє било?

Калі матушка в землє! / – Нанять тєбє било!

Калі дєнєґ на той раз / Нє била са мною!

Ну, так Боґ тєбє прастїт / Чорт – каже – с табою!

А єщо чєм саґрєшіл? / – Клал в штани рубаху .

І єщо ти, – крикнув піп, – / Нє пашол на плаху?

Ах, антїхріст ти такой! / В Кієв! – кричить, – в Кієв!

Пусть там тєбя, как хатят, / Разрєшат святиє!

 

Варвара

Перепродав раз кацап / Усе серед Бару,

І на продаж тілько мав / Лиш одну Варвару.

Аж приходить наш мужик, / Шапку поправляє.

Чи є у вас Миколай? / Кацапа питає.

Нєту, братєц, – каже той, – / Только зараз буде .

Та Варвару живо зняв / Тай до халабуди.

І кисткою раз мазнув, – / І чаша закрилась,

Мазнув іще кілька раз, – / І митра вродилась,

Ще мазнув раз, – і обруч / Обвів наокола,

І бігцем до мужика: / – Вот тєбє Мікола .

Але мужик собі став, / Під боки узявся:

Як поглянув на лице – / Так і засміявся.

Що Микола, то вже так! / Правдива Микола!...

Щоби тобі волосок!... / Вся борода гола!

Нєшто хочеш баради? / І барада буде!

І з Варварою мерщій / Знов до халабуди.

Вибігає, кругом глип, – / Мужика й ні пари!

А тут баба, як на злість, / Питає Варвари.

Прокляв кацап мужика / І бабу до лиха;

Ставить образ на стілець / Тай промовив стиха:

Нє трєбуй он баради, / (Ентакая хара!) –

І єщо би била раз / З Міколи Варвара .

 

Цалавалов

Катерина у вікно / На низ поглядає…

Хтось із заду підійшов, / Її обнімає.

Хто? – питається вона. / – Салдат Цалавалов .

Цалуй, братєц мой, цалуй: / Будєш ґенєралом!

 

 

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...