УКРАЇНСЬКІ ЦЕРКВИ КИЇВЩИНИ

11.12.2016 | 18:59   Вадим Щербаківський
переглядів: 443

До Першої світової війни до Києва влітку приходило не меньше двох міліонів селян. Це звалося йти на прощу, тобто на прощення гріхів, або на відпуст, т. є. на відпущеннє гріхів. Тоді в місяці травні можна було бачити на всіх улицях Києва і на площах маси селянства, особливо жіноцтва. Вони не тільки ходили по городу вдень, але і вночі спали великими купами просто на площах. Але головною їх ціллю було побачити як можна більше церков і знаружі, і в середині подивитися на образи та на іконостаси, послухати доброго співу.

В українській літературі, яка займала­ся церковною архітектурою, дуже мало місця відведено деревляній церковній архітектурі Правобережжя, а, між иншим, до великої ро­сійської революції якраз на Правобережжі, в трьох губерніях: Київській, Подільській і Во­линській — збереглося найбільше найстар­ших деревляних церков. Це, мабуть, можна пояснити тим, що якраз ці три губернії до 1831 року належали до Унії з митрополичим центром у Почаєві і московське православ’я дуже косо дивилося навіть і на духовенство цих трьох губерній, уважаючи, мабуть, що у старих священиків ще зберігався за тради­цією західній дух, який старалися витравити всіми способами. В 1901 році я вперше зробив екскурсію в північну частину Сквирського по­віту Київської губернії і в прилягаючі части­ни Радомисельського повіту. Я об’їхав тоді і сфотографував та поміряв біля 30 церков. Усі церкви були старі, побудовані у XVIII віці. Усі церкви були трибанні й усі мали незвичай­но гарні іконостаси. Уже це перше знайомство з цими нашими церквами показало мені, що у нас на селах культура стояла досить високо. У мене почало складатися припущення, що в оповіданнях Гоголя, у «Тарасі Бульбі», і в Шевченка в «Гайдамаках» є дуже великі пере­більшення. Чому козаки мали палити на Дубенщині аж 18 сіл, у яких, крім панів, не було жодних поляків, а цілі села складалися з наших кріпаків. Т. зв. Уманська різня була виклика­на страшною пропаґандою московських уря­довців. Москалі старалися міняти українське православ’я на своє, московське, і старалися особливо підкреслити різницю, якої не було між українськими православними манахами і українськими ж василіянами. Таж православ­ні манахи були такі ж самі василіяни, бо і там був один і той самий чин Св. Василія Великого. І Василіянський манастир в Умані був такий самий український, як і манастир у Межигір’ї, спалений Потьомкином при приїзді Катерини ІІ до Києва, а манахи якого були позабивані. Але москалям в Умані хотілося, щоб українці самі себе винищили, і тому московський гене­рал Кречетников, підбивши Залізняка й Гонту на це повстання, потім же хитрістю зловив і Гонту, і Залізняка, і багато старшини україн­ської, що брала участь у повстанні, і одних сам побив, а других, напр., Гонту, віддав полякам. Мені хотілося оглянути уманські церкви, і я в 1904 році зробив екскурсію в Уманський по­віт. Там я сконтатував, що церкви були багат­ші, ніж на півночі Київщини, але того самого стилю. Часом траплялися п’ятибанні церкви, звичайно тоді з трьома вівтарями, при чім іко­ностаси всі три були дуже гарно зв’язані між собою в одну цілість. Фотографуючи та міря­ючи церкви, щоб передати в рисунку плян та перекрій, я не опускав нагоди переглянути книжки, як друковані, так і писані. Мою ува­гу притягали книжки старі, і я спочатку, ще в Сквирськім повіті, хапався за книжки (то, значить, за Мінеї, Псалтирі, Апостоли і т. п.), які виглядали дуже пошарпано й старо. Але зразу ж переконався, що такі книжки були уже з другої половини XIX віку або взагалі з XIX віку, а книжки ХУІІІ віку і ранші ви­глядали дуже добре, були цілі, тільки місцями були дуже засмальцьовані руками або зака­пані воском. Замітив теж, що ці старі літами, а не виглядом книжки мали цікаві вкладні за­писи або різного роду дописки на маргінесах. Я старанно списував записки, на якій книжці вони були; записував назву й дату книги, і все, що було в ній цікавого. Все це було не­звичайно інтересне для мене. Особливо цікаві були візити. Скрізь у кожній церкві вони були гарно упорядковані, докупи зложені і зши­ті, і часто були гарно оправлені в палітурки. Усі ці візити були писані польського мовою. В них описано було звичайно коротенько, коли церква була побудована, перебудована, поправлена, коли були зроблені візити відпо­відною владою і т. ін. І я тоді ж звернув увагу на те, що польською мовою були писані тільки візити, всі ж написи на книжках були писані виключно українською мовою. При чім цікаво, що українська мова держалася тут у написах аж до сорокових років XIX віку. Навіть коли вся ця частина України відійшла до Росії, то тут ще держалася українська мова в написах у той час, коли, напр., на Полтавщині вже зі середини XVIII віку проривається і москов­ська мова, яка в XIX віці з самого початку уже панує на Полтавщині в записах. Що ж до різниці в якості книжок, то вона пояснюється тим, що в XIX віці почали навіть і в Київській Лаврі друкувати на дешевім папері і книжки хутко псувалися. Уже за кількадесять літ така книга робилась геть непридатною; зате старі книжки друкувалися на дуже добрім папері, який зовсім не псувався, хіба часом шашлі з шкуряно-дерев’яної оправи переходили на папір і їли і папір, і дерево. З роками в мене назбиралося записів, мабуть, на цілий добрий том, але мені не пощастило їх ніде видруку­вати цілістю. Одну пачку записів я дав був у Львові М. Грушевському, чи не здадуться йому вони цікаві чи корисні до друку, але він, подержавши їх у себе, повернув їх мені і ска­зав, що вони для нього не цікаві. Тоді мені прийшлося їх розтикати по різних виданнях. Частина їх попропадала під час різних аре­штів, які мені приходилося не раз відбувати, бо сама моя їзда по церквах викликала в полі­ції якісь підозріння. У мене був зібрався вели­кий архів фотографій, мабуть, більше тисячі, а коли прикласти ще фотографії етнографічні, то було, мабуть, більше як три тисячі. Все це загинуло в Полтаві. Випадково збереглися в мене список дат будови деревляних церков Київщини та частина плянів і перекроїв цер­ков, зроблених олівцем, але в точних пропо­рціях. Частина фотографій ще збереглася у мене в Празі, але залишилася там і, напевне, загинула.

Щоб було зрозуміліще, чому у мене не пішло все нормальною дорогою, я дозволю собі відхилитися трохи вбік. Я в 1898 році, здається, на початку лютого я був арешто­ваний у Москві, де я тоді учився на фізично- математичному факультеті. В кінці травня я був випущений з тюрми, але під т. зв. глас­ний надзор поліції, в рідне село до батька священика на чотири роки. Приїхавши додому, я мусів сидіти в батьковій хаті і отроювати йому життя своєю присутністю. При чім я не мав права поступати ні на яку службу. Я об­кладався книжками і прийнявся за студії. Через місяць я одержав від товариша Андрія Ляпунова досить дешевий фотографічний апарат і всі причандали до нього та ще дюжин з 10 плит, добрих англійських. Я студіював теж фотографію у доцента Преображенського в Москві. Вдома й почав я дещо фотографу­вати, власне, всяких знайомих. Через якийсь час, за тихою згодою місцевої поліції, я мав можливість заробляти трохи грошей у різних благонадійних для поліції осіб, підготовляю­чи їхніх дітей до гімназії. А часом пішечком ходив до поміщика Тадея Рильського в с. Ро­манівну, яка була на 36 кілометрів від нашого села Шпичинець. У нього я часом проводив цілі тижні. Це був дуже інтересний чоловік, поміщик, батько поета Максима Рильського. У нього в домі було чути тільки українську мову. Жінка його була проста селянка з того самого села. Він мав трьох синів. Старший Іван був молодший від мене на років 6, другий Богдан був ровесником і гімназіяльним то­варишем В’ячеслава Липинського, а Максим був тоді ще зовсім малим хлопчиком літ 7 або 8. До Рильського влітку приїздив проф. Воло­димир Антонович на відпочинок. І мені було цікаво послухати розмови цих двох розумних людей і власне історичних фігур, що відіграли важну ролю на українській сцені тодішнього життя: Рильський скромнішу, але важну, хоч і мало кому відому, а про Антоновича нема чого й говорити. В протилежність Михайлові Гру­шевському, Володимир Антонович був дуже м’ягкий і приступний чоловік. Охоче розмов­ляв навіть з маленькими дітьми. І я користався з того. Звичайно по обіді Рильський, тоді уже дуже тяжко хворий на сухоти, мусів ляг­ти спати, а Антонович, взявши в руки газету, йшов під стару ялину, як казали, трисотлітню, у парку і сідав собі читати. Я тоді ніс йому плетяне вигідне крісло, і коли він сідав, то я питав його, чи смію дещо запитати його з іс­торії. Він охоче згоджувався і відповідав мені на запити, при чім така відповідь одержувала форму якоїсь лекції, часом двогодинної. Я тоді почав розуміти українську історію уже не за Іловайським. Особливо мене чомусь цікавила археологія, і він знову ж тоді давав дуже ці­каві пояснення, теж, як цілі лекції, і тоді уже мене практично зацікавила археологія. Я ж тоді сфотографував Антоновича і Рильсько­го під тою старою ялиною і мушу сказати, що та фотографія мені дуже вдалася. Вона потім була уміщена в «Київській Старині», при моїм описі похорону Рильського в 1903 році.

При одній такій розмові з Антоновичем я його спитав, між иншим, що мені робити з моїм фотографічним апаратом, щоб принести якусь користь українській справі. Він, трошки поду­мавши, сказав: «Думаю, що було б цікаво сфо­тографувати старі церкви по селах, бо вони скоро зовсім зникнуть і заміняться теперішні­ми нецікавими синодальними». Це і послужило мені потім стимулом, щоб робити студії наших церков. Я його запитав: «А хіба ж наука ними не цікавилася?» Він і відповів: «Зовсім не ці­кавилася, ніхто нічого не знає, наші вчені не вміють і не люблять з апаратами возитися». Потім, у дальшій розмові, він мені вияснив, що переді мною всі дороги для учительської кар’єри закриті, бо для того, щоб бути гімназіяльним учителем, треба скласти державні іс­пити при т. зв. «учебнім окрузі», а для того, щоб одержати дозвіл на держ. іспити, треба бути «благонадійним» у поліції, а для учителя ще й дуже «благонадійним» треба бути. Отже «вам такого свідоцтва не видадуть і ви держав­них іспитів не матимете права складати». — «От, Боже ж мій, сказав я, а мені так хочеться скінчити університет». — «Це можете: і пра­цю написати, і іспити скласти, і свідоцтво про скінчення університету будете мати, але не будете мати права складати державних іспи­тів, бо вони вимагають засвідчення про «бла­гонадійність» від поліції, але скінчіть собі свій фізико-математичний факультет, коли у вас скінчиться «гласний надзор». Потім ви будете вже цілий час під «негласним», а так званим «особим» надзором поліції. А скінчивши ма­тематичний факультет, поступіть на історико- філологічний». Тут він мені розказав і свою історію. Він скінчив медичний факультет і був доктором під час т. зв. «Кримської Кампанії» 1856 р., а потому вступив на історико-філологічний факультет і був ще студентом в 1863 році, коли разом з Тадеєм Рильським виступив на нараді польських студентів проти поль­ського повстання. Тоді їх двох, тобто Риль­ського і Антоновича, поляки чуть не забили стільцями, але ближчі товариші врятували їх. Я потім і зробив так, як радив Антонович. Тут же иншим разом я довідався про цікаву історію з прадідом чи дідом Тадея Рильського, а власне, що його дід чи прадід учився разом з иншими хлопцями у школі василіянського манастиря в Умані, коли сталося те Коліївське повстання, описане Шевченком. Коли хлоп­ців тоді вивели, щоб їх позабивати, то Риль­ський і ще один товариш його стали навколіш­ки і почали співати відомий кант «Діво Маріє, Мати руського краю». Тоді повстанці пустили їх, бо побачили, що вони, тобто ті хлопці, були українці. Тоді мені той факт дуже врізався в пам’ять і в душу. Мені здавалося, що треба би багато дечого перевірити з того, що написали наші письменники, поети та й учені під впли­вом російської цензури і московського тиску. Тут з того уманського факту напрошуються такі висновки. Очевидно, що уманська шко­ла при василіянськім манастирі в Умані була якоюсь вищою школою, може, зробленою для конкуренції з київською Могилянською Ака­демією, але там, мабуть, не провадилася така польонізація, як це стараються або старалися довести офіційні російські вчені. Що школа мусіла бути добра, це показує той факт, що туди посилали своїх дітей такі пани, як той Рильський. А ті пани не були дуже маленькі, бо у Сквирськім повіті належало Рильським декілька сіл: напр., Романівка, Бровки і ще деякі. Очевидно, що ті пани, мабуть, вели свій рід від Рюриковичів, тих, яким колись нале­жало м. Рильськ. В тій школі, мабуть, добре плекалася українська мова і українські звичаї й пісні, коли ті хлопці зуміли врятувати себе українським кантом.

Отже, всі ці та інші міркування спонука­ли мене при першій же можливості взятися до фотографій сільських наших церков. Якраз місцева поліція постаралася скоротити мені «гласний надзор», і я в літі 1901 року був звільнений від нього й уже на Маковея, тобто 1 серпня, виступив в екскурсію, яку закінчив перед самою першою Пречистою (Успениям), тобто проробив в екскурсії два тижні і сфо­тографував, і обміряв около 30 церков. Після цього я почав мріяти, що, може, мені удасть­ся зробити архів фотографій з усіх старих ще існуючих церков Київської губернії. Тої ж осени мені пощастило розпутатися з військо­вою повинністю, і після Різдва переїхав я до Києва. В Києві я знайшов собі кватирю на Паньківській вулиці номер 10, в домі Карма­зина. Там я прожив, здається, цілих три роки на однім місці. Жив я з лекцій, або — інакше сказати — підучував дітей, всіляких гімназис­ток так і гімназистів, при чім мені приходилося ходити пішки з Паньківської вулиці аж на Поділ, на Ілинську вулицю номер 4. Це по обіді, а до обіду ходив на університет, слухав лекції. По обіді теж ходив у фізичну лабора­торію, а в ясні ночі в астрономічну обсервато­рію. Учився так, що з мене, як говориться, аж пір’я летіло. Тоді ж я здав, не пам’ятаю добре, в котрім році, іспити за перші два роки і потім почав писати працю з астрономії, т. зв. канди­датську, а що на матем[атиці] слухати лекцій мені приходилося небагато, тільки з астроно­мії і з механіки, то я ще ходив слухати лекцій історії мистецтва професора Павлуцького.

В літі 1902 року відбувся в Харкові всеро­сійський археологічний конгрес і призначено було найближчий археологічний конгрес на 1905 рік у Катеринославі, десь між 10 і 20 серпня.

В Києві при університеті засновано підго­товчий комітет для того з’їзду і такий самий при инших українських університетах, Київ­ськім і Одеськім. (Звичайно, викладова мова була в них російська і напрям офіційний.)

В осени 1902 року я одержав запрошен­ня на засідання того комітету з огляду на те, що мій брат, який, покінчивши університет, був залишений при університеті стипендіятом для підготування до доцентури з історії, роз­повів директорові центрального архіву, Іва­ну Михайловичу Каманіну про мою церковну екскурсію, а той тоді запросив мене показа­ти мої матеріяли. Я приніс на засідання свої фотографії і познайомився там з директором мійського музею Біляшівським, з професором історії мистецтва Павлуцьким, з Каманіним я вже був раніш знайомий. Тоді ще познайомив­ся з отцем Сіцінським з Кам’янця Подільсько­го. Тоді я був запрошений далі співробітнича­ти з комітетом і збирати матеріяли, на що я з радістю пристав. Але потім я дуже близько зійшовся з М. Ф. Біляшівським, який був тоді директором т. зв. Городського музею (пізніше названий музеєм імені царя Александра чи Миколая, я уже не пам’ятаю). Як директор му­зею Біляшівський одержував всього 75 рублів на місяць і при тім жив на своїй кватирі, а не при музею. Музей був тільки недавно побудо­ваний, і там лежали археологічні збірки, якими завідував Хвойка, який одержував за це тіль­ки 50 рублів на місяць, теж без помешкання. Тільки потім, у 1904 році, одержав кімнату в музеї Біляшівський, який був директором цьо­го музею і займався етнографічними збірками. Дізнавшись від мене, що наші церкви мають багато старих килимів і підризників, він і сам почав їздити по церквах Полтавщини і збира­ти там старовину для музею. Але грошей на ці подорожі майже нізвідкіля не можна було дістати, і справа йшла досить кволо. Потім та­кож почав займатися збиранням килимів і ви­шиваних підризників для того ж музею і мій брат Данило, який, одначе, в 1904 році був призваний на військову службу як прапорщик запаса при артилерії, і разом з тим він стратив можливість збирання речей. Я, одначе, і далі робив свої екскурсії щоліта. Таким чином я збирав матеріяли і в 1903, 1904 і 1905 роках. Одночасно тоді ж я записався на історично-фі­лософічний факультет і слухав лекцій історії мистецтва в Павлуцького, з української літе­ратури в професора Перетца і т. д., звичайно, скінчивши раніше математичний факультет. В 1905 році, в серпні, відбувся археологіч­ний конгрес у Катеринославі. Я приїхав туди зі своїми «церквами». Графиня Уварова, яка після смерти свого чоловіка стала постійним головою московського Археологічного Това­риства і головою археологічних всеросійських з’їздів, вимагала від мене, щоб я прочитав свій реферат на конгресі. Я сказав, що я хотів би читати в українській мові. Вона сказала, що це неможливе. Тоді українська група (43 чолові­ки) подали заяву-протест проти недопущення української мови на цім конгресі (пізніше з цим вийшов на засіданні малий скандал, але тепер нема часу на це, і я колись постараюся написати про це докладніше). На церковно- археологічній секції, яка була найпарадніша, я мусів прочитати свій доклад. Окрім мого, там ще мав бути доклад Павлуцького про Пересопницьке Євангеліє і поета Філянського про семибанну дерев’яну церкву в селі Великій Березівці [треба: в мч. Березному. — О. С.] на Чернигівщині. Я все ж таки рішив закін­чити свій реферат хоч українським «мотто» з поета Старицького і просив наших людей хоч заплескати в долоні на знак однодумности. На засіданні були присутні: місцевий архієрей і губернатор в повній парадній формі, а тому й інші відповідні високі чини, земські і урядові, теж поприходили у своїх відповідних парадних мундирах і орденах, а вслід за ним і професо­ри, члени конгресу, прийшли теж в парадах, при орденах, в мундурах і т. д. Ця вся звіздохресна парада при величезній публіці відбула­ся у величезній залі Потьомкінського палацу в Катеринославі. У мене рябіло в очах від тих золотих ковнірів і вишиваних золотом грудей і орденів. Перші два згадані вже реферати ви­кликали мало зацікавлення, третій, останній, мій був для широкої публіки цікавіший, бо я представив рисунки церков, власне перекроїв і плянів на 50 великих аркушах ватманського паперу і до 300 фотографій цих самих цер­ков і деталів їх розміром 18 на 13 см., налі­плених на великих картонах по 5 або 6 штук на один картон. Тому що заголовок мого ре­ферату говорив про українську архітектуру деревляних церков, то перед моїм рефератом, коли я вже стояв на місці, щоб почати виклад, несподівано взяв слово професор Успенський, директор російського візантологічного інсти­туту в Константинополі і почав говорити, що «черговий (тобто мій) реферат хоче говорити про якусь українську архітектуру. Я такої не знаю. Правда, існують розписі деяких церков у Польщі, зроблені галицьким священиком ма­лярем «Владикою» в Кракові на Вавелі, в ка­плиці і ще в деяких місцях у Польщі», і далі ще декілька слів для того, щоб показати, що мій реферат має бути якоюсь видумкою чи фанта­зією. Ця промова приголомшила і пригнітила всіх наших українців-членів, але на мене це не зробило враження, а тільки я відчув виклик на бій. Я не злякався, бо чув, які теревені про Україну говорив професор Ключевський, яко­го я цілий рік слухав у Москві.

А що я теж у Москві був арештований і посаджений у тюрму, в т. зв. «одиночну ка­меру», то там мав час багато дечого обдума­ти й оцінити навіть таких важних російських вчених, як професор Ключевський, який свою Москву вмів дуже добре виставити. Одним словом, я не злякався і почав викладати. Гра­финя Уварова так зацікавилася, що підійшла до самого мене і дуже уважно розглядала мої ілюстрації. Я кожне своє твердження підтвер­джував моїми рисунками та ілюстраціями, які я безпосередньо передавав графині, а вона передавала їх далі професорам. Я вкінці ска­зав, що ці деревляні церкви гинуть і що вони показують стиль чисто український, який не має нічого спільного з московським церковним стилем, і закінчив словами покійного поета Старицького: «Гайда ж в поле! Гине нива! До­дамо до праці руки: хоч не ми, то, може, внуки дочекають того жнива!». По закінченні мого реферату на залі була гробова тиша. Я чекав, що мені будуть поставлені запити. Графиня зайняла своє президентське місце і звернула­ся до професора Успенського, щоб він тепер, побачивши матеріяли, висловив свою думку, але він тільки розвів руками. Тоді вона звер­нулася до члена Петербурзької академії наук, професора церковної архітектури і мистецтва Покришкина. Цей говорив щось з рухами рук, які можна було толковати як позитивні. Потім вона звернулася ще до кількох академі­ків, але ніхто не хотів давати запитів або ви­словлювати свою гадку. А після того графиня встала і сказала: «Від імені президії конгреси і по її постановленію поздравляю референта з откритієм нового ісскуства». Тут тоді зірва­лася буря оплесків, плескали усі. Графиня об’явила засідання закінченим. До мене по­чали підбігати зовсім незнайомі мені люди і знайомитися, напр., харківський професор Редін, а особливо академік Покришкин. Цей тряс мені руку і хвалив дуже мою працю. Гра­финя потім закликала мене і сказала, що вона буде в Києві в осени й перебалакає зо мною про видання моєї статті і матеріялу. Коли я приїхав до Києва, то в осени побачився з нею і вона сказала, що видрукує всі мої ма­теріяли і ще заплатить 200 рублів. А треба сказати, що перед тим я бачився з Олексан­дром Грушевським і розказав йому про мій щасливий виступ у Катеринославі. Він мені сказав, що всі мої матеріяли напевне будуть видруковані в НТШ у Львові і що він напише свойому братові Михайлові, голові НТШ, про це. Отже, обпираючись на цю обіцянку, я від­повів графині, що для мене гроші не грають ролі, але мені хочеться, щоб моя стаття була видрукована в українській мові. Вона не по­годилася на це, і ми розійшлися.

Я тоді сказав про це Олександру Грушевському і просив перебалакати з братом його про видання моїх матеріялів у НТШ. Але Михайло Грушевський не мав розуміння для цих речей, а тільки до чистої історії, і тому по­містив тільки короткий витяг з мого реферату конгресового і небагато рисунків, конечних для розуміння тексту. Після того до графині мені уже була відрізана дорога. Колекції не­гативів і фотографій загинули пізніше, части­на під час моїх арештів у 1906 і 1907 роках, а остаточно все згинуло під час мойого виїзду за границю, до Праги, в 1922 році. Так фото­графії чудових наших іконостасів і церков за­гинули. Тільки дуже небагато церков та іко­ностасів мені удалося помістити в першім томі «Українського мистецтва», виданого мною в 1913 році у Відні. І тепер ще пара фото­графій збереглася тут, але більшість залиши­лася в Празі. Так загинула праця п’ятьох літ моїх молодечих та ентузіястичних, зроблена за дуже невеликою підпорою з боку інжене­ра Васильєва (М. К.), який дав 100 рублів, та з боку підготовчого київського комітету, який дав мені 160 рублів, і з боку Олександра Грушевського, що дав два рази по 50 рублів. Решта — гроші мої власні, зароблені біган­ням по лекціях, які я давав як студент різним гімназистам і гімназисткам, за які одержував по 50 коп. за годину, тративши другу годину на ходу, а часом на ходу йшло і по дві години, бо туди годину і назад годину. Оттак мені ціле життя не везло, «ні втік, ні догнав». І як раз колись ворожила мені на картах жирівка ворожка і казала, що ціле моє життя буде «ні втік, ні догнав», так воно і вийшло. Цілий вік я працював, як рудий віл, і все воно ні до чого, все пішло на марне. І тепер сиджу над пра­цею, а зглядно над двома чи трома, і не можу скінчити, бо тут нема книжок, а до Парижу

або до Риму не достануся. Маю приправлену книжку з добрими ілюстраціями під назвою «Українська Хата», маю добру рецензію на неї німецьку, написана ця праця в двох мовах: українській і німецькій. І нема її кому видати. Німці хотіли видати в Ляйпцігу, але амери­канці розбомбили типографію і книжку. Я від­новив наново її, а нема кому видати.

Але я захопився думками і відступив убік від головного. Ці мої подорожі по церквах на­ших робили таке враження, як потім в Італії по музеях і церквах. І я зрозумів, чому наш нарід любив ходити весною на т. зв. прощу до Києва. Вони в Києві ходили по всіх церквах і бачили та розглядали там мистецтво різьбяр­ське іконостасів і малярське образів, зовсім так, як ми ходили по Риму або по Фльоренції, а теж слухали і співи. І це розвивало їхній ес­тетичний смак і виробляло настрій в бароковім дусі. Але ж Київська губернія і ціла Правобе­режна Україна була ж греко-католицька. І вся ця красота мистецька, вся культура завдячує Унії. І ця Унія на Правобережжі робила куль­туру Київської України в XVII і XVIII віках, не дивлячись на польський уряд. Тут культу­ра була далеко могутніша, ніж на Лівобереж­жі, бо і в маленьких селах, і в маленьких церк­вах були чудово різьблені іконостаси, в яких головним орнаментальним мотивом була ви­ноградна лоза, відповідно словам Христа: «Аз єсмь лоза вы же рождіє». Різьбарі, очевидно, мали німецьку школу, бо вони звали себе сніцарями, від німецького schnitzen = різати, і у візитах відмічалося завжди іконостас роботи сніцарської. А ці різьбарі не були якісь окремі індивідууми, але мали могутню цехову органі­зацію сніцарську.

Різьбарі, мабуть, мали якісь свої центри, в яких зберігалися різні матеріяли. Це видно з того, що всі іконостаси робилися з дуже до­бре висушеного липового дерева, бо я ніде не бачив старих іконостасів, щоб їхні колонки були потріскані, а вони ж були всі ажурної роботи, тобто колонка представляла циліндер з видовбаною серединою, так що виноградна лоза наподобляла дійсну лозу, покручену з гилячками, на яких звисають і листя, і грона винограду. Всі вони звичайно були гарно ви­золочені, дуже рідко були тільки помальовані олійними фарбами. І я бачив багато нових іко­ностасів у нових церквах, побудованих в другій половині XIX і XX віку, і вони здебільшого були потріскані, що показує, що дерево нових іконостасів не було добре висушене. В старо­вині не було штучних сушарень і дерево вису­шувалось в сухім місці по 30 і 40 літ, раньше ніж ішло в роботу. Отже різьбарі мусіли мати добре зорганізовані великі склади липового дерева в різних містах, бо коли ми перегля­даємо, скільки церков будувалося за один рік, то переконаємося, що в середньому їх буду­валося не меньше як 20 на один рік. І стільки ж будувалося іконостасів. Тільки коли церкву можна було побудувати за один рік і вона не потребувала висококваліфікованих майстрів, то іконостас, навпаки, не міг бути побудо­ваний за один рік, а потребував два або три роки, а в залежності від розмірів то і більше, а головне — це те, що різьбарі і малярі ікон мусіли бути високо кваліфіковані у своїм мис­тецтві. В цім я переконався на практиці в той спосіб: селяни мого села Шпичинець, Сквирського повіту, побудували нову церкву в 1893 році. Позаяк відомий багач Терещенко (Олександер Миколович) пожертвував на цю церкву 5 000 рублів, бо частина землі (900 гектарів) у нашому селі належала йому, то селяни скла­дали на церкву 10 000 рублів, і мій батько, місцевий парох, вважали за добре звернутися до нього, щоб він порекомендував архітекта й будівничого. Позаяк Терещенко помагав не одній парохії (як у нас кажуть), бо мав, ма­буть, більше сотки сіл у своїм володінні (влас­не землю по селах), то він мав і свого архі­текта «Мурашка», який одночасно мав і своїх т. зв. підрядчиків, які мали своїх робітників і вели вже саму будову. Мурашко подав плянпроєкт церкви, який випадав зовсім гарно, і проект іконостаса, який випадав ще краще. Але коли все було побудовано, тоді церква показалася нездала, а іконостас плоский, без усякої різьби і дуже скоро потріскався і постарівся. Церква, хоч була широка, не представ­ляла нічого мистецького і нічого вартісного, але через десяток літ, коли я почав їздити по церквах і фотографувати їх, то і селяни ді­зналися про те, бо першу поїздку я зробив з селянином нашого села, який скінчив нашу ж церковну приходську школу, був дуже зді­бний, поїхав на літні двомісячні шкільні курси до Києва і після того став учителем в нашій же школі. Він, об’їхавши зо мною 30 церков, побачив, що старі церкви і старі іконостаси далеко кращі, ніж нові, бо вони вироблені в однім стилю, нашім українськім, гармонізува­ли іконостас з церквою і були дійсно на висо­ті мистецтва. Він і почав агітувати, щоб люди справили який-небудь кіот в старім стилі. І от в 1906 році Жіноча Громада склала 300 ру­блів і звернулася до мене, щоб я у Києві за­мовив кіота тільки такого, щоб зроблений по-старому. Я почав ходити по іконостасних майстернях, але мені показували шабльонові московські проекти. А коли я сказав, щоб мені різьблені кольонки були по боках ікони, то іконостасчики відповідали, що тепер так не роблять і ніхто не вміє так різьбити. Нарешті, я прочитав у нашім часописі «Громадській Думці» оголошення іконостасної майстерні п. Дерев’янка, що вона приймає ріжні замов­лення. Я пішов до нього. На моє предложения зробити кіот в старовиннім стилю він сказав, що теж не зможе так зробити. Але порадив: достаньте дві старих колонки з старого іконо­стаса, то тоді можна буде до колонок доробити решту, і то воно все ж таки не буде так, як колись. Бо він сам не різьбар, а тільки маляр. А ікону «неопалимої купини» — Матери Бо­жої він намалює по старим зразкам. Я поїхав на село, де знав, що є там останки старого іко­ностаса, привіз Дерев’янкові колонки, і селя­не осталися потім дуже задоволені кіотом.

Це найліпше показує, що у нас на Право­бережжі мусіли бути свої мистецькі малярські і різьбарські добрі школи, які стояли, очевид­но, під впливом західнього мистецтва, бо зміни стилів на заході зараз же відбивалися і на на­ших іконостасах, і ми бачимо на наших іконо­стасах, як барок переходить в рококо, з усіми фазами цього переходу. Але це не були про­сті копії з чогось західнього, бо на заході не було іконостасів, а тут було повне володіння кожен раз новим стилем, його духом, і застосовання його кожен раз до нового іконостасу, инших розмірів, инших пропорцій в окремих частинах і деталях. Але кожен раз це була окрема мистецька стильова цілість. Очевидно, що таких майстрів різьбарських мусило бути багато десятків в одній тільки Київській гу­бернії, а може, були їх і сотні. Вкажу на ще одну особливість наших іконостасів. Ця осо­бливість полягає в тім, що в наших іконо­стасах вживалися постійно статуї різьблені з дерева, особливо у самій горі. Там було, звичайно, Розп’яття з різьбленим хрестом, із статуями предстоящих перед крестом Богома­тери та Іоанна, а навколо різьблені ангелики на різьблених же хмарках (це італьські р utti). Але не треба думати, що це особливість чисто уніятських церков. В Ромнах Полтавської губ. була церква [Покрови, 1764 р.], в якій замість намістних ікон Богоматери, Ісуса Христа, Миколая і святого, на ім’я якого була посвячена церква, були статуї в 3/4 росту людського. Та­кож, напр., у самій Києво-Печерській Лаврі, в Успенській Лаврі [соборі], у вівтарі, стояли статуї Христа і дванадцяти апостолів. їх бачив ще мій батько, коли вчився в київській бурсі. І він мені оповідав такий цікавий випадок:

«До Києва був призначений якийсь но­вий митрополит, чистий москвин . Коли він прийшов до Успенської церкви в Лаврі, то, побачивши у вівтарі ці статуї, він приказав послушникам: «Убрать етих болванов». По­слушники кудись їх винесли. Але, прийшовши на слідуючу Службу Божу, митрополит знову побачив статуї на місцях і тоді уже подражне­ним голосом звернувся до ієромонахів-схимників, які брали участь у Службі Божій тут же у вівтарі: «Я же приказал убрать етих бол­ванов, а они опять здесь». Тоді найстарший з схимників відповів йому: «Не ти їх тут по­ставив, не ти їх звідсіль і приймеш». Звичай­но, це не подобалось москвинам, і коли старі ієромонахи повимирали, тоді митрополити старалися всунути туди багато москвинів і в монахи, і в послушники, а тоді уже і статуї повиносили. Коли я був ще у перших клясах у Київській Гімназії, то я у Лаврі бачив ще чудовий іконостас, в Успенській церкві, висо­кий, на шість чи навіть на сім ярусів. Колонки були чудово різьблені. Потім уже в 1906 році я бачив тільки один нижній ярус, всі верхні були зняті і не знати, де ділися. Я не міг їх найти і сліду. Очевидно, усе було знищено.

Але скульптура і статуї були не тільки на Україні. Професор, академик Перетц, який переїхав з Петербургу до Києва, оповідав мені, що в Новгороді Великім була в монасти­рі Миколи Можайського статуя цього святого, різьблена з дерева. Коли на візитацію цього монастиря приїздив з Петербургу митрополит або якась друга важна персона, то монахи ви­носили ту статую, клали у човен і вивозили її на озеро Ільмень. А як візитатор від’їздив, то монахи привозили ту статую назад і ставляли її на своє місце, бо вона була дуже почитана народом. Взагалі проти статуй були москвини, у яких субстратна маса народу є східньо-фінська, або інакше, урало-алтайська, і можливо, що це грає ролю, через підсвідомі імпульси. Згадаймо, що в Візантії т. зв. іконоборство особливо яскраво виступало за короля Льва з Ісаврії, бо він був семіт. А семіти (араби і жиди) завжди були проти образів і статуй. Це, мабуть, тому, що вони були з роду номадами. Бо взагалі номади не люблять статуй. Мабуть, те саме було і з монголами, особливо коли при­няли магометанську віру (семітську). А позаяк москалі по суті Урало-Алтайці, і самі їхні етнологи це доказують, то вони теж підлягли цьому семітському статуйоборству.

Після прийняття християнства Володими­ром Великим і офіційного хрещення київсько­го населення, вплив Візантії стає помічатися дужче й дужче, але треба сказати, що в Кри­му починає впливати дуже сильно Італія і Рим через колонію, ту саму колись Пантікапею, а тепер Керч, яку взяла в свою владу Ґенуя, надавши цій своїй колонії ім’я «Кафа».

Ґенуезькі впливи, очевидно, йшли з Кафи далі на північ, до Києва, і особливо на р. Дін. Очевидно, що Ґенуезькі архіви того часу, поки Ґенуя держала Кафу в своїх руках, мусять містити в собі чимало документів, цікавих для української історії, і слідовало б пошука­ти такі документи не тільки в Ґенуї, а теж і в Венеції, яка, маючи сильну левантську флотілію, мусіла, мабуть, посилати свої кораблі і в Чорне море. В таких документах можуть фіґурувати під ім’ям Черкесів, або Черкасів. Цього тим більше треба чекати в Італії, бо значно пізніше, в кінці ХУІ в., а особливо в ХУІІ і XVIII віках, московські джерела весь час знають Українців майже виключно під ім’ям «Черкасів». Українські городи звуться москвинами «черкеськими городами». Само собою зрозуміло, що, з завойованням Візантії турками, Ґенуя мусіла уступити туркам Кафу. А коли татари відрізали Крим від України, за­нявши степи, то впливи Егейщини і Середземного моря мусіли зменшитися, але не були перервані зовсім. Діло в тім, що завдяки ві­йнам з турками та кримськими татарами маса Українців попадала в турецький полон.

І от тут в турецькім полоні Українці прихо­дили в довголітні стики з середземноморським світом, середземноморською культурою. Вони поверталися додому після декількалітнього перебування в полоні, та часто приносили з собою знання не тільки одної турецької мови, але й инших, напр. грецької та італійської мови, а також знайомство з архітектурою та образотворчим церковним мистецтвом, з тех­нікою вишивок і т. п. (Так, напр., Лев Можарський у волинськім городі Слуцьку відкрив, вернувшись з полону, спеціяльне вирібництво славнозвісних слуцьких золототканих поясів. Инші знайомилися з малоазійським килимар­ством і теж, повернувшись додому, відкривали майстерні, часом і на ширшу скалю. Часто з полону верталися додому вже старшими людь­ми та знесиленими, і такі козаки поступали в монастирі.

І от сюди, в монастирі, такі монахи вно­сили те, що вони набули в Туреччині: ріжні знання, технічні та особливо мистецькі, в ріжних галузях мистецтва, в різьбарстві, в малярстві, в співах. Вони зуміли надати мо­настирям певного рода принадність естетичну і, з другого боку, радили людей добрими пора­дами; бо ці люди багато бачили, багато знали і мали широкі знайомства. Тому ми бачили до большевицького перевороту особливе явище в Україні, це незвичайне стремління селянства до ходження влітку до Києва на прощу до манастирів. До Першої світової війни до Києва влітку приходило не меньше двох міліонів се­лян. Це звалося йти на прощу, тобто на про­щення гріхів, або на відпуст, т. є. на відпущеннє гріхів. Тоді в місяці травні можна було бачити на всіх улицях Києва і на площах маси селянства, особливо жіноцтва. Вони не тільки ходили по городу вдень, але і вночі спали ве­ликими купами просто на площах. Але голов­ною їх ціллю було побачити як можна більше церков і знаружі, і в середині подивитися на образи та на іконостаси, послухати доброго співу. І вони вміли вдома розказати про те, що бачили в Києві. Я власне уперше від таких баб, що ходили по церквах, почув про красоти тієї чи іншої церкви. А в наших церквах, як і скрізь в Европі, відбивалися всі стилі, і готи­ка, і ренесанс, і барок, і ампір, часто в дуже високім виконанню. Навіть чимало зберегло­ся і візантійського та романо-візантійського. Було дещо і молдавського. Італо-критська школа малярства мусіла теж відбитися. На жаль, мистецькі студії на Україні почалися тільки на початку XX віку і не встигли зі­брати фотографічного матеріялу, як були пе­рервані війною та революцією. А совітський уряд понищив самі пам’ятники, зриваючи ста­рі муровані церкви та переробляючи на шпіхліри і склади деревляні церкви по селах. Іта­лійські та еспанські впливи приходили до нас рідко безпосередньо, а звичайно через Німців або Чехів. У наших церквах часто можна було бачити копії Богоматери Мурілльо, Рафаеля та инших відомих авторів. Теж відбивалась і в церковних співах італійська школа. Досить згадати, що київлянин Березовський, ранопомерлий український многонадійний церков­ний композитор учився в Болоньї. Так само Бортнянський. Ще орігінальніщий компози­тор Ведель, теж Київлянин, учився в італійця Сарті, хоч уже в Києві.

Після остаточного завойовання України Москвою, ці всі стики з заграницею і з Сере­дземним морем були перервані для України, і це відбилося уємно на всій культурі України.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...