Шевченко, Пушкін і Єсєнін

08.12.2016 | 08:33   Володимир Портянко
переглядів: 658

Обидва поети, при всій суперечності їх шляху, що відбив різні етапи (для Пушкіна 20-ті й 30-ті роки, для Шевченка 30-ті – 50-ті) революції, яка насувалась, але не відбулась у ХIХ ст.., прагнули буржуазно-демократичної революції. Це й визначило, - при всій національній своєрідності й самобутності кожного, - спільні риси в їх творчості, у якій глибоко відбились настрої закріпачених, пригнічених мас народу.

Що може об єднувати цих геніальних поетів? Таке питання я задав якось учителям школи, яку закінчив мій молодший син. Відповідь була такою: «Це – народні поети». Але коли я попросив більш детально сказати, що об’єднує Шевченка і Пушкіна, Шевченка і Єсєніна, то відповіді не отримав. Давайте разом, шановний читачу, спробуємо віднайти відповідь на це питання.

За життя вони не зустрілись: автор «Кобзаря» був ще нікому невідомим підручним маляра-підрядника Ширяєва, коли уряд Миколи Палкіна розправився з геніальним російським поетом дантесівською кулею.

А зустрітися вони могли: в 1836 році Шевченко познайомився з В.А. Жуковським і К.П. Брюловим. Брюлов у цей період часто зустрічався з Пушкіним, а Шевченко незабаром став любимим учнем «Карла Великого» (Брюлова). Були й інші спільні знайомі, через яких доля могла згодом звести обох поетів.

Зустріч відбулася пізніше. В 1859 році, коли в Лейпцігу (Німеччина) вийшла книга: «Запрещенные стихи А.С.Пушкина и Т.Г.Шевченко».

Великий український поет глибоко цінив творчість Пушкіна. В 1850 році, під час трусу в «рядового» Шевченка, серед дев яти книжок, знайдених в його солдатському багажі, була також і книга «Євгеній Онегин». Після повернення із заслання поет «відігріває овіяну губернаторським холодом душу» читанням «Сцен из рыцарских времен», захоплено відзивається про поставу на сцені «Станционного рицаря» у виконанні М.С. Щепкіна. В Пушкіні він бачив передусім великого художника-гуманіста.

Шевченко високо ставив Пушкіна, як основоположника справді народної, нової російської літератури, яка дала Гоголя і Салтикова-Щедріна. В своєму «Журналі» він завжди говорив про двох російських поетів: «наш Пушкін», «наш Лермонтов».

Ще одним доказом любові Шевченка до Пушкіна є його малюнок олівцем «Пушкін у труні». Адже, як відомо, що Шевченко малював з власного почину (не на замовлення) лише тих, хто йому був особливо дорогий. Звідси така природна, вкладена Шевченком в уста героя його повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», згадка про Пушкіна: «Стихи Пушкина не сходили у меня с языка, пока мы под езжали к селу».

У вірші Володимира Гоцуленка «Зустріч» якраз і йде мова про те, як Шевченко малює Пушкіна:

Тарас Григорович Шевченко

швидким малює олівцем

таке незбагненно-священне

спокійне Пушкінське лице.

І смерть

так голосно мовчала

не про завчасливість кінця,

а про безсмертності начало.

Не кров –

тужбу женуть серця.

Їх розбатовують не всує

німого болю лемеші.

Шевченко

Пушкіна

малює,

мов стогін власної душі.

Темперамент поета-борця, що вийшов з «низів» і був міцно зв”язаний зі своїм народом, штовхнув Шевченка на боротьбу з військово-феодальною монархією, однією з колоній якої була Україна. У корчмах і на майданах, у віршах і в розмовах він сміливо викривав владу меча, хреста й батога, і ні заслання, ні страшна десятирічна мука - заборона писати й малювати, ні арешти, ні грізні попередження Ш відділу, - ніщо не могло згасити його полум”яної ненависті до існуючого ладу. Якщо до заслання поет виступає вже як революційний бунтар проти самодержавно-кріпосницького ладу, то після повернення із заслання (1857-1861 рр.) він беззастережно стає співцем селянської революції, кличе «бездомного козака» «рознести трон і порвати порфіру», «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру» на самодержавство («Неофіти», «Юродивий», «Я не нездужаю…» й ін.). Він рішуче пристає до табору революційних демократів Чернишевського і Добролюбова.

Обидва поети, при всій суперечності їх шляху, що відбив різні етапи (для Пушкіна 20-ті й 30-ті роки, для Шевченка 30-ті – 50-ті) революції, яка насувалась, але не відбулась у Х IХ ст.., прагнули буржуазно-демократичної революції. Це й визначило, - при всій національній своєрідності й самобутності кожного, - спільні риси в їх творчості, у якій глибоко відбились настрої закріпачених, пригнічених мас народу.

Почуття національної гордості в обох поетів було почуттям гордості за країну, за народ, який висунув героїв-декабристів, «святих апостолів» (Шевченко), «революційні голови, подібні до Мих. Орлова та Пестеля» (Пушкін). За мову, в якій можуть «усі творити».

Боротьба за людську гідність яскраво виявилась і в ставленні обох поетів до жінки.

Кріпосництво не тільки принижувало особу, не тільки «насильственной лозой» привласнювало працю селянина, воно розпоряджалось і тілом жінки:

Здесь тягостный ярем до гроба все влекут,

Надежд и склонностей в душе питать не смея,

Здесь девы юные цветут

Для прихоти развратного злодея.

Пушкін і Шевченко розуміли, що це приниження жіночої честі – один з проявів усієї системи пригнічення і що воно існуватиме, «поки пани по селах».

Поети обстоювали в своїх творах людську гідність жінки. Жіночі образи – найкращі в творах обох поетів; водночас вони – позитивні. Пушкіну Татьяна була миліша «Елен ы пакостной», він обдарував її не покірністю й безмовністю рабині, а дійовим, цільним характером.

Шевченко записував у свій «Журнал» 19 липня 1857 р.:

«Не знаю только, как мне быть с женщинами. На востоке женщины – безмолвные рабыни, а в моей поэме они должны играть первые роли».

Ідея поеми, про яку йде мова, саме й виникла, за власним визнанням Шевченка, під впливом Пушкіна.

Пушкін усвідомлював себе поетом усієї багатонаціональної Росії й висловив це в безсмертному «Памятнике».

Шевченко в поемах «Сон», «Кавказ», «Неофіти» й ін. з величезною силою викрив колоніальну політику царизму, показав царську Росію, як «тюрму народів», у якій

Від молдаванина до фіна

На всіх язиках все мовчить.

Спільними для обох поетів були й розшуки позитивного героя. І Пушкін, і Шевченко шукали його в усіх верствах сучасного їм суспільства, вони шукали його в першому-ліпшому протестанті, аж до романтизованого розбійника («Братья разбойники», «Дубровский» Пушкіна, «Варнак» Шевченка). Розшуки народного героя, прагнення зобразити його на фоні народного руху приводять поетів до історичної теми («Борис Годунов», «Капитанская дочка», «Сцены из рыцарских времен» Пушкіна, «Гайдамаки», «Єретик», «Неофіти» Шевченка).

Ріднить обох і те, що вони – поети думки. Обидва дали неперевершені зразки музики слова, словесної інструментовки, але вони ніколи не писали «токмо для проявления формы»(Пушкін). Завжди для них форма була тільки засобом найбільш художнього втілення своїх ідей в образи. Від прагнення донести читачеві найскладніший вираз своїх думок і почуттів у гранично-простій формі, народилась їх «нагая простота» - основний секрет невмирущості їх творів.

Шевченко і Пушкін тепер назавжди зустрілись у серцях українців.

Заверш у розповідь про Шевченка і Пушкіна віршем Йола Станишича «Солнечные струны»:

Плещут ся с листьями волны света.

Тучи ушли. Отгремели грозы.

Ветер касается пальцами веток –

солнечных струн многозвучной кобзы.

Строй тополей на бульваре поэта

п о ветру конницей мчится гривастой.

Цепи невольничьи рвет планета

и возвещает: «Тарас мой, здравствуй!»

Кровью над миром пылали зори,

сеял Тарас семена свободы.

Зло не всесильно, не вечно горе,

лишь перед правдой бессильны годы.

Ссылки бессильны, бессильны пытки…

Слово художника жжет тирана…

Луг приднепровский цветами выткан,

звезды над степью текут багряно.

Волны вскипели под небом хмурым,

бились с разлету в речные кручи.

Песня твоя нарастала с бурей,

грозно гремела, как Днепр могучий.

Ветер развеивал прах столетий,

и зарастали травой руины.

Песня твоя! Никогда не истлеть ей,

в песне твоей душа Украины.

В песне твоей золотится колос,

в ней и улыбка и капли пота.

Песня возвысила вещий голос,

ложь ей чужда, и чужда позолота.

То нежно звеня, то гремя сурово,

нежнее лазури, грознее стали

над миром растет Тарасово слово

и осеняет земные дали.

Смотрят народы на дуб Тарасов,

на веток упругих крылатый почерк,

братства огни его крону красят,

будто сиянье расцветших почек.

Небо мерцает дорогой млечной,

дремлют поля под наплывом снега,

и над рекой, устремленной в вечность,

высятся Пушкин, Тарас и Негош.

Авторизованный перевод с сербского Леонида Вышеславского

А тепер про Шевченка і Єсєніна. Якщо з Пушкіним Тарас міг зустрітись, то з Сергієм Єсєніним ніяк. Єсєнін народився у 1895 році, тобто через 34 роки після смерті Тараса Григоровича. Він, як і Тарас, народився у селі Костянтиново Рязанської губернії в сім ї селянина Олександра Єсєніна. Мати майбутнього поета, Тетяна Тітова, була видана заміж проти своєї волі, і зовсім скоро з трирічним сином повернулась до своїх батьків. Потім відправилась на заробітки в Рязань, а Сергій залишився на вихованні бабусі і дідуся (Федора Тітова), знавця церковних книг. Бабуся Сергія знала багато казок і частушок, і, по визнанню самого поета, якраз саме вона давала «толчки» до написання перших віршів.

В 1904 році Єсєніна віддають на навчання в Костянтинівське земське училище, а потім у церковно-учительську школу в місті Спас-Клепики. В 1910-1912 Єсєнін вже чимало пише, і в його віршах тих років зустрічаються практично довершені. На початку 1914 року публікуються його перші вірші. В першому номері дитячого журналу «Мирок» за 1914 рік було надруковано вірш «Береза», написаний Єсєніним у 1913 році.

Белая береза

Под моим окном

Принакрылась снегом,

Точно серебром.

На пушистых ветках

Снежною каймой

Распустились кисти

Белой бахромой.

И стоит береза

В сонной тишине,

И горят снежинки

В золотом огне.

А заря, лениво

Обходя кругом,

Обсыпает ветки

Новым серебром.

Про цей вірш, мабуть, і йде мова в листі Єсєніна до Г.П анфілова: «Посылаю тебе на этой неделе, - пи ше Єсє ні н, - детский журнал, там мои стихи». Цей вірш було опубліковано Єсєніним за підписом «Аристон».

Перший збірник Єсєніна «Радуница» вийшов у 1916 році. Проте повернемось на два роки назад.

Як відомо 1914 рік – це рік 100-річчя від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. А яким же був цей рік в житті Сергія Єсєніна і що спонукало його зробити переклад уривку із поеми Шевченка «Княжна»? Ось як написання цього перекладу описав у своєму вірші «Перевод» Володимир Хомяков:

Не утихая,

По России

Бушуют снежные моря.

Сергей Есенин

Ночью синей

Читает книгу Кобзаря.

Вот замечательное место:

«Село! В душе моей покой».

Как будто медленная песня

Коснулась чистою волной.

Читает –

И метельной ночью

Ему от слов таких светло,

Как будто видит он воочью

Свое родимое село.

Как рассказать по-русски это

И породнить какой строкой

С селом рязанского поэта

«Село в Украйне дорогой».

Мабуть читач чекає саме цей переклад Єсєніна. Ось він:

Село! В душе моей покой.

Село в Украйне дорогой.

И, полный сказок и чудес,

Кругом села зеленый лес.

Цветут сады, белеют хаты,

А на горе стоят палаты,

И перед крашеным окном

В шелковых листьях тополя,

И степ, и горы за Днепром…

И в небе темно-голубом

Сам бог витает над селом.

А тепер відкриваю «Кобзар» і читаю уривок із поеми «Княжна»:

Село! І серце відпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади; біліють хати,

Неначе диво. А кругом

Широколистії тополі,

А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори над Дніпром.

Сам бог витає над селом.

Висловлюю свою думку: переклад Сергія Єсєніна цього уривку мені сподобався. Особливо красиво звучить «Село в Украйне дорогой», так говорять лише про кохану жінку: «дорогая». А Єсєнін любив жінок і вони його теж.

Проте не про жінок мова… Мене зацікавило, а яким же був цей 1914 рік у життя поета Сергія Єсєніна?

Відкриваю книгу Станіслава і Сергія Куняєвих «Жизнь Есенина» (Москва,2001) і читаю:

«Москва. Август 1912 – март 1915-го. В эти три московских года жизни начинающего поэта уместилось многое: работа в типографии ради хлеба насущного и роман с Анной Изрядновой, закончившийся рождением сына, флирт с социал-демократией и полтора года образования в университете имени Шанявского, признание в литературно-музыкальном Суриковском кружке и переписка с другом детства Гришей Панфиловым.

Гораздо больше, нежели Суриковский кружок, дал Есенину Народный университет имени Шанявского, который он начал посещать с начала сентября 1913 года.

Полтора года университета дали Сергею Есенину ту основу образования, которой так ему не хватало до сих пор.

На одном из поэтических вечеров в университете Есенин прочитал нове стихи:

Побегу по мятой стежке

На приволь зеленых лех,

Мне навстречу, как сережки,

Прозвенит девичий смех.

Если крикнет рать святая:

«Кинь ты Русь, живи в раю!»

Я скажу: «Не надо рая,

Дайте родину мою».

Именно в университете Есенин достаточно основательно знакомится с европейской и американской литературой, впоследствии он свободно будет ориентироваться в ней, вспоминая произведения Данте, Шекспира, Оскара Уайльда, Эдгара По, Лонгфелло, Уитмена.

…к концу 1914 года он все чаще и чаще повторял:

- Поеду в Петроград, пойду к Блоку. Он меня поймет!»

Мабуть саме в університеті Єсєнін познайомився і з творчістю Тараса Шевченка. На жаль, відшукати більше відомостей про знайомство Єсєніна з творами Шевченка, мені не вдається.

А закінчити цю розповідь про великих і геніальних поетів хочу незвичайним запитанням: а яким є сучасне село? На це питання знаходжу відповідь у поета Миколи Луківа «Село» («Літературна Україна» від 16 листопада 2006 року):

… Хрестом на горбі височіє вітряк,

Мов знак, що село вигибає,

І землі до рук прибирає чужак,

І влада йому потурає.

Старіє село, вимирає село,

Невтішна, трагічна картина.

Але всім смертям і незгодам на зло

Живе Україна.

Куди її нині месії ведуть,

Які її ждуть переміни?

Оглянусь в минуле, погляну в майбуть –

Нема без села України.

Нема…І не тішать рядки про село,

Де втомлене серце спочине.

Такий тепер час. Але що б не було,

Душа у село – таки лине.

Це вірш і про моє село на Черкащині – батьківщині Тараса Шевченка, в якому я народився і виріс. І кожен раз (все рідше), коли буваю на селі і повертаюся до Києва, серце болить…

Володимир ПОРТЯНКО

Заслужений працівник культури України

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...