ІНДОЕВРОПЕЙЦІ-ОРІЙЦІ

23.09.2016 | 19:03   Юрій Лісовий
переглядів: 921

Після відкинення памірської і скандинавської гіпотез, учені, порівнюючи мови білих людей в оперті на археологічні відкрипя, дійшли висновку: місцем, де білі люди могли вперше зародитися, була Україна. Злободенність праці Ю. Лісового несподівано загострилася в зв'язку з появою спекулятивних "арійських" публікацій. Вони вражають дилетантизмом, а відтак — свідомою чи несвідомою компрометацією індоєвропеїстики. Зберігаємо особливості мови та стилю автора,

Білі люди своїми психофізичними прикметами творять органічну цілість. А з того вже здавна вчені зробили висновок, що білі люди розрослися з якоїсь однієї первісної білої людини. Початок тій людині ведуть од якихось 30 тисяч років тому.

Раніше всі люди, коли ходить про Европу, були буро-сірої краски. Довгі часи вчені не могли додуматися до того, де було місце, в якому родилася біла людина. Білі люди в основному за­ймали велику частину Европи і частину Південно-Західної Азії. Тому вчені пробували шукати колиску білих людей десь там, на Памірській височині, де нині Афганістан. Оскільки білих людей здавна йменують арійцями, а назва Афганістану понині є Аріяна, то гіпотетично пробували витворити їх з отої Аріяни.

З поширенням історичних та инших наук ця гіпотеза видалася невлучною. Західні вчені, зокрема Німці, спробували виводити білих людей зі Скандинавського острова (півострова). З того місця, де нині Швеція та Норвегія. Але теж здалося, що ще 8 тисяч років тому Скандинавський півострів разом із теперішніми Бритійськими островами був покритий кригою. Вона стояла доб­рі сім тисяч років тому. На ці землі переселилося із сибірського арктичного круга невелике число Ескімосів. А також лисів, медведів і деякого иншого звіра.

Скандинавський півострів богатий на кремінь, залізо і хутра. Тому туди заходили вже від дуже давна проспектори з південних частин континенту. Проспектори з півдня, головно з теперішньої України, обмінювали в Ескімосів свої цивілізаційні вироби на скандинавські сирівці.

Богато з проспекторів померло в Скандинавії, і їх там похоро­нили товариші. Археологи здавна знаходили тут південні, конти­нентальні, європейські поховання і всякі предмети. В декого ви­творилося вражіння про те, що Скандинавію здавна заселяють білі люди. Одначе знахідок їхніх слідів у Скандинавії замало на те,щоби говорити про заселення в давніших часах. На постійно білі люди з Евронейського материка стали поселятися в X столітті но­вої ери.

Білі люди з усіх людських рас найбільш непосидючі, найбільш рухливі і дуже працьовиті. Вони шукали все нові місця для посе­лення, але Скандинавію обминали дуже довгий час.

Після відкинення памірської і скандинавської гіпотез, учені, порівнюючи мови білих людей в оперті на археологічні відкриття, дійшли висновку: місцем, де білі люди могли вперше зародитися, була Україна. До того висновку дійшов був уже грек Гіпократ у IV ст. до н. е.

Нині теза про те, що білі люди вродилися в Україні, є прийня­тою догмою. Хоч більшість чужинців-учених усе ще не можуть ви­мовити назви Україна і заступають її дивовижними загальниками — Східна Европа, землі від Дунаю до Волги тощо. Для приміру до­лучаю тут відбитку про Індоєвропейців із відомого в науці словаря Вебстера:

Indo-European languages. The most important linguistic family of the globe, comprising the chief languages of Europe together with the Indo-Iranian and other Asiatic tongues. In the 19th century, compar­ative and historical study of these languages, called also Indo-Germanic or Aryan, established their descent from a common ancestor, spo­ken in the late Stone Age, probably in Eastern Europe, by a people or group of peoples of unknown, perhaps mixed, race. This unrecorded language and, in some degree, the civilisation and religion of those who spoke it, have been largely hypothetically reconstructed by sci­entific philological method. The prehistorical dialects of the primitive Indo-Europeans accompanied their migrations into India, Persia, Gre­ece, Rome, and the western borders of Europe, where they are found at the beginning of history. The parent speech was highly inflected, but historically the general tendency of the Indo-European languages has been toward the analytic type, as in French or English” (c. 426).

Нині про те, що Індоєвропейці вродилися в Південно-Східній Европі, є вже тисячі наукових праць, і тут я не буду над цим роз­водитися. Вже від яких 30 років тому я пробував писати про те, що терміни Індоєвропейці й Арійці неточні і що ці терміни, задля наукової ясности, варто би заступити найбільш логічною назвою ПраУкраїнці.

Простір, на якому зародилися білі люди, віддавна вже назива­ють Україною і теперішніх мешканців називають Українцями. Тож, зважаючи на прийнятий у науці звичай, для предісторичних жителів України треба ввести-таки назву ПраУкраїнці. Можливо, що ще відповіднішою була б назва ПраРоси. Але, з уваги на існу­вання теперішньої Росії, термін ПраРоси вносив би в науку нове замішання.

У науці нині говориться про те, що вже в палеоліті зав’язались оті Індоєвропейці. Це значить, що вони творили духово-ма­теріальну цілість. Показується, що ці люди мали спільні релігійні вірування.

Найбільш характеристичним для них є культ матері Божої і культ Оленя. Оленів почитали з найдавніших часів тому, що, за їхніми віруваннями, олені перевозили душі мерців на той світ.

Оленів із найдавніших часів називали росами (також лосами). Ця назва перейшла і в наукову класифікацію. В зоології всіх оленів, лосів, серен тощо — цілу ту родину — називають по-латинськи rusinae.

Через те, що Індоєвропейці почитали оленів-росів, за ана­логією з иншими культами вони мусили самих себе називати Ру­синами. Християни тому називають себе християнами, що почита­ють Христа. Індоєвропейці почитали руса-роса. Отже, ясне, що за тим самим правилом у них мусила постати назва Русини.

Індоєвропейці зачали емігрувати з України яких 5.000 років тому. Це доба, коли народжується дійсна, модерна цивілізація. В тому часі, між іншим, люди зачали вже записувати багато з того, що з ними чи біля них діялося. І нині ми бачимо, що в записах емігрантів з України на їхніх нових місцях поселення вони самі та їхні сусіди називають їх Русинами.

Зокрема, в давніх записах Русинами називають так званих Гіттитів та Гіксосів. В єгипетських гіерогліфах є багато назв Руси­ни для Гіттитів і Гіксосів, хоч назва Русини стрічається теж в ас­сирійських, вавилонських, сумерийських і подібних текстах.

На диво (чи, радше, це ніяке не диво), оріентологи, пишучи про Гіттитів і Гіксосів, держаться все ще чудернацьких назв. А на­зву Русини не наводять, часто “перекладають” її як asiatics. Назву Русини для Гіттитів і Гіксосів можна знайти в більших гіерогліфічних словарях. Я знайшов 9 варіантів тої назви. Це щось як і недавно в нас, — Рутени, Роси, Русичі тощо.

З уваги на те, що назва Русини для емігрантів з України запи­сана в Оріенті вже 5 тисяч років тому, треба припустити: ці емігранти прийшли на нові землі вже з отою назвою Рус, Русини.

Инший довід на те, що вже у сивій давнині була відома назва Рус(ь). Дуже велике число рік скрізь там, де жили Індоєвропейці, називалися чи все ще називаються Рос. Німан і Двіна колись іме­нувалися Рос. Геродот називає Волгу Оа-Рос. Оа — це індоєвро­пейське слово на воду (ріку). Рос, очевидно, її назва. В Европі є добрий десяток рік із назвами кшталту Рос. Дунай — це Іст-Росі, тоб­то Істий (правдивий) Рос. Ріка Рос є в нинішній Сирії, яка колись була краєм Гіттитів-Русинів.

Я згадував уже декілька разів (у попередніх розвідках. — Ред.), що Геродот називає край обабіч Дніпра, на 40 днів ходу від його гирла до півночі, Геррос. Цю назву дослідники обминули, хоч вона одна з найпростіших до вияснення. Це зложене слово: з ге (по- грецьки земля) і з назви тої землі Рос.

У грецькій граматиці був закон, за яким у зложених словах (на знак того, що вони зложені) подвоювали першу букву другого сло­ва. Це згадую на те, щоби хтось не дивувався, чому тут ужита подвійна р.

Ясне, що колись навіть учені люди знали так добре граматику, як її знають учені люди й нині. Тим я хочу сказати, що колись, як і нині, навіть учена людина могла деколи переінакшити якусь гра­матичну дрібничку. Тому при розгляді давніх текстів зважаймо, що не все було написане точно за граматичними правилами того часу.

Так і назву Русини не всі писали в однаковий спосіб. Не всім ця назва зовсім ясна. З “Історії” Йозефуса знаємо, що Гиксоси були в Египті. Як довго — поки що не вияснена річ. Відомо, що їх вигна­ли з Египту за панування царя Кияна.

Киян із Гиксосами зупинився в Палестині й оснував там для себе нову столицю. Спершу її називали Салим. Через те, що в тому часі Салимів у Палестині було більше, гиксоський Салим стали називати Руським Салимом — Рус-Салим. Уже пізніше назву мо­дифікували на Ел-Рус-Салим.

Салим — це, за всією правдоподібністю, юдоїзована назва індо­європейського слова село чи оселя.

Тож у Палестині топоніміка є, по-нинішньому, слов’янською.

Я нарисував схему розкладу Індоєвропейців. Емігранти з Ук­раїни на нових місцях свойого поселення втрачали зв’язок із матірним краєм і відчужувалися. Все ж і там вони зберігали в грубілому вигляді мову, винесену з України, богато своїх звичаїв та обрядів. А головне, вони залишалися носіями своїх давніх віру­вань.

Нині за мовою і релігією вдається встановити, кого з давніх на­родів можна вважати за члена індоєвропейської родини, а кого — ні. Релігії підлягають законам еволюції, як і все инше. В релігіях незмінною є віра в Творця, віра в невмирущу душу, в нагороду або в кару за вчинки людини. Це основа всіх релігій. Все те для релігій найважніше. Несуттєвими суть обрядові подробиці.

В найдавніших індоєвропейських релігіях є дуже богато спільних вірувань, і дослідники доходять переконання: всі давні релігії Індоєвропейців мали свій початок в Україні.

Отут я дозволю собі послатися на книжку польського вченого про Індоєвропейців. Її автор указує на вихід первісних Індоєвро­пейців із України і на різних індоєвропейських богів, які беруть) свій початок в Україні. Книга називається “Imperium tysiaca bogow”. Її написав Ян Альфред Щепанський. Праця випущена 1977 року “Wydawnictwom literackim” у Кракові. Цитую:

“Hetyci byli w Azji Mniejszej ludem naplywowym. Ich pierwotne siedziby nie sa blizej znane. Za wczesnego neolitu siedzieli w Europie,

zapewne na tych stepach czarnomorskich, ktore byly wylegarnia tylu plemion, tylu ludow. Nalezali do wielkiego zespolu szczepow indoeu- ropejskich, dzielili sie na drobniejsze plemiona...

Dzisiaj przewaza... teoria: zeHetycyprzesuneli sie z ukrainskich stepow na wschod, ze zatzymali sie dluzszy czas na Kaukazie і ze stad dopiero, ale juz bez przestojow, wkroczyli na obszary dzisiejszej Anatolii...” ( c . 91-92).

Для тих, хто не знає польської мови, перекажу дещо найважніше. На с. 91 автор каже, що Гіттити зайшли до Малої Азії з Европи. За неоліту вони жили в причорноморських степах. Із Причорномор'я вийшло у світ богато племен і народів. Більшість учених вважає, що Гіттити вийшли з Кубані.

З инших Індоєвропейців, які походять з українських земель, нині знаємо: Гиксоси вийшли з Північного Прикарпаття — сучас­ної Галичини, а Сумери — зі Східного Закарпаття, десь із терену нинішнього Семигорода.

Це все відбувалося добрих 5 тисяч років тому. Тому зараз не зовсім ясно, якими дорогами ці люди рухалися в Оріент. Одні при­пускають, що могли йти хвилями через Балкани й теперішню Грецію. Инші гадають, що міграція пролягла на схід, через Кавказ.

Польський учений каже, що Гіттити пересунулися з ук­раїнських степів на схід через Кавказ. Він твердить також, що невідомо, як вони самих себе називали. В кожному разі, Гіттити не йменували себе Гіттитами. Ту назву Гіттити дослідники знайш­ли в Біблії. А що Біблія була і все ще є для багатьох людей автори­тетом, то назву ввели в науку, нехтуючи иншими етнонімами, зок­рема — Русини.

Ще цитата: “Daleko rozchodza sie fale informacji. Так to і bylo: brali Hetyci, brano od Hetytow; swiat zawsze byl po trosze jrdnoscia w roznorodnosci. I mozemy isc tak daleko, by zapytac: czy nesycki і syryjski zagadkowy bog koni Parva (Pirwa) nie ma przypadkiem wspolnego ojca ze staroslowianskim Perunem? Siec zwiazkow і odd- zialywan jest poplatana, w wielu miejscach poprzerywana; ale jest dalekosiezna і pozwala na szukanie najbardziej smialych analogii” (c. 229-230).

Отже, слов’янський Перун має своїх відповідників серед Гіттитів (с. 229). Грецький Зевес не вродився в Греції, не вродився на Криті. Культ Зевеса занесли в Грецію із Сумеру. Але цей культ не започаткований і в Сумері. Він виник десь там, десь у тому краю, з якого прийшли сумерійці в Месопотамію.

Зевес як ім’я зрозумілий тільки зі слов’янських мов. Греки ви­мовляли його як Дзеус. Воно те саме, що латинське Діос. Корінь цих імен — ді(яти), дія. Тобто иншими словами чин, праця, творив0. Тож ім’я Зевес — ні що инше, як Діяч, Творець.

У Гіттитів за тисячу років перед Юдеями був Бог Ява. Пізніше Юдеї перейняли його культ і переінакшили на Ягва. Це, власне, не перейменування. Юдеї перебрали точну назву Бога, проте через труднощі у вимові вставили традиційне в таких фонемах придихо­ве г.

Ім’я Ява має в Біблії те саме значіння, що й наше слово ява. взглядно з’ява. Юдеї перейняли віру від завойованих ними Канаанців (Гіттитів). Основні теологічні заложення в юдейській релігії взяті з релігії Канаанців.

 

Та Юдеї спримітивізувалй поняття яви на свій лад. У юдейській релігії й инші назви для Бога також “канаанські”, тобто слов’янські. Візьмім Адіной — це наш Єдиний. Елі — з нашого Лел. З отого нашого Лел пішло також мусульманське Аллаг.

У Юдеїв під час служби священик трубить у ріг, скликаючи віруючих. Цей ріг у нинішній вимові називають шофар. Але раніше його йменували зовар - той, що зове, зазиває, закликає. Юдейські судді — шофети. Знову те саме — від слова совіт, пора­да, рада; у словацькій мові дорадники суть совети.

Безперечно, книга Щепанського стала дуже вартісним внеском у науку історії. Але є в ній і неточності. Приміром, він пише, що Семіти (Юдеї) передали світові систематику богів, легенду про всесвітній потоп, віру в життя після смерти (с. 230). Вони справді дещо з того записали в свою Біблію, але це не їхня вигадка.

В часи вавилонської неволі священик Езра мав доступ до вели­чезних бібліотек. Езра в тому часі все ще був диким, темним, як і инші його компатріоти. Опинившися серед дійсно цивілізованих людей, Езра посоромився юдейського невігластва і спробував то плагіатом, то запозиченням, то підробкою створити для Юдеїв історію, подібну до писаних історій, які тоді вже мали инші наро­ди.

Так, міти про богів, про потоп, про героїв (подібно Самсону) Езра “запозичив” із богатих писемних джерел Вавилону. Коли йдеться про безсмертя душі, то Юдеї ніколи не вірили в щось таке, як життя після смерти. Перші натяки на те, що можливо жити по смерти, з’явилися серед фарисеїв у часах Ісуса Христа, хоч садукеї рішуче відкидали саме припущення про це.

Дуже цікавою є згадка про те, як гіттитський цар під час релігійних святкувань “ломив хліб, пив вино” (с. 231) і давав це иншим до споживання. Гіттитські королі були рівночасно найви­щими священиками. Їх офіційно величали патезі, тобто батька­ми, по-нинішньому папами. Оте гіттитське ломання хліба і пиття вина стало в християн найважнішою частиною літургії. Точно так, як це було найвищою літургійною поетикою в самих Гіттитів.

Гіттити, як бачимо з книги Щепанського та инших праць, були частиною неолітичного населення України. Археологи називають цю людність Трипільцями. Грецькі історики йменували їх Гіпер­борейцями.

У Трипільців основним орнаментальним символом був хрест. Вони вишивали хрести на льняних чи вовняних убраннях. Хрести малювали на дверях і вікнах своїх хат. Зрештою, в кожній трипільській хаті була одна кімната, призначена для відправлення молитв. У ній посередині був виліплений і випалений глиняний вівтар у формі хреста. В східній частині цієї кімнати було невели­ке кругле віконце з перехрестям. Хрест у віконці був поставлений так, що взимку сонце, яке повертало на весну, кидало хресну тінь на вівтар. Коли ця тінь збігалася з вівтарем, родина причащалася хлібом і, напевне, сомою — напоєм із меду, відварів різних зел та овочів.

Трипільці жили патріархальними родинами у великих хатах. Пересічне число членів трипільської сім’ї під одним дахом досяга­ло 50-60 чоловік. Виглядає, що окремої жрецької касти серед Трипільців не було. У ролі священика для кожної окремої сім’ї виступав родовий патріарх. У Гіттитів бачимо вже професійних свя­щеників.

Щепанський розглядає впливи Гіттитів і на Греків. Еліни за своєю мовою, безперечно, Індоєвропейці. Але расово Греки є гіб­ридом представників різних рас. Згідно з грецькими мітами пер­вісні, оригінальні Еліни, як і Юдеї, прийшли з Африки. Я думаю, що спочатку Греки і Юдеї були членами одного й того самого аф­риканського племени. Чомусь (не знаю, чому) й одні, й инші поки­нули свої оселі десь там у джерелах Нілу та пустилися мандрува­ти на північ. Біля затоки Баб-ал-Мандеб Греки і Юдеї розділили­ся. Юдеї перейшли бродом на Арабський півострів, а Греки пода­лися далі вздовж русла Нілу. Греки на деякий час затрималися на найманих роботах спершу в Египті, а згодом у Палестині, де най­нялися до Гіттитів.

Од Гіттитів оті африканські Греки навчилися індоєвропейсь­кої мови, перейняли письмо, цивілізаційні здобутки і всю свою релігію. Про це йдеться й у Щепанського. З малоазійських гіттитських земель, зазначає він, “скік на західний берег Егейського мо­ря не був уже важким”.

Грецький і юдейський внесок у творення цивілізації ніякий. Ні Греки, ні Юдеї не дали світові нічого оригінального. Та як Греки, так і Юдеї допомогли зберегти давні індоєвропейські міти й релігійні вірування. Коли б не Юдеї, які перейняли культ Яви (Ягви, Єгови), ми ще й нині не мали б “правдивого” Бога. Християнізм є модернізований нашим гіпербореїзмом — суспільною док триною, яка панувала в Стародавній Україні.

Гіпербореїзм прагнув до створення “царства Божого на землі”

— суспільного ладу, в якому не було б несправедливости, гніту, на­сильства. Ми нині знаємо, що спасемо наші душі, підемо прямо в рай тільки тоді, коли будемо причащатися хлібом і вином, як це для нас установив Ісус Христос майже дві тисячі років тому. Але ви бачите, що тим самим способом причащалися Гіттити за дві ти­сячі літ перед Ісусом Христом. Гіттитські патезі (царі) навіть за назвою є точними прототипами християнських пап.

Індоєвропейські етноси нині — це своєрідна біологічна спіль­нота. Але вона розпалася на ворожі групи. Немає тепер двох індо­європейських народів, що жили б між собою як брати. Наш нарід є біологічним стовбуром, на якому виросли чи відросли всі инші індоєвропейські етноси. Теперішні Індоєвропейці є потомками емігрантів з України. А на наших теренах життя-буття ніколи не переривалося. Ми самі, Українці (Русини), є нащадками тих людей, які не покидали рідної землі, які весь час залишалися на ній.

Варто відзначити, що про все те можна знайти богато цікавих матеріалів у польських книжках, виданих за “Людової Польщі”. Характерно, що і про нас, і про инші народи говориться без слідів колишньої великопольської погорди та зоїлости.

Тож на завершення хочу сказати: спасибі вам, пане Щепансь­кий, за об’єктивну розповідь про нас і наш край!

 

ІндоЄвропа, спільний тематичний випуск часописів «ІндоЄвропа» і «Такі справи», 7504 (1996-1997), кн. 1-2

 

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...