На семи вітрах

19.06.2016 | 17:32   Олексій Довгий-Степовий
переглядів: 466

Зовсім нещодавно видавництво «Полтавський літератор» видало книгу про історію одного невеличкого села із Кіровоградщини «На семи вітрах». Нині його немає на карті, в післявоєнній пертурбації воно увійшло до складу села Межирічка Голованівського району. А називалося село Юридівка. Автор книги відомий на Полтавщині журналіст і письменник О. Довгий-Степовий є його вихідцем. З великою любов’ю і шаною Олексій Євгенович розповідає про складні долі села та його мешканців. До уваги читачів невеликий уривок із чи не найтрагічнішої сторінки історії як села так і України.

ПОТРАПИЛИ ПІД… РЕПРЕСИВНУ МАШИНУ

 Примусова колективізація потягла за собою дуже гіркі наслідки. Було репресовано кращих господарів на селі, яких називали заможниками, або куркулями. Їх та їхні сім’ї відправили в Сибір, на Колиму, в Казахстан та інші віддалені місця. Багато людей вимерло під час голодомору в 1932-1933 роках. Цей великомасштабний геноцид в Україні був задуманий і здійснений Сталіним та його поплічниками, щоб винищити український народ.

В той період в Голованівську та селах району все часті­ше (а особливо вночі) почали появлятися криті автомобілі ор­ганів НКВС, або як їх називали «чорними воронами». В них енкаведисти насильно, без поважних причин і підстав вкидали підозрілих осіб, арештовували їх, а згодом майже всіх розстрі­лювали.

Ця репресивна машина не обминула й наше невеличке село Юридівку, про що підтверджують нижче наведені факти.

- Мені тоді виповнилося сім років, пішов восьмий, - зга­дувала Ніна Василівна Шевчук (по дівочому Франкевич). - Го­тувалася йти в перший клас. Батько Василь Мартинович влас­норучно написав заяву, щоб мене прийняли в Голованівську школу. Я так раділа! Але раптом через кілька днів (це було в кінці серпня 1937 року) рано-вранці до нашого двору під’їхала крита машина, яку називали «чорним вороном» з двома енкаведистами. Вони провели в хаті обшук, все поперевертали, але нічого підозрілого не знайшли. Робили це нашвидкуруч і в основному мовчки. Нікого із сусідів не запросили, щоб були свідками. Мама, Юзя Валентинівна, гірко плакала, пригортаю­чи до себе нас, трійко малих діточок. А батько стояв суворий і непорушний (йому заломили назад руки й зв’язали їх цупким мотузком). Але він не зводив погляду з нас, ніби прощався з нами назавжди. На віях в нього бриніли дві сльозинки. Мама, плачучи, благала:

- За що ж ви його забираєте? В чому він провинився? Відпустіть його.. Дітям потрібний батько...

- Замовкни, а то й тебе заберемо! - гримнув старший з них і до батька:

- Пішли!

- Вкинули тата в машину, двері хряпнули. І ми, діти, біль­ше його не бачили. Мама двічі їздила до нього на побачення в Кіровоградську в’язницю. Зустрічі ті були зовсім коротки­ми. Батько дуже просив: «Юзю, бережи діток. Хай вони гарно вчаться, слухаються тебе... Може колись будемо разом...».

Десь через півтора місяця той же «чорний ворон» субот­нього дня під вечір під’їхав до оселі рідного батькового брата Станіслава Мартиновича Франкевича, що жив із сім’єю попереду нас. Теж прибуло двоє енкаведистів, зробили оператив­ний обшук у хаті, не запрошуючи нікого із сусідів у свідки. Вкинули дядька Стасіка в машину і помчали на Голованівськ. А тітка Марія, його дружина, залишилася вдома з двома малими дітьми Валентиною і Едіком. Довго стояла з ними біля воріт. Зі сльозами на очах, в розпачі, з розбитим серцем... Вона теж, як і наша мама, двічі їздила в Кіровоград на побачення з дядьком Стасіком. Він також, як і наш батько, тримався муж­ньо і сподівався на швидке повернення до сім’ї. Але так не ста­лося. Після тієї другої зустрічі наші матері їх більше не бачили, і від батьків ніякі вісточки до нас не надходили.

Матері наші за них дуже переживали, щодня плакали. А нас, дітей, все більше і частіше оточували теплом і ласкою. Ми прислухалися, як вечорами мама і тьотя Маня гомоніли між со­бою, згадуючи своїх чоловіків, які потрапили під репресивне кувалдо, і вони вкотре дивувались: за що їх заарештували і від­правили у в’язницю? Нікому з односельчан зла не вчинили, з усіма сусідами жили в мирі та злагоді. Наш батько і дядько Стасік були майстровитими столярами. За цими спеціальностями більше дванадцяти років попрацювали на Межирічківському спиртовому заводі. І там були на хорошому рахунку, і людям безвідмовно підсобляли в столярно-теслярських справах.

І раптом їх зробили «ворогами народу». Такі ярлики вчепили і нашим сім’ям. Неодноразово в різних місцях насміха­лися, збиткувалися над нами. Злорадствували і деякі сусіди. Це вже пізніше, коли ми подорослішали, то від матерів дізна­лися про трьох стукачів з нашої вулиці, які написали брехливі наклепницькі доноси на батька Василя Мартиновича і дядька Станіслава Мартиновича Франкевичів. Немає вже тих стука­чів, померли, залишивши по собі криваві сліди.

Наші матері періодично зверталися в різні інстанції, щоб дізнатися про долю своїх чоловіків, а наших батьків. І їм всюди відчепно відповідали: «Не хвилюйтеся. Відбудуть вони свої строки і повернуться». Коли почалася війна, то ходили слухи, ніби буде амністія, і всіх в’язнів випустять на волю, щоб ішли зі зброєю в руках захищати Батьківщину від німецько-фашист­ських загарбників. Та не бачили ми своїх батьків ні в період окупації, ні після Перемоги.

Коли в березні 1953 року помер Сталін, вийшла амністія про звільнення багатьох в’язнів. Жевріла надія, що тоді наші батьки повернуться додому. Але так не сталося...

Наші матері Юзя і Маня самі нас виростили, виховува­ли, дали нам путівки в життя. Всі ми п’ятеро стали працювати на різних роботах. З часом одружилися, створили свої сім’ї. А жили неподалік наших матерів, доглядаючи за ними до глибо­кої старості...

Аж в 90-х роках минулого століття стало відомо за наших батьків – Василя Мартиновича і Станіслава Мартиновича Франкевичів. Нарешті розкрилась таємниця. Їм, згідно рішен­ня спеціальної «трійки», було присуджено смертну кару за антирадянську агітацію. Обох розстріляли в місцях позбавлення волі на початку 1938 року. Місце їх поховання невідоме. А ще через певний час з комітету державної безпеки повідомили, що братів Франкевичів реабілітовано... Але нам, як рідним за­гиблих, від цього легше не стало. Ми не отримували за них ніяких пільг. Для нас був майже закритий доступ до багатьох інституцій держави. Ніхто навіть не повибачався перед нами за втрату наших годувальників. Ось така реальна дійсність...

 

* * *

А ось що повідав наш земляк Казимір Станіславович Старжинський, син репресованих батьків - Станіслава Антоновича і Марії Войцехівни Старжинських.

— І досі в пам’яті моїй ті страшні трагічні події, - по­чав він. - Та й хіба можна їх забути? В 1937 році я закінчив Голованівську десятирічку, якої був перший випуск. Разом зі своїми ровесниками-однокласниками готувалися у вир самостійного життя. Обмінювалися думками і планами, хто далі де вчитиметься. Я поступив у Одеський будівельний технікум. Так хотілося бути зодчим, зводити висотні будинки з вікнами до сонця... Не минуло й місяця, як мати повідомила мені, що батька заарештували і, мабуть, її скоро заберуть. Просила, щоб я залишав навчання і терміново повертався додому.

Коли приїхав, мати розповіла, що «чорним вороном» приїздили до них енкаведисти. Робили в хаті обшук, але нічого не знайшли. Заарештували батька невідомо з якої причини. Погрожували і її забрати ближчим часом. І дійсно, на другий день, як я вже був удома, приїхав по матір однокінною тачанкою енкаведист Цегельник, повнотілий, широкоплечий, літ за тридцять чоловік. Як вгодований бичок. І сказав бари­тонним голосом, що їй треба негайно з’явитися в Голованівське районне відділення НКВС. Забрав її з собою в тачанку, не давши матері навіть попрощатися зі мною і моєю меншою сестричкою, яка хворіла на епілепсію. На другий день я пішов у Голованівськ, до начальника райвідділення НКВС (на жаль, забув його прізвище). Запитав про матір, а він сказав, що її ще вчора відправили в Кіровоградську в’язницю. Я був у розпачі! Як жити далі? Що робити? Навчання моє вже «накрилося»... Запаси продуктів кінчаються. І з грішми сутужно. Та ще й се­стричка хвора вдома – не залишити саму напризволяще... Че­рез кілька днів знову йду до районного начальника енкадеведистів. Він щиро мені поспівчував, дав хороші поради і багато в чому допоміг. Насамперед посприяв, щоб через райвиконком можна було відправити мою сестру в Овідіопольський будинок інвалідів Одеської області. Сам я туди її відвозив, мені видали кошти на проїзд.

За порадою цього ж начальника я влаштувався на роботу – контролером в Голованівському районному кінотеатрі, де працював майже два місяці. Одного вечора прийшов сюди по­дивитись кінофільм мій колишній класний керівник Серафим Кирилович Козішкурт, який на той час уже працював інспекто­ром райвідділу освіти. От він мені й запропонував їхати на вчительські курси, що діяли при Одеському педінституті. Що я й зробив. Після успішного їх закінчення звернувся в наш райвід­діл освіти щодо працевлаштування. Завідуючий районо Остап Якимович Демченко, котрий родом з Межирічки, категорично відмовив у прийомі мене на роботу в будь-якому освітньому закладі району. Моїх пояснень не хотів вислухати. От я знову звернувся за підтримкою і допомогою до начальника райвідцілення НКВС. Він передзвонив Демченкові і той, хоч і дуже ро­зізлився на мене, все-таки дав направлення на роботу в Грузьківську середню школу. Потім я працював у Розкішненській та Одайській початкових школах – так в знак помсти розпорядив­ся Демченко, щоб мене принизити на вчительському поприщі.

Розповідаю про свої ходіння по муках в деталях, щоб земляки знали, як довелося знести, перетерпіти приниження, образи нам, дітям репресованих батьків. Скільки тоді було не­справедливості, лицемірства, жорстокості! До речі, того начальника Голованівського райвідділення НКВС, котрий був доброю, чесною, порядною людиною, незабаром звільнили з цієї посади, заарештували і теж зарахували в чорний список «ворогів народу». Після того арешту ніхто не бачив його в Голованівську і нічого не чув про нього. Все це робилося шито-крито, за сфабрикованими доносами агентівстукачів зверху донизу за вказівкою дійсно головного ворога народу Сталіна.

...Повернуся знову до розповіді про своїх батьків. Їх, безневинних, запроторили в тюрму. Я ніде не зміг добитися: чому і за що? Коли їхали в Кіровоград сусідки Юзя і Маня Франкевичі на побачення зі своїми чоловіками, і я з ними їздив туди. Там, у в’язниці, прийняли від мене передачу для батька, а зу­стрітися з ним не дозволили. Коли я отримав від нього пустий посуд, то у вузлику знайшов записку на пачці з-під махорки: «Спасибі... Мама теж тут...».

Після того і мені, і Франкевичам категорично заборонили приїжджати на побачення із засудженими, привозити їм пере­дачі. І взагалі, з того часу зв’язки з ними було повністю пере­рвано...

Минав час. Закінчилась війна, в якій довелось мені брати участь. Після демобілізації з армії в 1946 році я написав листа в Міністерство НКВС в Москві, щоб дізнатись, яка доля моїх батьків. Десь через місяць приїжджає в село енкаведист з райо­ну. Викликали мене в сільську раду, де він сказав (не привозив ніякого офіційного листа), що мої батько і мати засуджені на 10 років позбавлення волі і без права переписки з рідними. Мов­ляв, ждіть. Мине цей строк і вони прибудуть...

Але минуло вже більше тридцяти років, а батько з матір’ю так і не повернулися додому. Знову я почав звертатися в різні інстанції, засекречені установи, зокрема в комітет державної безпеки аж у Москву. Звідтіля надійшов лист-відповідь у Голованівське відділення КДБ. В ньому повідомлялося, що батька Станіслава Антоновича Старжинського і матір Марію Войцехівну Старжинську засудила спеціальна «трійка» 29 січня 1938 року до розстрілу за антирадянську агітацію. В той же день був виконаний цей вирок. Місце їх захоронення невідоме. Далі в цьому повідомленні написано, що Прокуратура і Верховна Рада СРСР визнали як неправомірне рішення цієї «трійки» по винесенню вироку вашим батькам і воно скасоване. Батько і матір реабілітовані 15 січня 1986 року. Згодом у районному відділенні ЗАГС я отримав свідоцтва про їхню смерть, в яких зазначалося, що причина і місце смерті невідомі. Мати померла у 40 років, батько – у 50. Ось і все. Яка велика ницість, під­лість, жорстокість проглядається в цих повідомленнях і діях сталінських сатрапів на різних рівнях!

Далі Казимір Станіславович більше повідав про своє життя-буття. Коли він у вересні 1938 року отримав направлен­ня працювати в Грузьківській школі, вимушений був майже за безцінь продати невеличку батьківську хатину в Юридівці міс­цевому колгоспові під дитсадок. Бо вона залишалася без нагляду. А вже як учителював у Грузькому, Розкішному та Одаї, доводилось йому жити в найманих оселях.

- Працюючи в Одайській початковій школі, - зазначив Казимір Станіславович, - там і захопила війна. Квартирувався в однієї бабки - Килини Петрівни Козар. Вона вважала мене за свого прийомного сина, заміняла мені батька й матір. Дуже щира і турботлива жіночка. Вона приготувала була для мене рюкзак з харчами, теплими шкарпетками і рукавицями на війну. Але в райвійськкоматі раптом чомусь відмовили брати мене до війська, а сказали чекати особливого розпорядження. Аж тут уже й німці вступили в район і в село Одаю.

В період окупації жив у цієї бабусі, працював у місцево­му громадському господарстві. Наважився одружитися в той грізний час. З дружиною Вандою Казиміровною придбали донечку Людмилу. Ставши сім’янином, я врятувався від відправ ки на каторжні роботи до Німеччини.

В березні 1944 року наші війська звільнили Голованівщину від німецько-фашистських загарбників. На другий же день усіх одайських чоловіків і хлопців мобілізував польовий військкомат, який знаходився в Лисій Горі Первомайського району. Звідтіля наша група призовників, на чолі з майором, після п’ятиденної бойової підготовки прибула одразу до лінії фронту в місто Григоропіль, що на Дністрі. На протилежному березі річки стояли німці. Наша рота разом з іншими підрозді­лами вранці мала йти в бій. Але не всім випало взяти участь у форсуванні річки. Звечора нас, хто мав вищу і середню освіту, відібрали окремо і направили в учбову роту 214-ї стрілецької дивізії 2 Українського фронту. Навчалися в ній з березня по і червень 1944 року.

Після закінчення навчання прийняли присягу, і нас направили в окопи на передову лінію оборони, де ми підмінили поранених командирів. З червня по листопад 1944 року я ко­мандував зенітним відділенням зенітно-кулеметної роти 214-ї стрілецької дивізії, яка брала участь в Ясько-Кишинівській операції, в тяжких кровопролитних боях на Сандомирському плацдармі, в інших гарячих точках. Потім я потрапив у 157-й стрілецький полк 53-ї гвардійської Червонопрапорної дивізії на Прибалтійський фронт. Командував відділенням автомат­ників, яке повністю збереглося після кількох запеклих боїв з ворогом.

Так як 53-я дивізія була сформована в Москві з числа добровольців, то після Перемоги її направили в Московський військовий округ, в місто Ковров. Там я прослужив до листопа да 1945-го і демобілізувався..

Після війни ми з дружиною працювали в Плоско-Забузькій школі майже сім років. Заочно закінчили педагогічні інститути, я – фізико-математичний, а вона – україномовний. Згодом нас перевели в Троянську середню школу. Незабаром народився у нас синочок Віталій. Так ми, працюючи в школі, ростили, виховували і вчили своїх дітей. Дочка і син теж за­кінчили педагогічні інститути. Створили свої сім’ї. Ми з дру­жиною раділи, що в нас уже появилося троє внуків, а через деякий час і правнук.

І раптом у нашу родину одночасно прийшло два горя: трагічно померли моя дружина Ванда Казиміровна і син Віталій. їх поховали поряд на сільському цвинтарі. Всі педагоги на­шої школи і вся Троянка були в жалобі. Мені щиро співчували, підтримували морально і матеріально. Не знаю, як я витримав той сильний удар долі. І згадалася мені поговірка: «Не було до­бра зранку, нема його й до останку».

Залишився я один-однісінький в своїй хаті. Давно вже на пенсії. Але не забувають про мене колеги-педагоги, часто навідуються, або спілкуємося по телефону. Запрошують мене в школу на деякі урочисті заходи. Щороку на два-три місяці при­їздить в гості дочка із сім’єю. Найчастіше в мене бувають внук Руслан і правнук Максімка. Це мої найвправніші помічники і потішителі.

Та коли залишаюсь наодинці зі своїми думками, то немає спокою від спогадів, гірких, як полин. Про мою понівечену молодість, про тяжку трагічну долю моїх батьків. І розмірко­вую: хто це із сусідів міг так підло поступити, сфабрикувавши таємні брехливі доноси на батька і матір, щоб їх запроторили у в’язницю, а так звана «трійка» присудила їм розстріл за антирадянську пропаганду?

Вони ж були зовсім неграмотні, ніде не вчилися, самотужки навчилися читати по складах і писати закарлючні літери та цифри. Обоє ніколи не жили в Польщі і рідні там ніякої в них не було, а з діда-прадіда ополячені українці. Батько родом із Звенигородки Черкаської області, а мати – з Чечельника Ві­нницької області. Вже будучи одружені, в 1918 році (в розпал громадянської війни) прибули в Юридівку Голованівського ра­йону. Перш ніж купувати тут житло, це питання вирішувалося на сходці жителів села. (Такий діяв тоді порядок). їм було дозволено придбати хату і поселитися в ній. Тут ми із сестрою Люсею народилися: я в 1919-му, а вона – в 1921-му роках. Ми підростали, трудилися з батьками на присадибній ділянці, з чого й жили-виживали. А особливо тяжко було в 1932-1933 роках, знаходились на грані голодної смерті. Та виручали тро­хи односельчани. Батько й мати жили з усіма людьми в селі в мирі та злагоді.

Коли почалася колективізація і стали усуспільнювати ін­дивідуальні господарства, батьків до колгоспу не прийняли, так як у них не було ні коней, ні сільгоспінвентаря, ні земель­ного наділу, окрім 15 соток присадибної ділянки біля хати. Тож батьки, щоб за щось утримувати сім’ю, виготовляли різ­номанітні сита для просіву борошна. Продавали їх на базарі в Голованівську та в інших місцях, коли траплялась така нагода і можливість. Вони, по суті, стали конкурентами для двох не­далеких сусідів, котрі теж займалися цією кустарною справою. Не виключено, що якраз на ґрунті конкуренції в них виникла неприязнь і ненависть до батьків. І посипались на них брех­ливі доноси, що вони як поляки-католики проводять антирадянську агітацію.

Відомо, що тоді енкаведисти в райцентрі і в селах району мали своїх агентів-помічників з числа місцевих активістів, комсомольців, які по завданню тих же енкаведистів строчили брехливі доноси на чесних людей. Були і в нас два таких стукачі (причому недалекі наші сусіди), котрі без докору совісті сфабрикували наклепницькі листи на моїх батьків. Що це так, я не сумніваюся і не помиляюся, бо цих два «активісти-прислужники», коли доводилося з ними зустрічатися в Голова­нівську, відкрито злорадствували і насміхалися з мене, кидаючи в мою адресу такі образливі слова: «Ти ще, ворог, існуєш?», «запроданець польський». Все оте я стерпів, переніс, переборов. Нічого не став доказувати тим сталінським посіпакам.

...Минув деякий час. Коли я отримав з комітету державної безпеки підтверджуючі документи про те, що моїх батьків безпідставно засуджено до страти за антирадянську агітацію, що вони реабілітовані, то я ті офіційні листи показував при зу­стрічі тим колишнім сусідам-наклепникам. В них і мову від­няло, немов язики проковтнули. Побагровіли обидва, втупили очі в землю... Нехай же їх завжди гризе і мучить совість за такі тяжкі злодіяння. Люди, будьмо пильними, мужніми і не допус­тімо, щоб на нашій життєвій ниві ніколи не проростали подібні колючі бур’яни.

* * *

Старожили-земляки розповіли ще про один випадок, як в 1937 році потрапив під репресивну машину Березніцький Ми­кола – батько багатодітної сім’ї. Прямо серед ночі, як діти спа­ли, приїздив до нього «чорний ворон»... Теж, видно, за чиїмось брехливим доносом енкаведисти заарештували цього безневи­нного чоловіка. Дружина Зося залишилася із чотирма дітьми.

Ходили слухи в селі, що один земляк-фронтовик нібито стрічав Миколу Березніцького на фронті. Той розповідав, що його, як і багатьох інших, випустили з в’язниці, щоб вони своєю кров’ю скупили вину перед Батьківщиною. Після тривалих звертань і пошуків стало відомо, що репресований Микола Березніцький загинув на війні. Такий трагічний фінал.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...