МІЙ БОРГ СЕРГІЄВІ ПИЛИПЕНКУ

06.05.2016 | 13:29   Докія Гуменна
переглядів: 614

Мої спогади про Сергія Пилипенка не вельми багаті, бо я жила постійно в Києві і лише час від часу бачила Сергія Володимировича. Не сумніваюся, про цього чільного діяча у становленні української пореволюцїйної літератури напишуть більше й ґрунтовніше ті, що близько знали його і були в щоденному контакті з ним, але нехай і мої фрагменти допоможуть встановити неспотворений образ людини, яка дбала не за свою особисту кар'єру, а за долю українського письменства.

I

Мої спогади про Сергія Пилипенка не вельми багаті, бо я жила постійно в Києві і лише час від часу бачила Сергія Володимировича. Не сумніваюся, про цього чільного діяча у становленні української пореволюцїйної літератури напи­шуть більше й ґрунтовніше ті, що близько знали його і були в щоденному контакті з ним, але нехай і мої фрагменти допоможуть встановити неспотворений образ людини, яка дбала не за свою особисту кар'єру, а за долю українського письменства.

Мої зустрічі з Сергієм Пилипенком можна перелічити на пальцях. І я їх зберігаю в пам'яті як найсвітліші моменти моєї літературної біографії. Мої перші літературні кроки зв'язані так чи інакше з цією шляхетною, виповненою бать­ківським теплом людиною. Я можу налічити три крайні межі, коли я вже зовсім занепадала, а тоді ставало чудо: простяглася рука — і Пилипенко витягав із провалля.

 

II

Вперше я побачила Сергія Пилипенка на сцені Київсько­го театру ім. Шевченка 1923 року в гурті харківських пись­менників (Блакитний, Хвильовий, Тичина, Сосюра і ще хтось), що приїхали відкривати в Києві «еру жовтневої літератури». Пилипенко виділявся серед усіх закінчено стилевим козацьким виглядом: чорно-дублений до стану че­пурний кожух із смушевим сивим коміром, різьблене мар­мурове обличчя з козацькими вусами, ну, і окуляри, щоб люди не забули: це — інтелігент XX століття.

Зала театру була переповнена. Студенти київських вузів не тільки стояли в проходах, а й висіли на всіх орнамен­тальних виступах театральної зали, мало чи не на канделябрах-люстрах. Дефіляда читання творів, деклямацій, деклярацій, закликів до зали («хто себе почуває письменни­ком») вступати до організацій «Плуг» та «Гарт» закінчи­лась, а тепер запрошують :

— Може, хто з публіки хоче виступити, сказати слово?

І от виліз один хлопчина. Сказати б, пародія на С. Пи­липенка. Не кожух, а чемерка, потріпана й довга, не на зріст, вусів нема, але сміливість є. І почав, почав чи­тати свої вірші. У публіці нетерплячка — свист, сміх, гам, тупіт, а «поет» так упивається своєю поезією, що нічого навколо не помічає. Йому вже й кивали, й моргали, і за полу смикали. Тоді Пилипенко підійшов, узяв хлопчину впоперек під пахву і виніс, як снопа, зі сцени за лаштунки під оглушливий регіт зали.

 

***

 

Другого дня я бачила Пилипенка вже зблизька, в одній із зал Товариства ім. Леонтовича на Великій Підвальній. Я, сту­дентка ІНО, прийшла із заявою, що хочу вступити до Спілки селянських письменників «Плуг», як запрошував учора цей статурний дядько-козак. Небагато нас було, щось із п'ять осіб. Крім мене, Григорій Косяченко644, Євген Брасюк, Антін Шмигельський, Яків Качура. Пилипенко з нами поговорив і всіх прийняв. Це й був початок київської філії «Плуг».

Яке ж було моє розчарування, коли прийшла я в неділю до редакції газети «Більшовик» на перші збори плужан. Не Пилипенко, а Самійло Щупак проводив ці збори і, виявило­ся, був уже головою київської філії. Щупак говорив по­правною українською мовою, але не міг вимовити ні слова «плуг», ні слова «гарт». У нього виходило «плюг», «арт», що й зраджувало Його соціяльну та національну приналежність. Було мені маркітно, що селянською літературою має за­правляти той, хто не має ніякого відношення до українського села, і це кліщами стискало думку. Втім, Щупак рідко бу­вав на недільних сходинах «Плуга», а фактичним головою був Яків Качура. Скоро пристали ще й Борис Коваленко, Віра Нечаївська, Юрій Будяк, Олександр Корнійчук , Дмитро Фальківський, Юхим Дубков. Приходили й не члени «Плуга», щоб послухати чи виступити в обговоренні.

Я зроду мовчазна й боязка до людей, а тим більше серед цих язикатих, гострослівних, насмішкуватих. Тому на цих недільних сходинах сиділа тихо, ніколи не виступала в об­говоренні віршів, нарисів, оповідань. Я сиділа загіпнотизо­вана і дивилась, як вони всі зарозуміло, з апльомбом виго­лошували свої «вироки».

Ну, а чогось же я вступила до цієї літературної органі­зації! Раз, другий наважилась прочитати щось своє. Вихо­дили тоді в мене настроєво-ліричні етюди, щось ніби поезії в прозі «про любов до шелесту листя під ногами», про «симфонію завивання вітру». А від члена «Плуга» вимага­лося писати про клясову боротьбу, про куркуля з застром­леною в кошлатій бороді соломинкою й обрізом в руках, про патос праці, виробничі процеси. Я нічого такого не вміла видобути з себе. Тоді мене безжально трощили за ці перші спроби. Особливо Б. Коваленко, який називав мене чомусь Чарською-Вербицькою, хоч я зроду цих письмен­ниць не читала. Після такої критики я виходила із зборів «Плуга» знищена, розтоптана. Замовкла зовсім. А все-таки ходила. Яків Качура казав мені в вічі, що я — «для меб­лів», а Будяк обзивав «ялівкою».

Так би й скінчилася моя «літературна кар'єра» в «Плу­зі». Та одного дня дістаю я листа від Сергія Пилипенка. Пише, що такого-то числа буде в Києві, і запрошує мене зайти на таку-то адресу (готель на Думській площі) о 12-й годині дня в неділю. Це було для мене щось епохальне. Щоб мене запрошував сам Пилипенко?

З завмиранням серця увійшла я до готелю (паршивенького, з дерев'яними рипучими сходами), постукала. На «ввійдіть!» відчинила двері. Сергій Володимирович був не сам, а сидів там ще й поет Дмитро Загул. Загула я знала чудесно: це ж наш колишній учитель літератури у Ставищанській педагогічній школі. Та й він знав мене прекрасно. І завжди називав мої письмові праці зразковими за стис­лість і читав їх у клясі іншим учням. Може, це Загул і підказав Пилипенкові підбадьорити мене? Може, це він і подав таку прихильну характеристику Пилипенкові, що той захотів зі мною поговорити? Розмовляли зі мною ці два мужі приязно й наче по-родинному. Пилипенко запитав, чи я маю щось до друку. Що там тоді говорила, не пам'ятаю, але вийшла звідти — немов плавала на пухових хмаринках сьомого неба.

А через деякий час дістала журнал «Сільськогосподар­ський Пролетар» (ч. 5, 1925) і в ньому надрукований мій нарис, що я дала Пилипенкові. Це й був мій перший друко­ваний твір. Я стала «визнаним» у «Плузі» письменником.

 

III

 

Після закінчення ІНО я поїхала відбувати педагогічний стаж у Запоріжжя. Через рік, не знайшовши у собі педаго­гічних здібностей, повернулась до Києва з твердим наміром стати літературним працівником. Хотіла писати рецензії, а коли не вийде, то лишалось ще перекладництво, редагу­вання, нарешті, коректура. В цій своїй життьовій настанові я стояла на непохитній скелі переконання: невже в нас так багато літературних сил, що мені не знайдеться нігде місця?

Про письменницький шлях я й не мріяла. Не вмію так, як «вони» хочуть, значить, я не письменниця. А щоб назав­жди покінчити з мрією, я ще в Запоріжжі подерла кілька своїх оповідань, що були друковані в газетах.

Це я розказую для того, щоб уявили поступове моє зане­падання в мої роки депресії. Занесла я пару рецензій до редакції журналу «Життя і Революція», та їх навіть не про­читали. Попробувала перекладати — не пішло. Один самочинний переклад (Свен Гедін. «У пісках пустелі Гобі») послала до ДВУ. Ніякого відгуку! Другий мені замовили: приїхав з Харкова Аркадій Любченко, що завідував секто­ром перекладів у ДВУ, замовив переклад із французької (Роні Старший. «Ксепигуси»). Я переклала, послала до Харкова. Більш нічого не замовляли.

Десь у тому часі бачила я й Сергія Пилипенка. Було зібрання київського «Плуга» в приміщенні готелю «Континенталь», плужан на цій зустрічі виявилося мало. Київ­ський філіал начебто переставав існувати, принаймні «обо­в'язкові неділі» вже давно були забуті. Може, Пилипенко хотів оживити філію, зібравши хоч тих, що є? Крім мене й Сайка, добре пам'ятаю ще й Натана Рибака, тоді дуже скромнесенького початківця. (Може, тому й пам'ятаю, що дуже мене здивувало, чого приплив до «Плуга» цей синок цукрозаводчика з Верхнячки).

На тому зібранні я наважилася прочитати своє оповідан­ня. І навіть Пилипенко сказав, щоб я його порвала. Герої­нею моєї оповіді була літня селянка, яка все своє життя тяжко працювала, а їй сказали місцеві комсомольці, що вона куркулька. З облігаціями до неї чіплялися і довели до такої розпуки, що вона втопилась у криниці. Присуд «Плу­га»: оповідання моє ідеологічно не витримане. Чому? То ж була жива правда, реальний випадок із буднів нашого Жашкова. До глибини душі розчарувавшись у «Плузі», я подала заяву про вихід із цієї організації.

Це означало крах усіх моїх надій. Я немовби пустилась берега і поволі впадала в усе більшу прострацію. Весна й літо 1928 року були просякнуті гнітючими роздумами: що ж далі маю я робити? Копійок нема, підгодовує мене сусідка-богомолка своїми пісними супами. Я ходжу з нею до Дарницького лісу по гриби, щоб хоч чим виправдати своє непотрібне нікому існування...

Та ось одного дня приходить до мене Юрій Будяк і каже: «Привіт від Сергія Володимировича і від усіх плужан!»

«Дякую,— відповідаю, — але я вже не член "Плуга"».

«Це нічого! Як ви тут? Я маю до вас справу. Прислав персонально для вас Пилипенко відрядження. Поїздіть по Україні, подивіться, послухайте людей, може, що напише­те...»

«Я не маю за що...»

«Гроші дістанете: маєте ж відрядження...»

Читаю:

«Пред'явниця цього, член Всеукраїнської Спілки селянських письменників "Плуг" тов. Гуменна Докія, їде на все літо цього року по Україні для всебічного вивчення життя й побуту с/г комун і колективів. Прохання до всіх громадських і державних установ допомагати тов. Гуменній в її роботі.

ЦК ПЛУГа (С. Пилипенко)»

Як гарно прочитав мої мрії на відстані Пилипенко! А Будяк все умовляє: чого киснути ціле літо в Києві? Треба негайно їхати!

В момент моєї граничної розпуки Сергій Пилипенко знову подав руку, щоб витягнути мене з трясовини. Вдруге подав! Не знала я тоді, що це була переломна мить у моїй літературній біографії. Не знала й того, що не буде всіяна рожами моя життєва дорога, навпаки, самими шпичаками та багнистими вибоїнами. Але була це літературна дорога!

 

IV

З насолодою потовклася два місяці по степовій Україні, трохи на Кубань заскочила. Після такої довгої київської стагнації я просто нетямилась у розкоші щораз нове бачити та чути. Все було неймовірно цікаве. Це була саме та курація , що найбільше мені потрібна, вона витягала з нет­рів депресії й прострації.

А як приїхала до Києва, то й зажурилась. Ще ж ніколи не діставала я громадських грошей і повинна дати звіт за ті 80 карбованців, що вислав мені «Плуг». Я мушу своє справоздання написати й послати до «Плуга». А я ніяк не вмію реалістичного письма, Треба описувати, що бачила, а мені нудно описувати події та побут навіть у щоденнику. Там — самі думки, переживання, настрої, відрухи на щось, але нема опису, що саме вразило.

Під батогом «мушу» мучилась я, описуючи все, що по­бачила й почула в зразковій комуні «Авангард». Щось злі­пила. Таке, що мені видалося геть безпомічним. «Та вже яке є, — потішала сама себе,— що ж, кращого не вдам...» А для заспокоєння сумління перед тим, як вислати до «Плуга», покликала Агату Турчинську й Марію Галич, прочитала їм. А вони кажуть: «Добре! Посилай!»

Дуже скоро отримала лист із «Плуга» від Миколи Дукина, який писав, що мій нарис «Листи із степової України» вже друкується і щоб я присилала дальші частини. Затим прийшов лист від Панова, що «письменники зустрічаються на вулиці, витягують з кишені ч. 10 "Плуга" і питають: "Читали? Та це ж цікавіше за «Бур'ян» Головка!" Дехто вам дуже заздрить... Робитеся популярною у всесоюзному масштабі...»

Тоді ж дістала листа і від Пилипенка. В одному нарисі я провела пряму лінію від козацтва Запорозької Січі до мах­новців як нащадків запорожців на тих самих землях. Пере­казувала захоплення цим рухом одного голови комуни, члена партії. Проте Пилипенко вилучив цю частину нарису, а в листі пояснив чому. Послання його були дружні, дуже товариські, без поучування. Читаючи, забуваєш, що він ве­лика шишка на вершинах. Подумати: не тільки голова «Плуга», а й головний редактор Державного видавництва України, голова Науково-Дослідного інституту ім. Шевчен­ка, відповідальний редактор провідного журналу «Червоний шлях», редактор численних інших журналів, голова редак­ційної колегії двомісячника літературознавства «Літератур­ний архів» має час писати до мене, маленької кузки?

Невдовзі мене викликали на розширений пленум ЦК «Плуга», що було також знаком великої честі. «Ми подиви­мося на вас, а ви на нас», — писав А. Панів. На тому пле­нумі я мусила щось говорити. Виявляється, не все було таке приятливе мені. Пилипенкові мої нариси були ідеоло­гічно витримані, а партія і її «цадики» знайшли в них дуже небезпечні тенденції. Особливо присікалися на цьому пле­нумові до вступної частини, зокрема до слів «по селах бро­дить привид голоду». Якийсь Сухино-Хоменко із культпропу ЦК партії почав мене в окремій кімнаті мучити за оце саме «по селах бродить привид голоду». Що я мала йому відповісти? Що нічого не вигадала? Що все бачила й чула на власні очі та вуха? Тоді мені було зауважено, що я політично безграмотна, що я в своїх нарисах виявила неспівзвучність із радянською дійсністю.

Далі пішло ще гірше. Після несподіваного блискавично­го злету мене було кинуто в «геєну огненну». Річ у тому, що я в нарисі зачепила стовпа московської літератури Фе­дора Гладкова, зловивши його на русифікаторстві у комуні. Знялася сварка, посипалися протести, спростування, висту­пили в пресі сам Гладков («Проказ ы т ёти Хиври»), цек івський погромник Андрій Хвиля, якийсь присяжний комсо­молець М. Сумний...

У тому ж році згадував про мене й генеральний секре­тар ЦК КП(б)У С. Косіор ось у такий спосіб: «Нещодав­но в одному журналі я прочитав твір одної української письменниці. Збудовано твір у формі листа до товаришки, й у ньому розповідається, як сама письменниця сидить коло Ненаситця і думає, що скоро буде збудований Дніпрельстан і що скоро вода заллє цю місцевість... І сум об­гортає її, коли вона думає про життя селянське. Кінчає свій твір письменниця такими словами: "Тут, на камені, якось не віриться, чи була революція, чи ні. І невже вона відби­лася на селі тільки тими облігаціями, викачкою хліба, самообкладанням, прокльонами..." Ось як уявляє собі ця письменниця революцію на 11-му році Радянської влади.

Ми повинні утворити для молодих письменницьких кад­рів якнайсприятливіші обставини, вчасно допомагати їм, вчасно направляти їх. Адже більшість наших письменників тільки тепер формується. Це молодь, яка потребує доброго керівництва, уваги, товариського підходу. Є в нас критичний журнал "Критика"... Ми самі повинні допомогти нашим кад­рам пролетарських і селянських письменників викорінюва­ти хибні настрої, ми повинні їм допомагати вчитися, вироб­ляти виразні політичні погляди...» (Газ. «Пролетарська правда», 8 січня 1929).

Я навела цю просторну виписку, бо це потрібно для дальшого. З неї видно, що С. Косіор читав мені «патер ностер» за політичну безграмотність.

І хто ж підсумував цю веремію? Сергій Пилипенко сво­єю статтею «В чім помилка Д. Гуменної?» («Плуг», ч. 1, 1929). Це був третій раз, коли «папаша» подав мені по­мічну руку, виступивши на мій захист з усім своїм автори­тетом. Відтоді почали мене називати «Пилипенкова вихо­ванка», хоч я один-єдиний раз мала з ним коротку розмову сам на сам.

 

V

Відбулася вона в Москві. Десь у тому часі, коли влітку група плужан їздила до Москви на якийсь з'їзд російських селянських письменників. Група складалася із Пилипенка, Пан іва, Минка, Штангея, здається, Лукина. І мене взяли.

Як казенно й непривітно було на тому з'їзді! Після пер­ших нудотних засідань я перестала там висиджувати, а більше ходила по музеях.

Москва видалася мені середньовічним азіятським містом із вгрузлими в землю будиночками, вузенькими стінами, Василієм Блаженним. Будучи завжди безгрошівна, я звикла ходити всюди пішки. В Москві я блудила, виплутувалась якось, за що Пилипенко називав мене «свята провінція». Чому я згадую це? Бо хочу подати одну коротку розмову, що відбулася саме в цьому оточенні.

В перервах між з'їздовими справами й одвідинами му­зеїв я, навіяна промовами про великі державні сільські гос­подарства (радгоспи), про великі земельні масиви на місці колишніх магнатських латифундій, сказала Пилипенкові: «То це ж державний капіталізм, а не соціялізм!» Пилипен­ко всміхнувся, але не заперечив і не підтвердив, а тільки мовив: «Але про це не час тепер говорити». Я ж завела цю розмову, щоб він мені, політично неписьменній провінції, вияснив, у чому я помиляюся.

Пригадую цей епізод, щоб зілюструвати, що Пилипенко знав мій хід думок, «неспівзвучний із радянською дійсні­стю», а все ж ставав на мій захист у критичних ситуаціях.

 

VI

Наступного літа Пилипенко вирішив забрати мене до столиці у Харків, щоб я там набралася політичної мудрості. А що я не мала де притулитися, то перші дні жила у помешканні Пилипенків. Потім перейшла на Холодну Гору, бо там виявилася вільною кімната Сави Божка, який у цей час перебував десь на Херсонщині.

Щоб я мала за що існувати, ДВУ постачало мене руко­писами для редакції мови. Крім того. Пилипенко взяв до друку мій нарис «Стрілка коливається». Вже було опублі­ковано повість «Кампанія». Окремою книжечкою виходив нарис «Ех, Кубань, ти Кубань хлібородная...». Це якраз була й Пилипенкова ідея, що Кубань — частина України. Нариси «Листи із степової України» також були в проекті до ви­дання окремою книжкою. Я почала помалу включатися в активне літературне життя.

Але недовго так було. Саме тоді забушувало торнадо на самих верхах партії. Я нічого про те не знала. Та і як мог­ла знати, коли самі члени партії не були в курсі справ, а живилися чутками. Тоді на всіх зборах проробляли «ухиль­ників від генеральної лінії партії». В тому числі й Пилипенка як «правого опортуніста». А щоб цілком знищити Пилипенка, всередині «Плуга» була створена комсомоль­ська секція під назвою «Трактор» (до неї ввійшли В. Гавриленко, В. Кучер, Я. Солодченко, М. Жовтобрюх, П. Дорошко, К. Сторчак та ще якісь). От ці жевжики взялися ва­лити Пилипенка, вишукувати його вразливі місця, щоб по них гатити. І яка ласа пожива їм трапилась!

«Кого захищає С. Пилипенко?» — запитує промовистий заголовок колективної погромницької статті, натякаючи на статтю Пилипенка «В чім помилка Д. Гуменної?». Одно­часно, щоб розказати, кого захищає Пилипенко, в журна­лах, газетах з'явилася злива наклепів, на всіх «викриваль­них» зборах зарябіло про «куркульську агітаторку», «рупор дрібної буржуазії», «куркульську агентку в літературі», «буржуазну націоналістку, що тихою сапою пролізла у ра­дянську літературу». Все це про мене! «Про неї ще Косіор казав!» Ось така-то «вихованка Пилипенка!» «Вимагаємо, щоб Пилипенко відповів, кого він захищає». «Проробляли» нещадно й те, що з благословення Пилипенкового колись друкувалося («Листи із степової України», «Ех, Кубань...», «Кампанія»), насичуючи кожен рядок «проробки» отруй­ною піною політичних інсинуацій.

Я була така розчавлена отим щоденним цькуванням, що впала в отупіння і нічого не сприймала. Не то що не боро­нилася, а навіть не читала всієї зливи напасті. Тільки скла­дала, якщо попадеться під руку.

Що мною гатили по Пилипенкові, я розуміла, але чому нищили Пилипенка, не могла втямити. Пояснив мені Сава Божко, якого викликали з Херсонщини. Пояснив він так: йде великий бій на самих верхах, між Скрипником і Косіором. Пилипенко — прибічник Скрипника, а Хвиля — вико­навець волі Косіора. Щоб знищити Скрипника, б'ють по Пилипенкові й його «широкому кожухові, де він пригрів таких протаскувачів куркульської контрабанди, як С. Бож­ко, Д. Гуменна, Г. Яковенко...».

Божко оповідав мені, звичайно, складніше, партійним жаргоном, але я вловила лише схему. Так я, політично не­письменне боже теля, ні сном ні духом не відаючи, що, описуючи правдиво дійсність, «наклепую на радянську дійсність», потрапила я в саму гущу політичної центрифуги. А за собою невільно втягнула й Сергія Пилипенка, провина якого полягала в тому, що він був доброю людиною, багато разів простягав мені руку помочі, не озираючись на свою партійну кар'єру. Бо що там такого було в моїх учнівських нарисах, які так розтривожили більшовицьких верховодів?

 

***

 

В широкому діяпазоні тих, кому допомагав рости Пили­пенко, моя ж частина мікроскопічна, якщо пам'ятати, що з-під його руки вийшло чимало славних імен. Де починали пробувати свої сили А. Головко, В. Сосюра, П. Панч, Анатоль Гак, Ю. Лавріненко, С. Божко, В. Мисик, І. Сенченко, В. Гжицький, В. Минко, С. Бен та інші? Де мали авдиторію дозріліші письменники, щоб перевірити на слухачеві, що вони написали? У «Плузі» і тільки в «Плузі»! Тому я здивована й зніяковлена, коли чую, що деякі письменники, які з повним правом можуть називати себе Пилипенковими вихованнями, тут, на еміграції, начебто соромляться, що були плужанами. Навіть часом хвицають «Плуг» як щось недостойне, Ніяк не можуть вибратися з полону вживаних за літературної дискусії 1925-1926 років жаргонних виразів, не розуміючи, що то були просто бойові кличі в запалі «літературної війни». Не усвідомлюють тієї об'єктивної дійсности, шо Сергій Пилипенко — маєстатична постать орга­нізатора тодішнього літературного процесу.

Хто, як не «папаша» Пилипенко, постачав кадри для «олімпійців»? У той час, як кілька рафінованих інтелігентів із засвоєним ще в дитинстві багажем освіти і чужих мов укладали високомудрі теорії вибраного геніальництва, на заклик Пилипенка посунула з найглухіших сіл молодь «із возами віршів, що риплять до города по великому тракту», із «лантухами оповідань», з бажанням хоч у дорослому віці навчитися чужих мов. А Хвильовий вимагав, щоб ця мо­лодь з пелюшок була блискуче освічена, «інтелектуально виключна». Хвильовий не хотів розуміти, що потрібен і та­кий етап, як «літературний лікнеп». А Пилипенко розумів і не глушив відразу по голові невмілого новака, а по-батьківськи проводив від щабля до щабля. Це були дві настанови: у Хвильового — «дайош» вселюдське мистецтво, а в Пилипенка — спершу виростімо українське, а вже з нього пус­тять паростки вселюдського.

Що Хвильовий у запалі полеміки «хапався за клинок ро­мантичної шпаги» і сипав своїми «хохляндіями» та «про­світянськими колодами», це зрозуміло. Але незрозуміло, чому упорядник антології «Розстріляне відродження» Ю. Лавріненко подав тільки одну частину такого важливого явища в історії української пореволюційної літератури. Пилипен­ко—ТАКОЖ РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. І цим за­мовчанням другої половини дискусії викривлена вся карти­на, вийшло криве дзеркало.

Більше того, упорядник у своїх примітках покірно вжи­ває ті самі звітрілі й вицвілі штампи, де тільки в глумливий спосіб згадує Пилипенкове дітище. Як-от: «Обмежена про­вінційністю просвіти масова організація "Плуг"» (стор. 811); «нещасливий псевдотеоретик псевдолітературної організації "Плуг"» (стор. 953); «Мисик хоч формально належав до ма­сової організації "Плуг", але фактично був привітаний як свій у елітарних групах» (стор. 350)... А Лавріненко ж і сам вийшов із школи «Плуга», яку називає «школою ліквідації неписьменности» (стор. 811).

Кому не ясно, що всі учасники літературного пореволюційного процесу належать до пантеону, який різноманітни­ми барвами виграє в тодішній веселці напрямків і пристра­стей навколо літератури. Для чого його збіднювати? Нам і наступним поколінням потрібні і Хвильовий, і Пилипенко, і Зеров, і Лавріненко. Усіх треба залишити у тому пантеоні, хоч якими дивовижними не видавалися б тепер деякі їхні твердження.

Наприклад, що за хвилююча проблема «масовізм чи олім­пійці»? На це є стара-престара відповідь: «Багато званих, та мало вибраних». Річ в тому, що коли б не було багато званих, то не було б з кого вибирати на «олімп». І хто міг би сприймати твори «олімпійців», коли «навкруги» шуміла б тайга «азіатської хохляндії» і темніла «малоросійська ніч»? Саме Пилипенко виконав велетенську роботу — ПЛУГОМ зорав цілину, «в кожному селі» творив філії «Плуга», де й вироблялись смаки, вербувалися читачі новель Хвильового і сонетів Зерова. Це був нижчий етап, але без нижчого шабля не ступиш на вищий.

Я навіть думаю, що теперішні вершини (Л. Костенко, І. Драч, М. Вінграновський та інші) є урожай вселен­ської Пилипенкової оранки. Ті плужани, що не виявили достатнього таланту, щоб залишитися в літературі, стали простими вчителями. І засіяли свою святу любов до літера­тури в душі своїм учням, котрі на сьогодні стали вже зрілими талантами.

Хвильовий, «хапаючись клинка романтичної шпаги», міг не помічати цього, бо був сам частиною тодішнього проце­су. Але чому так необ'єктивно, без корективи часу повівся упорядник антології, позбавивши її літературної сильветки такої маєстатичної постаті РОЗСТРІЛЯНОГО ВІДРОДЖЕННЯ, як Сергій Пилипенко? Блакитному, організатору «Гар­ту», що вмер своєю смертю, упорядник приділив сім сто­рінок. А Пилипенкові, хто боровся за українську літературу 10 років і за це був закатований у льохах НКВД, — жодної сторінки! Невже над Ю. Лавріненком і досі тяжить закос­теніла шкаралуща формулок 50-літньої давности? Чи, може, не наважився осоромитися «пилипенківщиною» в очах яки­хось заокеанських «олімпійців»? А саме він є один із тих, хто міг би подати багато яскравих і плідних спогадів про свого навчителя Сергія Пилипенка.

1972 р.

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...