Христос – язичник (уривки з книги "Великий код України-Русі")

30.04.2016 | 21:34   Сергій Піддубний
переглядів: 1141

І ось тут ми знаходимо ще одне підтвердження, що Ісус язичник. Цю історію Едуард Шуре [158, с. 389] переповідає таким чином. Разом зі своїми учнями Ісус утікає до язичницького міста Кесарія. Тут Ісус пішов до невеликого храму, що був збудований на честь язичницького Бога Пана, і де було багато зображень язичницьких божеств. Ісус побачив у них “лики божественної краси, сяючі образи якої Він носив у своїй душі”. Тобто Він прийшов до рідних Богів, щоб звірити свої думки та вчинки, й шукав підказки, як діяти далі. І Він її знаходить. Саме в Кесарії Ісус вирішує повернутися до Єрусалиму й “випити свою чашу до дна”.

Не од Сіона благодать,

А з тихої твоєї хати.

Тарас Шевченко, „Марія”

Перш ніж говорити про Божого сина Христа, нагадаємо ще раз про стародавню тенденцію брати назви Богів з української землі. В цьому нічого немає дивного – тут була країна Богів Гіперборея, або правильніше Ніперборея, звідси, звісно, Боги розходилися світом.

Отож, найперше уточнимо дещо про гіпер/ніперборейських дівчат Опіс та Аргу, які, за твердженням Геродота, прийшли до Греції „із двома Богами” (інший варіант “із самими Богами”). Зважаючи на вміння переписувати все під себе, гадаю, мало хто повірить, що „всесвітні хитруни та крутії”, як називав греків М. Грушевський, не перекрутили ці імена на свій грецький манер. Порівнюючи з аналогічними закінченнями в чоловічих іменах Діоніс, Паріс тощо, виникає навіть запитання, чи були ці обидві особи жіночої статі? Сумнівно також, що в грецькій мові знайдеться якийсь відповідник до імені Опіс – грецьке тут лише закінчення. Зате в українській мові їх достатньо, починаючи від імен Опанас та Онопрій, прізвищ Опалюк, Опря,Гоппа, Гапка, закінчуючи словом “опал/опалун”, яким називали (мабуть, ще з часів пелазгів-палів) тих, хто опікувався* вогнем і вмів ним керувати.

Латиняни назву першого весняного місяця на той час, коли новий рік розпочинався після весняного рівнодення (з сучасного 22 березня), взяли від одного з варіантів імені давньоукраїнського Бога весни і сонця Опрі – аprilis. Не випадково також давній центр гончарного мистецтва, що на Полтавщині, має назву Опішня. Отож Опанас, Онопрій, Опалюк, Опря, Гоппа – це нащадки жерців-волхвів, які опікувалися світлом і вогнем, та тих, хто виготовляв священний глиняний посуд. Знамениті опришки, якими ще зовсім недавно серед гуцулів вважалося за честь побувати хоч якийсь час, були найближчими воїнами, охоронцями самого Апол Ола (в Спарті вони називалися оплітами/гоплітами, звідки пішло й оплот-опора). .

Отже, Опіс – чоловічого роду, бо священнодійства з вогнем здійснювали лише чоловіки. Якщо згадати, що походження Бога Апол Ола (Аполлона) теж є гіпер/ніперборейським, то стає очевидним: його ім’я на батьківщині мало звучати як Опал, або Опалун. Не важко тепер розгадати й інше – ім’я тої, що прийшла з Опалуном-Апол Олом до Греції. Очевидно, що воно належало його сестрі Артеміді й мало дещо інше звучання: не Арга, а Орта або Оранта (греки та латиняни наше сонячне „о” завжди підміняли своєю заперечувальною „а” або такими собі не значущими „е-є”). І оте „прийшли із самими Богами” треба розуміти, що „самі стали Богами”.

Варто наголосити, що Аполлон прийшов на південь також із жерцем Арістеєм, і що історія їх обох дуже схожа на історію Ісуса Христа. Понад те, в Аполлона був жрець на ім’я Хрис (можливо, той самий Арістей). Тому “Христос” у значенні “помазаник” це чисто грецька вигадка, бо, наприклад, ще давніше ім’я Хрисаор (син Посейдона), за твердженням “Словаря античности”, мало зовсім інше значення.

Біблія залишила нам багато білих плям із життя цього найвідомішого в світі персонажа. Вчені досі не знайшли переконливої відповіді на запитання, чи реальна це історична особа чи вигадана?

Чого лиш не витворило людство про нього – одні співають йому панегірики, другі – хулу. Про жодну іншу людину стільки не говорять і не пишуть, скільки про Христа. І так було задовго до того, як з’явилося християнство. Цей образ не міг виникнути з нічого, бо був затребуваний завжди – як Вартовий життя, як приклад для наслідування та обожнювання. Хоча, звісно, не всім припав до душі.

Цілком очевидно, що прототипом біблійного мудреця Соломона став відомий на той час поет та законодавець Солон, а Давида і Самсона – Геракл. Навіть перші учні Ісуса Христа рибалки мали прототипів – ними були критські (насправді кримські) моряки, яких Бог Аполлон зробив першими жерцями свого святилища. Понад те, перший символ християн – риба – теж запозичений в Аполлона, символом якого був дельфін. На перших ольвійських монетах, що їх виготовляли у вигляді дельфіна, між іншим, були написи “АРІХО”. Чи не звідси, зокрема з другої частини напису, з’явилося ім’я Христа як продовження традиції Арія-Ора, буквально: “Орій Ісус Христос Коло”? Найбільше весняне свято Великдень відзначали задовго до Ісуса і теж на честь Аполлона... Отож очевидно, що й в Ісуса Христа має бути прототип і шукати його треба у цьому самому товаристві.

Вже сама поява на світ Ісуса Христа дуже нагадує народження Аполлона. Згадаймо: матері Аполлона Латоні (Ладі) теж ніхто не надавав притулку для народження дитини. Лише сховавшись на острові Делос, вона народила Бога Аполлона та його сестру Богиню Артеміду. Подібне випало і на долю матері Ісуса Марії. На її дитя полює цар Ірод, на дитя Латони – богиня Гера. Навіть семантика імен їхніх гонителів однакова. Збігаються також дні народження Аполлона і Христа – сьомий день місяця.

Виявляється, і зачаття жінки від Бога, що нібито сталося з Марією, теж вже було. Плутарх у “Життєписах” згадує жінку з Понту (місто в Криму), яка стверджувала, що вона вагітна від Бога Аполлона. Дехто повірив цьому, розповідає автор, і коли народився хлопчик, якого назвали Силен (чи не той самий Солон?), знайшлося немало людей, в т. ч. знатних, які взяли участь у його вихованні. А цар Лісандр за допомогою численних і впливових помічників добився повного довір’я до розмов про народження дитини від Бога, а потім став розповсюджувати у Спарті чутки, що в таємних записах Дельф, є дуже давнє пророцтво, яке дозволено прочитати лише синові Аполлона. Воно стосувалося того, що спартанцям доцільно обирати царя із числа кращих громадян. На жаль, афера не вдалася. Коли відповідно підготовлений Силен у 18-річному віці з’явився в Дельфи, щоб приступити до діла, вся постановка Лісандра провалилася через нерішучість одного з акторів [113, т. 2, с. 31].

Як це все нагадує історію християнського Бога! У Новому Заповіті він отримає ім’я – Христос. Ім’я Аполлона вже не справляло враження на людей, тим більше, що було скомпрометоване деякими імператорами, зокрема самодуром Нероном, який вважав себе його втіленням. Проте творці нової віри не стали вигадувати щось особливе. Вони трохи змінили ім’я того, хто прийшов разом з Аполлоном „на італійську землю”, і замість літери А поставили літеру Х, змінили закінчення на грецьке і вийшло не Арістей, а Христос. Все було зроблено так, як учив Сократ: „стосовно імен, то тут насамперед треба мати на увазі, що до того слова, яким ми хочемо що-небудь назвати, ми часто додаємо одні літери, відкидаємо інші, а також міняємо наголоси”. Втім не виключено, що й саме ім’я Арістея спотворено і насправді він був Хорста, тобто той, хто стоїть поруч із Богом Сонця (Хорс).

Як би то не було, а однозначно важко встановити походження імен Христос та Ісус. Але якщо Христос утворилося шляхом підміни літер в імені Арістей, то, можливо, теж саме сталося з іменем Ісус: або на письмі воно передавалося як ІАС [Яс], а прочитали ІС, додавши закінчення “ус”, або в ньому зафіксоване перша частина імені Господь без “Г” – Ос (Іс)? Так і було, про що свідчить сама Біблія, але чого ніхто уперто не хоче помічати, бо тоді виявиться, що твердження про єврейське походження імені порожній звук. Ось, що пише Книга числа: “І назвав Мойсей Осію, Навиного сина: Ісус” (4М. 13:16). Українською мовою воно тлумачиться як “осяйний”, “той, хто сіяє”, тобто “сонячний”.

Далі біографію нового святого персонажа писали переважно за подібністю до біографії Арістея. З четвертої книги “Історій” Геродота (гл.14-15) довідуємося, що Арістей свого часу помер і потім воскрес. Причому йому це вдалося зробити двічі. Другий раз він воскрес аж через двісті сорок років. Творці Нового Заповіту друге воскресіння, але вже Ісуса Христа, також запозичили в Геродота, змінивши цифру до двох тисяч, щоб довше утримувати людей в очікуванні нового пришестя Христа, а, отже, і під своєю владою.

Французький живописець і дослідник древнього мистецтва Рене Менар (1827-1887) у книзі „Міти в мистецтві старому і новому” зазначав, що „примітивні зображення Христа в римських катакомбах представляють Спасителя у вигляді доброго пастиря Арістея з атрибутами останнього”. Як і Арістей, Христос поклонявся вищій природній силі, яким є Сонце.

Читаємо, де Ісус проповідував і творив дива: там, де перебував він – істинно віруючий, там перебувала і сила Божа – на горі, в саду, на вулиці, біля моря. Молитва до Сонця, що сходить, дуже благодатна для людини – Сонце наповнює тіло силою, енергією, зміцнює дихання, повертає зір. Творці ж нового вірування хотіли обмежити людей простором, загнати їх у приміщення, щоб: а/ обмежити їхню свободу (приписавши до конкретного храму); б/ контролювати їхню діяльність та переміщення (за допомогою сповідування та внесення до певних книг); в/ підкоряти їхню волю і збагачуватися – навар за хрещення новонародженого, за вінчання молодих, за відспівування померлого, за відкуп від гріхів і т. д., і т. п. Проте люди не йшли до храму і молилися так, як це робили споконвіку. На думку пророка Єзекіїля, цим вони „творили гидоти”, тобто стояли спинами „до Господнього храму, а їхні обличчя – на схід, і вони кланялися до сходу, до сонця” (Єз. 8:16).

Натомість до церковників і загалом до храмів в Ісуса зовсім інше ставлення: „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне...”, „хто храмом клянеться, – клянеться ним та тим, хто живе в нім. І хто небом клянеться – клянеться Божим престолом і тим, хто на ньому сидить” (Мт. 23:13, 21-22). Тобто йдеться про те, що не можна відгороджувати стінами храму Царство Небесне, якому поклонялися люди на відкритому просторі. Той, хто клянеться (молиться) в храмі, клянеться насамперед тим, хто в ньому служить, а хто клянеться під відкритим небом, клянеться Богові Небесному і своїм Пращурам, які суть у небі. Недарма і Влескнига зазначає, що Боги в храмах „не приймають жертви нашої” [30, д. 21].

Останні слова вже розіп’ятого Ісуса були зверненні до Апол Ола, з яким ототожнювалися найбільші авторитети в давнину. Він назвав його тричі – творці Біблії, щоправда, записали це ім’я як Елі. Однак, що це був саме Ола/Олен (чи навіть Ілля), свідчить оповідь Геродота про царя Лідії Креза. За мить до смерті на вогнищі він також вигукнув тричі це ім’я, і воно врятувало йому життя. Щоправда, і тут редактори дещо перекрутили його – у них він не Ола, а... Солон [30, І 86-87].

„За кого ж ти розіп’явся, Христе, Сине Божий?”, – запитував Тарас Шевченко, очевидно, знаючи щось більше ніж ті, хто безсоромно називає наших предків-сонцепоклонників поганами. Бо Ісус Христос сам був сонцепоклонником, тобто, як сказали б церковники, ідолопоклонником-поганином*.

Відкриваємо Євангелію від Матвія, першу книгу „Нового Заповіту Господа й Спасителя нашого Ісуса Христа”, і читаємо, що насправді Він проповідував на горі, в саду, біля моря. Тобто, Він не визнавав церкви. А ось що сказав Ісус, коли диявол хотів спустити Його з тієї гори, зваблюючи всілякими благами: „Відійди, сатано, бо ж написано: Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!” (Мт. 4:10).

Попри вимоги писати Євангелії так, як було потрібно творцям нової церкви, Матвій все ж залишив нам цікаві посили: „Господові Богові своєму вклоняйся, і служи Одному Йому!”. Тобто, автор дає зрозуміти, що Син Божий зберігав вірність вірі своєї рідної язичницької Галілеї (Мт. 4:15). І далі ми бачимо цьому підтвердження: „Не подумайте, ніби Я руйнувати Закон прийшов, – Я не руйнувати прийшов, а виконати” (Мт. 5:6).

Він прийшов виконати заповіти Праотців. Ісус Христос намагався захистити і відстояти прабатьківську віру від тих, хто нав’язував людям нових пророків і нову (чужу) віру. Насамперед від первосвящеників – засновників цієї віри (“Не згадуйте про те, що було, не думайте про давнє! Ось я творю щось новітнє” – Іс. 43:18-19), книжників і фарисеїв, які творили релігійні книги так, щоб ніхто без їхнього коментаря не зрозумів, про що там йдеться, тоді як стара віра була доступна і зрозуміла без книг і порівняно з новою не вимагала великих витрат на утримання церков та їх служителів, до того ж не відбирала у вдови хату.

Авторитет Ісуса величезний, люди ходять за ним юрбами – інколи по 5-7 тисяч. Звісно, це не могло не бентежити сповідників нової віри. Ісус є реальною загрозою їхнім нововведенням, а отже, і їхнім статкам. Вони запрошують Його до своєї церкви. Та, не зумівши переманити на свій бік, провокують, щоб піймати на якомусь слові проти влади, тобто роблять все, щоб знищити Його. Він знає, що на Нього чекає, але йде до синагоги і дискутує з книжниками та фарисеями, Він сміливо кидає їм у вічі, що вони “сини убивць пророків” (Мт. 23:31). Яких пророків мав на увазі Ісус Христос? Звісно, тих, на чиє місце вони вирішили поставити своїх пророків і самих себе: „Роде зміїний! Як ви можете мовити добре, бувши злі?” – запитує Він (Мт. 12:34).

Євангелісти донесли до нас лише частину Ісусових звинувачень на адресу первосвящеників, фарисеїв, саддукеїв і книжників. Саме їх Він називає поганами, а не тих, хто поклонявся Сонцю, молився на горі чи біля води.

„Тоді промовив Ісус до народу й до учнів Своїх: „На сидінні Мойсеєвім усілися книжники та фарисеї... за вчинками їхніми не робіть, бо говорять вони – та не роблять того! Вони ж в’яжуть тяжкі тягарі, і кладуть їх на людські рамена, самі ж навіть пальцем своїм не хочуть їх порушити ... Усі ж учинки свої вони роблять, щоб їх бачили люди, і богомілля свої розширяють, і здовжують китиці (пейси. – С. П.). І люблять вони передніші місця на бенкетах, і передніші лавки в синагогах, і привіти на ринках, і щоб звали їх люди: Учителю!” „Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед лю-дьми зачиняєте Царство Небесне, – бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче ввійти, не пускаєте! Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитесь довго, – через те осуд тяжчий ви приймете!” (Мт. 23:1-7, 13-14).

„Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що даєте десятину із м’яти, і ганусу й кмину, але найважливіше в Законі покинули: суд, милосердя та віру...!” „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що чистите зовнішність кухля та миски, а всередині повні вони здирства й кривди!” „Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що подібні до гробів побілених, які гарними зверху здаються, а всередині повні трупних кісток та всякої нечистоти! Так і ви, – назовні здаєтеся людям за праведних, а всередині повні лицемірства та беззаконня!” (Мт. 23:23,25,27,28).

Ось хто в Ісуса погани, ось чому Його так боялися і чому не хочуть, щоб ніхто й донині не знав, хто був насправді Син Божий, яку правду відстоював, за яку віру страждав і приніс себе в жертву.

Фарисеї почали залякувати Його й переслідувати на кожному кроці. Здійснювався шалений тиск на тих, хто увірував Йому і вони не витримували й відверталися від Нього. Йому доводиться шукати притулку в інших містах. І ось тут ми знаходимо ще одне підтвердження, що Ісус язичник. Цю історію Едуард Шуре [158, с. 389] переповідає таким чином. Разом зі своїми учнями Ісус утікає до язичницького міста Кесарія. Тут Ісус пішов до невеликого храму, що був збудований на честь язичницького Бога Пана, і де було багато зображень язичницьких божеств. Ісус побачив у них “лики божественної краси, сяючі образи якої Він носив у своїй душі”. Тобто Він прийшов до рідних Богів, щоб звірити свої думки та вчинки, й шукав підказки, як діяти далі. І Він її знаходить. Саме в Кесарії Ісус вирішує повернутися до Єрусалиму й “випити свою чашу до дна”.

Ніхто інший краще не засвідчить правду про погляди і віру Христа як учні. Звернемося до того, кого Ісус поставив чи не найвище, на кому хотів “будувати Церкву Свою” і кому дав ключі від Царства Небесного (Мт. 16:18-19). До улюбленого Христового учня Петра (Кифи). Апостол Павло видає його істину віру: “Коли ж Кифа прийшов був до Антіохії, то відкрито я виступив супроти нього, заслуговував бо він на осуд. Бо він перед тим, як прийшли були дехто від Якова, споживав із поганами. А коли прибули, став ховатися та відлучатися, боячися обрізаних. А з ним лицемірили й інші юдеї, так що навіть Варнава пристав був до їхнього лицемірства. А коли я побачив, що не йдуть вони рівно за євангельською правдою, то перед усіма сказав Кифі: Коли ти, бувши юдеєм, живеш по-поганському, а не по-юдейському, то нащо поган ти примушуєш жити по-юдейському?..” Отже, маємо очевидне підтвердження, чому навчав Ісус і чому навчився у Нього святий Петро.

Про те, кому насправді поклонявся Ісус, добре знали давні люди. Що підтверджує ікона ХІ ст. “Христос коронує на царство Ярополка Ізяславича та Ірину”. Як багато священних предметів давнини, наприклад, Чаші долі, кратер Аріанта, пам’ятник Світовиду виконана в трьох рівнях: нижній – світ мертвих (Нави) із зображенням сплетених змій та людських облич у колах і ромбах без тулубів; середній – світ живих (Яви) із зображенням Ярополка та Ірини, яких разом із своїм найближчим помічником апостолом Петром і Марією Ісус Христос коронує на царство; верхній – світ Богів (Прави) із зображенням язичницьких Богів і тотемів: лева, праотця-янгола, орла і тура з книгами повчань у лапах, руках, кігтях та копитах. Ісус, як бачимо, в молитві підняв зіниці догори, до Богів і тотемів. Сама ж ікона орнаментована правосторонніми свастиками, символом Білобога.

Інша ікона, виявлена у Житомирській області, зображує Христа з книгою, на палітурці якої намальоване Сонце, а не хрест, чи відкриті сторінки Біблії з якоюсь цитатою, як того вимагала іконописна традиція. Очевидно, невідомий автор також знав дещо інше про Христа на відміну від того, що нав’язувала церква.

… „Оце в Єрусалим ми йдемо, – і первосвященикам і книжникам виданий буде Син Людський, – і засудять його... І поганам його видадуть, – на наругу та катування, і на розп’яття, але третього дня Він воскресне” (Мт. 20:18), – сповістив Ісус своїм учням, називаючи поганами зовсім не язичників, котрі прийняли Його в Кесарії і в своєму храмі Пана.

“… але третього дня Він воскресне”. Це не звичайне сповіщення, а пророче, і чомусь ніхто не звертає на нього уваги. Я недарма підкреслив вище „Син Божий”. Саме так Він сказав про себе: “Син Божий”, а не „Син Людський”. Первосвященики і книжники замахнулися не на сина людського і не сином людським Він був, бо знав наперед про свою долю, про долю всього людства і про своє воскресіння. Фальсифікаторам Євангелій потрібно було принизити Його, щоб потім принижувати загалом Людину, робити з неї безвідповідальну особу перед Богом, перед Отцями і майбутнім, яка лише покірно чекала б на милість „первосвящеників” та своїх володарів.

Сповіщення, яке зробив Ісус, страшне за своєю суттю. І воно стосується не Його. Наруга первосвящеників і книжників Його не лякає. Повідомлення Христове стосується двох наступних днів, під якими треба розуміти два наступних тисячоліття. Протягом цих двох тисячоліть первосвященики нищитимуть Ісуса і Його віру, а книжники (тобто вчені), які відкинуть закони природи (закони Прави, Яви і Нави), що так оберігались нашими пращурами, ґвалтуватимуть і віру, і природу в інтересах користолюбців. Оце і є та наруга – катування та розп’яття людства. Ми самі бачимо, до чого котиться світ саме через віру, про яку кажуть, що вона дала поштовх до прогресу, і через книжників (учених), які є рушіями цього “прогресу”.

Проте надія ще є. Третього дня (тисячоліття) Він воскресне. В новій якості і новому Світлі. Ми ще не знаємо Його імені, але Він уже на порозі. Третій день, третє тисячоліття настало! Ми повинні лишень не допустити, щоби нечестивці знову не оточили Його та не залапали своїми брудними руками, щоби знову не спаскудили і не використали в своїх цілях.

Знищивши Христа, церковники вважали, що в його образі знищили стару віру. І, звичайно, поспішили прирівняти до своєї злодійської подоби і Його. Слова „Коли хто приходить до мене і не зненавидить свого батька та матері, і дружини й дітей, і братів і сестер, а до того й своєї душі – той не може бути учнем Моїм” (Лк. 14:26), насправді, не належать Ісусу. Той, хто шанував рідну віру, хто неодноразово наголошував „Милости хочу, а не жертви” (Мт. 12:7), „Шануй батька та матір” (Мт. 15:4), а на запитання, скільки разів треба прощати братові, відповідав: „Не кажу тобі до семи раз, але аж до семидесяти раз по семи!” (Мт. 18:22), не міг такого сказати. Це вставили в Його вуста творці т. зв. Христової церкви (Лука особисто не чув Ісуса, а писав Євангелія на замовлення Павла). За своєю суттю Церква мала залишатися людиноненависницькою юдейською, а її творці, скориставшись самопожертвою Христа, прагнули особистої вигоди від своєї віри та служби. Іменем Христа вони закликали народ відрікатися не лише від рідної віри, своїх статків тощо, а й найдорожчого – від батька та матері. Стояло завдання перетворити синів Божих у рабів Божих. А синами Божими, як ми вже знаємо з Велесової Книги, були наші предки – СЛАВИ, СЛАВУНІ…

Орійське, сонячне, громадське за походженням і за духом учення Христа юдейські книжники “підправили” так, ніби ще раз розіп’яли Його. “А щоб не воскрес, придавили біблійною глибою на манер могильної плити”, – зауважував В. Пранов*.

Ісус Христос відстоював віру, яку сповідував і пропагував Арістей. Цілком ймовірно, що в основі його проповідей лежать твори Арістея, автора поеми „Арімаспейська”. Однак стояло питання створення нової віри, все старе – гидота. Всі, хто молився Сонцю-Колу і не йшов до храмів, були приречені: „Ходіть... і вбивайте; нехай ваше око не має милосердя, і ви не змилуйтеся! Старого, юнака, і дівчину, і дітей та жінок позабивайте дощенту...” (Єз. 9:5).

Інфіковане брехнею, оснащеною методикою релігійного зомбування, таке християнство взяло на себе роль провідника біблійного мракобісся і духовної кастрації. „Апологети візантійства, – писав відомий український мислитель Олесь Бердник, – не лише безжально винищували найменший знак сонячних вірувань наших прабатьків, а й емоційно згиджували суть і призначення вікових традицій, звичаїв, ідеалів народного духу”. Лиходії беззастережно сіяли зло, заздрість, смерть і тиранію. Вони хотіли поставити вище Бога себе – священиків чи царя в образі божого намісника. Вони намагалися змінити закони природи. Фрідріх Енгельс справедливо зауважував: „Неприродні релігії при всій характерній для них екзальтованості, вже при своєму заснуванні не могли обходитися без обману та спотворення історії”. Нувориші переписували святі книги, тлумачили історію так, як їм було вигідно. Одні народи ставали богоугодними, проти інших оголошувалися хрестові походи на винищення, щоб утвердити нову віру і нового Бога. Лише 325 року Перший Вселенський собор ухвалив догму про те, що Ісус є сином біблійного Бога Єгови-Саваота. Причому навіть не всі учасники собору це підтримали.

Створюючи образ нового Бога, „нові пророки” розуміли, що необхідно хоча б створити видимість збереження старого. Вони замінили головне – Богами тепер були не найвищі природні сили, не те, що давало життя і силу людині – сонце, вода, земля, небо (повітря), мати і батько, а царі та митрополити. Замість Дажбо, що утримує в своїй владі дванадцять місяців, вони ставлять Ісуса Христа і дванадцять апостолів... Все інше, в принципі, залишилося тим самим. Не викидають навіть Велеса-вола, за допомогою якого Ісус повертає німому мову, лише перелицьовують його на Вельзевула і називають князем демонів (Лк. 11:14-15). Як Христос переписаний з Апол Ола та Арістея – синів ніперборейської землі, так і церковні обряди, ритуали та атрибутика християнства запозичені звідти ж, хіба що трохи видозмінені. Яскравим доказом цьому є золота наголовна пластина корони царя Скитії Колоксая.

Як бачимо, в центрі пластини Мати Слава тримає символ Сонця – Коло або Свічадо (Сварга чадо), зараз його підміняють хрестом – знаком, що в сиву давнину символізував ніч (Місяць). Перед Матірю на колінах стоїть волхв (“той, хто волю хвалить”), а може, й сам Отець Ора. Він тримає в руках топірець, як оберіг від ворога та зла (гуцули й нині за свій амулет мають подібні сокирки), і ріг – символ величі та достатку, Чашу долі людської. Зауважте, волхв став навколішки не перед дерев’яним ідолом чи людським розп’яттям, а перед Сонцем та Жінкою. Праворуч від нього дві жриці готують священний напій і наливають його в ріг. Отець, здійснивши обряд замовляння за допомогою якогось музичного інструмента, який ми бачимо в його руках, із наповненим рогом звертається до Матері-Богині за благословенням. Чоловік із козацькими вусами (мабуть, помічник Отця) здійснює обряд кропіння. Потім Отець п’є напій з одного рогу з іншою людиною. Це – обряд братерства, рівності і любові до ближнього – своєрідне причастя. І, нарешті, ліворуч на пластині зображено обряд посвячення чи сповіді: Отець тримає руку (як Боже покровительство) над головою людини, в руках якої голова Овена – символ добра, світанку і достатку. Нині християнські священики майже так само сповідають своїх парафіян, лише той, хто сповідається, замість голови Овена тримає в руках Євангелію (зверніть увагу на однакову основу слів).

Все це, а саме: благословення, кропіння, причастя, сповідь, ставання на коліна, образ Божої Матері, а також згадуваний вище Отченаш успішно прижилося у християнській обрядовості, що свідчить про продовження у ній саме давньоукраїнської (чи, якщо комусь так приємніше читати, слов’янської) релігійної традиції.

“Навіть тисячолітнє панування православної церкви мало відбилося на віруваннях народу, – писав Олександр Знойко. – Церква мусила лише пристосуватись і давати нові, далеко не вичерпні пояснення до старих свят, лишаючи незайманими ідеологію й увесь ритуал обрядів. Навіть такі свята, як Різдво, Водохреще, Великдень лишилися на Україні святами астрального культу в усіх аспектах ідеології й деталях обряду. Це сталося через безперечну вищість старої культури й ідеології, порівнюючи з християнством”. На жаль, прийняття такої естафети відбулося лише в зовнішньому вигляді. В духовному, сакральному розумінні віра наших предків виявилася для творців нової віри недосяжною.

Анти – наші предки – першими зрозуміли, яка небезпека криється за новою релігією і рішуче виступали проти. Аттила і Одоакр ходили походами на Рим, щоб покарати тих, хто нав’язував світові своє розуміння віри, в якій не лише окремій людині, а й цілим народам відводилося місце рабів. Не випадково в церковній мові такими живучими виявилися слова, основою яких стала саме назва наших предків: антихрист,антипасха (анти святкували Великдень в інший день, ніж християни) і т. п., хоча греки слово „анти” видають за власний префікс, що позначає протилежність, протидію і ворожість.

Згадаймо ще одну сучасну традицію – запалення священного вогню, що здійснюється у Вифлеємі і який потім розносять по всьому християнському світові напередодні Великодня. Натомість у гл. 33 четвертої книги Геродот пише, що гіперборейці, як естафету, передавали від одного роду до іншого солому, хоча насправді соломою переписувачі й перекладачі Геродотових праць намагалися виставити на сміх гіпербореїв. На жаль, це їм майже вдалося зробити, бо чомусь ніхто не спростував, що це була не солома, а сніп з колосками. Сніп символізував єдність, силу і достаток роду. У Влескнизі Сніп навіть Божество: „То Влес учив праотців наших землю раяти і зерно сіяти, і жати віна-віночі на полях жнивних, і ставити Снопа до огнища (житла – С. П.), і шанувати його, як Отця Божого” (д. 8/2).

В Україні до наших часів зберігся звичай у Святвечір ставити на покутті пшеничний сніп, який називають Дідухом або самим Колядою, українці також зустрічають дорогих гостей хлібом-сіллю і, проводжаючи їх, дають хліб у дорогу. Не вогонь, який, окрім світла, символізував також розбрат і війну, а хліб – знак щедрості та миролюбства. На жаль, у відповідь на доброчинність наших предків сусіди йшли до нас із вогнем та мечем. Нищили, обкрадали, перебріхували і розпинали...

Та повернемося до Ісуса Христа. Ніяк не в’яжеться до палестинської землі факт його розп’яття. Не в’яжеться сюди і смерть Іуди. Він хотів, як ми знаємо з Біблії, спочатку повіситися на березі, але звідки могло взятися там це дерево, якщо воно росте лише в помірних і холодних поясах північної півкулі? Та й осика, на якій він все-таки удушився, дерево значно північніших земель. Ім’я Понтія Пілата взагалі вказує на його причорноморсько-скитське походження – з Понта Евксинського Пал (у Тернопільській області є село Пілатківці). Імена сина Ірода І Великого, сучасника Ісуса Антипа (Анта), доньки його дружини Соломії теж українського походження. Розбійник Варавва, що також був приречений на страту разом із Христом, це ніхто інший як українське “варивода” – бунтар. Доречним тут буде згадка про аж двох українців Героїв Радянського Союзу на прізвище Варава – Бориса і Григорія.

Перший акт розп’яття взагалі зафіксовано на нашій землі – в Приазов’ї. Його вчинив сатрап міста Сарди (Лідія) Оройт. Через зневагу до себе і через бажання стати владикою морів, він розіп’яв на хресті самосця Полікрата [30, ІІІ 125]. Не варто забувати й Есхілового “Прометея закутого”, ноги якого також були прицвяховані: “сам Бог – я від Богів терплю! ...Мордування довгі тисячі літ”. Ми вже публікували зображення амулета з розп’яттям Орфея-Бака (див. с. 144), що також має значно більше років, ніж розп’яття Ісуса Христа...

Едуард Шуре повідомляє, що учні Рами принесли на Близький Схід символ оріїв – Овена. Очевидно, вони встановили його череп на горі, від чого й отримала вона назву Голгофа, тобто гола голова, або Череповище (Лиса гора). Між іншим, найвища гора Сокільського хребта в Прикарпатті Чорна Кичера також називалася Голиця.

Звісно, в Біблії ви нічого не знайдете про Раму та його символ Овен, бо кому вигідно вказувати, хто насправді був засновником Єрусалима? Але те, що цар іншої частини ханаанської землі Єровоама в своїх володіннях на противагу Єрусалиму, де царював син Соломона Рехав’ам, заснував альтернативний символ – зображення двох золотих телят (1 Цар. 12:28), доводить, що в Єрусалимі існував культ орійського символу – Овена, що старанно приховували творці Біблії. Ми ж нагадаємо, що Скитію, звідки міг походити Ісус Христос, як писав Мавро Орбіні, називали Овеном. А сам Ісус не тільки йменувався пастухом овець, його навіть зображали на іконах у вигляді ягняти.

До речі, стосовно згаданого Ханаану. В одній із своїх праць відомий український учений-сходознавець О. Пріцак згадує виявлений ним в одному з Каїрських архівів лист київських купців хазарському каганату, в якому вони пишуть, що тепер “спілкуються руською мовою киян, тобто, ханаанською”.Отже Ханаан спершу руська держава, і не виключено, що з’явилася вона в Середземномор’ї лише завдяки тим, хто вигадував історію нової обітованої землі, обкрадаючи історію інших земель.

У Біблії можна знайти також приклад мови, якою розмовляв Ісус Христос. Апостоли Матвій і Марко останні слова Христа “Єлі, Єлі, лама азав тані” називають нібито арамійськими: “Боже мій, боже мій, нащо ти мене покинув”. Натомість етнолог Микола Ткач стверджує, що слова Ісуса звучали так: “О Лелю, о Лелю, ламе ся в остани”, в яких гуцули (чи не ті самі біблійні галілеяни?) і сьогодні впізнають: “О Отче, Отче, тільки зостанься в мені”. І це більш правдоподібно, бо не міг Той, хто свідомо пішов на смерть, докоряти Богові. Він просив у нього бути з Ним в останню хвилину і підтримати Його. Біблія зафіксувала ще одне слово сонцепоклонника Ісуса Христа. Ось що він сказав Марії Магдалині та іншій Марії після свого воскресіння: „Радійте!” (Мт.28:9). У примітці зазначено, що так віталися при зустрічі. Тобто, по суті, Ісус сказав „за Ра дійте!” (за законом Бога живіть), або „з Богом Сонця будьте! Слідуйте за нашими Богами, а не з іншим”...

Не можна не сказати про те, що й письмо було не аравійське і не єврейське, а ольвійське, про що, зокрема, свідчить монета Ірода І Великого. Здається, ця особа, що нібито хотіла вбити Христа ще маленьким, взагалі притягнута штучно до історії Божого сина, бо за Плутархом Іродом (Гіродом) був цар Селевкії і царював він у часи Краса та Спартака в першій половині, а не в кінці І ст. до н. е. [108, с. 194].

Основи “книги книг”, як називають патетично Біблію, заклав один із стовпів християнства – пророк Мойсей. Жив він нібито в ХІІІ ст. до н. е. Утім у жодних авторитетних працях давніх істориків та письменників Мойсей не згадується, хоча, здається, таку особистість не могли обійти увагою ані Гомер, ані Гесіод, ані Геродот, а тим паче перші біблійні пророки Ісая та Єзекіїль.

А от Едуард Шуре стверджує, що Мойсей „не був євреєм-патріотом; він був приборкувачем народу” [158, с. 163]. Звідси виникає справедливе питання, чи взагалі він був євреєм? Його справжнє ім’я Хозарсіф свідчить про хазарське походження – від назви племені, що мешкало в басейні рік Дон-Волга. Його друге ім’я теж наводить на певні міркування. Порівняймо його з іменем скитського царя: Колаксай – Коло-цар, Мойсей – Мор-цар (ті, хто не вимовляв “р” часто підміняли її літерою “й”, а то й апострофом). 

Можливо, Хозарсіфа-Мойсея треба вважати тим сьомим сином Тогарми, внуком Яфета, який, як писав хазарський цар Йосип придворному кордовському халіфові Хасдаю Ібн-Шафруті, і став засновником роду хазарів.

Наука, яку пропагує Мойсей серед євреїв, теж навдивовижу не збігається зі способом їхнього життя. Це підмітив ще Іван Франко: “В книгах (Біблії) говорить ся, що Бог через Мойсея дав Жидам закон у пустині; в тих частях книг, де оповідаєть ся про ріжні пригоди, все видно так, що Жиди жиють у пустині як народ кочовий, який мандрує з місця на місце. Тимчасом законодавство відносить ся зовсім не до кочового, а до осілого народа, такого, що жиє по селах і містах, займаєть ся рільництвом, садівництвом та плеканнєм худоби; що більше, майже скрізь у тих законах проводить ся думка, що всі Жиди повинні сповняти свої релігійні потреби в однім місці, давати данини одному храмови, яким був єрусалимський храм не в початках державного житя Жидів, але аж по їх повороті з вавилонської неволі! Виходить так, що Мойсей, пробуваючи в пустині, давав Жидам закони не такі, які були відповідні для їх тодішного житя, але такі, що мали війти в житє за 100 чи навіть 500 літ, і Жиди буцім то тут же заприсягли сьвято виконувати те, чого в їх положенню не то не могли виконувати, але навіть не могли гаразд розуміти!” (“Сотворення світу”, збережено стиль видання 1918 р.).

Отже, І. Франко переносить життя Мойсея десь на VІІІ ст. до н. е. Апостол Павло, на діяльності якого ми зосередимося трохи далі, в Посланні до галатів (3:17) писав таке: “я кажу це, що заповіту, від Бога затвердженого, Закон, що прийшов по чотириста тридцяти роках, не відкидає, щоб обітницю він зруйнував”. Християнські тлумачі стверджують, що тут йдеться про Закон Мойсея. Тобто, якщо Павло помер десь у 67 р. н. е., а писав він галатам у 60-му, значить свій Закон Мойсей написав у 370 р. до н. е. При цьому не можна відкидати, що Павло міг мати на увазі дещо інше, бо про Мойсея він не згадує. Я ж, дослідивши Книги Буття і Вихід, серед дітей та онуків Ноя розпізнав чимало історичних персонажів V ст. до н. е., а серед героїв північних орд – самого Олександра Македонського (див. с. 133), тому наважуся стверджувати, що ця книга творилася не раніше ІІІ ст. до н. е.

Мойсея зображають – з рогами на голові. Саме так на нашій землі язичники зображували Бога пастухів Пана, і саме звідси пішло слово пастор. Отож не виключено, що в Біблії він також Давид (той, хто дає, або тисне, давить). Про нього в Біблії говориться: “коли Давид скінчив приносити цілопалення та мирні жертви, то він поблагословив народ Іменем Господа Саваота”, який наказав Давидові: “Я взяв тебе з пасовиська, як ходив ти за отарою, щоб ти став володарем над народом Моїм, над Ізраїлем” (2 Сам. 6:18, 7:8)… Чи не видається вам, що тут Бог Саваот наказує Давидові взяти під владу чужий для нього самого народ? Може, зовсім і не євреї спочатку були ізраїльтянами? І лише після того, як було розіп’ято Ісуса Христа і до влади прийшли семітські царі, переписавши справжні історичні джерела на свій лад і розтлумачивши назву Ізраїль як “богоборець”, вони стали зватися ізраїльтянами?..

На український (орійський) слід у палестинській землі ми натикаємося доволі часто. Після смерті Мойсея провідником ізраїльтян стає Ісус Навин, прізвище якого походить від тих, де шанували Наву, Яву і Праву (Навин буквально означає “з іншого світу” або “покійник”), єврейський верховний Бог Ягве дивовижно перегукується з Явою і, здається, повністю переписаний із сина Ноя Яфета (Яхвета). В укрів-русів Мара – божество, що приносить нещастя і асоціюється з Мойсеєм. У Біблії Марана називається Господом. Саме його апостол Павло закликає прийти, щоб здійснив прокляття: „Привітання моєю рукою Павловою. Коли хто не любить Господа, нехай буде проклятий! Марана га*! Благодать Господа нашого Ісуса нехай буде з вами!”(1 Кор 16:21-23).

Ми вже наводили цитату: “До висновку про невідповідність принципових положень Біблії історичній реальності дійшли ізраельські археологи. На їх думку, біблійного періоду в історії Ізраелю не було, як не було Виходу з Єгипту, мандрів у Сенаї, облоги Єрихону Ісусом Навином, великих держав Давида і Соломона... 70 років розкопок на землях нинішнього Ізраеля й Палестини не дали жодного підтвердження фактів, викладених у Старому Заповіті” (“Новое русское слово” 2.11. 1999, №31258). Вона також підказує, що події, пов’язані з Ісусом, насправді відбувалися зовсім в іншому місці, а принесені і приписані до палестинської землі були пізніше. Наприклад, назва місцевості Тиверіада біля Тиверіадського озера в Галілеї чітко говорить, що її заселили тиверці (подільці). Та й сама Галілея (місце народження Ісуса) дуже схожа на скитську Гілею або Олею, а місто Назарет, де нібито провів дитинство Ісус, це ззаду наперед прочитаний священний острів нашої землі Березань. І в багатьох інших назвах так званої святої землі легко прочитуються наші архетипи: місцевість Мерива – сварка, Єрусалим – оріїв село або русів село, гора Хорив навдивовижу збігається з іменем одного із засновників Києва, річка Йордань – Ор Дана (в Черкаській області є річка Ірдинь). У давніх редакціях Біблії згадуються також місто Скіфополь та Дике поле – нібито Палестина, а насправді правобережна Україна. Як тут не бачити, що Палестина – це палів стан, і що саме пали (поляни) принесли образ Христа та свої святі назви до сучасного Ізраїлю, де потім й були винищені, як того вимагали пророки, подібні до Єзекіїля. Не можна не згадати і те, що в єврейському оригіналі Старого завіту (в російському перекладі також) море, через яке вивів Мойсей євреїв із Єгипту, називається Чермним (море очерету), а його комусь дуже хочеться називати Червоним...

Стверджується, до речі, що резиденцію царя Галілеї Ірода Антипи (сина Ірода Великого) охороняли найманці гали та фракійці. Скажіть, будь ласка, як слід розуміти в Галілеї найманців галів? Це що не одне й те саме? Виявляється не одне. І цього казусу фальсифікатори історії не помітили. Гали і фракійці, як доводиться в цій книзі, насправді жили на території Скитії. І вони ніяк не могли бути найманцями в невеличкій складовій Римської імперії, якою нібито був Ізраїль. Не тільки тому, що дуже задалеко, а отже дорого обходились Іроду та імперії, а й тому, що їх (озброєних людей) ніхто не пропустив би зі Скитії через кілька країн до Іродових володінь, та й самі найманці навряд погодилися б на таке далеке відлучення від своєї Вітчизни...

Ну і особливо переконливим підтвердженням того, що події, пов’язані з Ісусом, відбувалися на території Скитії (України) є наступний факт про нього: “І взяв Він чашу, і, вчинивши подяку, подав їм, і пили з неї всі. І промовив до них: Це кров Моя” (Мр. 14:22-24). У цьому фрагменті з Євангелії зафіксовано скитський обряд любобратання, коли до чаші з вином із надрізаної руки додається кілька крапель крові.

Ніщо у Євангеліях не говорить про те, що Ісус міг бути євреєм. Навіть натяків немає, окрім хіба що вставки, що він син Давидів. На Галичині (Галілеї), між іншим, з давніх-давен Ісуса Христа знали не як царя Іудейського (Ісус Назарей Цар Іудейський – ІНЦІ), а як Ісуса Назарея Навина (НН), про що свідчать стародавні хрести із села Чорний Потік. Очевидно, знав про те, що Ісус був із Підкарпаття, і великий український поет Пантелеймон Куліш, бо у вірші “До Підкарпатних земляків” називав їхню Русь “первоцвітом християнства”.

Звідки натомість з‘явилися в Палестині українські назви, гадаю, зрозуміло із місіонерської діяльності скита Рами і походів Кия Орійовича (Кияксара), про що вже ми писали вище.

Стосовно ж Ізраїля, складові назви самі вказують, що тут спочатку жили вихідці із країни Бога Ра (Рами). Щоправда, євреї перекладають цю назву як „богоборець”. Але так почали тлумачити її тільки після того, як у селі русів Ораселі (Єрусалимі) були винищені сини божі, сини Сонця.

Як це відбувалося, докладно описано в Книзі пророка Єзекіїля. На початок нашої доби в Єрусалимі мешкало мирне населення, воно сповідувало давню орійську віру, молилося Сонцю, зустрічаючи його на пагірках, біля своїх святилищ. Це було забезпечене та заможне місто. І саме заможність його мешканців викликала заздрість у прийшлих людей. Миролюбністю, терпимістю до інших вірувань місцевого населення і вирішили скористатися зайди. Вони збудували церкву і почали пропагувати свою віру. Але єрусалимці не йшли туди. За висловом Єзекіїля, вони продовжували „творити гидоти”, тобто стояти спинами „до Господнього храму, а їхні обличчя – на схід, і вони кланялися до сходу, до сонця”.

Розплата відома. За наказом господа церковників та фарисеїв: „Ходіть... і вбивайте; нехай ваше око не має милосердя, і ви не змилуйтеся!..” (Єз. 9:5) населення Єрусалима було винищене зовсім, не пожаліли навіть дітей.

У такий спосіб винищували предківську віру і запроваджували християнську (насправді юдейську).

Хай би там як, Біблія ще чекає на перекладача, який донесе людям істинний її зміст. Тим часом серйозний аналіз життя Ісуса Христа, який називав себе сином Божим, як, до речі, називали себе і наші предки, дає чимало підстав говорити, що він був носієм оріянської сонцепоклонницької віри. В основу ж Біблії лягли книги, написані набагато раніше подій, що розповідають про створення Ізраїлю. І писали їх у Гіпербореї, на батьківщині Богів, де, за словами Е. Шуре, були “справжні жреці і жриці” [158, с. 226]. Компілюючи Мойсеєві книги, єврейські та грецькі жреці ніяк не могли уникнути українізмів та імен провідників із Гіпербореї. Якби вони цього не робили, якби не опиралися на знані в той час авторитети, їм значно важче було б прихилити людей до своєї праці.

Не міг кочовий єврейський народ, яким він був на той час, написати Мойсеєві книги, тим більше, що самі євреї з’явилися значно пізніше орійців: “Там, де білі колоністи підкорилися чорношкірим народам, визнавши їх владу і отримавши від їх священиків релігійне посвячення, там створилися народи семітські, як єгиптяни (до Менеса), араби, фінікійці, халдеї і євреї” [158, с. 27].

Треба це запам‘ятати тим, хто виводить євреїв поперед усіх (зокрема на українській землі) та й ще намагається виставити їх творцями трипільської культури. Пам’ятаймо також слова Івана Хрестителя до євреїв, коли ті приходили до нього хреститися: “Роде зміїний, – хто навчив вас тікати від гніву майбутнього? Отож, учиніть гідний плід покаяння. І не починайте казати в собі: “Маємо батька Авраама”. Бо кажу вам, що Бог може піднести дітей Авраамові з цього каміння. Бо вже он до коріння дерев і сокира прикладена: кожне ж дерево, що доброго плоду не родить, буде зрубане та до огню буде вкинене” (Лк. 3:7-9).

Іван грізно попереджав євреїв, щоб не брехали, що вони є дітьми Авраама, бо він знав, хто такий Авраам і справжнє походження євреїв. Уважне прочитання життя Рами у викладі Е. Шуре і життя Авраама (Бут. 12-23) показує, що образ Авраама списаний з Рами.

За свою сміливість Предтеча поплатився головою. Цікаво, що на карті Сигізмунда, яку було вперше надруковано в 1551 р. у Базелі, в північному Приазов’ї зазначено місто (чи місце), що так і називається: ГОЛОВА СВЯТОГО ІОАНА (Caput S. Ioana). Отже, не лише Ісус Христос у наших краях постраждав за свою віру, саме тут, можливо, в місті Македон, яке заснував Олександр Македонський (до сьогодні в Україні збереглися два поселення під назвою Македонівка), а не в місті Махерон, яке, за тлумачниками Біблії, заснував цар Іудеї Алєксандр, цар Ірод відрубав голову Івану Хрестителю. В давніших редакціях Євангелій можна також натрапити на місто Скитопіль, в оповідях, що якраз стосуються життя Івана Хрестителя. Імена замовниці його голови і того, хто віддавав наказ її відрубати Саломія (Соломія) та Антипа (Ант) теж мають виразно українські основи. За Біблією, голову Хрестителя було поховано на Елеонській горі, яку тлумачі Євангелій видають за Оливкову, хоча це насправді Іліонська гора, що знаходилася на нашій землі в Іліоні, як ще називали Трою. Не забуваймо також, що Ісус Христос називав Хрестителя Іллею, якого творці Біблії роблять на 900 років старшим за Христа. Але це не так. Тут йдеться про Іллю – Ісусового сучасника, причому “гілеадського мешканця”, тобто з Гілеї (тієї самої Галілеї), як ще Геродот називав правобережну від Дніпра частину Скитії.

З усього видно, що Іван Хреститель був великим авторитетом для Ісуса. У нього він навчися молитви “Отче наш”, у нього перейняв і ставлення до євреїв. Ось як він повчає їх, продовжуючи науку Хрестителя: “Мене прославляє Отець мій, про якого ви кажете, що він Бог ваш”, “Отець ваш Авраам прагнув із радістю побачити день мій”. Тобто очевидно, що Авраам (насправді Оврам – Овен-Рам) це святий Отець скитів-галілеян, а юдеї намагаються видати його за свого Бога (що їм і врешті-решт вдалося зробити). “Поправді, поправді кажу вам: перш ніж був Авраам, – я є”, – додає Ісус (Ів. 8:54-58). Тобто, перш ніж Овен-Рам став Авраамом, рід Ісуса, рід гілейців-галілеян уже був. “Коли б ви Авраамові діти були, то чинили б діла Авраамові”. Натомість батько їхній хтось інший: “Ваш батько – диявол, і пожадливості батька свого ви виконувати хочете. Він був душогуб споконвіку”, – закидає Христос юдеям (Ів. 8: 39, 44).

Факт того, що Ісус відкидає будь-яку свою приналежність до євреїв, здається, очевидним. Тим не менше юдейські мудреці, попри те, що Ісуса називали і називають Сином Божим, бо, нібито, Марія зачала його від Духа Святого, втулили до Євангелій, що він є сином Давида (Мт. 1:1) і навіть сином Йосипа (Мт. 1:16). Євангеліст Лука навіть назвав його “обрізаним”. Але те й інше однозначно з тієї самої опери, коли греки всіх античних вчених, поетів і т. д. називають своїми. Євреї ж хочуть, щоб усі пророки і святі були їхнього коліна. Вони не тільки безпідставно видають Ісуса за свого одноплемінника, а й перебрехали його науку...

Не так давно, між іншим, журнал “Киевская старина” поширив один загадковий напис давньоруською мовою, який був змальований з копії давньої ікони Ісуса Христа, що знаходиться у Франції (оригінал його, нібито, належав княжні Анні доньці Ярослава Мудрого і нині ховається за сімома замками у Ватикані). Напис, як повідомляє джерело, ще у ХVІІІ ст. розшифрував князь Куракін, який входив до свити Петра І під час його поїздки до Франції. Він прочитав цей напис так: “Образ Господній на убрусі”. З тих пір ніхто і не підтвердив, і не заперечив переклад Куракіна.

Однак уважний перегляд напису показує, що Куракін не тільки неправильно розбив суцільний текст на слова, а й дещо важливе не помітив. Окремі складові залишилися поза увагою, а в слові, що його нібито прочитали як “убрусі”, явні розбіжності – зокрема літера “а” читається в одному випадку як “Б”, натомість саму “а” видали за “і”…

Насмілюся стверджувати, що напис має не чотири, а шість компонентів: перший – “ WБРАЗ”; другий – “ Z”; третій – “ГСПД”; четвертий – сполучення дзеркальної “1” та “Р”; п’ятий – “ NАYА” і шостий – “РУСА”. Здається все зрозуміло, окрім 11-го знаку, що об’єднав у собі дзеркальну “1” та “Р”. Що за дивна комбінація? Це ніщо інше як літери “Г” та “Р” (таке “Г” зустрічається у багатьох давніх текстах), а “Г” дуже близька за звучанням з “Х”. Отже цей знак, мабуть, слід читати як “ХР” (Гор/Хор чи Христос). Тоді переклад буде зовсім інший: “Образ це Господа Хора/Христа Нава Руса”. “Нава”, бо “Y” читалося не тільки як “у”, а й “в”. Тобто, в остаточному варіанті напис слід розуміти так: “Образ це Господа Хора/Христа покійного Руса”.

Як бачимо, тут Христос прямо називається русом. Але і це ще не все про нього.

НА ЗНІМКУ: Христос із книжкою, на якій зображено Сонце


Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо об’єднатися навколо, ...

Бачення

  До цих електронних сторінок ми ...