Життєвий шлях та політичний поступ Якова Гольчевського 1894 – 1920 рр.

02.01.2020 | 18:03   Денис Красносілецький
переглядів: 62

В статті здійснено аналіз початкового періоду життя та діяльності (1894–1920), політичних поглядів та переконань, борця за незалежність УНР, борця з більшовицькою владою, отамана Я. Гольчевського (Гальчевський, „Орел”, „Орлик”, Орлов, Орловський, Войнаровський; Правобережець, 1894–1943). Також звернуто увагу на використання істинного прізвища – „Гольчевський” замість уставлених рамок, спричинених плином часу та політичними обставинами.

Яків народився 22 жовтня (3 листопада) 1894 р. у селянській родині в с. Гута Літинська (з 1959 р. Малинівка) Літинського повіту Подільської губернії. Його батьки, Василь Лукович Гольчевський та Мотрона Іванівна Русавська, вінчалися 8 листопада 1892 р. у Свято-Успенській церкві сусіднього села Балин. Перед цим, 22-річний Василь Гольчевський 22 березня 1892 р. в обмін на католицизм прийняв православ’я у Свято- Миколаївському соборі м. Літин.

14 листопада 1894 р. священик Феофан Люцедарський та псаломщик Андріан Суровецький Свято-Успенської церкви с. Балин здійснили таїнство хрещення Якова. Його хрещенними батьками стали Моісей Лисецький та Марія Іванова. 17 лютого (похрещений 22 лютого) 1897 р. у сім’ї Гольчевських народився ще один син – Федір. 7 листопада 1901 р. їх батько помер, не змігши подолати тиф.

11 лютого 1902 р. Мотрона вінчалася з 29-річним односельчанином католицького віросповідання Войцехом Антоновичем Ферфецьким. В результаті цього шлюбу народилися Іван (30.03.1903) та Петро (01.08.1905). 8 липня 1906 р. від невідомої хвороби їх батько помер. 3 жовтня 1907 р. Мотрона Ферфецька стала парафіянкою Літинського костьолу, приєднавшись до римо-католицької церкви разом зі своїми дітьми – Яковом, Федором та Іваном, які до того сповідували православну віру.

31 січня 1908 р. 30-річна Мотрона вінчалася з 25-річним Іохимом (Йоахимом, Юхим, Іоан, Євген) Антоновичем Ферфецьким. 22 січня 1909 р. у них народився син Антон, 2 жовтня 1911 р. – Петро, 8 липня 1914 р. – Ганна, 13 квітня 1918 р. – Йосип. 24 серпня 1928 р. відбувся процес розлучення Ферфецьких, 53-річної Мотрони та її 46-річного чоловіка.

Незважаючи на всі труднощі дитячого віку, Я. Гольчевський у 8 років став учнем початкової школи у рідному селі. 28 серпня 1908 р. він подав „Прошение” ( Желая поступить для дальнейшего обучения в Куриловскую второклассную учительскую школу, честь имею покорнейше просить Куриловско-Майданский училищный Совет принять меня в число учеников первого отделения ) у двокласну церковно-вчительську школу в с. Майдан-Курилівський (з 1908 р. – Майдан-Трепівський, з 1960 р. – Кам’янка). Навчаючись у ній в 1910 – 1913 рр., він зарекомендував себе лише з найкращого боку. Поведінка Якова оцінювалася найвищим балом – „5”. Оцінювання з інших предметів були різними. Судячи з витягу про успішність за 1910 – 1911 н. р. спочатку навчатися було досить складно. Так, Яків отримав оцінку „3” переважно з усіх предметів (церковні устав, історія та співи, російська і слов’янська мови, арифметика, геометрія, фізика, географія, сільське господарство). Виключення становили лише історичний звіт та твір, за які визначено оцінку „4”.

Протягом 1911 – 1912 н. р. ці оцінки покращилася, за виключенням сільського господарства, слов’янської мови та церковного співу. З додаткового предмету – гімнастики, Яків спромігся отримати найліпшу оцінку. Протягом 26 травня – 9 червня 1912 р. він склав випускні іспити лише з двома „3-ми” із слов’янської мови та церковного співу. Закон Божий, російська мова, вітчизняна історія, твір, каліграфія оцінені найвищим балом – „5”. З решти предметів – „4”. Зважаючи на це, Яків отримав звання вчителя „школи грамоти”. Але навчання продовжувало тривати.

У 1912 – 1913 н. р. Яків навчався на однорічному педагогічному курсі при Майдано-Трепівській школі. Тоді успішність у навчанні не стосувалася лише церковного співу. Між балами „3” і „4” оцінювалися закон Божий та алгебра. Ще вісім предметів оцінювалися на відмінно і чотири – на оцінку „4”. 14 лютого 1913 р. учень ІV класу Я. Гольчевський звернувся до педагогічної ради із проханням надати йому стипендію для оплати проживання в гуртожитку.

У іншому джерелі Р. Коваля результати навчання та перелік предметів дещо інші. Закон Божий, арифметика, алгебра – задовільно („3”), російська мова та церковно-слов’янська мова – цілком задовільно („3,5”), історія, історія педагогіки, дидактична і педагогічна пропедевтика, методика, географія, сільське господарство – добре („4”), твір – цілком задовільно („3,5”), практичний урок у зразковому класі – задовільно („3”). Зазначено також, що він навчався „воєнному строю”. Свідоцтво про закінчення педагогічного курсу Яків отримав 8 червня 1913 року, а вже 17 червня 1913 року, склавши іспит у Раді Вінницької церковно-учительської школи, отримав звання вчителя церковно-приходської школи.

Під впливом Першої російської революції серед громадян поширювалися революційні тенденції. Яків долучився до цього процесу й став таємним речником української історії й козацької звитяги. Крім того він об’єднав навколо себе чимало патріотично-настроєних учнів школи, які проводили серед народних мас антиімперіалістичну агітацію, використовували нелегальну літературу, видану в Австрії й доставлену у м. Кам’янець-Подільський.

Цікаво, що Гольчевський був задоволений своїм поступом і не перетворився на людину, яка, розбудовуючи кар’єру, соромилася свого походження з бідної селянської родини. Він цурався людей із протилежним світоглядом. Яків зазначав: „… Такі люди назовні „пани ”, а в душі хами, без панської культури й етики…”.

Восени 1913 р. Якова направили вчителювати у с. Сахни Летичівського повіту Подільської губернії. Там він познайомився із священиком Миколою Козаком, який до того ж завідував початковою школою. Батюшка Микола виявився ерудованим, а головне, свідомим українцем. Він став духовним батьком Якова, якого і виплекав українським патріотом. З його настанов і підтримки Я. Гольчевський, всупереч заборонам російського самодержавства, розповідав учням про славне минуле України, читав їм „Кобзаря”, вивчав з ними колядки і щедрівки, у клубі Лознянської цукроварні неодноразово ставив п’єси українських класиків, організував церковний і заводський хори.

Цікаво, що учні пам’ятали це все життя і поділилися своїми спогадами із громадськістю в часи незалежної України. Наприклад, мешканка с. Сахни Тетяна Гончарук стверджувала: „Авжеж, авжеж, мене пан учитель навчав два роки, пам’ятаю як ходили з ним колядувати, щедрувати, навчив нас славних пісень (наприклад, „Засвистали козаченьки”), бо і сам гарно співав. Цікаво розповідав про Байду, Кармалюка…”. Її односельчани Параска Сензюк, Василь Чопа, Мотря Верміяш та інші, підкреслювали вихованість, культуру, привітність, щедрість і щирість Якова, його агітацію до навчання.

Якову не вдалося уникнути військової служби. З вересня 1914 р. Гольчевський служив рядовим 2-ї запасної гарматної бригади в м. Казань. За іншими даними Якова забрали до війська 11 лютого 1915 р.

За одними даними, закінчивши в червні 1915 р. 2-гу Житомирську школу прапорщиків, в липні Яків став командиром маршової роти 22-го запасного пішого батальйону у м. Вінниця. У серпні вирушив на Західний фронт, де в чині молодшого офіцера служив у Туркестанській дивізії. У 1916 р. Яків командував ротою кінної розвідки 1-го стрілецького полку 1-ї цієї дивізії 1-го Туркестанського корпусу [2, с. 6-9].

За іншими даними 9 березня 1916 р. Якова відправили у 22-й запасний батальйон. 22 червня 1916 р. Гольчевського перевели у 15-й піший запасний батальйон, куди він прибув 24 червня. У цей день його зарахували у списки 8-ї роти, а 22 липня відправили у 2-гу Житомирську школу прапорщиків, куди він прибув за тиждень. 12 грудня Яків став молодшим унтер-офіцером, а 22 грудня 1916 р. прапорщиком 15-го піхотного запасного полку [1, с. 16].

Наприкінці 1916 – до квітня 1917 р. він був командиром роти піхоти, кулеметної роти, ад’ютантом командира 29-го Туркестанського полку. З квітня по вересень 1917 р. командував навчальною командою 8-ї Туркестанської стрілецької дивізії (наприкінці серпня отримав звання штабс-капітана), згодом – 3-ім батальйоном 29-го Туркестанського полку, був помічником голови Української козацької ради 8-ї Туркестанської дивізії російської армії. Але навіть у армії Яків докладав зусиль до українізації частини службовців. Оскільки командування дивізії чинило опір українізації, то Гольчевський докладав зусиль щодо переправи українців до м. Київ в українські частини. Він і сам мав гаряче бажання повернутися на Батьківщину, але начальство не відпускало, а дезертирувати йому не дозволяло сумління.

За героїзм на фронтах Першої світової війни був нагороджений орденом Святого Станіслава 3-го ступеня з мечами і бантом, орденом Святої Анни 3-го ступеня з мечами і бантом та орденом Святої Ганни 4-го ступеня. Гольчевський переніс поранення, контузію, труєння газами. Проте після лікування в дивізійному лазареті повернувся на передову. Я. Гольчевського цінувало начальство та шанували підлеглі. Яків про себе писав так: «Мене всі любили за мою військову вдачу».

Лише після Жовтневої революції 1917 р., що привела до повного розвалу російської армії, Гальчевському вдалося оформити відпустку і разом із братом Федором та декількома військовими-українцями своєї частини виїхати до Києва. В дорозі Яків захворів на тиф. Брат і товариші доглянули хворого і довезли додому, де він одужав.

З кінця 1917 р. Гольчевський вчителював, згодом завідував школою у с. Бруслинів, що неподалік рідного села. До квітня 1918 р. був членом повітової шкільної ради [2, с. 9] . Але за свідченнями І. Кохана Яків працював в цей час у школі в с. Сахни [3, с. 478] .

У своєму рукописі «Думки про долю України» він продемонстрував зневажливе ставлення до Центральної Ради, вважав її роботу й не революційною, а ні політичною, бо зважала на заклики з м. Москви, не проводила зовнішню розвідку щодо поліичних життя у світі, а особливо у Польщі та Росії, не зважала на більшовицьку пропаганду проти української влади, не була готова до оборони території держави від російської Червоної армії. Гольчевський нарікав на відсутності розвідки та обороноздавчої стратегії УЦР, через що загинула молодь біля ст. Крути. Період гетьманування П. Скоропадського теж піддав критиці, через відсутність національних інтересів та універсал про федерацію України з Росією у листопаді 1918 р. [1, с. 97-98]. Як вчитель Яків долучився до складу Українського Національного союзу при Вінницькому осередку [3, с. 478] .

З відкриттям 22 жовтня 1918 р. Кам’янець-Подільського державного українського університету, Яків став вільним слухачем на правничому факультеті. На думку Р. Коваля, н авчання в університеті очевидно використовувалося для створення таємної організації, яка готувала повстання проти Гетьмана Української держави. Але, зважаючи на плинність подій, напевно присутність Якова в університеті була вельми короткочасною й педагогічно не виправданою.

Коли у листопаді 1918 р. Національний союз В. Винниченка та С. Петлюри проголосив повстання проти Гетьмана, Яків Гольчевський залишив роботу у школі. Як член Національного союзу України, він долучився до антигетьманського повстання. Губернський центр – м. Вінниця, досить швидко був зайнятий повстанцями [2, с. 9-10] . Яків приймав участь у роззброєні Вінницького гетьманського полку, Літинської державної варти, після чого йому довірили формування Літинського батальойна [3, с. 478] . За дорученням керівництва УНС відповідав за підготовку повстання у 4 повітах Подільської губернії: Літинському, Вінницькому, Летичівському та Кам’янець-Подільському. Яків створив і очолив Окремий Літинський курінь повстанців 2-го Подільського корпуса Дієвої армії УНР, штаб якого розміщувався у м. Вінниця. Взяв активну участь у мобілізації (близько 15 тис. жителів Поділля відправлено на Київщину).

Ад’ютантом у Гольчевського був Яків Шепель – прапорщик із сусіднього села Вонячин. Цікаво, що він випросив у Якова помилувати від страти за карні експедиції в державній варті свого майбутнього вбивцю [2, с. 10].

Яків Гольчевський усвідомлював, що Директорії та її голові В. Винниченку не слід було забороняти німецьким колоністам залишатися в УНР. На його думку, присутність цих військ та союз з Німеччиною убезпечив би Україну від нападу на неї Польщі, Румунії, Чехословаччини, Росії [1, с. 98-99].

В грудні 1918 р., згідно наказу командира 2-го Подільського корпуса Ф. Колодія, Гольчевський з частиною козаків (на озброєнні 3 гармати) об’єднався з Гайсинським куренем під проводом А. Волинця. Решта, декілька сотень козаків Літинського куреня, Яків передав під командування Я. Шепеля.

3 січня 1919 р. об’єднаний загін за згодою Головного Отамана і наказом № 3 командира 2-го Подільського корпусу Ф. Колодія було перейменовано на Курінь ім. отамана Симона Петлюри. У переддень Різдва, після нетривалого бою, загін зайняв м. Летичів, звідки більшовики втекли до станції Деражня. Потім гайсинський курінь, в якому Гольчевський був командиром сотні, штурмом взяв Меджибозький замок, де розміщувався більшовицький революційний комітет (Меджибізька республіка рад). Але його штаб було перенесено у с. Голосків. Більшовикам вдалося мобілізувати на боротьбу із самостійниками жителів близько 20-ти сіл (Голосків, Щедрова, Копачівка, Писарівці, Богданівка та ін.). Однак Курінь ім. отамана Симона Петлюри придушив їхні виступи, піддавши гарматному обстрілу села Голосків, Русанівці, Лисогірка. Гольчевський захопив с. Лисогірка, а Волинець – с. Голосків. Так було ліквідовано так звану Меджибізьку республіку, основоположник якої єврей Мушлін змушений був втекти у Москву.

25 січня 1919 р. згідно з наказом № 43 штабу Холмсько-Галицького фронту Курінь ім. отамана Симона Петлюри було переформовано на 61-й піший дієвий полк (у складі 19-ї дивізії) зі штабом у м. Старокостянтинів, що на Волині. Станом на 2 лютого Яків Гальчевський значився серед командного складу 61-го полку як сотник 1-ї (і єдиної) гарматної батареї, яка мала на озброєнні лише дві гарамати: 48-лінійну і гірську. Незабаром 61-й полк увійшов до військ Південно-Західного району, перейменованого 23 лютого на Північну групу Дієвої армії УНР, якою до квітня командував В. Оскілко. Попри виснаження особового складу, полку вдалося активно боронити позиції Північно-Західного фронту, зокрема дати відсіч ворогу у м. Рівне. З другої половини лютого 1919 р. й десь до 20-го березня 1919 р. 61-й полк вів тривалі, але успішні бої проти частин Червоної армії в районах Костополя – Домбровиці (нині Дубровиця) – Століна – Речиці.

Яків Гольчевський взяв участь у березневому наступі армії УНР. Підрозділи 61-го полку, в т. ч. й 1-ша батарея, практично весь час були на передовій. Батарея сотника Гольчевського взяла активну участь у запеклих боях в районі населених пунктів Костопіль, Немовичі, Сарни. Червона армія зушена була відійти за Прип’ять [2, с. 10-11]. Гольчевський отримав поранення в руку, легку контузію, а коли козаки під гарматним обстрілом ешелону та панцирникам розбіглися, самотужки вивів ешелон 56-го полку, давши дорогу панцирникам. Під час наступу на Сарни стріляв з кулемета, підбадьорував козаків не боятися великого гарматного вогню ворога [1, с. 21-22]. Тому 2 квітня Яків був представлений до підвищення у званні та нагородження орденом Архістратига Михаїла за бій під Костополем (ордени виготовлено не було). В цей час 61-й полк підпорядковувався безпосередньо В. Агапієву, начальнику штабу Північної групи Дієвої армії В. Оскілка.

4 квітня 61-й полк було включено до складу 19-ї дивізії поручника Агатона Добрянського . Наступного дня він отримав наказ вирушити на м. Коростень через м. Звягель (нині Новоград-Волинський). Полк дещо затримався, але 9 квітня разом з іншими частинами 19-ї дивізії прибув у район міст Коростень – Житомир, де знову взяв участь у боях проти більшовиків. Незабаром, зазнавши поразки в районі м. Звягель, армія УНР почала відступати на захід. 61-й полк опинився в оточенні червоноармійців, через що мусив вдатися до підпілля. А. Волинець отримав наказ спрямувати свій загін у контрнаступ у напрямку до м. Радомишль і об’єднатися із повстанським загоном отамана Соколовського. У ніч з 22 на 23 квітня 1919 р. прорив був здійснений [2, с. 11]. Ананій Волинець отримав спеціальне завдання від командира дивізії Агатона Добрянського і начальника штабу Оржанського просуватися у тил радянських військ до м. Радомишль, де діяв отаман Дмитро Соколовський. Тому Волинець попрямував з частиною полку в район Радомишля, щоб звідти вийти на Гайсинщину, де діяти партизанськими методами боротьби [1, с. 22].

Відтоді Яків Гольчевський очолив пошматований 61-й полк ім. С. Петлюри, який повів навздогін Дієвої армії УНР в бік м. Рівне . Проте, в наказах жодної згадки про Гольчевського, як командира цього полку. Але це були карколомні часи. 22 квітня В. Оскілко був усунутий від командуванням Північною групою, однак відмовився виконати цей наказ С. Петлюри. В ніч з 28 на 29 квітня, з допомогою партії соціалістів-самостійників, він підняв у м. Рівне повстання проти Директорії. До речі, Гольчевський приймав участь у придушенні цієї спроби державного перевороту. Після невдачі В. Оскілко змушений був виїхати до Польщі. Зважаючи на всі ці обставини, Я. Гольчевський був командиром по факту, а не через певні призначення.

У квітні – травні 1919 р. 61-й полк вів тяжкі оборонні бої. 5 травня уряд Директорії залишив м. Рівне і переїхав на станцію Радзівілів (нині Радивилів). Врешті армія УНР теж відступила на терени Галичини. У травні 1919 р. Гольчевський прибув на станцію Броди, до штабу Дієвої армії. На станції Радзівілів, особисто від С. Петлюри, отримав завдання: напередодні контрнаступу 1-го Запорізького корпусу та галицьких частин провести у запіллі Червоної армії низку диверсійних операцій. Гольчевський мав нищити ворожі комунікації та перешкоджати радянським інтендантам налагоджувати продовольче забезпечення червоноармійців. Здавши полк старшині Шинкаренкові, Гольчевський із бойовими побратимами вирушив назустріч повстанцям, створив невеликий загін.

Це був час, коли Головний Отаман Херсонщини і Таврії Матвій Григор’єв оголосив свій Універсал, у якому закликав до повстання проти комуни, чрезвичайки і комісарів з Московської обжорки . Заклик отамана Григор’єва підтримали і на Поділлі. За короткий час були звільнені Літин, Гайсин, Могилів, Брацлав, інші міста і містечка. Широкому характеру повстання сприяв і Декрет ВЦИКа від 15 квітня 1919 р. про запровадження в Україні продовольчої диктатури.

Начальник 2-ї дивізії Червоної армії Ленґовський зазначав, що навесні 1919 р. у Літинському та Летичівському повітах повстання проходило під григор’євськими гаслами: проти насильницької комуни, проти євреїв-комісарів, на захист релігії і за вільні ради – без комуністів і з пропорційним обмеженням євреїв . Селяни обурювалися тим, що влада узурпована купкою пройдисвітів, переважно євреїв , котрих ніхто не обирав і які нахабно оголосили себе селянською владою. Гасло повсталих було: Проти комуни, за Ради, вільні від жидів-комісарів, за християнську віру ”. Академік та ексначальник політичного відділу ЦК КП(б)У І. Мінц відзначав, що повстанський рух охоплював все більше свідомої селянської молоді, яка прагнула позбутися „коммуній” та „червоної зірки”.

Показовою була діяльність загону Гольчевського в районі с. Гришки, де повстанці розстріляли уповноваженого районного виконавчого комітету. З Літинщини повстання, одним з організаторів якого був Яків Гольчевський, перекинулося у Вінницький повіт. 21 травня повстанці увійшли до міста Вінниця. Українська збройна стихія буяла і на Брацлавщині. Подільське село не бажало стати „червоним”. Начальник 2-ї червоноармійської дивізії Ленговський виділяв бідняцькі райони Летичівського та Літинського повітів, які були охоплені масовими повстаннями під григор’ївськими гаслами проти насилля комуни, євреїв-комісарів, спрямованими на захист релігії та за вільні ради.

Але, чимало селян „загравало” із більшовицькою владою, оскільки побоювалися, що Симон Петлюра може забрати земельні наділи. Так, мешканці сіл Маків, Шатава, Чечельник, Безносівці, Баришківці, Великі Вірмени, Вербка, Кисилівка, що неподалік м. Кам’янець-Подільський вдавалися до вивчення пропагандистської літератури більшовиків, ведення дискусій тощо. Вони хотіли напевне пересвідчитися, що нова влада забезпечить індивідуальне господарство. Нібито погоджуючись воювати на боці Червоної армії, селяни неохоче відносилися до мобілізації. При цьому вони не знали, що „більшовик” – це технічно російська назва комуніста-інтернаціоналіста.

Як представник С . Петлюри, Я. Гольчевський зустрівся з літинським ватажком повстанців Яковом Шепелем. На якийсь час сотник затримався у Шепелівському загоні, допомагаючи юному отаманові вдосконалювати бойову виучку козаків. Брав участь у боях. В одному з таких боїв, 22 червня, проти червоного комісара Аралова, Гольчевський був поранений в ліву частину обличчя, отримав травму ноги. Невдовзі, з метою уникнення ворожості з боку Шепеля, Яків Гольчевський залишив його бійців. Ймовірно, він зберіг свій загін, оскільки влітку повстанці Гольчевського здійснили напад на с. Гришки й забили біля цвинтаря радянського активіста. Повстанцям навіть вдалося здійснити успішний напад на м. Летичів.

В той час влада на Поділлі весь час змінювалася. Українські повстанці нещадно протистояли частинам Червоної армії. Наприклад, від травня до липня 1919 р. повстанський загін Волинця вісім разів здобував м. Гайсин, а 16 червня навіть скликав у цьому місті селянський з’їзд, який відновив у повіті владу Директорії УНР. З приходом української армії у м. Летичів, повітовий комісар М. Харусь наказав Гольчевському проводити поміж населення краю мобілізацію. Так, певний час карний відділ під командуванням Гольчевського виконував це завдання [2, с. 11-13]. В липні 1919 р. Яків був відправлений у запілля ворога. Він перейшов лінію фронту і попрямував у с. Гута-Літинська [3, с. 478] .

Після відходу української влади до Польщі в середині листопада, Яків залишився в Україні, намагався протистояти як більшовикам, так і білогвардійцям. Важка і нестандартна політична ситуація вимагала від нього пристосовування до обставин. Приховуючи свою справжню біографію, Гольчевський влаштувався інструктором всеобучу при Літинському військовому комісаріаті Червоної армії. Цю нетривалу службу він використав для створення запасів зброї, яку ховав у довірених людей на хуторах, або в лісі. До того ж Яків вивчав своїх ворогів в обличчя, перевіряв червоноармійців на відданість своїй справі тощо. Невипадково голова ДПУ РСФРР Ф. Дзержинський писав: В наші установи кинулося безліч авантюристів з метою влаштувати свої дільця, користуючись тим, що ми не могли налагодити контроль…” (цитата мовою оригіналу). Згодом Гольчевський перейшов у підпілля.

В листопаді 1919 р. Я. Гольчевський одружився на своїй колежанці Марії Оксентіївні Шуматій. Вона народилася 6 жовтня 1897 р. у містечку Лиса Гора Єлизаветградського повіту Херсонської губернії. В 1914 р. закінчила місцеве двокласне училище, а в 1917 р. ще й три класи учительської семінарії у с. Добровеличківка . Протягом 1917 – 1918 рр. Марія працювала у двухкоплектному селянському народному училищі в с. Багринівці Літинського повіту, а в 1918 – 1919 рр. – у трьохрічній селянській народній школі в с. Майдан-Сахнянський Літинського повіту, з 1919 по 1921 рр. – у чотирьохрічній селянській народній школі в с. Бруслинів. Її заможні батьки були проти цього шлюбу, але дочка пішла наперекір батьківській волі . Патріотичні якості Якова потрохи псували відносини між молодятами. Гольчевський зазначав: „Мені ж боротьба за волю України, почуття помсти за кривди народу були сильнішими від родинного життя”.

Наприкінці 1919 р. Яків працював начальником загону у Летичівському комісаріаті Червоної армії. Перебуваючи на цій посаді, він не тільки проводив конспіративну роботу, але й проводив масові розстріли радянських працівників . Невідомо за яких обставин, але згідно документів Гольчевський працював у Літинському всеобучі у 1919 – 1920 рр., що на нашу думку, малоімовірно [2, с. 13-14]. Аналізуючи свідчення І. Кохана це було десь в серпні – вересні 1920 р. При цьому спочатку Якова було обрано Сосновським волостним старостою, а вже згодом призначено Літинським повітовим інструктором всеобуча [3, с. 478-479] .

Ймовірно через потребу розуміння строкатих політичних баталій Я. Гольчевський вирішив збагатити свої знання, наслідком чого було нетривале навчання на початку 1920 р. на правничому факультеті Кам’янець-Подільського університету. Напевно його навчання проходило інкогніто, оскільки в переліку студентів чи слухачів університету прізвище Гольчевського відсутнє. Проте деяку документацію про себе Яків залишив в університеті.

Зважаючи на підготовку до радянсько-польської війни, він змушений був відновити повстанську діяльність. В квітні 1920 р. спільно з Я. Шепелем вмовив дві бригади червоноармійців з частин колишньої Української Галицької армії, перейти на бік повстанців. Перед польським наступом, вони завдали поразки червоноармійським загонам Богунівської і Таращанської дивізій. З приходом польської армії, повстанців було роззброєно й відправлено по домівках. Напевно, Гольчевський не виконав цього наказу й долучився до армійських лав. У 1920 р. Яків служив у 5-й Херсонській дивізії Армії УНР.

Ця війна відзначилася для Я. Гольчевського трагедією. У мемуарах Яків вказував, що у серпні 1920 р. агент літинського НК, комуніст, єврей Хаїмбург застрелив його брата Федора в рові біля єврейського цвинтаря у с. Балин . За версією більшовиків, літинські чекісти здійснили напад на родинне обістя Гольчевського. Через це 17 вересня (20 вересня похований) 1920 р. загинув його рідний брат Федір . Все це сприяло роздмухуванню злосної ворожості Гольчевського до більшовицької влади. При цьому він заявляв: „Ми є месниками за всі кривди заподіяні нашому народові, особистих ворогів залишаймо покищо в спокою. Не міг я зрештою мститися на родичах вбивника, хоч „то одна кров”, як казав жид-комісар, даючи наказ розстріляти брата; я не жид!” (цитата мовою оригіналу).

Військові дії вересня 1920 р. внесли свої корективи. Поступово визрівала тенденція призупинення військових оперцій на українських землях . Вийшов наказ С. Петлюри Населенню України” із закликом мобілізації до лав армії:

„Знову здійснюються ваші мрії!

Без огляду втікає ворог – московський комуніст, який давив вас, нищив ваші сім’ї і руйнував ваше хазяйство, який не давав вам жити по людському.

Наперед посувається Українська армія і знову визволяє вас від московського ворога. Несе вам ваші бажання. Дає вам змогу очистити хати від більшовицького бруду та насильства і мирно працювати та жити. За нею йде ваша рідна влада – влада Українського люду. Вона докінчить те, що почала армія. Вона зведе постійний порядок і лад. Готуйтеся ж до цього!

Зміцняйте роботу вашого війська й допоможіть йому. Робіть як добрі господарі.

Я вимагаю цього!

Кожне село, кожна волость, кожний хутір, не чекайте, поки прийде стала влада, а відразу ставте над собою голову – старшину або старосту. Людину розумну і чесну.

На кожних 10 років ставте десятського чи сторожа, щоб охоронятись од злодіїв та грабіжників! Хай охороняють лад, хай бережуть державне й громадське майно: гуральні, цукроварні, фабрики і заводи. Ніщо не мусить загинути – ні зброя, ні машини, ні коні, ні інші річі.

Хай виловлюють провокаторів та шпіонив, злочинців, бандитів і більшовиків-комуністів, що грабують по селах та дорогах.

Прийде влада і кожний получе те, що заслужив. Складайте списки чужинців.

Направляйте мости й дороги. Справедливо поділіть по між собою цю працю. Хто з підводою, хто з лопатою, хто з киркою в руках.

Розсудіть про харч для свого війська – що кожне село може дати.

Готовте до армії своїх синів.

Вже правительством призначена, а мною затверджена мобілізація козаків, що народились з 1 січня 1890 року по 31 грудня 1895 року до бойових частин і з 1 січня 1896 по 31 грудня 1900 року до запасових.

По моєму наказу поволі переведе її сама армія.

Звільнятимуться лише одинаки.

Доволі безпорядків та більшовикого безладдя!

Працюйте, слухайте і підтримуйте свою владу!

Вона несе лад і спокій!

Вірю в ваш здоровий розум.

Сподіваюсь, що не знайдеться між вами недбалих та шкідливих. Справедливим але й твердим буде законна них.

До діла! До праці! На добро нашої Рідньої України.

Головний Отаман військ УНР Петлюра

21 вересня

Року Божого 1920

Ставка.” (цитата мовою оригіналу).

Разом з тим, селяни стали масово поповнювати поповнювати повстанські загони, які очолювалися отаманами. Цей рух отримав назву „отаманщина”. За своїм складом, походженням, станом дисципліни, стратегією, тактикою боротьби, політичними поглядами такі загони відрізнялися один від одного. Зумовлювалося це світоглядом, рівнем підготовки та обізнаності у підпільній боротьбі самих отаманів. Як правило, це були колишні військові офіцери або представники сільської інтелігенції. Не було й якоїсь статевої перестороги щодо вступу до цих загонів жінок та підлітків. Ймовірно з метою агітації та пошуку відповідних допризивників Гольчевський перейшов у підпілля. Він організував повстанський загін чисельністю 150–220 осіб, який здійснював напади на ч ервоноармійські відділи, знищував більшовицькі обози в районі Бруслинівського та Вінницького лісів. В лісі біля с. Миколаївка його козаки-гайдамаки знищили революційний трибунал 8-ї кінної дивізії. В цьому бою загинуло близько 20-и чекістів особливого відділу цієї дивізії.

Ймовірно, пізньої осені у дві засідки повстанців потрапили два – в стані алкогольного сп’яніння – полки 1-ї червоноармійської кінної армії С. Будьонного, які перед тим пограбували ґуральню. Ці полки так і не змогли бути передислоковані на боротьбу з білогвардійськими військами під проводом П. Врангел я .

При цьому діяльність загону Гольчевського стосувалася й давно обізнаних територій. Зокрема, восени 1920 р. повстанці вкотре здійснили напад на с. Гришки, де забрали всіх осідланих коней червоноармійців кавалерійського ескадрону під командуванням Каші. Загалом в Україні, за даними більшовиків, повстанські загони нараховували близько 23 тис. осіб, що вдвічі збільшувало армію УНР.

Повстанці сподівалися на участь у подальших баталіях радянсько-польської війни. Зраднецьке для УНР превентивне перемир’я (12.10.1920) між Польщею та Росією зумовлювало успішність дій для червоноармійців у Правобережній Україні. Командувачі дивізіями армії УНР, зокрема О. Удовиченко, наполягали, щоб Симон Петлюра призначив несподіваний для Червоної армії контрнаступ на 1 листопада. Головний Отаман спочатку погодився і такий наказ віддав, але за кілька годин перед військовими операціями під тиском поляків відкликав його.

Але, не дочекавшись наступу української армії, наприкінці жовтня 1920 р., зважаючи на перші заморозки, отамани почали розпускати свої відділи. 25 жовтня те саме зробив Я. Гольчевський, повстанці якого хотіли повернутися у рідний край, поближче до дому. Дехто із них прагнув перейти у повстанський загін Я. Шепеля, який дислокувався біля м. Хмільник.

В надії довідатись від офіційних представників штабу, чи буде наступ української армії, Яків перейшов лінію фронту між селами Багринівці та Дяківці. В с. Стасів Майдан натрапив на кінний полк Чорних Запорожців Дієвої армії УНР полковника П. Дяченка. Останній направив його далі – до штабу ( біля с. Голенищеве ) 1-ї Запорізької дивізії генерала-хорунжого Г. Базильського, який очолював Ліву групу армії УНР.

Почувши про можливий наступ, Яків Гольчевський записався до Наливайківського (Дорошенківського) куреня 2-ї бригади 1-ї Запорізької дивізії молодшим старшиною. Штабс-капітан царської служби, який командував уже полком української армії, погодився командувати чотою. Цим Яків довів, що задля визволення Батьківщини готовий служити на будь-якому бойовому посту. І надалі Гольчевський не раз демонстрував рідкісну готовність – якщо цього вимагало добро справи – підпорядковуватися нижчим за рангом.

Термін перемир’я збігав 9 листопада. Знаючи, що атака – виграшна ситуація для армії УНР, українські воєначальники продовжували наполягати, щоб С. Петлюра віддав наказ наступати у першу ж хвилину по закінченні перемир’я. Але головний отаман призначив наступ не опівночі 10 листопада, а 11 12 листопада.

Опівночі 10 листопада більшовики прорвали ділянку фронту, яку тримала Права група Армії УНР. Яків Гольчевський взяв участь у боях проти 17-ї Башкирської бригади Червоної армії, яку витіснено до залізничного шляху станцій Жмеринка – Вінниця. У ризикованих нічних вилазках на чолі диверсійних груп Гольчевський здобув для Наливайківського куреня чимало коней. Проте під натиском червоноармійських частин Г. Котовського та В. Примакова, українські частини вдалися до відступу. У нічному бою біля села Голенищеве Яків разом з хорунжим Слободяником, так довго стримував ворога, що врешті залишився у запіллі червоних. Це був останній бій Якова Гольчевського у складі регулярних частин Армії УНР.

Під натиском червоних українська армія залишала Поділля: 21 листопада 1920 р. вона перейшла Збруч, який нещодавно з таким ентузіазмом форсувала, мріючи про визволення рідного краю. Серед відступаючих солдат не було ніякої паніки, ніхто не допускав думки про капітуляцію. Всіх охопило бажання в ар’єргардних боях завдати окупанту найболючіших втрат.

21 листопада, близько 17-ї год., майже всі установи УНР та окремі частини армії через переправу біля містечка Волочиськ перейшли кордон. Тоді ж біля залізничного мосту були ліквідовані бронепотяги армії УНР. На території Польщі (в Західній Україні) українські військові були обеззброєні. До того ж вони втратили деяку амуніцію, коней тощо. Польська влада розмістила їх у таборах для інтернованих із суворим і пильним режимом [2 , с. 14-19 ].

Яків Гольчевський потрапив 21 листопада у полон біля с. Голенищеве. Але обшук Якова не був проведений, у нього залишався револьвер. Під час руху у штаб червоноармійської дивізії Гольчевський застрелив двох конвоїрів й втік [3, с. 479] . Без документів (вони залишилися у штабі 1-ї Запорізької дивізії), але добре озброєні, Гольчевський і Слободяник дійшли до с. Сахни, де напередодні Першої світової війни вчителював Яків. Тут і розпрощалися: хорунжий Слободяник подався до родини у Старокостянтинівський повіт, а Яків з великим ризиком для себе дістався до с. Бруслинів, де вчителювала його дружина .

Щоб уникнути чекістської пастки, Яків вирішив відновити навчання у Кам’янець-Подільському університеті, що і сталося наприкінці листопада 1920 р. Та у цьому навчальному закладі більшовики вже встановили свій порядок. Вже діяв студентський комітет на чолі з комуністом, а один студент навіть став комісаром університету. Також відбулася й заміна професорсько-викладацького складу, а правничий факультет переіменовано на факультет соціальних наук. Відвідувати лекції з револьвером у кишені Гольчевський спромігся до 15 грудня. То був останній термін виконання наказу комісара університету усім студентам-офіцерам з’явитися у комендатуру. До того ж постаттю Якова зацікавився особисто начальник Надзвичайної комісії у м. Кам’янець-Подільський. Рятуючись від чекістів, Гольчевський близько 20-го грудня повернувся у с. Бруслинів [2, с. 19]. Невідомо за яких обставин, але згідно документів йому вдалося отримати призначення військового керівника у Соснівській волості Літинського повіту [3, с. 427].

Ймовірно потрібно було зачаїтися, видати себе перед новоутвореною більшовицькою владою її прихильником, приєднатися до розбудови радянської України. Але нехтуючи своїм спокійним і щасливим сімейним життям, Яків разом із дружиною долучився до масштабного повстанського руху. Він відчував, що більшовицька влада обов’язково вистежила б його за антирадянські вчинки, навіть за умови маскування власного минулого [2, с. 19].

Отже, в пантеоні видатних постатей історії України необхідно виділити Я. В. Гольчевського, вчителя котрий пройшов фронти Першої Світової війни і без остраху долучився до боротьби за Українську державність. Не переоцінюючи його роль в історії України як лицаря, патріота, героя, атланта віри українців у Батьківщину, адекватного свідка тогочасних революційних подій, слід й надалі популяризувати його ім’я, адже ця постать легендарна й по праву заслуговує на добре вшанування. В той же час, в ім’я встановлення історичної правди слід використовувати у вжитку трактування прізвища Якова Васильовича як Гольчевський (а не Гальчевський), яке носив його батько, яке записане у низці документів ще від народження. Як дане, так і схожі дослідження є актуальними і перспективними, заслуговують ґрунтовного вивчення.

Список використаних джерел та літератури

1. Коваль Р. Яків Орел-Гальчевський. Боротьба і філософія боротьби. К. : Історичний клуб «Холодний Яр. Видавництво «Орієнтир»». 2017. 128 с.

2. Красносілецький Д. Життєвий шлях і політична діяльність Якова Гальчевського (1894–1943). Хмельницький: ХНУ, 2014. 110 с.

3. Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Української революції (1919–1921) і повстанського руху під проводом Я. Гальчевського (1921–1924): збірник документів і матеріалів / [упоряд.: Байдич В.Г., Завальнюк О.М., Олійник Ю.В., Галатир В.В., Павлунішена Т.Д.]. (серія: «Праці Державного архіву Хмельницької області»: вип. 12). Кам’янець-Подільський: ПП «Медобори-2006», 2015. 536 с.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...