Микола Міхновський – наступник заповітів Т. Шевченка та творець модерної ідеї української державної незалежности

08.11.2019 | 20:21   Юрій Земський
переглядів: 94

Микола Міхновський – один із небагатьох, хто ясно розумів усю облудність доктрини класової боротьби – відразу ж покинув ряди РУПу та заснував у 1903 р. Українську народну партію (УНП), із тим же гаслом – Самостійної України. Він переконував засобами партійної та публіцистичної діяльності, що українці не можуть іти в союзі разом із московськими революціонерами, бо останні не менше, аніж московські оборонці існуючого режиму (тобто на менше монархістів) хочуть нашого національного поневолення, хочуть українські інтереси підпорядкувати московським. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми – українська інтелігенція – звільнимо насамперед свою думку з-під впливу чужинців – експлуататорів нашої нації.

Масові політичні захоплення української національної еліти соціалістичними вченнями впродовж 70-х – 80-хрр. та починаючи з 90-хрр. ХІХст. мода на марксизм, разом із поширенням ідеї необхідності та можливості буцім-то лише “всеросійського” (тобто, узгодженими разом з росіянами діями) звільнення від самодержавного сатрапства – позначилися на тактиці дій української інтелігенції також у подальші роки, аж до революції 1917-1921рр. Негативні впливи вказаних вчень діяли згубно у кількох площинах.

Щонайперше, як вчення соціалізму, так і комунізму носять космополітичний характер. Вони трактують увесь зміст життя будь-якого суспільства виключно через ідею класовості, тобто ніби-то головною ознакою кожного суспільства є його поділ на бідних та багатих. Й коли соціалізм передбачає максимальне служіння інтересам перших”, а водночас всіляке обмеження других, то комунізм стверджує, що жодного порозуміння між першими та другими взагалі не може бути. Тому говорити про національне порозуміння, про ідею національної згоди та консолідацію нації можна іще, до певної міри, в межах вчення соціалізму, але це виключено для комуністів, у яких головне ідейне гасло проголошувало – “пролетарі усіх країн – єднайтеся” (в сенсі – задля спільного повалення “буржуа усіх країн”).

Проте, українські послідовники вчень соціалізму (за рідким виключенням) зовсім не мислили ідеями побудови таких звабливих для них суспільних відносин в межах України. Вони були переконаними соціалістами “всеросійського” масштабу, тобто вслід за М.Драгомановим мислили про можливість та необхідність побудови соціалізму в межах усієї наявної Російської імперії, відразу після повалення в ній самодержавства та перебудови її у федеративну республіку. Тож якщо вони й залишалися шанувальниками української культури та освіти і прагнули сприяти їх розвитку, то лише задля того, аби надати українським селянам політичної грамотності, тобто – розуміння необхідності консолідованої боротьби проти царату.

Водночас, усвідомлення, що головною має бути боротьба за власну національну Українську державність (у якій, в подальшому, можна буде будувати будь-який бажаний устрій), на жаль, було дуже мало поширеним серед української еліти на зламі ХІХ – ХХст. Одним із таких “небагатьох” був громадівець братчиків-Тарасівців – Микола Міхновський, який одним із перших відверто намагався втямити українським фанатам соціалізму, що жодного порозуміння, а тим більше “братання” поміж нацією панівною та поневоленою в жодному разі бути не може, й такого “братання” росіяни не виявлятимуть.

З переїздом М.Міхновського з Києва (де здобув фах юриста й мав першу практику адвоката) до Харкова, він одразу влився до місцевої Української громади й саме тут, за його ініціативи, у лютому 1900р. було створено політичну силу самостійницького спрямування – Революційну Українську партію (РУП). Її засновниками та організаторами виступили також Дмитро Антонович, Михайло Русов, Боніфатій Камінський, Левко Мацієвич, Юрій Коллард, Олександр Коваленко і Дмитро Познанський [1]. Написана М.Міхновським праця “Самостійна Україна” була названа програмою РУП та видана окремою брошурою. Тут правник М.Міхновський аргументовано доводив, що українці через насильницьку політику росіян доведені до стану уярмленої нації, попри те, що “держава наших предків злучилася з московською державою як рівний з рівним і як вільний з вільним”, що й було закріплено, – за його висловом, – “Переяславською конституцією” [2] .

Кілька столітнє поневолення привело до того, писав М.Міхновський, що попередні покоління української інтелігенції, виплекали цілий культ страхополохства, виробили цілу релігію лояльності, своїм сервілізмом, безідейністю, інертністю вони зробили український рух чимось ганебнем, відсталим, спрощеним і тим самим відштовхнули від себе молодь. Таким чином, українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна вважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила… Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: “ Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ *[3] . Отож М.Міхновський, свідомий того, що прийшов час, коли до політичної боротьби готові долучатися тисячі, а не окремі одиниці – вважав за обов’язок надати цій політичній боротьбі національного спрямування, долучити українську молодь до боротьби за Вільну Україну. Проте, число його однодумців виявилося мізерним.

На жаль, практично відразу у складі РУП відбувся розкол. Він обумовлювався силою впливу пропаганди загальноросійських радикальних та соціалістичних ідей. Російські впливи займали усі сфери культурного життя й перетворилися, можна сказати, на своєрідну тотальну стихію, що захоплювала в тому числі й усіх громадсько-активних українців. Тож за таких умов, навіть ті громадські діячі, що перебували на українському національному ґрунті – часто сходили з нього, вважаючи його занадто “вузьким”, порівняно зі “загальнолюдськими” (пропагованими марксизмом) цілями й переходили до російського політичного табору. Додатковим стимулом таких переходів була зневіра в культурницькій, українофільській праці (тим більше, в умовах перманентних її заборон та обмежень й відсутності можливості впливати навіть на початкову школу та елементарну просвіту).

Обєднана в рядах РУП українська молодь була також різних політичних вподобань (включно й соціалістичних). Тож вже у вступній статті партійного часопису “Гасло” за 1902р. було заявлено, що ідеалом партії є “Вільна, самостійна Україна, з широко розвиненим соціалістичним державним устроєм”, але на початку 1903р. (коли М.Міхновський через розбіжності в поглядах полишив ряди РУПу) політичні провідники назвали попередні заяви нехарактерними для партії тепер [4]. А навесні 1905р. в проекті нової програми вже говорилося, що РУП домагається для України лише автономії в межах Росії, з окремим “соймом, якому би належало право законодавства в тих внутрішніх справах, які торкаються тільки люду, що мешкає на території України” [5]. Зрештою РУП, як відомо, перейшла цілком на соціалістичні позиції та перенайменувалася (на своєму ІІІз’їзді в грудні 1905р.) на Українську соціал-демократичну робітничу партію.

Показовою щодо наслідків впливу марксизму в українському середовищі є редакційна стаття у числі2, часопису “Праця” за 1904р. під назвою “Розмежуймося!”, де зокрема писалося наступне: “Нам, пролетарям-українцям, про красу і славу будучности України-неньки немає часу мріяти, і ми таких прихильників вільної України не маємо часу слухати. У нас є свої українські пекучі завдання. Нам треба добитись, щоб не ціла нація, ні, а щоб одна тільки та кляса українського суспільства, яка витворює своєю працею все те, з чого жиють, як національні, так і інтернаціональні пани наші, щоб ця пригноблена кляса вирівнялася і почала жити людським життям, а не життям робочої худоби” [6].

А згодом, на сторінках цього ж часопису – “Праця” розгорнулася дискусія щодо того, чи для українського пролетаріату існує національне питання, і чи потрібна йому своя українська держава? Найбільш характерною в цій полеміці була стаття під назвою “Неіснуюче питання”, де відстоювалася теза, що національне питання вигадала буржуазія, аби ошукувати робітників, бо “для пролетарів національного питання не існує” [7]

Микола Міхновський – один із небагатьох, хто ясно розумів усю облудність доктрини класової боротьби – відразу ж покинув ряди РУПу та заснував у 1903р. Українську народну партію (УНП), із тим же гаслом – Самостійної України. Він переконував засобами партійної та публіцистичної діяльності, що українці не можуть іти в союзі разом із московськими революціонерами, бо останні не менше, аніж московські оборонці існуючого режиму (тобто на менше монархістів) хочуть нашого національного поневолення, хочуть українські інтереси підпорядкувати московським. Українська нація тільки тоді стане вільною, коли ми – українська інтелігенція – звільнимо насамперед свою думку з-під впливу чужинців – експлуататорів нашої нації. В протилежність московському революційному інтернаціоналізму і соціалізму, наш шлях іде по лінії індивідуалізму й революційного націоналізму [8].

На жаль, ця ясність думки та твердість переконань М.Міхновського губилися в загальному шалі сліпих та руйнівних антисамодержавних настроїв, що поглинули українську інтелігенцію так само, як і російську. Такому засліпленню сприяла сама політика імперії в її хитаннях політичного курсу. Адже після поступок на вимогу революційного піднесення 1905-1907рр., в Російській імперії почалася гнітюча реакція, що почасти виглядала як злочинна помста та розправа, оскільки жертвами її ставали не тільки крайні ліві революціонери, але й ті, хто лише прагнув реалізувати права набуті разом із демократичними свободами, наданими Маніфестом 17жовтня 1905р.

Імперська юстиція та її “кишенькові” суди в своїх розправах змішали докупи й тих, хто палив маєтки, й тих, хто хотів лише надати політичного й громадянського самоусвідомлення широким верствам простолюду, хто займався школою та просвітництвом – усі однаково потерпали в ході контрреволюційних заходів влади. Все це страшенно руйнувало останні рештки авторитету інститутів влади та самодержавного правління, а воднораз – це сильно анархізувало настрої населення. Тепер усі, хто б яку позицію – помірковану, чи радикальну мав раніше – набули переконання, що імперію, потрібно руйнувати вщент, а всі решта проблем впорядковуватимуться потім. Такі настрої також гуртували українських та московських революціонерів у єдине “всеросійське море спротиву”.

З початком подій Революції навесні 1917р., більшість українських політичних діячів, що створили Центральну Раду – орган керування подіями в Україні на час Революції – також перебували в ідейному полоні соціалістичних утопій (усі вони переважно були членами українських партій соціалістичного спрямування: соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, соціалістів-фередалістів тощо). Тож вони оманливо сподівалися на спільно погоджені з російськими політиками-революціонерами демократизаційні процеси на теренах усієї колишньої Російської імперії, а відтак – намагалися усі свої дії звіряти з діями Тимчасового уряду Петрограда.

Микола Міхновський був одним із небагатьох, хто відразу взявся за справу виборювання державної незалежности України. Він ішов до солдатських казарм і там проводив складну, але вкрай конструктивну агітаційну роботу зі закликом до військових служити своїй, українській національній державі (адже, попри зречення царя і Революцію – продовжувалася Перша світова війна й тисячі українців залишалися у війську, мобілізованого іще царатом). М.Міхновський переконливо доводив, що саме тепер в українських військових з’явився шанс стати насправді вірними синами свого народу й служити своїй державі – служити значно краще, завзятіше, з більшою відданістю, аби виконати свій національний та державотворчий обов’язок.

За тієї загальної атмосфери морального занепаду в царській армії, коли звичними були заклики анархічного змісту, бунти, непокора наказам, небажання не-знамо за що воювати, заклики М.Міхновського знаходили повне розуміння та підтримку серед військових. Українські солдати йшли за ним, а не за тими, хто нищив авторитет офіцерства, нищив дисципліну, хто заохочував до безладу. Українські солдати легко переймалися національною ідеєю, а водночас і офіцерство місцевого українського походження, усвідомлюючи, що заклики М.Міхновського не є анархічними, а цілком конструктивними також ставали на його бік.

Треба також враховувати, що у той час початку подій Революції величезне піднесення та ентузіазм спостерігалися також серед усіх веств українського суспільства – в селах, містечках та містах населення сподівалося на рішучі й швидкі зміни, що мали б покращити їхнє життя. Й серед українського населення, особливо у місцевостях де активною була українська інтелігенція, де працювала “Просвіта” – українці виявляли велику підтримку Центральній Раді, вони захоплено вітали усі її рішення, долучалися до участі у Всеукраїнському конгресі, в селянських з’їздах, з власної ініціативи збирали кошти на підтримку роботи Центральної Ради та різних національних громадських ініціатив (як-то фонду ім.Т.Шевченка, Народного дому, Військового клубу тощо) [9].

Таким чином, М.Міхновський добре розумів важливість рішучих державотворчих дій на хвилі цього всенародного піднесення й масової підтримки українського національного руху, репрезентованого (в очах народу) Центральною Радою. А тому, на його переконання, щонайперше належало закласти основи створення національних українських Збройних сил (як головного гаранта національного державотворення). За його активної організаторської участи було створено першу українську військову частину – “ O хочекомонний полк імені Богдана Хмельницького”. Активно долучався він також до організації Першого та Другого Всеукраїнських з’їздів військових, що відбулися у травні та червні 1917р. Показовими є акценти, які виголосив М.Міхновський у своїй промові на Першому з’їзді: “ Щоб можна було супокійно кожній поневоленій нації розв’язати свої проблеми соціальні, їй треба насамперед розв’язати проблему національну… Старі нації Європи стали на виразний ґрунт, через що ми й бачимо, що французькі, чи німецькі соціалісти в сій війні стоять укупі зі своєю буржуазією. Інтереси тієї чи іншої класи уступили інтересам цілої нації” [10].

Таким чином, розуміючи зміст нагоди, яку давала Революція в сенсі створення національної української державности, М.Міхновський дбав, аби створити мілітарну силу, що тільки й могла стати єдиним надійним її гарантом. Тож зовсім не достатньо ми дотепер поціновуємо своєрідний винахід М.Міхновського – заснування ним у той же час громадсько-політичної організації самостійницького спрямування – “Українського військового клубу імені Павла Полуботка”, котрий він сам і очолив. Ця громадська організація відігравала роль ідеологічного центру. Прихильники та послідовники ідей М.Міхновського – члени Клубу Полуботка роззосереджувалися по військовим частинам усіх армій імперії та проводили там агітаційно-пропагандиську роботу саме серед українських військових, роз’яснюючи їм важливість формування національних українських військових підрозділів. Українські солдати добре розуміли ці заклики й були готові долучатися. (Згадаймо, принагідно, яку важливу роль у формуванні більшовицької червоної армії відігравав інститут комісарів, формуючи серед селян та робітників уявлення, що це саме “їхня” армія, що бореться саме за “їхнє щасливе майбутнє…”)

На жаль, важливості цієї роботи, а ще гірше – важливості виборювання державної незалежності не розуміли впродовж усього 1917р. керманичі Центральної Ради. Один із провідних її очільників – соціаліст В.Винниченко, вже на еміграції згадував: “Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалося смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що ми матимемо в Росії? Де по всьому світі є такий демократичний, всеохоплюючий лад? Де є така необмежена воля слова, зібрань, організацій, як у новій, великій революційній державі?... На конференції української соціал-демократичної робітничої партії в квітні (1917р.) питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення… Що ж до самостійности, то ми навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії”[11]. Такими були погляди, а відповідно й дії українських соціалістів, що обсіли усі посади в Центральній Раді.

Натомість, п рограмними діями М.Міхновського, як пише Сергій Шемет, було створення своєї української регулярної армії, проголошення вслід за тим самостійної Української Держави та підписання сепаратного миру з Центральними державами [12]. Зрештою, подальші події, як знаємо, змусили керманичів Української революції діяти саме за цим планом М.Міхновського. Проте, такі дії відбувалися запізніло, аж у 1918р., у нелогічній, зворотній послідовності, як кроки рятування ситуації, що вийшла з-під контролю. Але в час, коли М.Міхновський навесні 1917р. домагався реалізації свого плану, він піддавався остракізму, його не розуміли й не слухали. Діячі Центральної Ради, трагічно для подальшої історії України поводилися вкрай обережно щодо будь-яких ініціатив зі створення свого національного війська, вірячи воднораз у можливість спільних із російськими діячами демократичних перетворень, за яких національна армія просто буде непотрібною, а майбутнє України будуватиметься на умовах автономії у складі демократичної, федеративної Російської республіки*.

Звичайно, така обережність Центральної Ради багатьма пояснювалася через тактичне підґрунтя, адже на теренах України тривали військові дії Першої світової й величезне скупчення військ під проводом генералів-росіян (приміром, в Камянці-Подільському дислокувавалася ставка командуючого Південно-Західним фронтом генерала О.Брусилова) складали неабияку загрозу нічим не захищеній Центральній Раді. Тож як згадував М.Грушевський, доводилося остерігатися рішучих, самочинних акцій з боку наших військових, які могли б бути трактовані військовим переворотом, а відтак, задавлені російською владою “прямо з садистичною жорстокістю і при сій нагоді були б роздавлені початки національної організації” [13].

Але попри цю потенційну загрозу (на якій акцентує увагу М.Грушевський), в той же час, серед українських військових, що перебували на усіх фронтах відбувалося масове національне піднесення. Вони створювали у військових частинах свої осередки й проявляли доволі високу національну свідомість та активність, вимагаючи зокрема українізації військових частин, тобто перегрупування українців із різно-національних військових підрозділів до суто українських. За підрахунками В.Волковинського, вже до початку травня 1917р. в армії було створено 1337 українських військових організацій, з яких – 685 на Південно-Західному фронті та майже 300 у Київському військовому окрузі, й саме з їхнього середовища, з усіх кінців Росії на адресу Тимчасового уряду надходили телеграми й резолюції з вимогами українізації військових частин [14]. То чи не було це достатньою силою на яку мала би опертися Центральна Рада у своїх відносинах із Тимчасовим урядом? Й саме на цю силу широкої, масової солдатської підтримки й покладався у своїх стратегічних державотворчих планах М.Міхновський.

Щодо ставлення українських військових до позиції соціалістичної Центральної Ради у порівняні з самостійницькою ідеєю Миколи Міхновського маємо цікаві спогади сучасника – делегата Першого Військового з’їзду, єфрейтора Певного, котрий згадував: “Так ото ж, братця, як вийде Винниченко! Та як почне, як поведе! Так, як йому послухаєш, то вся земля навколо, скільки оком скинеш, ніби твоя власна стала. Земля – селянам, а фабрики – робітникам! – так говорить, так говорить – ніби купчу тобі на всю землю подарував. Настоящий, можна сказать, демократ: всім догодити хоче! А по ньому Міхновський поручник! Так цей – куди там Винниченко! Цей тільки Україну, братця, знає! Так і говорить – Україна, значить, для українців! Господи! Мов з Кобзаря тобі відчитує! А всі слухають – аж дух затаїли. Не тільки люди – каміння слухає! А про тих, про москалів, як почне говорити, так ніби і сліду по них не лишить! – Україна, і більше нічого. Така як самі захочемо! Це вам, братця, людина! Наша людина! Настоящий тобі козак-характерник! З ним хоч і на смерть любо!” [15]

Впливовість позиції М.Міхновського серед військових виявлялася ще в тому, що попри невдачу на перемовинах делегації Центральної Ради зі Тимчасовим урядом 20 травня у Петрограді та відхилення останнім усіх прохань української делегації (включно з рішеннями Першого Військового з’їзду) – стихійна українізація військових підрозділів в імперській армії все ж відбувалася. Так само, всупереч забороні військового міністра О.Керенського проводити Другий Військовий з’їзд, українські військові делегати самочинно зібралися у Києві й провели цей з’їзд – чим спонукали Центральну Раду до проголошення ІУніверсалу.

Тож чи достатньо рішучою була сама Центральна Рада, у відповідності до викликів часу? Чи не надмірна обережність, а точніше – побоювання революційної активності українських солдатських мас, а також самооманлива довіра до Тимчасового уряду прирекли Центральну Раду до втрати авторитету серед українського народу. Показовою є у цьому сенсі позиція Центральної Ради щодо збройного виступу українських військовиків, організованого Військовим клубом імені Павла Полуботка у Києві в ніч із 17 на 18 липня (за новим стилем – з 4 на 5 липня). Тоді було нейтралізовано усіх представників Тимчасового уряду в Києві, а також російські військові підрозділи й змовники (згідно самостійницького плану М.Міхновського) пропонували Центральній Раді брати усю повноту влади у свої руки. Натомість, остання змусила повстанців роззброїтися, повернутися до казарм, а згодом їх (а серед них і М.Міхновського) було відправлено на передову Румунської ділянки фронту й фактично, таким чином було інспіровано знищення найбільш відданих українській справі, патріотичних українських військовиків [16].

З подібною недовірою поставилися діячі Центральної Ради наприкінці осені 1917р. до формування генералом П.Скоропадським Першого українського корпусу, який, за спогадами Д.Дорошенка, міг би стати надійним ядром (чисельністю в 60 тис. військових) майбутньої української армії. Але в колах Центральної Ради цих військ боялися, бо думали, що “генерал Скоропадський зробить переворот і створить якийсь інший уряд, правіший, ніж Генеральний секретаріат Центральної Ради… Отже, замість того, щоб використати український корпус, постаралися швидше його розкласти й знищити” [17]. Через таку політику, замість мільйонів українських багнетів які могли б захистити Центральну Раду іще весною-влітку 1917р., вже на осінь-зиму – не залишилося жодної сили, про що засвідчили криваві події під Крутами наприкінці січня 1918р.

На жаль, усвідомленню пріоритетної важливості створення власної національної держави завадив різночинно-селянський світогляд прагматичного змісту, що тотально переважав у більшости лідерів революційних подій, зокрема в діячів Центральної Ради. Останні (будучи переконаними соціалістами) переймалися проблемою соціальних умов життя українців, не розуміючи, що без власної національної держави жодного соціального устрою для свого народу забезпечити не можливо.

Послуговуючись словами Т.Шевченка, можна сказати, що українські лідери Революції впродовж 1917р. бачили своїм завданням : “Аби українцям картопелька добре родила”. Вони не міряли теренів України категорією “Священної Української землі, окропленої кров’ю Українських лицарів-борців за Свободу”, а отже не розуміли, що найпершим їхнім завданням є необхідність закріпити рідну землю за Українською нацією у спосіб створення Української Держави. Тож у підсумку, не забезпечивши собі політичних важелів впливу на хід подій в Україні, ці політичні лідери виявилися безсилими і у вирішенні економічних проблем й зрештою втратили не лише владу, але й шанс здобуття Української волі.

Висновки.

Діяльність української еліти, яка в умовах тимчасового послаблення російського політичного сатрапства впродовж 1856 – середини 1862рр., змогла задекларувати самобутність національно-політичних інтересів українства (відмінну від поляків та від росіян) – є за своїм змістом діяльністю модерного українського націотворення. А отже і сама ця еліта може бути названа модерною національною українською елітою.

Суспільство, яке хотіли вибудувати в Україні представники нашої еліти є за своїм змістом громадянським суспільством, де немає місця становій диференціації, де усі перебувають у рівній підпорядкованості спільним законам, а також усі є однаково причетними та однаково відповідальними за все, що відбувається в суспільному житті . Причому, така модель українських суспільних відносин була не штучно надуманою абстракцією, не вигаданою конструкцією певних інтелектуалів – вона виводилася представниками нашої еліти з історичної української спадщини, з минулих суспільно-правничих традицій, що беруть свій початок у княжо-“вічових” та козацько-“громадівських” традиціях.

Водночас, уявлення представників української еліти щодо природної демократичності українського народу набуло дещо гіперболізованого змісту й це породило романтизовану ідею-уявлення так званого “безпанського” суспільства, згідно якої українцям не лише не властиво, але навіть буцімто чужим є бажати будь-яких переваг та привілеїв, влади та заможности. Відтак, носіями справжньої української культури є ніби-то виключно українські селяни, а отже й усі представники еліти, хто вболіває за український народ та його культуру повинні уподібнитися селянам – прийняти їхній спосіб життя, мову, манери, одяг тощо. Так з’явилося явище українофільства – готовність служіння рідному народу аж до жертовного самозречення своїми приватними інтересами й самим приватним життям.

Найголовніша та найцінніша роль українофілів виявилася у наданні українському народу (першочергово власне селянству) освіти українською рідною мовою, а отже селянство набувало свідомості вільних людей (за селянською реформою) разом із усвідомленням власної української ідентичності. Відтак, до природної української “стихії” життя селян додавалося ще й розумове усвідомлення своєї українськости – через твори Т.Шевченка, через букварі та читанки, через українські театральні п’єси тощо, вони проймалися “духом” українськости, на противагу полонізму (в Українському Правобережжі) та прагненню самодержавної влади “проімперськи” зросійщити українців. А тому культурницька праця українофілів підготувала український народ до політичного самовияву у слушний час подій Революції початку ХХст.

Характерно водночас, що попри публічні заяви провідних представників української національної еліти щодо виключно культурницького змісту їхніх прагнень та заперечення ними будь-яких політичних амбіцій, у приватному довірливому спілкуванні вони відверто заявляли, що майбутнє українців буде цілком окремим від росіян, і це обумовлено відмінними рисами національного характеру двох народів. Українці потребують побудови суспільних відносин на засадах рівності, відкритості та справедливості, що сукупно іменовано в українській народній культурній традиції поняттям – братерства. Ці ж ідеали були певною мірою додатково “освячені” творчістю Т.Шевченка, котрий виступив репрезентантом “душі” українського народу, оспівавши природні для нашого народу цінності свободи, людської гідності, а також побратимства поміж усіма українцями.

Саме ідеї Т.Шевченка та діяльність українофілів, хлопоманів, громадівців середини ХІХст. започаткували генезу українського модерного націотворення. Інакше кажучи – заклали теоретичні основи та розпочали практичну реалізацію формування модерної української нації.

На жаль, українофільська ідеалізація способу життя українських селян у поєднанні з антиукраїнськими заборонами, переслідуваннями й обмеженнями, що провадилися царатом, обернулися зневірою в можливість досягти національного звільнення українців. А відтак, українська еліта вже наприкінці ХІХ – початку ХХст. захопилася космополітичними вченнями соціалізму й комунізму, що ставили собі головним і виключним завданням поліпшення соціальних умов життя нижчих верств суспільства. Водночас, боротьба проти імперії й самодержавства розглядалася доцільною лише в узгодженні з так званими російськими демократичними силами.

Саме ці ідейні упередження української еліти відіграли трагічну роль в період Революції 1917 – 1921рр., так як провідні очільники українства тривалий час не усвідомлювали термінової потреби незалежного національного державобудівництва й через класові свої уподобання досить часто займали деструктивну позицію щодо справи українського націотворення.



[1] Андрієвський Віктор. Микола Міхновський... – С.127.

[2] Міхновський Микола. Самостійна Україна // Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори... – С.166.

* Виділено слова самим М.Міхновським.

[3] Міхновський Микола. Самостійна Україна… – С.173.

[4] Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни. – Прага, 1936. – С.4.

[5] Там само – С.5.

[6] Там само – С.5-6.

[7] Там само – С.6.

[8] Шемет Сергій. Микола Міхновський (Посмертна згадка) // Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори... – С.92.

[9] Завальнюк О.М., Комарніцький О.Б. Подільські містечка в добу Української революції 1917-1920рр. – Камянець-Подільський, 2005. – С.60-62.

[10] Міхновський Микола. Відносини до війни // Микола Міхновський. Суспільно-політичні твори... – С.318.

[11] Винниченко В. Відродження нації. – Київ-Відень, 1920. – Т.1. – С.43-44.

[12] Шемет Сергій. Микола Міхновський… – С.101.

* Саме в той час у київських сатиричних журналах популярності набув шарж, що змальовував професора М.Грушевського у власяниці (тобто, у грубій, волосяній свиті) серед негрів і білих, із патирецею в руці (тобто, із посохом – символом вищої духовної влади) та підписом: “І поідоша апостол Михаїл і проповідоша федерацію народам всього світу!” – Див.: Липа Юрій. Бій за українську літературу. Есей. // ЛипаЮ. Твори [ в 10т.] – Львів: Каменяр, 2012. – Т.4. – С.28.

[13] Грушевський М. Спомини // Київ. – 1989. – № 9. – С. 110.

[14] Волковинський В. Бойові дії на українських землях у роки Першої світової війни // Український історичний журнал. – 2004. – №4. – С.52.

[15] Мірчук Петро. Микола Міхновський. Апостол української державности. – Філадельфія, 1960. – С.95.

[16] Там само. – С. 87-93; Міхновський Микола // Енциклопедія українознавства: Словникова частина: [ в 11т.] / Наукове товариство імені Шевченка; гол. ред. проф. Володимир Кубійович / Перевидання в Україні. – Л., 1996. – Т.5. – С.1616.

[17] Дорошенко Д. Мої спогади про недавнє минуле (1914-1920). Друге видання – Мюнхен, 1969. – С. 204.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...