Українська історична свідомість

07.11.2019 | 19:11   Олег Ольжич
переглядів: 135

Великокняжий Київ крізь віки величі і руїни однаково дбає і прагне об'єднати під своєю рукою всі частини розірваного тіла нації і держави. І півтисячоліття пізніше однаково голосно кличуть і звуть ці частини, щоб він взяв їх під своє берло: «...істинниє з древніх віков землі і провінції наші сарматскіє козакорускіє, от Подоля і Волох до Смоленска долгіє і обширніє границі свої імущіє, а іменно Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую, Белзкую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую, Витебскуюі Полоцкую» (з «Універсалу Хмельницького» у Величка).

На великому звороті світової історії, що ним стала минула війна (Перша світова. — Ред.), вирушив україн­ський народ перший в духову революцію шукати вищої правди, яка мала освітити його життя й боротьбу. Про­йшло двадцять літ, і в мужніх і кривавих зусиллях знай­шов він цю правду, платячи за неї нечуваною ціною мільйонних жертв.

Було нею віднайдення твердого і героїчного ідеалу, який визначив існування людини і нації спільним Божим знаменником абсолютного і розкрив перед нею, окраденою і спростаченою, всі глибини життя, хотіння і чину. Зірвав він з очей нації теж полуду, що закривала їй внутрішній зміст її іншого, високого минулого, а разом і її необмеже­ного майбутнього.

Був час, коли замовкли останні відгуки романтичної козацької кобзи Щоголева і тільки романтикою здавались нащадкам огненні глаголи Шевченка. І в майбутньому не мало бути місця ніякій романтиці. Очі сірої доби осліп­ли на яскраві барви минувшини, уші не чули близьких перунів за тісним обрієм сучасності. Шелестіння паперу «просвіщенної доби» хотіло інтерпретувати миролюбній людності великої мертвої провінції духову напругу істо­ричної істоти України.

Так прийшли вони, «правнуки погані», покоління безатченків, і покоління безплідне, після якого могла настати тільки катастрофа, а по ній — прірва і революція.

Доперва в її горні перетопився дух нації, і тоді став перед Україною увесь її шлях, пройдений і той, що чекає. Минувшина, сучасність і прийдешність злилися в одну суцільну єдність, яка саме творить вічну істоту нації. Українство знову здобуло свою історичну свідомість, історично-духово себе утотожнило.

Сучасна українська свідомість, показалося, спираєть­ся на тривалому і твердому тисячолітньому підмурівку, і навпаки, всі засадничі ідеї української традиції ожили і діють в нас тепер.

* * *

Шукаємо в нашому минулому за ідеєю батьківщини, землі, яку людина любить, за яку горда і за яку готова вмерти, і чуємо, що вже Володимир Іларіона «не в худі і в невідомі землі владичествоваша, но в руськой, яже видима і слишима єсть всіми конци землі».

Не диво ж, що князі, заохочені сто літ пізніше іншим Володимиром Мономахом до походу на половців, знають одно бажання: «Нам дай Боже за крестяни і за Руськую землю голови свої сложити і к мучеником пречтеном бити» (Київський літопис). А рефрен «Слова о Полку»: «За зем­лю Руськую, за рани Ігореві», — сурмить цей наказ бороть­би за батьківщину особливо пристрасно.

І не дивуємося, коли по століттях династичних манів­ців і баламути Ґонта, перестрівши Барабашевих козаків перед Жовтими Водами, звертається до них з різким запитом: «Короні ли полской пособити хощут, яже нево­лею мужество їм заплатила, іли матері своєй Україні, яже свободою дарствовати хощет?» (Грабянка).

І універсали Хмельницького у Величка кличуть «на защиту віри своєя благочестивія кгрекорускія і на оборону погибающей і упадающей отчизни своєй», щоб козаки «ставали, і за оную на хвалебном пляцу воєном умірати і страдалческий от десниці Вишняго, при сво­єй істині і обороні, вінець прияти не отрицалися». Щоб не вагалися «против неприятелей своїх преречоних мужественно і небоязненно за віру і отчизну застановитися».

Ідея батьківщини, як елементарна для кожної люд­ської спільноти взагалі, чи не найцупкіше трималася в українській духовності навіть за найтяжчих для неї періодів.

* * *

Ідея державного самоздійснення України по упадку княжої держави залишається для пізніших поколінь невгасимим заповітом і тривалою метою. Це був дороговказ, що до нього прямували остаточно всі пориви розбитої історією, але живої нації. Сама правність втра­ти суверенітету заперечується. Український народ, мовляв, завжди був вільний; не був він завойований, а приєднався до польської або литовської унії тільки добровільними пактами. Незадоволена зі своїх зрадли­вих спільників Україна, отже, може з власної волі зір­вати ненависний союз.

«Народ Руский со всіми єго областями, городами, селеніями і всякою к ним народною і національною принадлежностю увольняється і іземлеться от всіх притязаній і долегливостей полских і литовских на вічния времена, яко із віков вольний, самобитний і незавоєваний, а по однім договорам і пактам в єдность Полскую і Литовскую принадлежащий» — представляє «Історія Русів» зборівські статті 1649 р. Та ж «Історія Русів» вкладає в уста черні нараді в Переяславі 1650 р., збуреній загрозою нового віроломного союзу: «Краще нам бути у постійних боях за вільність, ніж накладати на себе нові кайдани рабства». І Величко, говорячи про вибір в Чигирині Пет­ра Дорошенка гетьманом, чуйно завважує підкреслення суверенності володаря: виборці, мовляв, «не специфіковали того, при котором монарху, чи російском, чи полском, зоставати будут».

Історія Дорошенка, що зірвав з обома традиційними союзами, — це невгавна боротьба за ідеал самоздійснення. Ця ідея освітлює понурий час «Руїни», щоб знову яскраво вибухнути пару десятиліть пізніше постаттю Мазепи і мазепинців. Стремління і поняття української сторони чітко і недвозначно сформульовані в точках українсько-шведського договору. Аж до того, що «все, що завоюється з бувшої території Московщини, належа­тиме на підставі воєнного права тому, хто цим заволодіє, але все те, що, як виявиться, належало колись народові українському, передається і задержиться при україн­ськім князівстві» (за Орликом). Бо ж вже Богдан Хмель­ницький, як говорить гетьман Орлик у своєму «Виводі», «утворив з України незалежне князівство». І ціллю не­втомного гетьмана є «показати лише, що вона є вільним князівством і що стани її вільно обирали гетьманів по своїй уподобі». А все це, щоб «поставити нашу країну в той державний стан, в якому вона була перед поль­ським володінням при своїх природних князях і при давніх правах і привілеях, що значать вільну націю».

Тож і «Історія Русів», вживаючи теперішнє поняття, «шкідницько» наводить текст т. зв. «Прокламації Карла XII до українського народу», властиво історично­го креда тодішнього українства, мовляв: «Відомо всьому світу, що нарід Руський зі своїми козаками був спочатку народом самодержавним, тобто от самого себе залежним, під правлінням князів своїх чи самодержців, з'єднався потім з Литвою і Польщею для спротиву з ними проти та­тар, що їх руйнували, але потім за насилля і несамовитості поляків, звільнившись від них власною своєю силою і хоробрістю, з'єднався з Московією добровільно і по одновірству і зробив її таку, яка вона тепер є».

В згоді з цим малюється теж ідеал майбутньої завершеної української держави. Карло XII заявляє в тій же «Прокламації»: «Обіцяю і перед цілим світом урочисто клянусь честю своєю королівською по скиненні неприятеля свого повернути землю цю козацьку або Руську у первісний її стан самодержавний і ні від кого в світі незалежний...». «Бо ж відомо, —як каже друга «Прокламація» в тій же «Історії Русів», на цей раз вже самого Мазепи, — що перше ми були те, що тепер московці: вла­да, першенство і сама назва Русь від нас до них перейш­ли». Де ще шукати яскравіших свідоцтв тривалої свідо­мості свого суверенітету і державницького стремління потоптаної історією нації?

Ідея самоздійснення в темряві XIX ст. знову яскраво розпалює геніальний дух Шевченка, і не диво, що вона прориває нарешті млу всесвітянства і соціалізму словами IV Універсалу.

* * *

Зі свідомістю національної відрубності нерозривно в'яжеться ствердження обсягу нації, свідомість взаємної при­належності до себе всіх її частин, те, що тепер схоплюємо поняттям соборності. Тому-то Ігор так скоро воює дерев­лян і уличів, а Володимир Великий «іде к ляхам» зайня­ти Перемишль і Червень, щоб були вони «і до сего дня под Русию». Тому, всупереч проклятому удільному принци­пу, марить і горить київський літопис і «Слово о Полку» єдністю Володимирової і Ярославової держави.

Великокняжий Київ крізь віки величі і руїни однаково дбає і прагне об'єднати під своєю рукою всі частини розірваного тіла нації і держави. І півтисячоліття пізніше од­наково голосно кличуть і звуть ці частини, щоб він взяв їх під своє берло: «...істинниє з древніх віков землі і провінції наші сарматскіє козакорускіє, от Подоля і Волох до Смоленска долгіє і обширніє границі свої імущіє, а іменно Київскую, Галицкую, Львовскую, Хелмскую, Белзкую, Подолскую, Волинскую, Премискую, Мстиславскую, Витебскуюі Полоцкую» (з «Універсалу Хмельни­цького» у Величка).

І коли ця хвилина має прийти і Київ знову тримає в руках предківський меч і булаву, його суверен стверджує, певний своєї потуги: «Досить у мене буде вигод і багацтва в моїй землі і в моєму князівстві, що простягається по Львів, Холм і Галич. Ставши на Вислі, скажу іншим ля­хам: сидіть і мовчіть, ляхи!».

Соборності судилося лишитися ідеалом козацької держави, яка боротися мусіла одночасно і за неї, і за свою суверенність. Але цього ідеалу вона не загуби­ла і в найбільшій хуртовині «Руїни», аж до смерку кін­ця XIX ст.

«Самі, ваша мость, добре о том відате, же валечній гетьман ваш, амой антецессор Богдан Хмельницький, з вами добрими молодцями, за Божою всесильною помощію, а своєю мужественною отвагою і хоробрістю, через кілька літ, з великими трудами і кровопролиттями, от тяжкого ярма лядського рицерскою отсікшися шаблею, не по якой нужді, але з доброї волі і з совітом здровим тогдашної старшини своєї, також не для якої інної нуж­ди, тільки для єдиной віри православной козакоруской, вдался под високую руку православного монарха московского... І не з таким наміренієм, аби когди колвік єдина Україна, отчизна наша міла на двоє іли на троє розділи­тися, а двох іли трох в себі іміти гетьманов; але з таким предсявзятієм і хотінієм, аби тая Україна, в єдиной нероздільности пребиваючи, єдиного всегда у себе іміла гетьмана, заживаючи древніх своїх і старожитних во всем прав і вольностей, на чом і утвердительнії... єму, Хмель­ницькому, видані суть грамоти» (гетьман Дорошенко в листі до Кошового Лукаша).

Або як той же Дорошенко писав до свого противника, але патріота Сірка: «Моглибисмо при всесилной помощи Божієй, взглядом уволненя от їх поляков Подолских, Волинских, Поліских і Литовских градів і земель наших, прежде православних, нині же на унію ґвалтовно оберне­них, Руских того (на чом і Богдана Хмельницького, анте-цессора моєго добре пам'ятная била інтенція) доказати і в вожделенную старожитной свободи їх святого право-славія приоблекти ризу».

Змагання трагічного гетьмана лишилися дороговка­зом для його наступників і віків. Це той сталий рефрен козацьких літописів і універсалів, щоб «Чигиринская сторона Дніпра, покаля Хмельницький з ордами завоєвая от Ляхов нам отдана з принадлежностями і сегобочная сто­рона зо всіми полками і городами при нас захована...» (з «Універсалу Петрика» у Величка).

Нація не об'єдналася. «През незгоду всі пропали, самі себе звоєвали» — обвинувачує «Дума пана гетьмана Мазепи» і на всі орієнтації, що шарпали єдине тіло наро­ду, відповідає недвозначно: «Ліпше було пробувати вкупі лихо отбувати». Треба було двох століть прямування напомацки крізь темряву, оту найбільшу, коли україн­ство Наддніпрянщини зрікалося Західних Українських Земель, як засуджених на вічну приналежність до іншої держави, а галицьке громадянство — своєї власної землі для України тільки над Дніпром.

Зате ж як близько за завісою цієї мряки був сліпучий день стихійного вибуху свідомості 1918-1919 рр., вибу­ху в думці, слові, чині і жертві, коли після прелюдії укра­їнських гармат залунало оте: «Од нині во єдино...».

* * *

Нація, що замикається у своїх межах, не тужить за духовою і державною експансією, не знає імперіальної тенденції, — нація нежива. В згоді з ідеалами своєї доби пробували останні десятиліття перед світовою війною малювати гречкосійний образ українського народу і роби­ти з цього відбиття власної подоби національну чесноту та істоту. На щастя, це була тільки проекція в історію своєї вбогої доби. Здорові і молоді народи не знають само­обмеження. «Суть бо у ва желізнії папорзи под шеломи латинскими. Тіми тресну земля і многі страни: Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела і Половці сулиці своя повергоша, а глави своя поклониша под тії мечі харалужниї» («Слово»).

Україна бачить ідеал Володаря, що високо сидить «на златокованім столі», «подпер гори угорскії своїми желізними полки, заступив королеви путь, затворив Дунаю ворота, меча бремени чрез облаки, суди рядя до Дуная», чиї«грози по землям текут » і чий лук стріляє «с отня злата стола салтани за землями». Суверен Украї­ни може «Волгу весли розкропити, а Дон шеломи вилля­ти!», щоб булав Руській імперії невільниця — «чага по ногаті, а кощей по резані».

Імперіальний ідеал ніколи не покидав нації, що ство­рила свого часу найбільшу й наймогутнішу європей­ську імперію, від Юр'ева до Ярослава й Тмутаракані, опановуючи Каспій і Чорне море, зводячи бої від Білої Вежі до Кракова, Опави і Братислави і від Німану до Переславця і Доростола.

«Все покорено било Богом крестянскому язику поганския страни великому князю Всеволоду, отцю єго Юрію, князю Києвському, діду єго Володимиру і Мономаху, которим то половці діти свої ношаху в колибелі. А Литва із болота на світ не виникиваху, а Угри твердяху каменниї городи желізними вороти, аби на них великий Воло­димир тамо не возїхал. А німці радовахуся, далече буду­чи за синімморем. Буртаси, Черемиси, Вядаі Мордва боротьничаху на князя Великого Володимера і жюр Мануїл Царегородский опас імія, поне і великая дари посилаша к нему, аби под ним Великий князь Володимер Царягорода не взял» (з рукопису XV ст.).

Тому так просто, як тільки звелася на ноги козацька слава, іде Підкова «на господарство волоське», а слідом за ним «сватається» Тиміпі Хмельниченко, якого вели­кий батько планує поділ Польщі і прилучення до коза­цької держави Білорусі й Литви. В хвилини свого підне­сення бачить нація ширші обрії, й тоді на овиді встає марево її імперії.

* * *

Геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом даного Стерника. Йому, незрівняному, дано вершити долю народу і формувати його май­бутнє. Таки в уяві київського літопису, класична та зраз­кова для цілої світової літератури, духова постать Свято­слава. Такий в Іларіона і Володимир, що «мужеством і розумом преуспіяй, єдинодержцем став землі своєя, подбив под єя округния страни, ови миром, а непокоривия мечем».

Подобою старовічних півбожеських героїв Вавилонського епосу Едди та Еліади виступає постать «великого князя Романа, приснопамятного самодержця Руси, одоліша всім поганським язиком, ума мудростю ходяща по заповідем Божіїм: істремил бо ся бяше на погання яко і лев, сердит же бисть яко і рись, і губяше я яко і кроко­дил і прехожаше землю їх яко і орел, храбор бо бі яко і тур. Ревноваше бо діду своєму ономаху погубившему погания Ізмалтяни, рекомия Половці, ізгнашю отрока во Обези за Желізная врата».

Так різьбить проводиря народ, що хоче мати його одного і бути в його руці знаряддям для довершення великих чинів.

Спрага сильної одноособової влади в українстві була завжди дуже напружена, всупереч всім приписуванням їй руїнних нахилів степу. Республіканська Козаччина ста­ла добою застосування власне чисто вождівського прин­ципу. Це Дорошенко в листі до Лукаша дбає, щоб Украї­на «в нераздільності пребиваючи, єдинаго всегда в собі мала гетьмана, заживаючи древніх своїх і старожитних во всем прав і вольностей».

Ходить про єдність не тільки територіальну, а й внутрішню, моральну: «З поведенія славного блаженной памяти антецессора моєго Богдана Хмелницкого того порядку научилемся і зичилем жеби, як за його гетманства, так і те­пер за моєго уряду, аби било єдино стадо і єдин пастир».

Той, хто покликаний здійснити велику духову єдність нації, може бути тільки сувереном: «З волі Бога Всемогущого обобрали мене Гетьманом», — каже навіть Петрик в свойому Універсалі. А вже зовсім виразно формулює засаду вождівської монократії «Дума гетьмана Мазепи», коли каже «не всім дано всеє знати і річами керувати» і про­голошує твердо: «Сам керуєть Стерник і сам управуєть».

* * *

В основі української духовості лежить мужнє й активне сприйняття життя. Українську духову особистість визна­чає теж виразний і сильний боєвий інстинкт. Войовни­чість в українській свідомості творить невід'ємну рису й одну з основ національного світогляду, яка давала народові міць і певність себе на своєму історичному шля­ху. «Что суть вдали?» — питають в легенді київського літопису хозарські старці своїх вояків, що ходили по дани­ну до полян на київських горах. «Они же показаша меч. І ріша старці Козарськії: „Не добра дань, княже, ми ся доіскахом оружиєм єдиноя страни, рекше саблями, сих же оружиє, обоюду остро, рекше мечі, сі імуть імати дань на нас і наінихстранах. Сежесбистьсявсе"».

Справді, меч, що його колись в наддніпрянських степах боготворили скити, а пізніше так добре кували майстри старого Києва, став символом України та її історичної долі.

«Лют се муж хощет бити, — мали говорити про Свято­слава греки, — яко імінія не брежет, а оружиє ємлеть; імися по дань» («Київський літопис»). Тому в колядках князь-герой «зброїцю злива», «звиває» та блискає «мечем — ясним місяцем», «бє та бє на Царів-город», запускається «вмосковську землю» і у «волоську», бере «сиві волики» і «сиві коники» і «грошей без ліку». Щоб потім, як личить народові хліборобів-вояків, «воликами на хліб робити, грошиками війську платити, а кониками з військом їх бити».

Сумніви малих і хитромудрих душ, що розчулюються на думку про воєнну руїну, знаходять таку відповідь: «Се дивно ми, — каже Володимир Мономах з «Київського літопису», — оже смерд жалуєте і їх конь, а сего не помисляюще, оже на весну начнеть смерд той орати лощадію тою і приїхав половчин, ударить смерда стрілою, і пойметь лошадь ту і жену єго, і діти єго, і гумно єго зажжеть; то о сем чему не мислите?».

Тож добрий князь має один обов'язок, одну амбіцію: іти прямими шляхами своїх предків: «А ліпо не било, возряче на Божію помоч і на молитву святої Богородиці, поіскати отцов своїх і дід своїх пуги і своєї чести», — кличе літописний Мстислав Ізяславич. І «Слово о полку» завершується як кінцевим акордом славою носіям збройної боротьби: «Здраві князі і дружина, поборя за християни на погания полки».

Мілітаризм стає заповітом і таємницею величі княжої держави: «Вас молю, стадо Христово, с любове приклоніте ушеса ваша, разумно: како биша древнії князі і мужі їх, і како обараху руськия земля і они страни приімаху под ся. Тії бо князі не собіраху многа імінія... Но оже будяше правая віра, і ту возьм, даяша дружині наоружіє. А дружина єго кормляхуся, воююще іни страни і бющеся, рекуще: „Братіє, потягнім по своїм князі і по руській землі"... і расплодили били землю Руськую» (з стародав­нього «Временника»).

Князівський меч перейшов у козацьку шаблю, але його зміст лишився давній. Бо ж «всі народи, які живуть на світі, завжди захищали і будуть захищати вічно буття своє, волю і власність» (Б. Хмельницький з «Історії Русов»), тому й тепер нам, як говорить той же Хмельни­цький у Грабянки: «Кшталтом оним древніх Русов, продков наших, кто может возбранити ділности воїнственний і уменшити отваги рицерской». «Імію надію на шаблю по Бозі», « желізо доброє важте і над злато » (він же у «Милості Божій»). Ось ті формули Х VІІ-Х VIII ст., які заступили князівське: «Сребром і златом не налізну дружини, но дружиною сребро і злато» (Володимир Вели­кий) і відповідають на недавню популярну світову альте­рнативу. Українська думка розв'язувала тоді це яскраво Мазепиними словами: «Нехай вічна буде слава, же през шаблі маєм права».

Тяжко йшло світочам XIX віку забити природний войовничий дух народу. Безсилі були вони теж проти основного героїчно-революційного спрямування поезії Шевченка і Лесі Українки з її «гордощами у серці» і «одваги мечем двосічним». Вибухало це і в Олеся, іскра­ми розсипалося над Чупринкою: «Не сокирою — мечем прорубаю пущі дикі».

Пройшло двадцять літ, і мілітаризм опанував знову українську літературу і всю духовність. Не випадково ж меч увійшов у емблему нового українства.

* * *

Мілітаризм — це універсальний світогляд і мораль, що формує людину і народи. Що у ворогові бачить не злочинця чи виродка, а теж людину, глибокою, творчою і мудрою трагікою життя поставлену боротись з другого боку. Отак родиться лицарська етика й чесно­ти. Мілітаристичний світогляд ушляхетнює життя, покликаючи в ньому: відвагу, мужність, вояцьку товари­ськість, почуття вищого обов'язку і честі. «Хощу на ви іти» — кличе легендарний Святослав. «Уже нам іді пас­ти. Потягнем же мужоски, братіє і дружино...». «Аз же пред вами пойду, аще моя глава ляжеть, то промислите в себі...», «Іде же глава твоя, ту і глави напій сложим», — відповідає дружина.

«Сего єсві іскали, а потягнем», — говорять інші князі перед лицем катастрофи на Каялі («Київський літопис»). Княжій дружині можна ще відступити, полишаючи піше військо. Але це певно «посоромило б руську землю». Тому-то «всі сосідоша з коней, хотях уть бо бющеся дойти ріки Донця — мовляхуть бо: оже побігнем, утечем самі, а черния люде оставим, то от Бога ни будеть гріх, сих видавше поїдем, но іли умрем іли живи будем наєдином місті!» (Ігор Святославич). Через ці вояцькі чесноти і військо запорозьке — це лицарство, «товариство», а козаки — «лицарі», «братчики», «оборонці віри» і «шляхет­не урожона братія».

Життя, так характеристично для України, нобілітує знизу, через «заслуги» і «вчинки молодецькі» своїх творців. Чи не так повставала аристократія всіх героїчних періодів людської історії?

* * *

«Видите гори сія? Яко на сих горах возсієть благодать Божія». Так звучить за Київським літописом пророцтво св. Андрія Києву. Почуття вищої посвяченості землі, чинів і зброї — спільноти, таке ж далекосягле своїм зна­чінням, як Боже помазання її провідників. Божа благо­дать, що сходить на прапори народу чи війська, виклю­чаючи кожний сумнів, це те головне, що рішає про пере­могу. Як наявно бачимо ми це саме тепер, на досвіді останніх років.

«Вложи Бог в серце Мстиславу Ізяславичу мисль бла­гу о Руськой землі, занеже їй хотяще добра всім сер­цем», — говорить Київський літопис. І князь, певний при­хильності неба, може крикнути: «А ліпо ни било, братіє, возряче на Божію помочь і на молитву святої Богородиці, поіскати отець своїх і дід своїх пути і своєй чести». Ті, що їм помагає Господня десниця, не бояться вже нічого. Сама смерть це скорше нагорода.

Так родиться святий і грізний фаталізм війни: «К мучеником причтеним бити».

Але моральна сила, осяяна певністю своєї правди, надає сил фізичних в боротьбі. Так рука Божа допомагає слабим рукам людським.

«Бог вложи ужасть велику в Половці, — говорить літопис про перемогу князя Мономаха, — і страх нападе на ня і трепет от лица Руських вої, і дрімаху самі, і конем їх не бі спіха в ногах... І велико спасеніє сотвори Бог в той день благовіряним князем Руським і всім крестяном, а на враги наша дасть побіду велику... Якоже і се з Божію помощу, молитвами святия Богородиці і святих ангел, возвратишася руськії князі во свояси со славою великою, яже ко своїм людем і ко всім странам дальнім, рекуще гре­ком і угром і ляхом і чехом, даже до Рима пройде на славу Богу, всегда і нині і присно во віки віков, амінь».

Самі ворожі полонені в бою з князем Мстиславом Ізяславичем свідчать про Божих помічників руського війська: «І вопросиша колодники, глаголюще: како вас толика сили і многоє множество, і не могостеся противити ні вскорі побігосте? Си же отвішеваху, глаголюще: како можем битися с вами, а друзії їздяху верху вас, в оружії світлі і страшні, іже помагаху вам. Токмо се суть не ангели і от Бога послані помогти хрестяном? Се бо ангел вложи в серце Володимиру поустити братію свою на іноплеменника руськії князі».

Подібно говорить Ігор Святославич до братів по пер­шому, щасливому бої з половцями на Сюурлуї: «Се Бог силою своєю возложил на враги наши побіду, а на нас честь і слава» («Київський літопис»). «Лож глагол ваш єсть, — кричить Василько на ворожий глум в бою проти ляхів і угрів, — Бог помощник наш єсть». «Така бо милость от Бога Руській землі» (розбиття Филі, — «Галицько-Волинський літопис»). І справді княжі прапори вкривають перемоги. Так було, доки ясні були цілі, міцна мораль і виразна ієрархія цінностей з «благом руської землі» нагорі.

Захитало цю піраміду ХІУ-ХУ ст., але приходить нова доба: підноситься козак «оборонець віри христіянської» на хвилях Чорного моря, під мурами Кафи, Трапезунту і Царгороду і тої ж «благочестивої віри кгрекоруської» таки на рідних степах і польських пісках, щоб видати нарешті з себе того Зиновія-Богдана, якому... «рука Божа на братов, а разом неприятелів наших совроматів полских всюди скорої додавала помочі».

Затрата серед керівної верхівки України почуття безо­глядності власних ідеалів і постулатів та їх вищого посвячення чи не найтяжче налягла на Україну в XVIII - XIX ст. Але національна стихія відшукала їх вже 1918 року і крізь 20-ліття великого зусилля, жертв і боротьби несе як величний прапор України у майбутнє.

* * *

Шукаємо ідеї, яка історично була українській духовості міфом, стимулом для історіотворчих зусиль. І стріваємо вже на поганському світанку нашого минулого «Дажбожих внуків» — легенду, що дає відчути силу напруги цьо­го міфу божеського походження народу.

«Діти з коліна Яфетового», войовничого і післаного панувати прабатька, це хіба тільки христіянська мета­морфоза першої ідеї про вище, вибране походження і покликання племені. В літописах виступає ще той же мотив славного походження від прабатька Руса, що з ним в'яжеться теж атмосфера вибраності й історичного післанництва.

Для козацької доби особливо характеристичне шукан­ня відскочні й опертя в міфі походження. Це у віршах Саковича козаки — нащадки тих, що «Олега, росского монархи, пливали в челнах по морю і Царьгород штурмували». Це ж Хмельницький у Велична гукає до нерішучих реєстрових козаків: «Того же древа єсте вітви і храбрих воїнов синове!» і закликає «хвалебним воїнским продков своїх іти торем». Це Величків Зорка над гробом Хмельни­цького говорить про героїчні чини Богданових полків, що їх вони, «наслідуючи в тому старовічних, великому Олек­сандрові Македонському військово помічних предків своїх словян, потім Скитів, Цимврів і Козар славно показали».

Знову ж «козацький рід», «козацькі внуки» нової доби стають тим міфом, що не дає занепасти і веде до відроджен­ня українську духовість Х VIII-ХІХ ст.

Цей міф роду, як би ми його назвали, можна історично ствердити як великий рушій свідомості української і знай­ти в ньому притаманне українське схоплення суті національної спільності. Так українське розуміння різниться від державного (романського) та природничого (кров) германського розуміння істоти нації, як різниться воно теж від пасивного територіального патріотизму, який знало недавнє минуле.

Є в ньому момент походження, схоплений більш містично, нематеріально. Поняття роду ховає в собі теж ідею покликання народу.

* * *

Приходимо до питання провідної ідеї української духовості, яка б одночасно висловлювала покликання української нації.

Є це (як піднесено вперше Ю. Н. на сторінках «Само­стійної думки», 1934) — ідея, в ім'я якої повстав колись Переяслав, «Зане перея славу отрок т» і в ім'я якої Святослав кликав «не посоромити землі руської», — ідея Сла­ви. Ідея ця вкороновує цілу тут накреслену українську Духовість. Випливає вона з цілості войовничого і героїч­ного світогляду народу і значить в своїй істоті моральний наказ героїчного наповнення суспільно-етичного ідеалу.

Великі є взори творців роду і велика слава, якою вкривали вони себе в змаганнях з хижацьким степом, по пів­нічних пущах і синіх хвилях південних морів — билинних багатирів, князів українських колядок і державних володарів літописів і того наймогутнішого «внука стараго Ігоря, сина же славного Святослава, іже в свої літа владичествоваша, мужством і храбростю прослуша в краях многих і поминаються нині і словуть» (Іларіон. «Похвала»). Великі це взори і велика туга нащадків дорівняти їм своїми чинами. Тому знову стогне степ від княжих дру­жин і точиться кров, і знову « с Божою помощию, молит­вами святия Богородици і святих ангел, возвратишася Руськії князі восвояси со славою великою, яже к своїм людем і к всім странам дальним, рекуще Грекам, і Уграм, і Ляхом, і Чехом, даже до Рима пройде на славу Богу, всегдаі нині і вовіки віков, амінь» («Київський літопис»). Дзвенять струни співців, «свивая слави обаполи сего времени», «комоні ржуть за Сулою, звенить слава в Києві...».

І не може знайти спокою молодий князь Ігор Святославич з Буй-Туром Всеволодом. «Мужаїмся самі, преднюю славу самі похитим, а заднюю ся самі поділим». І зно­ву іде дружина степом «іщучи собі чти, а князю слави». «І рече Ігор ко дружині своєй: лучче ж бо потяту бити, неже полонену бити!». «Хощу бо копіє приломити конець поля половецького, с вами, русичі, хощу голову свою приложити, а любо іспити шеломом Дону» («Слово о Пол­ку»). Немає досить великих ворогів навколо, стільки пле­мен скорено, стільки чинів доконано, але земля велика. «Король... Угорски посла к Данилові... помози ми на Чехи... Данилові же князю хотящу ово короля ради ово слави хотя; не бі в землі рустій первіє, іже бі воєвал землю чешську, ні Святослав Хоробрий, ні Володимир Святий. Бог хотініє єго ісполни, спішаше бо і тоскняше-сяна войну» («Галицько-Волинський літопис»).

Вернулися вої з далекого заходу з-під Опави, падав Данило перед холмською Пречистою, дякуючи за перемогу і славу. І йшов знову на північна Ятвягів... «поіма на них

дань, черния куни і біль сребро і вдасть з дані ятвяжской дар Сигніву воєводі послушства ради, да увість вся земля лядская, яко дань платили суть Ятвяги королеві Дани­лу, синові великого князя Романа».

Одні ідеали нації і одні шляхи, що ними вона ходить, і лаври, які ждуть і належать « всім шляхетне урожоним козакам, братії напіей, от многих літ премногими рицерскими ділами і отвагами у всей подсолнечной прославившемся» («Універсал Остряниці» у Величка).

Вони зуміли, ці козаки, «преславне військо низове» скоро «прикладом старовічних велечних, славних і многим околичним народам страшних продков своїх станути мужественно і небоязненно, при всемогущей помощи Божієї против Поляков» («Універсал Хмельницького» у Величка). Бо ж «лучше... і благополезніше... за віру свою святую православную і за цілость отчизни на пляцу воєнном от оружия бранного полягти, нежели в домах своїх яко невістюхом побієнним бити. Кгди єжели умрем на войні за благочестивую віру нашу, то не тілко слава і отвага наша рицарская во всіх європейских і далних концех земних славно провозгласится, але і упованіє наше (еже за благочестиє умріти) будет безсмертіа ісполненно і страдалческими вінцями от Бога вінчано» (там же).

«Слава не вмре, не поляже» — співають пісні і думи — «буде слава славна поміж козаками, поміж друзями, поміж рицерями, поміж добрими молодцями». «Іже убо за отчу подвизался славу, безсмертним слава вінцем увінчаєтглаву», бо ж «не той славен, котрий многі лічит стада, но іже многих врагов своїх шлет до ада» («Милость Божія»). Тому пишним бароковим визерунком втесує доба свою молитву:

Помнож, Боже, на віки козацькую славу

і покори под нозі врагов наших главу.

З літопису Грабянки

 

Міцний і несмертельний був заповіт історії навіть У XIX ст. Гриміла ним кожна народна пісня, не хотячи співала про це поезія, не могла забути викривлена, розніжена верхівка, твердо пам'ятав народ. Архангель­ськими трубами вибухло це в Шевченку. Не «вмерла слава і воля» в українськім гімні, «славу, волю і честь здобува­ти» закликав Франко, і народна стихія відповіла у вирі 1917 р. громовим привітом сучасної національної рево­люції «Слава Україні!».

Так усвідомлює себе історично Українська Нація. Вкрита маєстатом суверенності на своїй укоханій бать­ківщині, відчуваючи свою нерозривну єдність, прагне вона духової і силової експанзії, ховаючи в собі завжди потенції імперії.

Через постать Стерника стремить вона здійснити свою історіотворчу волю, завжди духово мобілізована в своїй органічній войовничості, осяяній лицарськими чеснота­ми та Божою благодаттю.

Міф Великого Роду жене її вперед по історичному шляху, що над ним світить сонце провідної ідеї її свідомості — огненно-сліпуче сонце Слави, в боротьбі за яку нація зна­ходить своє світове післанництво.

«Пробоєм». Прага, 1941, 4.

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...