Політична діяльність та житєвий шлях отамана Івана Семесенка

15.10.2019 | 15:33   Денис Красносілецький
переглядів: 288

«Я – нерв українського організму. Тому я, як ніхто, відчуваю гостро його бажання, стремління, потреби, наміри. Моя воля, то воля нації, і право судити мене за мої вчинки належить безпосередньо українському народу»[7, с. 12]. По-суті, очікувана і властива характеристика як для отамана українського повстанського загону, амбітної і волелюбної людини із патріотичними поглядами, якій довірили своє життя його побратими. Особисто сміливий, неординарний, дуже відвертий, без сорому у своїх висловлюваннях, чітко розуміючий своє призначення й поступ.

Відзначення 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. (згідно Указу Президента України П.О. Порошенка від 22 січня 2016 року «Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917–1921 рр.»), а також все більша зацікавленість населення віхами історії держави та краю в часи революційних перетворювань, становлення української спільноти та структуризації відносин між окремими соціальними групами та державою сприяли визначенню пріоритетів досліджень саме у цій площині. Особливо цікавим для суспільства є біографічні дослідження постатей, які в силу тих чи інших обставин стали одіозними. Розкриття даного питання тісно пов’язано із життям та діяльністю, мотивами і військовою позицією, з ідейним підґрунтям та стратегічними планами отамана Івана Семесенка в боротьбі з більшовиками.

Науковці приділяють недостатню увагу особистості, яка постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. Дослідженням життєвого шляху, військової та політичної діяльності отамана І. Семесенка займалися В. Мудрий, М. Середа, К. Завальнюк, Р. Коваль, Ю. Митрофаненко, С. Шумов та інші. Чимало публікацій, майже на всіх європейських мовах, з’явилося в період до 1925 р. Їх авторами були переважно євреї, метою яких була дискредитація влади УНР та її армії, викликана почуттям помсти. Все це використовували українські вороги російського походження [3]. Переважна більшість дослідників приділяли увагу лише описовому і лапідарному висвітленню змісту діяльності та політичних поглядів Семесенка, нерідко застосовуючи фрагментарні дані, частина з яких містить чимало суперечливих, а інколи й заплутаних, сфальсифікованих аргументів і фактів. Через це всебічного й детального висвітлення даної проблеми у сучасній історичній науці не відбулося.

До того ж, радянська історіографія ввела в обіг чимало суперечливих, заплутаних, сфальсифікованих сторінок повстанського руху. Для виправдання своїх дій перед світовою громадськістю та, щоб створити негативну уяву про справжню мету повстанських загонів, більшовицька преса і пропаганда вигадали поняття „політичний бандитизм”, „карний бандитизм”, „куркульський бандитизм”, „карно-політичний бандитизм”, „контр-революційний елемент” тощо. При цьому ці назви досить часто прирівнювалися чи ототожнювалися, навіть, не зважаючи на свої протилежні значення. Не гребували і антисемітськими звинуваченнями, які, зазвичай, були безпідставними. Тому такі звинувачення потребують ретельного розгляду і верифікації.

Метою даної роботи є об’єктивне висвітлення на основі використання різноманітної джерельної бази політичних поглядів та діяльності отамана І. Семесенка.

Іван Євтухійович Семесенко (Семосенко, Самосенко; 1894–1920), перебуваючи на службі в армії Російської імперії, отримав звання прапорщика. У 1917 р. служив у 2-му Українському козацькому полку ім. П. Полуботка військ Центральної Ради[11, с. 393].

9 лютого 1918 р. Семесенко вступив до лав 3-го Запорізького куреня[5, с. 125] військ Центральної Ради командира Всеволода Петріва. Після здобуття Києва 17 березня 1918 р. цей курінь було розгорнуто у 1-й Запорізький кінно-гайдамацький полк імені Костя Гордієнка Армії УНР[11, с. 334]. В складі полку Семесенко взяв участь в історичному визвольному поході полковника Петра Болбочана на Крим.

У липні 1918 р. був одним з ініціаторів повстання в полку ім. Костя Гордієнка проти гетьмана П. Скоропадського. Повстання було невдалим і полк розформовано... [5, с. 126].

У листопаді 1918 р. Семесенко сформував у м. Лубни окремий партизанський загін, на чолі якого брав участь у боях проти гетьманських частин під час повстання проти гетьмана Скоропадського [11, с. 393 ]. Його загін увесь час змінював назву: Чорні Гайдамаки, Низовий Січовий Курінь, Кіннота отамана Дорошенка, загін ім. отамана Дорошенка... Залізний Загін Семесенка захопив Лубни. Ставши начальником Лубенської залоги, він попередив єврей ську делегацію: “Справа йде про незалежність нашої держави. Коли маєте охоту творити опір, виріжу всіх без винятку”[5, с. 126]. Судячи з вислову та позиції І. Семесенка стає очевидним його націонал-патріотична позиція та відсутність у його поглядах антисемітизму і небажання проводити єврейські погроми. Проте виявив загрози єврейській національності таки мав місце з боку цього отамана. Це зрозуміло, оскільки, зазвичай, єврейська національна меншина України, не бажала відстоювати її інтереси, підтримувала московську владу.

У січні 1919 р. І. Семесенко переїхав на Правобережну Україну, де його загін був розгорнутий у так звану Запорізьку бригаду ім. С. Петлюри у складі двох куренів при кінній та кулеметній сотнях [11, с. 393 ].

Історик сучасності Солдатенко В.Ф. вважає, що Семесенко був одним з тих, хто на високу посаду отамана призначений «з ласки» (ініціативи) С. Петлюри[8, с. 51 ]. Це означає, що Петлюра вбачав у Семесенкові національно свідомого лідера, дисциплінованого ватажка збройного формування.

Підтвердженням цього слугує партійна приналежність Семесенка до Української партії самостійників-соціалістів. Але, підводячи висновок Дослідник Матвій Стахів відніс Семесенка до переліку бунтівних отаманів, які від початку січня 1919 р. бунтували проти Уряду УНР і діяли свавільно[9, с.74-75]. Підполковник Армії УНР Михайло Середа зазначав про Семесенка наступне: «Він мав незвичайну енергію і рішучість, не визнавав ніяких авторітетів, включаючи сюди і авторітет С. В. Петлюри, не вважав себе зобов’язаним перед ким-небудь здавати звіт за свої вчинки, мав природній дар воєнної гіпнози, що підпорядкувала йому козаків, як німих рабів, які готові були на його заклик кинутись за нього в огонь і воду»[7, с.12]. Такі твердження лише підкреслюють авторитет серед повстанців Семесенка, які вірили у свого отамана. Зрадити своїм політичним поглядам та вчинкам отаман просто не міг, бо інакше б він втратив авторитет і люди, які зголосилися діяти під його командуванням або розійшлися по домівкам, або обрали собі іншого отамана.

Уповноважений відділу допомоги погромленим при російському товаристві Червоного Хреста Арнольд Гілерсон та російський письменник, автор книги про єврейські погроми в Україні Сергій Гусєв-Оренбурзький описали Семесенка людиною великої кмітливості і крайньої рішучості. Це був молодий чоловік років 22-23, серйозність обличчя якого демонструвало враження напівінтелігентної нервової та неврівноваженої людини[5, с. 52, 108].

Підполковник Армії УНР Михайло Середа так описував отамана: «Своїм зовнішнім виглядом отаман Семесенко складав вражіння спокійного, урівноваженого і поміркованого чоловіка. Середнього росту, бльондин, з холодними сіро-блакитними очима, з чесними рисами обличча, стрункий і чемний у розмові, – він певно користувався серед жіноцтва широким кредітом. Були на ньому вишивана шовкова сорочка, підперезана осетинським ремінцем, сині галіфе з Генеральськими лямпасами, лякерові чоботи, на голові чорна смушева шапка. Його психіка цілком відповідала його ролі отамана, яку він одержав (з його слів) з ласки сорокаміліонового українського народу» [7, с 12 ].

Громадсько-політичний діяч і очевидець тогочасних подій у м. Проскурові Василь Мудрий описав отамана Семесенка так: «Це був молодий, середнього або й менше середнього росту вояка, незвичайно похожий на Наполєона» [3 ].

Сам же Семесенко говорив про себе: «Я – нерв українського організму. Тому я, як ніхто, відчуваю гостро його бажання, стремління, потреби, наміри. Моя воля, то воля нації, і право судити мене за мої вчинки належить безпосередньо українському народу» [7, с. 12 ]. По-суті, очікувана і властива характеристика як для отамана українського повстанського загону, амбітної і волелюбної людини із патріотичними поглядами, якій довірили своє життя його побратими. Особисто сміливий, неординарний, дуже відвертий, без сорому у своїх висловлюваннях, чітко розуміючий своє призначення й поступ.

Достеменно різняться відомості, коли ж загін Семесенка прибув до м. Проскурова (нині м. Хмельницький) і яку назву він носив. З доповіді судді П.Ф. Паппеля особливій слідчій комісії щодо розслідування єврейського погрому в Проскурові від 15 листопада 1919 р. вказувалося, що Запорізька бригада козаків прибула до Проскурова 2 лютого[5, с. 82]. З доповіді А. Гілерсона, загін Семесенка прийшов у місто десь 5 лютого разом із 3-ім гайдамацьким полком[5, с. 33].

В. Мудрий стверджував: « Десь перед 10-им лютого 1919 р., прийшла до Проскурова з фронту чи з якоїсь місцевости, положеної під фронтом, невелика військова частина, яка звала себе «Залізний загін от. Семесенка»… Десь біля 12 або 13-го Лютого приїхало на проскурівський залізничний двірець окремими величезними валками (тягаровими поїздами) два полки гайдамаків, теж з фронту »[3 ]. Вживання старої назви загону свідчило про силу його повстанського духу, непереборність та незламність, саме найголовніше, патріотичних поглядів та державної ідеології на захист УНР. О чевидно, що бути регулярними армійцями під назвою «Запорізька бригада ім. С. Петлюри» цим повстанцям не надто й хотілося.

В будь-якому разі загін отамана Семесенка та гайдамацькі загони опинилися у Проскурові не умисно і в різний час. В джерелах зазначено, що вони прийшли, щоб відпочити від боїв на фронті, водночас, для несення гарнізонної служби. Їх ніхто не викликав сюди для наведення порядку і унеможливлення революційних звершень більшовиків та їх прихильників, заспокоєння різних соціальних груп, хоча потреба у цьому була очевидна. Становище населення у Проскурові носило ознаки свавілля, безконтрольності, хвилювання, політичної невизначеності та нестабільності.

Ще у грудні 1918 р. мешканці Проскурова єврейської національності фактично відмовилися від мобілізації до проскурівської залоги Армії Директорії УНР чим викликали до себе хвилю мітингів та протестів з боку військових. В. Мудрий стосовно цього сказав так: «Вони видно почули себе вже тоді екс-територіяльним народом, якого не обходили ніякі накази української влади»[3]. Таким чином спостерігалася ескалація конфлікту.

Військові відмовлялися воювати, задовольняючись безтурботним життям і власними амбіціями, що ворогові м. Проскурів не віддадуть. Матвій Стахів писав: «В другій половині грудня ця здеморалізована маса, підо впливом демагогії і місцевих московських чорносотенців, стала перейматися протижидівськими гаслами і грозив погром у Проскурові. Заходи присланого нового коменданта залоги, Грищенка, не помагали. Це був дуже ідейний молодий інтелігент, але більше поет ніж вояк, як його характеризує В. Мудрий. Бачучи, що звичайними методами, які він мав до свого розпорядження, не можна нічого зробити, він зрікся свого становища, надіславши С. Петлюрі телеграму від 4 січня 1919 р. У ній поміж іншого комісар проскурівської залоги сотник Гріщенко писав : «… Здорової політики я зараз не бачу, а та, що є, то нереальна. Сучасна політика це є та, котра веде нас до неорганізованого, большевизма, котрий через місяць змете все….»[9, с. 78-79.].

Василь Мудрий вказував: «До касарень найшли вже доступ більшовицькі агенти і вони мали вже найбільший вплив на ту мітінгуючу масу. Вони почали організувати між залогою боєві одиниці, яких метою було зробити переворот у Проскурові, опанувати місто бодай на момент та ослабити запілля відступаючої вже з-під Київа перед більшовиками української армії…

Коли в Проскурові почали вже появлятися деякі фронтові частини для відпочинку, то проскурівська залога почала скоро проріджуватися. Набравши із собою кожушків, шинель (плащів), черевиків і иншого добра, проскурівські воїни одинцем почали вертати домів. Залишилися лише такі, яким імпонували мітінги, і ті, які далися втягнути до більшовицької конспірації, або такі, яких нічого не тягнуло додому»[3].

Відомо, що ще 2 січня 1919 р. т елефонною розмовою з Києва до Кам’янця полковник Харченко вів бесіду із з аступником голови Окружної Ради Ясинським. Поміж іншого він сказав «…Відносно большевиків прохаю вжити всіх заходів, щоб їхній рух спинити безумовно. Як неможливо це робить силою озброєння, то робіть ц е дипломатично….»[9, с. 77-79.]. Тобто вище командування Армії УНР було зацікавлено у ліквідації всіх проявів більшовицького руху і при цьому не нехтувало ніякими методами.

Про загін Семесенка В. Мудрий писав: «Частина зробила добре вражіння. Була добре одіта та озброєна і справувалася спокійно та нічим не звертала на себе уваги. Вона зайняла одні касарні зараз же недалеко міста і там відпочивала. Ніхто не звертав на неї ніякої уваги та й вона не давала до цього найменшої причини… Піхота Семисенка рухалася у місті незвичайно поважно і тихо». А про гайдамаків він писав так: «Тільки днями видно їх було дуже багато в місті з червоними, зеленими та чорними шликами. Звичайно їздили вони по місті на конях. В місті був спокій і порядок. Тільки ці гальопування гайдамаків навіть першорядними, найрухливішими вулицями виглядали якось дивно і робили гнітюче враження»[3]. З доповіді А. І. Гілерсона дізнаємося, що у місті поширювалися чутки, що 3-ій гайдамацький полк здатний здійснити єврейський погром, оскільки він вже мав такий досвід. Це схвилювало єврейську громаду міста[5, с. 34]. Тепер стає зрозумілим, що А. І. Гілерсон фактично не відмежовував від загону отамана Семесенка 3-ій гайдамацький полк, щоб звинувачення у єврейському погромі впали не лише на гайдамаків, але й на загін Семесенка. До речі, якщо б єврейська громада міста була схвильована, то вона щонайменш була б обережною і вжила необхідних засторог, припинила б свою проросійську агітацію, а впливові громадсько-політичні та релігійні діячі єврейської громади міста не поводили б себе щонайменш безвідповідально. Гайдамаки ж демонстрували, що вони грізні ідейно-політичні озброєні люди і тим більше цивільному населенню немає чого з ними загравати. Все надзвичайно ясно, само по собі наштовхує на проведення умовних параллелей із гайдамацьким рухом XVIII XIX ст., етимології самого поняття «Гайдамаки».

Судячи з поведінки загону Семесенка, стає очевидним, що загін не виказував себе, проводив конспіративну та розвідувальну роботу щодо політичної ситуації у місті. Це було досить успішно зроблено. На підтвердження цього слугує наказ отамана Семесенка від 6 лютого 1919 р., в якому він проголошував себе начальником гарнізону, забороняв будь-які мітинги та страйки, агітацію до погромів чи державних переворотів, наголошував на покаранні згідно законів військового часу. Вже тоді Семесенко звернувся до єврейської громади міста із таким текстом: «… Знайте, що ви народ всіма націями не любимий, а ви робите такий бешкет між хрещеним людом. Хіба ви не бажаєте жить, хіба вам не жалко своєї нації? Вас коли не чіпають, то і сидіть мовчки, а то така нещасна нація каламутить бідний люд»[5, с. 26]. Тобто отаман Семесенко був зацікавлений у політичній стабільності та у спокої серед населення міста, чим висловив таке акцентоване побажання.

Однак реакція міської влади на прагнення Семесенка підтримувати спокій та порядок у місті, незважаючи на нагальну потребу в цьому, була негативною. Голова міської думи М. Ставинський та комендант Ю. Ківерчук не визнали Семесенка начальником гарнізону, а його наказ не поширили у місті. Натомість, представник Центрального бюро квартальної охорони (представників влади), єврей за національністю, Шенкман дізнався про все це і попрямував до Семесенка. Шенкман був люб’язно прийнятий отаманом Семесенком, отримав обіцянку збройної та військової допомоги для унеможливлення будь-якого погрому у місті[5, с. 33]. Одразу видно, що Ставинський і Ківерчук як мінімум вчинили необачно, не поширивши наказ Семесенка, не попередили і не застерегли людей. Натомість, бачимо делікатність, позитивне відношення Семесенка до єврейської громади міста.

І. Семесенко описував ці події так: « Проскурів я вважав поважним стратегічним пунктом на випадок відступу штабу Армії і Директорії з Винниці і Жмеринки. На моє здивування, місцева влада складалася з людей, які не відповідали свойому призначенню і серйозности менту. Їх легковажність дала місцевим большевикам широкі можливосте агітувати навіть у військових частинах. Моя розвідка донесла мені, що моїх людей спиняють на вулицях невідомі жиди, прохаючи передати такому то козаку, називали прізвище, пакунок. Козака з таким назвиском не знаходилось, а коли розгортали пакунок, то знаходили большевицьку літературу»[7, с. 13].

10 лютого 1919 р. підпільний губернський комітет партії більшовиків у м. Вінниці провів таємну нараду революційних комітетів та прийняв рішення про збройне повстання на Поділлі. Більшовики планували 15 лютого захопити важливі стратегічні пункти, в тому числі й Проскурівський залізничний вузол. 13 лютого до Проскурова прибула «трійка» губкому для практичного керівництва виступом[1].

13 лютого командант Ківерчук заявив на засіданні філії Українського Національного Союзу, що в Проскурові готується більшовицький переворот. Це виявила як його розвідка, так і розвідка загону Семесенка[3]. Для організації повстання більшовиків в тилу армії, щоб відрізати армію від тилу московська влада відправила до Проскурова 7 таємних комуністичних агентів, двох кулеметників російської національності та п’ятеро євреїв, серед них – одна жінка[5, с. 113]. Як згодом виявилося, організатором більшовицького повстання був представник єврейської національності Соболь, який за партійною приналежністю був російським соціаліст-революціонером[3]. Це лише зайвий раз доводить позицію історика В. Сергійчука, що погроми, які спричинилися в Україні у 1919–1920 рр., готувалися не українськими, а російськими силами [6, с. 28-29 ]. Аналіз документів про Проскурівський погром засвідчує, що саме більшовики спровокували його, втягнувши в цю криваву авантюру єврейське населення[6, с. 8].

13 лютого лідер соціалістичних партій Проскурова, бундовець Іоффе отримав від начальника міської міліції Кара-Желязкова звістку, що більшовики готуються до перевороту, за який він же і буде відповідальний як представник нової влади. Акцентуємо увагу на єврейській приналежності Іоффе. Він зібрав представників соціалістичних фракцій, а представники більшовицької партії розкрили і підтвердили свої наміри. Для переконання присутніх в успіхові такого вчинку вони розповідали, що більшовицьке повстання охопить всю Подільську губернію, що повстанців підтримають частина гарнізону і мешканці 16 навколишніх сіл, чим буде ліквідовано ризик єврейського погрому[5, с. 34]. Очевидно, що це зібрання або таємна політична нарада відбулася 14 лютого. Секретар Подільського губкому партії більшовиків О. Снєгов повідомив присутніх про наміри захопити владу у Проскурові. Йому заперечив керівник місцевої організації об’єднаних соціалістів Крупник, нагадавши про попередження І. Семесенка і заявивши, що можуть бути жертви серед євреїв. Представники інших організацій (М. Геліптерман, М. Шварцман, П. Глузман та ін.) висловилися за збройний виступ проти влади[1]. М ісцеві євреї, котрі не були більшовиками, зокрема бундівець І оффе, знаючи про підготовку збройного повстання проти Директорії, на той час законної влади в Україні (до речі, затвердженої за участю представників єврейства Трудовим конгресом), не повідомили про це військового коменданта Проскурова [6, с. 45-46 ]. Більшовики навіть не сповістили делегатам політичного зібрання про час повстання[5, с. 34]. Тут же були мобілізовані єврейські загони самооборони, які від О. Снєгова отримали зброю[1].

Більшовики вербували єврейську молодь у нижній частині міста (північні квартали від вул. Олександрівської (нині вул. Проскурівська). Вже 14 лютого вони стріляли у напрямку патруля і змусили його відійти до вул. Олександрівської. Ще 30 січня 1919 р. в цій частині міста було чути постріли з кулеметів, тобто зброя для повстання вже була в наявності. А 3-го лютого в районі ринку, де збиралися змовники, було чути декілька пострілів, а з патрулем євреї не бажали говорити й дивилися на козаків вороже. 11 лютого патруль дізнався про постачання через річку зі сторони Гречан стрілецької зброї для завербованих на більшовицьке повстання євреїв. Важливо знати, що єврейське населення верхньої частини міста Проскурів, де проживали заможні люди, не підтримувало більшовицьких ідей, тому і не постраждало. А на чутки, що євреї верхньої частини міста відмовилися брати участь у більшовицькому повстанні і поховалися вдома отаман Семесенко сказав : « Добре зробили, що прийшли до розуму. На жаль, не всі того погляду»[5, с. 109-111].

До більшовиків приєдналися також декотрі військові частини міської залоги, котрі були розташовані в касарнях (казармах) міста, а саме 15-й кінний Білгородський полк, 3-я гарматна бригада та 8-й піший Проскурівський полк[5, с 82]. Проте, згодом, під час протистояння гарматний дивізіон залишив більшовиків і перейшов на бік Семесенка[5, с. 120]. В. Мудрий писав: «Виявилося, що місцеві більшовики хотіли приєднати собі і залізний загін для наміченого перевороту, але скінчилося на тому, що козаки того загону їх прицупили, вибили і прогнали»[3].

Зважаючи на хід таких подій, ймовірно, що 14 лютого Івана Семесенко було призначено комендантом Проскурівської залоги[5, с. 82]. Цікаво, що сам Семесенко заявляв, що більшовицьке повстання відбулося 14 лютого[7, с. 13].

В п’ятницю, 14 лютого ввечері більшовики (двоє молодиків) провели перемовини з Центральним бюро квартальної охорони, сповістили її про більшовицьке повстання, заплановане на 12-у годину ночі (перенесене на 6-у годину ранку) й отримали від нього нейтральне ставлення бюро до розвитку подій[5, с. 34]. Хоча Шенкман усвідомлював, що справа закінчиться єврейським погромом, але заподіяти йому не наважився чи не схотів. По суті квартальна охорона відмовилася оберігати мирних жителів.

Підвищувало резонанс більшовицького повстання ще й те, що московські агенти діяли шляхом підкупу у різних населених пунктах Поділля, що не було ні для кого таємницею[5, с. 28]. Сила московських грошей та слабкість до них окремих користолюбців України водночас заворожувала, розчаровувала та жахала інертних людей. Тому, очевидно, що Шенкман розгубився у ситуації і припустився непоправної помилки, за що розплачувалися невинні представники єврейської общини міста та його околиць.

Пізніше з’явився інший член комуністичної організації і оголосив, що згідно постанови про організований вже ревком, він призначається комісаром Бюро квартальної охорони і що Шенкман має підтримувати зв’язок з вже організованим більшовицьким штабом. За свідченнями Шенкмана, він і голова бюро квартальної охорони Рудницький зібрали усіх готівкових членів охорони і заявили, що надають їм повну свободу дій і зажадали, щоб вони відразу зняли усі зовнішні знаки приналежності до квартальної охорони. При цьому усі опитані підтвердили, що ніякої участі в політичному виступі брати не будуть.

Знаючи необхідний пароль, Шенкман попрямував до більшовицького ревкому, а потім і в штаб. Переконавшись, що робота більшовиків не налагоджена і передбачуваний виступ виявиться, за його словами, блефом, він звернувся до керівників більшовиків із словами про невчасність цього виступу. Йому пояснили, що будуть вжиті заходи до того, щоб повстання було відкладене. Дійсно, коли Шенкман після цієї розмови повернувся в Центральне бюро, то залишений там комісар більшовицького ревкома оголосив, що ним отримана телефонограма про те, що повстання відміняється. Після цього Шенкман пройшов містом, щоб переконатися, чи є на місцях охорона. І коли він знову повернувся у бюро, то той же комісар повідомив, що сталася нова зміна настроїв, що повстання призначене після шостої години ранку, про що буде повідомлено пострілами[5, с. 34-35].

В більшості джерелах вказано, що більшовицьке повстання в м. Проскурові відбулося 15 лютого 1919 р. Відомості щодо його початку різняться – о 4 год. ранку[5, с. 28], біля 6 год. ранку[5, с. 82], о 6 год.[5, с. 27], о 6 год. 45 хв.[5, с 35]. Насправді більшовицьке заворушення розпочалося близько 4 год. ранку, про що свідчила стрілянина, як зі стрілецької зброї, так і з гармат[3]. Полковник Ківерчук зазначав, що більшовицьке повстання організували євреї. Більшовицько-налаштовані козаки 8-го Подільського полку під керуванням одного із цивільних, якого підкупили євреї, заарештували Ківерчука[5, с. 27]. Вони це зробили, бо Ківерчук був небезпечним чорносотенцем та погромником[5, с. 35]. З оповіді А. Гілерсона та С. Гусєва-Оренбурзького дізнаємося про інші свідчення Ківерчука, що його арештувала квартальна охорона [5, с. 36, 101]. В такому разі виникають запитання. А чому ж керівник єврейської самооборони (бюро квартальної охорони) Шенкман, який заявляв про свою безпартійність і нейтральність, згодом погодився бути сполучною ланкою з уже організованим більшовицьким повстанським штабом? Чому ця квартальна охорона (складалася з євреїв) заарештувала представника законної влади полковника Ківерчука? [6, с. 46].

Вже близько 9 години Василь Мудрий приїхав до штабу нового начальника залоги, у так званий двірець, на станцію Гречани. Фактично, Семесенко, полковники та декілька старшин гайдамацьких полків влаштували військовий трибунал, виносили вирок заарештованим, яких тут же виводили на вулицю і страчували. Семесенку ніхто не перечив, навіть досвідчені полковники гайдамаків. Ліквідувавши більшовиків у касарнях, Семесенко прагнув це зробити й у місті, чим підпорядкована Семесенку піхота зайнялася з 15 до 17 год. Це супроводжувалося різнею євреїв нижньої частини міста[3].

Справа у тому, що наступ більшовицьких повстанців на двірець був відбитий гайдамацьким полком, а коли він увійшов у місто, здоганяючи втікачів повстанців, то був обстріляний з будинків[5, с. 59]. Тоді Семесенко зібрав козаків і дав наказ: «Без стрілу, без грабунку вирізати Жидів лише в тих кварталах, де було повстання. За вбивство дітей і грабунок розстріляю»[5, с. 111].

У д опо віді судді П.Ф. Паппеля вказувався час погрому з близько 15 год. й до вечора[5, с. 82-83]. А ось в газеті «Життя Поділля» від 18 лютого 1919 р. вказувалася «По прямому дроту о 8 год. веч. з офіц. Джерел… Зараз у місті розпочався єврейський погром… На 22 год. – На чолі повстанців були цивільні особи. Гловарі заарештовані і розстріляні. Арешти продовжуються»[5, с. 35]. А. Гілерсон вказував, що різанина євреїв тривала від 2 до 5,5 год і ледь не затягнулася до пізньої ночі[5, с. 39]. За іншою версією: «Семесенко дав к озакам одну годину часу. В строю пішли козаки вниз міста і на сигнал всі вернулися в строю пішки до касарень. Це було зроблено так скоро, що ні в верху міста, ні коло комендантури майже ніхто не знав, що внизу міста вирізано сотні осіб . Дві сестри єврейської національності, продавчині молочної крамниці нав проти комендантури розказували, що «бачили, як пішли козаки до міста і опісля верталися до касарень та були якісь злі і до нас не усміхалися, хоч багатьох знали особисто»»[5, с. 111]. Такі різноманіття даних зайвий раз свідчить, що у історії з Проскурівським погромом чимало заплутаних, перекручених і сфальсифікованих даних.

Зі слів В. Мудрого видно, що отаман Семесенко поводився спокійно, чітко усвідомлюючи, що він придушував повстання більшовиків, як у касарнях, так і в тій частині міста, де було єврейське гетто для незаможних євреїв (тобто нижня частина міста)[3].

Він заперечував свою причетність до вбивства євреїв, жінок та дітей, але згодом заявив, що не винен, що козаки звикли вважати за комуністів усіх євреїв. Близько 16 години він пообіцяв В. Мудрому прибути зі свого штабу у місто, а по прибуттю віддав наказ своїм козакам залишити місто, що вони і зробили близько 17 години дня[3].

А. Гілерсон та С. Гусєв-Оренбурзький зазначали, що цій різанині передували події із вживанням козаками алкоголю. Ці події й сьогодні перекручуються поодинокими мешканцями міста, які бодай трохи цікавляться історією, нібито кожний солдат для хоробрості чи люті випивав по стакану коньяку, бо інакше не наважувався на вбивство цивільних євреїв, що є відкритою фальсифікацією і домислами.

До обіду козацько-гайдамацькі сили були знову сконцентровані на залізничному вокзалі, вдалися до святкування своєї перемоги, коли містом ще поширювалися арешти більшовиків. В ситуації, що склалася, комендант Ківерчук визнав отамана Семесенка начальником гарнізону, що стало ще одним приводом до святкування та розпивання горілки та коньяку у козацько-гайдамацькому таборі. По закінченню бенкету, Семесенко звернувся до своїх підлеглих з промовою, у якій йшлося про важке становище України, про нелегку долю козаків-гайдамаків, щоб врятувати свою державу. В контексті промови зайшла мова й про євреїв, які зрадницьки підтримували російський більшовизм, а відтак стали для козаків ворогами. З неприхованим обуренням отаман Семесенко закликав побратимів помститися євреям. Питання звичної для тих часів контрибуції було на відсіч відкинуто. Мова йшла лише про вбивство з політичних причин. Далеко не останню роль при цьому зіграла позиція ображеного на євреїв коменданта Ківерчука, козаки і деякі міліціонери якого долучилися до вбивств та грабунків[5, с. 36].

Значна частина євреїв не сприймала ідею українського державотворення, не зважаючи на діяльність єврейських політичних партій. Залишалася тенденція визнання добре знайомої російської влади[6, с. 41]. Історик О. Субтельний вказував, що непропорційно багато євреїв було серед більшовиків, зокрема серед їхнього керівництва, командирів продзагонів, збирачів податків і особливо в Чека – таємній поліції, яка викликала ненависть і жах. Тому в цьому хаосі євреї знову стали об’єктом зростаючого невдоволення[10, с. 447].

Отаман Семесенко добре знав, що євреї були активними діячами в розбудові радянської України, обіймали посади в комуністичних осередках, були чекістами, політкомами у Червоній армії. Він мав докази, як такі посадовці жорстоко знущалися й глузували над його побратимами, які потрапили у полон більшовиків[7, с. 12]. Ймовірно, отамана Семесенка охопили розпач та відчай через вбитих побратимів, злість та ненависть до проскурівських євреїв, що не уможливили повстання невеличкої кількості більшовиків, але й частково опинилися на їхній стороні. До того ж у місті та й у Проскурівському повіті поширилися політичні настрої, спрямовані проти єврейської громади, частиною козаків, гайдамаками, частиною солдат колишньої залоги, комендантом Ківерчуком разом із вірними йому підлеглими та й просто пересічними мешканцями. Слід врахувати, що чи не в усі часи військові побоювалися не стільки регулярної армії, скільки народного гніву, бо фактично це боротьба з невидимим ворогом, адже визначити, хто в юрбі повстанець чи диверсант, а хто аполітичний громадянин, досить складно. А отаману Семесенку ж було вкрай важливим не здати більшовикам залізничний вузол – станцію Гречани.

Разом з тим відомості про банкет ми знаходимо лише у роботах російських діячів А. Гілерсона та С. Гусєва-Оренбурзького, які по суті є ідентичними і як ми вже неодноразово пересвідчилися не є достеменно достовірними. До речі, саме в цьому випадку не зрозуміло, як і ким Семесенка призначено комендантом Проскурівської залоги, якщо повітовий комендант Ківерчук зробив це, за словами А. Гілерсона чи С. Гусєва-Оренбурзького, лише в проміжок часу десь до обіду 15 лютого.

Залишається відкритим питання чому керівники єврейських релігійних громад допустили, що окремі євреї нижньої частини міста взяли активну участь у більшовицькому повстанні саме у свято «Шабат шалом»? Чому віруючі євреї не організували якоїсь переговорної групи із отаманом Семесенком саме після ранкових боїв, які були й у нижній частині міста, де також розташовувалися синагоги? До речі, саме в цій частині міста нині розташована діюча синагога. Це були не просто постріли! Вже зранку були наявні вбивства євреїв, учасників більшовицького повстання. Чому не було набату? А. Гілерсон зазначав, що єврейська громада звикла до стрілянини, віруючі відправилися в синагогу, а після суботньої обідньої трапези полягали спати[5, с. 37]. А ось українець і християнин, соборний протодиякон Климентій Кучаровский (Качоровський) сховав від різанини єврейських дітей та затулив своїми грудьми натовп євреїв, які шукали захисту біля церкви. Гайдамаки вбили священика[3]. Були й інші, на жаль, поодинокі, приклади того, як християни допомагали євреям, але не видно, як євреї допомагали собі самі, за виключенням того як малими соціальними групами ховалися на дахах будинків чи ще деінде!

Залишається не з’ясованим, навіть дивним, свідчення А. Гілерсона, що голова міської думи Ставинський дізнався про погром лише пізно ввечері, після чого вирушив оглянути місто[5, с. 40]. Якщо ж він не чув і не бачив як вбивають євреїв, не бачив трупи убієнних, то хіба не сповістили б його підлеглі, колеги, друзі про таку надзвичайну трагедію у місті?

Те, що проскурівські більшовики, які запланували збройний виступ проти законної влади Директорії, знайшли собі пристановище в середовищі місцевого єврейства, визнає один з комуністичних авторів З. Островський. Посилаючись у своєму дослідженні нібито на збіг обставин, він зазначає, що «місцеві революційні елементи, які опиралися на більшовицьки настроєні частини місцевого гарнізону, –15-й Білгородський і 8-й Подільський полки, – задумали, підняти повстання проти влади «Директорії». Це послужило зручним приводом до різні…»[6, с. 36].

До речі, члени Жмеринського ревкому, котрі експортували більшовицьке повстання проти УНР у Проскурів, як свідчить один із учасників, після його провалу повернулися додому «морально розбитими, вважаючи себе мимовільними винуватцями цього погрому»[6, с. 36-37].

Свідок проскурівської трагедії підполковник Михайло Шадрин вказував, що саме євреї готували більшовицький переворот, приєднали до повстання Проскурівську залогу, яка складалася з мобілізованих після повалення влади гетьмана, колишніх солдат російської армії. Опинившись без старшин, ці солдати схильні до грабіжництва та сваволі фактично перетворилися на бандугруповання, яке вабила до повстання головним чином надія пограбувати буржуїв. А би винагородити себе й помститися за обмануті надії це бандугруповання вдалося до вбивств та пограбунків проскурівських євреїв[6, с. 44]. За твердженням А. Гілерсона, вночі містом поширилися грабунки та мародерство[5, с. 40].

На думку М. Щадрина, якби більшовицьке повстання було успішним, то б те, що спіткало єврейських жителів міста спіткало б інтелігентів, військових та всіх інших, хто не прихильно ставився до більшовицької влади. Й, дійсно, випадки масової розправи більшовиків із активною участю єврейської громади міста стосовно проукраїнсько налаштованих осіб відбулися у Києві, Могилів-Подільському, Ямполі, Лучинці та інших містах, де євреї відзначилися у жорстокому поводженні та вбивствах тисяч українців. Так само скептично ставився Щадрин і до слідства, розуміючи, що справжні ініціатори Проскурівського погрому залишаються в тіні, робили все, щоб сплямувати перед усім світом владу УНР[6, с. 44-45, 47].

Слід звернути увагу на те, що поряд з євреями покарання отримало й чимало українців, поляків і навіть росіян. За свідченням єврея Цацкіса, якого у неділю заарештували й відправили до камери комендатури, у ній знаходилося 32 християнина та 15 євреїв запідозрених у більшовизмі. Цікаво, що Цацкіс, знаходячись у в числі поставлених до розстрілу, навіть не отримав поранення і врятувався. Чотири рази рятувався від смерті єврей Гальперін. Траплялися й інші випадки дивовижного порятунку[5, с. 46-47]. Окремі козаки по мірі можливості давали змогу врятуватися євреям[5, с. 93]. У той час як у радянські часи складено списки вбитих євреїв[5, с. 129-166], то про загиблих українців чи інших національностей, які брали участь у більшовицькому повстанні у м. Проскурові, і не згадувалося. Чому б це? Напевне, щоб спростувати чи заперечити більшовицьке повстання, замінивши його єврейським погромом. Кому це було вигідно? Ймовірно – лише російським більшовикам, які вдало зіграли на психіці єврейської громади міста, підступно використавши її заради власних амбіцій та інтересів!

У неділю Семесенко та Ківерчук прибули на засідання міської думи. Вони пояснили свої дії тим, що пробільшовицьки налаштовані євреї прагнули вбивати гайдамаків та козаків, які показали їм свою силу. Водночас, Семесенко зрозумів, що потрібно було вибрати винних, а не вбивати навмання. Крім того, він пообіцяв вбивати й українців, які стали на позиції більшовиків, повернути підлеглих йому козаків з району містечка Фельштин, де також відбувалися заворушення більшовиків.

Охорона міста була передана авіаційному загону. Його очолив прихильник і захисник євреїв Т. Верхола. Він спробував видати наказ про вивід з міста українських військ, розправу над усіма, в тому числі і над козаками, які опиняться в місті після 18 години. Натомість, Семесенко віддав наказ про запровадження в місті та у Проскурівському повіті воєнного стану, ледь не покарав Верхолу. Рухатися містом було дозволено лише до 19 години, а євреї отримали наказ негайно відкрити свої магазини, склади, лавки, в трьохденний термін установити на них вивіски, написані українською літературною мовою, навіть без заклейки російських літер.

Згодом Семесенко видав ще два накази. У першому – засуджував євреїв, які підтримали більшовицьке повстання, а невинно загиблих євреїв поставив їм у докір, хоча й визнав, що здійснив помилку. У другому наказі йшлося про розформування 15-го Білгородського та 8-го Подільського полків, солдати яких частково перейшли на бік більшовиків.

Рішенням губернаторського комісара, Верхола був призначений комісаром м. Проскурова. Він видав відозву, в якій закликав зупинити вбивства євреїв, погрожував вбивцям воєнно-польовим трибуналом[5, с. 42-44].

Отаман же Семесенко, очевидно зранку 17 лютого, відправив гайдамаків до містечка Фельштин (нині с. Гвардійське), куди тікали пробільшовицько налаштовані учасники повстання у Проскурові. Там також відбулася різанина єврейських мешканців. За свідченням місцевих євреїв, він відправив телеграфом наказ про їх відкликання, але начальник поштово-телеграфної станції приховав її. За вказівками Ківерчука, активну участь у Фельштинській різанині єврейських мешканців взяла міліція. Цікаво, що А. Гілерсон задався питанням – чи було підвладним отаману Семесенку стримати гайдамаків і залишити їх у м. Проскурові? На його думку, гайдамаки і міліція отримали свободу дій, знехтували забороною Семесенка забирати у євреїв гроші. Єврейська громада містечка Ярмолинці вийшла гайдамакам на зустріч і домовилася з ними за значну суму грошей, щоб уникнути погрому[5, с 57-58]. Коли гайдамаки поверталися у м. Проскурів, то селяни приводили до них євреїв зі своїх сіл і ті їх страчували прямо біля дороги[3]. Таких випадків було чимало, коли християнське населення сприяло вбивствам євреїв, а пораненим євреям мало хто допомагав, про що неодноразово згадував А. Гілерсон.

На третій день після Проскурівського погрому прибув полковник Шандрук із козаками, а опісля ще й прийшли УСС-и полк. Є. Коновальця[5, с. 111]. 17 лютого, за наказом губернаторського комісара Поділля у м. Проскурів вирушили помічник губернського комісара Куріленко і помічник губернаторського коменданта полковник Гончаренко, щоб з’ясувати всі обставини Проскурівського повстання та його ліквідації. Вони мали вирішити питання створення міжвідомчої комісії з представників цивільної та військової влади, яка повинна була провести розслідування всіх обставин повстання у м. Проскурові[5, с. 29].

19 лютого отаман Семесенко вкотре видав наказ про негайне відкриття магазинів. Повторно, під загрозою штрафу розміром у 5 тис. крб. це було зроблено 22 лютого. Євреї і в цьому побачили претензії та небезпеку. Вони зібрали 300 тис крб., які через міського голову поляка Миколу Сікору передали отаману для потреб гарнізону. Але Семесенко оголосив, що це кошти від вдячних жителів міста за те, що гайдамаки придушили більшовицьке повстання. 27 лютого вийшов ще один наказ отамана Семесенка, в якому йшлося про чергову розправу над євреями за, нібито, напередодні спровоковану євреями спробу проведення зборів і влаштування через чотири дні більшовицьке повстання. Комісар Верхола спростував спроби влаштування повстання і послався на провокаційні чутки. Семесенко не залишав певний час Проскурів, вважаючи це необхідним для уникнення більшовицького повстання. Про єврейський погром мови не вів.

З м. Кам’янця-Подільського до Проскурова прибула комісія для розслідування єврейського погрому. Але отаман Семесенко розформував її, створив нову комісію, яка займалася розслідуванням не єврейського погрому, а більшовицького повстання. Цікаво, що до цієї комісії потрапив гайдамака єврейської національності – Рохман. Комісар Верхола зібрав докази шантажу та домагань членів комісії, звернувся до отамана з вимогою її розформування. Проте, заарештовано було лише Рохмана, як активіста глуму над євреями, провокаційного ідеолога наказу від 27 лютого. Хоча й Семесенко не хотів втрачати свого вірного побратима, його ув’язнили, а згодом підступно застрелили.

Через посередництво Верхоли, голови Українського Національного союзу Мудрого, корпусного командира Є. Коновальця видано наказ про зняття повноважень начальника гарнізону Семесенка і повернення його на фронт. Цьому сприяв і засновник і головний організатор погрому комендант Ю. Ківерчук, який заздрив необмеженій владі 25-річного І. Семесенка[5, с 50-53].

Не відповідає дійсності твердження про те, що отаман Семесенко після проскурівського погрому був «дуже приязно» прийнятий Петлюрою. Подібного не могло статися, бо Петлюра видав наказ про арешт Семесенка [6, с. 46 ].

Вже 21 лютого до міста Проскурів приїхав С. Петлюра, який видав наказ роззброїти військову частину І. Семесенка і віддав розпорядження про створення спеціальної комісії з розслідування погрому[1]. На трагічні події, пов’язані із масовими вбивствами євреїв у м. Проскурів, С. Петлюра висловився до Семесенка так: «Я Вас провчу так, як Вас ще ніхто не вчив! Ви ганьбите Україну!»[12, с. 154-155]. Було очевидно, що Семесенка чекає судовий процес.

Це зайвий раз доводило принциповість С. Петлюри щодо захисту євреїв, як національності[4, с. 184] . С. Петлюра стояв на обороні беззахисних євреїв[6, с. 31, 63]. За його розпорядженням, постраждалим єврейським родинам у Проскурові згодом виплатили компенсації, Уряд УНР видав 20,000.000 гривень[5, с. 113].

Певний час Семесенко ще залишався у Проскурові, інтригуючи ставився до Ківерчука, який знову був призначений комендантом. Отримавши направлення на лікування у лазареті, в супроводі санітарів і сестри милосердя Семесенко залишив м. Проскурів[5, с. 52]. Зі слів самого Семесенка, він виїхав у запілля до Кам’янця. С. Петлюра наказав перевести слідство над отаманами в короткий термін і винуватих покарати по всій строгости закону[7, с. 13]. За іншими даними, наприкінці лютого – на початку березня, Семесенко отримав численні накази прямувати на чолі загону до Новоград-Волинська, але отаман очевидно не поспішав з цим. Але через місяць його загін вирушив до станції Здолбунів[13, с. 54]. Там трапився інцендент із комендантом станції, який прагнув забрати у Семесенка потяг, захоплений ним у більшовиків на Полтавщині[13, с. 55].

9 квітня 1919 р. уряд УНР видав резолюцію про створення комісії щодо розслідування погромів 15–16 лютого в Проскурові і 17 лютого у Фельштині. Голова Ради міністрів Борис Мартос був рішуче налаштований унеможливити ймовірні погроми, притягнувши до суворого покарання тих, хто дозволив зростання епідемії погромів[13, с. 51]. Але більшовицька влада вже встигла фальсифікувати Проскурівський погром, що видно з доповіді завідувача юридичною частиною Подільському губернському військовому комісару про створення комісії по розслідуванню погрому євреїв у Проскурові від 12 квітня 1919 р.[5, с. 85-86].

1 (11) травня 1919 р. І. Семесенка було заарештовано і звинувачено в організації єврейських погромів. Залишки його загону в середині травня 1919 р. було передано до складу Запорізького корпусу Дієвої Армії УНР[11, с. 394; 13, с. 54]. Отаман перебував у в’язниці Кам’янця, очікуючи присуду.

Слідча комісія майже закінчувала свою роботу. У жовтні 1919 р. Семесенко був звільнений денікінцями, які захопили місто. З вірними йому козаками він прибув до Галичини, під прізвищем отамана Дорошенка. У Галичині одружився, перезимував[7, с. 13]. Але знаходимо відомості, що в грудні 1919 р. І. Семесенко очолив Брацлавську повстанську групу, яка 01 січня 1920 р. вигнала ден iк iнц iв за меж i Брацлавщини[2, с. 162, 45].

Навесні 1920 р. , почувши, що в Могилеві полковник Удовиченко формує 3-тю Залізну дивізію, він від рядив до нього свого адютанта Литваківського з пропозицією своїх послуг. У цьому формуванні він залишався недовго. Розвернувши свою сотню у загін імені отамана Дорошенка, він знову розпочав бойові акції, незалежно від уряду і штабу Дієвої Армії. Штаб Армії, викрив його, наказав заа рештувати в звязку з проскурівською подією. Отаман про цей наказ провідав і, скликавши загін, сказав: « Маєте, хлопці, розійтися, куди хто хоче, Я відїзджаю за кордон, де маю роздобути грошей і з формувати армію, з якою роллю Головного Отамана переберу на себе для вашого добробуту і на користь нашої Батьківщини. Чекайте на мене»[7, с. 13-14]. В травні 1920 року його заарештували вдруге [6, с. 46 ]. Це трапилося за Коломиєю на чеському кордоні. Для арештованого отамана Семесенка місця в двох арештанських вагонах при штабі Дієвої Армії не знайшлося. Для нових в’язнів прийшлося пристосувати товарний ваґон, в який і запросили на мешкання: отамана Семесенка, двох євреїв-комуністів Шустера Мойсея і Вайсберга Ісаака і більшовицького аґента з Москви Володимира Булгакова. Отаман у всьому любив порядок, того ж дня він розмежував територію вагону між своїми колегами, призначивши кожному для оселі кут і склавши чергу, кому і в який день стежи ти за чистотою вагону. Отаман Семесенко приятелював з євреями, ділячись останньою скибкою хліба, що зайвий раз свідчило про антисемітську позицію Семесенка[7, с. 12].

Наприкінці життя отаман Семесенко стверджував «… Большевицькі методи у нашій боротьбі єдині і для нас, для нашої перемоги. Просякнутий такою вірою, я, признаюсь, наказав вирізати місцевих Жидів до щенту. Я мав цим терором попередити все жидівське населення України, що їх теж чекає ця недоля, коли вони не кинуть своєї праці в рядах наших ворогів. Цим актом я мав вплинути і на Петлюру, який намагався і подолати ворога і не пошкодити його здоровлю…

На наше безголовя, провід над військом забрала людина, яка намагається догодити і соціалістам і правиці, селянам і поміщикам, Жидам і Європі. Коли людина позбавлена своєї волі і спирається на волю юрби, – карта його на таку величну ставку, як визволення Нації, Напевно буде бита. Коли Бог допоможе мені позбутися оціх кайданів і вийти на волю, я знайду сили перебрати на себе верховну владу і щасливо закінчити боротьбу»[7, с. 13].

Отамана привезли до Чорткова, де і ув’язнили. Польо вий суд виніс йому вирок – покарання на смерть . Коли варта його везла на розстріл у поле, то він поводився бунтівничо, кричав, цупко хапав вартових, боровся з ними всю ніч, на світанку його повалили на землю і забили лежачим до смерті[7, с. 14].

Отже, отаман А. Семесенко через свою необачність увійшов в історію як одіозна постать, ім’я якої й досі осяяне словесною еквілібристикою, напівнатяками, напівзамовчуваннями пересічними громадянами різних країн світу. Але повчальні моралізування, гадається, в даному випадку зайві. Ми не в праві судити, але конче необхідно бодай зрозуміти політичний та життєвий шлях цього отамана, умови, які призвели до Проскурівського погрому, політичні настрої, дії та бездіяльність наших пращурів тощо. На наш погляд, отаман І. Семесенко відзначився своєю оригінальною політичною точкою зору, тактикою та стратегією, принциповістю і непокірливістю, суперечністю, осібністю і волелюбством, мужністю і стійкістю, вірністю патріотичній ідеї боротьби за українську державність, відсутністю антисемітських поглядів. Д уже б хотілося, щоб чогось подібного отаманщині, в нашій історії більше ніколи не сталося, хоча небезпека повторення схожих помилок не виключена, а обриси, сутність деяких з них, на жаль, уже прикро нагадують проаналізований сумний негативний досвід.

Ґрунтовне і неупереджене дослідження як біографії І. Є. Семесенка так і Проскурівського погрому є перспективою подальших наукових розвідок у заданому напрямі. Симбіоз особливостей регіональної історії надасть можливість максимальної об’єктивності у вивчені історії часів Директорії УНР та УСРР.

Список використаних джерел та літератури

1. Єсюнін С. Проскурів в роки Української національно-демократичної революції 1917–1920 років: веб-сайт URL: khm.gov.ua/ uk/ content/ proskuriv- v- roky- ukrayinskoyi- nacionalno- demokratychnoyi- revolyuciyi-1917-1920- rokiv (дата звернення: 21.05.2018)

2. Завальнюк К. Провісники волі. Науково-довідкове видання. Літин: Видавець: «Літинська райдрукарня». 2005. 352 с.

3. Мудрий В. «Проскурівський погром». Календар «Просвіти» на 1926 р. Львів (уривок зі споминів): веб-сайт URL: yatran. com. ua/ articles/1007. html (дата звернення: 05.11.2019)

4. Петлюра С. Статті / Упорядн. та автор передмови О. Климчук. К. : Дніпро, 1993. 341 с.

5. Проскурівський погром 1919 року в документах: міфи та реальність / [упоряд.: В.І. Сергійчук, В.Г. Байдич, О.М. Завальнюк, Ю.В. Олійник, В.В. Галатир]. Хмельницький: «Поліграфіст-3», 2019. 184 с.

6. Сергійчук В. Симон Петлюра і єврейство. Видання 2-ге, доповнене. К.: ПП Сергійчук М.І. 2006. 152 с.

7. Середа М. Отаманщина. Літопис «Червона Калина» . 1930. ч.4 ( від квітня). С . 12-14.

8. Солдатенко В. Ф. Режим отам анщини в УНР 1919 р.: витоки, сутність, наслідки. Гілея. 2016. Вип. 113. С. 46-60.

9. Стахів М. Україна в добу Директорії УНР. Т.2 . Україна між двома силами. Скрентон, Па.: Українська науково-історична бібліотека в Скрентоні, 1963 . 248 с.

10. Субтельний О. Історія України. Видання третє, перероблене і доповнене. К. «Либідь». 1993. 720 с.

11. Тинченко Я. Офіцерський корпус армії Української Народної Республіки (1917–1921): наукове видання. К.: Темпора, 2007. 536 с.

12. Шумов С. Петлюровщина. М. ЭСКМО. 2005. 249 с.

13. Christopher Gilley. Beyond Petliura: the Ukrainian national movement and the 1919 pogroms. East European Jewish Affairs . Volume 47. Issue 1. PP. 45 -61 . ( англ .)

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...