ПАМЯТНІ ДНІ В ОЛЕКСАНДРІВСЬКУ

14.10.2019 | 16:18   Андрій Кігічак
переглядів: 80

Гей-гей! Орли з карпатських гір прилетіли на землі Запорожжя помагати Запорожцям звільнити Україну від страшного ворога. І Українським Січовим Стрільцям стало легше й вони підбадьорились, бачачи, що Україна гуде, що роїться поле бою за волю, що віками роз’єднані брати чудом й волею Божою об'єднались до перемоги в бою за серце Запоріжжя, колиску традицій, колишньої слави й непоборного духа України! Палав щастям молодий український стрілець, побачивши й увірувавши в існування новітнього Запорізького Війська.

(Зустріч Українських Січових Стрільців під проводом полк. Василя Вишиваного

із Запорожцями під проводом полк. Петра Болбочана)

(Спогад)

Синельникове зайняли Запорожці після впертого бою. Лінія Олександрівське – Карлівка лежала на боці, але на наміченому шляху до Криму, який командир Запорожців, полк. Петро Болбочан мав наказ захопити попере­ду Німців.

Дня 16 квітня 1918 року Болбочан зайняв своїми частинами станцію Олександрівськ. Саме місто лежить за Дніпровими порогами. До міста на­ближались дві групи австрійських військ; одна залізницею з Нікополя, а друга Дніпром з Херсону. Австрійці почали наступати з Великого Лугу приблизно силою двох полків з арти­лерією, але большевики вперто боро­нилися і, в перших хвилинах, відбили наступ. Одначе удар Зопорожців з пів­ночі вирішив бій на некористь черво­них. Австрійці й Запорожці одночасно вступили до Олександрівська.

Запорожці здивувались, коли почу­ли українську мову між австрійськи­ми вояками. Потім виявилося, що ці вояки — це Українські Січові Стріль­ці.

Козаки новітнього Запорізького Війська перемішалися з Українськими Січовими Стрільцями. Після початко­вого здивування й недовір’я, запану­вала велика радість. Запорожці побачили, що довгі-предовгі роки неволі не убили в галицькій частині україн­ського народу національного духа. Перед Запорожцями було регулярне військо зі своїми відзнаками й прапорами і своєю командою, але це було українське військо.

Гей-гей! Орли з карпатських гір прилетіли на землі Запорожжя помагати Запорожцям звільнити Україну від страшного ворога. І Українським Січовим Стрільцям стало легше й во­ни підбадьорились, бачачи, що Укра­їна гуде, що роїться поле бою за во­лю, що віками роз’єднані брати чудом й волею Божою об'єднались до пере­моги в бою за серце Запоріжжя, ко­лиску традицій, колишньої слави й непоборного духа України! Палав щас­тям молодий український стрілець, побачивши й увірувавши в існування новітнього Запорізького Війська. Ко­зак в козака, рослі, одчайдушні, усі як один сердешні. Вперше цей україн­ський стрілець зустрів українського воїна, правдивого козака у цій вимріяній Україні. І горів щастям новітній Запорожець на вид УСС, гарячих іде­алістів, патріотів і добре вишколених регулярних воїнів.

З дива не можна було вийти, чи це привид, чи дійсність. Дивував УСС-ів вусатий полк. Болбочан, що так ба­дьоро ходив і розмовляв з австрій­ським великим князем, як рідний з рідним. Нервово мняв у руці шпіцруту ад’ютант полк. Вишиваного, пор. Ос­тап Луцький. Хвилювався в розмові з полк. Болбочаном панотець УСС-ів о. Євген Кушлик. Суворо споглядав на все полк. Осип Микитка, що денерву­вався свобідною поведінкою стріль­ців, які штовхались під боки й шеп­тали: — «Дивись, Микитка мов заво­рожений стоїть, він ніколи таким не був, завжди «штрамак». Або: — «Мо­вчи, бачиш тих козаків з оселедцем, так ніби на образку, бракує тільки Татар. А нині старшини голови по­тратили, бо... розумієш — Україну Велику бачать».

...Управа міста Олександрівське (те­пер місто Запоріжжя) бажала святоч­ної зустрічі війська й населення і по­лковник Болбочан, порозумівшись з архикнязем Вільгельмом (полк. Васи­лем Вишиваним) улаштував параду.

Полк УСС вирушив з півдня, а За­порожці з півночі. Церковна процесія з хоругвами й духовенством, з управою міста попереду, попереджували похід Українських Січових Стрільців. А на зустріч їм їхав полк. Болбочан, за ним маршувала оркестра, потім йшов 2-ий Запорізький піший полк (4,000 старшин і козаків), далі Кінний полк. ім. Кошового Гордієнка, Гайда­мацький і Гарматній полк, Кінногарматній дівізіон Алмазова, панцерні ав­томашини й наколесники. Незабут­ньою була хвилина єднання. Карні ря­ди вояків Галицької землі захоплено прямували до злуки з новонароджени­ми полками новітньої Січі Запорізької від яких віяла прадідівська традиція

Зупинилась процесія з багатотисяч­ним народом, зупинилися Січові Стрі­льці. Зупинив неспокійного коня полк. Болбочан, Кошовий новітнього Вій­ська Запорізького, краси й гордости України. Полк. Болбочан зійшов з ко­ня, згідно з традицією зняв шапку й низько вклонився духовенству та в по­борі підійшов під благословення ста­ренького панотця. Одночасно полк. Зілинський закомандував «до ноги», «шапки геть». Тільки одна хвилина гробової тиші, яку знову перервала команда: «накрийсь», «на плече». Пол­ковник Болбочан вислухав привітання делегації й прийняв хліб-сіль. Полков­ник архикнязь Вільгельм, зворушени­ми козацькими традиційними церемо­ніями, підійшов до полк. Болбочана й розцілувався з ним.

Вулиці міста Олександрівська напо­внились народом по обох боках. Про­ходили ряди запорізької піхоти, побрязкуючи зброєю, гарцюючи переїж­джала кіннота, цокотіли колеса легкої та важкої артилерії, гуділи мото­ри автомашин, тихесенько посувались маколесники, а в повітрі гуділо: «Сла­ва Україні!». Лопотіли жовто-блакит­ні прапори й земля весело відгукувалась на марші непоборних. Але ще одна гостра команда: із запертим від­дихом йде цвіт Галицької волості, полк Українських Січових Стрільців, ідуть хлопці загартовані в боях Маківки й Лисоні, з піднесеним чолом, горді, що міряють кроками легендар­ну Запорізьку Землю недалеко матері Січі...

І чути було крізь радість близький Великдень з видом на Україну від Кар­пат і ген аж до Кавказу. Гомоніла Ук­раїна. Наддніпрянська Україна разом з Наддністрянською Україною твори­ли Соборну Україну. А в повітрі літав любячий дух, розсміяний, веселий у ці дні. Помагав зібрати Україну до купи, для себе, для українського народу. Мав на підтвердження цього наїжені багнети, лискучі шаблі, зубаті куле­мети, ручні гранати й грозу гармат. Про українську землю вони говорили: — «Не дамо ворогові України! — Україна буде вільною!».

(«Америка»).

Українське козацтво. Жовтень-грудень, 1973. ч. 4 (26).

На знімку: Вільгельм Франц фон Га́бсбурґ-Лотари́нзький ( Василь Вишиваний)

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...