ПРОСКУРОВСЬКИЙ ПОГРОМ

03.10.2019 | 12:46   Василь Мудрий
переглядів: 91

Цю жидівську, зрештою зовсім оправдану та зрозумілу помсту за погром використовували всякі можливі вороги українського народу, а перш за все московські чорносотенці та й московські «демократи», яким усміхалася «єдина, неділима Росія», одним з царем, другим без царя. Вони не бачили того, що робила армія Денікіна, Колчака, а пізніше Балаховича. Всі московські армії доконували далеко більших і далеко численнійших та крівавійших погромів від проскурівського.

На Україні не вгавали більші й менші погроми в часах між 1917–1920 р., себто в часах боротьби і воєн, що розгорілися були на всьому просторі України. Громили Жидів всі: Українці і Москалі (денікінці), більшовики і найріжноріднійшої масти повстанці. Та ні один з тих погромів не удостоївся такої великої уваги з боку ворогів українського народу, як саме проскурівський. Про нього появилися численні публікації на всіх майже європейських мовах. Пускали їх у світ переважно Жиди з метою дискредитувати УНР і її владу та армію. Цю жидівську, зрештою зовсім оправдану та зрозумілу помсту за погром використовували всякі можливі вороги українського народу, а перш за все московські чорносотенці та й московські «демократи», яким усміхалася «єдина, неділима Росія», одним з царем, другим без царя. Вони не бачили того, що робила армія Денікіна, Колчака, а пізніше Балаховича. Всі московські армії доконували далеко більших і далеко численнійших та крівавійших погромів від проскурівського.

У всіх публікаціях, що займалися справою проскурівського погрому, не було подано справжньої, безпосередньої його причини. Жидівські автори та інформатори просто твердили, що українські війська взялися різати Жидів так собі, не маючи иншої роботи. Про те, що його попередило та що його зродило, не стрічав я навіть в українських споминах ні одного натяку.

Инша справа, що всякий погром, де б'ють безборонних жінок та дітей, де їх без розбору ріжуть та вбивають, не може бути оправданий ніякою причиною. Та мені йде про ствердження самого факту, а саме, що причиною чи радше джерелом погрому було зовсім що инше, а не те, що загально подають. Не «з дуру» взялися гайдамацькі загони різати Жидів, а було щось, що їх стихійно пхало до цього пожалування гідного вчинку.

I.

Бажаючи докладно зясувати собі підклад проскурівського погрому, треба перш усього познайомитися з усім тим, що діялося в самому Проскурові перед погромом. І хоч не маю на меті тут широко розписуватися на цю тему, то все ж таки хоч коротесенько мушу спинитися на кількох моментах, що попередили погром.

На кілька тижнів перед повстанням Українського Національного Союзу проти гетьмана П. Скоропадського приїхав до Проскурова із Кам'янця студент кам'янецького університету (призабув я його прізвища), який взявся шукати в Проскурові свідомих Українців-інтелігентів, за вийнятком кількох одиниць, там не було. Але й тих свідомих одиниць винайти чужому чоловікові було важко. Хтось спрямував того студента до мене. Впевнившись, що я Галичанин, він приступив відразу до речі. Запропонував мені іменем Кам'янецької філії Українського Національного Союзу заложити таку ж філію у Проскурові. Справу поставив він ясно. Метою Національного Союзу є повалити гетьмана, отже зробити на Україні національну революцію.

Мені важко було з ним зговоритися. Я доказував йому, що в Проскурові до такої конспіративної організації ніхто не піде. А крім цього до неї нема кого притягнути. Тут на місці такий союз зможе повстати щойно тоді, як повстання проти гетьмана вже розпічнеться і якщо будуть всі дані на те, що повстанці йдуть до побіди. Тоді появиться і в Проскурові багато Українців. А далі я йому заявив, що взагалі вважаю протигетьманське повстання недоцільним, бо бачу, що гетьман і його уряд справді творять державу. Це вивело його з рівноваги. Він не вірив у гетьманську Україну. Коли ж я звернув йому увагу на те, що ось я під гетьманом вчу української мови й літератури залізничників, військових, міських і инших урядовців, земців і т. и., то він махнув тільки на те рукою. Мене це здивувало тим більше, що він був поповичем, а подільські попи були майже всі чорносотенцями. Так ми і розійшлися.

Але ось почалася в Німеччині революція. Одночасно несподівано появився гетьманський маніфест з єдинонеділимськими тенденціями . Я остовпів і щойно тоді повірив кам'янецькому студентові. На Проскурівчан цей маніфест не зробив ніякого вражіння. Мені стало невимовно важко. Зійшовся я з кількома тамошніми свідомими та певними Українцями і ми почали обговорювати біжучий момент. На другий чи на третій день після тієї балачки прийшла з Кам'янця до проскурівського повітового старости Столярова телєграма такого змісту: «Негайно передати всю владу Національному Союзові!» Телєграма була підписана вже губерніяльним комісаром Степурою, а підтверджена уступившим зі свого становища губерніяльним гетьманським старостою Кісільовим. Столяров почав шукати Національного Союзу, але не міг його найти. Він хотів якнайскорше передати владу. Українцям дали знати про телеграму телєграфісти, ще заки її одержав Столяров. Вони передали нам її копію. І ось тоді зовсім довільно намітили ми всіх осіб у Проскурові, яких можна було тільки підозрівати, що вони Українці та скликали перші збори, на яких уконституювався Національний Союз. Мене прямо таки насильно вибрали головою. Всі казали виразно: «Вам найлекше бути головою, бо як що до чого, то ви втічете до Галичини, в там Вас вже нічия рука не досягне». Та коли з головою пішло гладше, то на комісаря повіту таки не було кандидата. З тяжкою бідою, не жалкуючи погроз, вдалося вмовити в кооператора Тарановича, що він мусить стати повітовим комісарем. Він остаточно згодився. На другий день взяв пов. комісар Таранович палицю в руки і пішов відбирати від Столярова адміністрацію. Той віддав йому миттю. Та на тому не кінець. Треба було обсадити всі всі инші урядові місця. А найважнійшою справою була залога. У Проскурові були офіцерські кадри таких полків: піхотного, кінного і артилерійського. Касарні були за містом і творили друге місто для себе. Що було робити із залогою? А в ній переважав непевний єдинонеділимський елємент. Якось ми вишукали кількох старшин Українців і вони запропонували зробити командантом міста старшину Ківерчука. Національний Союз іменував його командантом і він взявся енергійно за працю над опануванням залоги.

Та постала ще міліція: міська і повітова. Ким її обсадити? І тут треба було піти на компроміс, треба було ввійти в порозуміння з російськими жидівськими революційними організаціями. Які в момент повстання проти гетьмана об’єдналися між собою, але не проявляли ніякої діяльності. Мені припала роля посередника. Вони дали десять людей. Начальником міської міліції став російський соц.-революціонер агроном Коржеляско, з роду Болгарин. Повітові становища районових начальників міліції прийшлося обсаджувати вчителями.

Делєгати російсько-жидівських соціалістичних організацій брали навіть участь у засіданнях Національного Союзу, але тільки з дорадчим голосом. Спочатку вони йшли з Національним Союзом рука в руку. Та це трівало не довго. Деякі з них скоро ще більше полівіли та стали на більшовицьку плятфолрму. Та про те пізнійше.

Коли на протязі трьох-чотирьох днів ми вспіли сяк-так наладити адміністративний апарат, прийшла вістка про велику мобілізацію декількох річників. Всі ми стали безрадні. До касарень почали напливати тисячі селян з торбинками та почали домагатися зброї. Такого запасу зброї, щоби озброїти кількатисячну залогу, в Проскурові не було. Мобілізовані були переважно ті річники, що перебули всі етапи революції на фронті. Що переживали та брали діяльну участь у цілковитому розкладі великої армії.

Всі військові старшини Українці не могли опанувати тієї маси. Вона хвилювалася. Коли їй казали йти на фронт під Київ, вона не хотіла йти. «Там і без нас Київ візьмуть, але нам треба тут навести порядок». Прийшов наказ, щоби від проскурівського гарматнього полку вислати кілька гармат разом із цілою обслугою до Галичини під Львів. Вістка про те рознеслася миттю і в цілій залозі почалися мітінги (віча), лунали демагогічні промови про те, що «ми з Поляками воювати не хочемо і під Львів не підемо!» Не помагали ніякі вговорювання. Остаточно з бідою вдалося вислати під Львів кілька гармат з людьми, але з них, як ми пізнійше довідалися, не тільки не було нам ніякої користи, але навпаки навіть шкода. Бо проскурівські салдати деморалізували Галичан.

З того часу в залозі почалися безнастанні віча. Назріло звідкись питання, чому Жити не явилися до касарень на мобілізаційний заклик? Це питання було дуже влучно поставлене. Жиди фактично мобілізаційного наказу не послухали. Вони видно почули себе вже тоді екс-територіяльним народом, якого не обходили ніякі накази української влади. «Підемо самі до міста і зробимо мобілізацію Жидів!» - кричали на вічах демагоги. Всі тремтіли на ті кличі, бо лякалися погрому. Вся салдатська маса була розюшена. Національний Союз рішив, що залогу треба демобілізувати. Були й такі, що бажали перевести додаткову мобілізацію Жидів, щоби тим заспокоїти кількатисячну залогу. Але більшість того не хотіла: раз, щоби не побільшувати й так непомірно великої залоги, а по друге ще й тому, що тоді щойно витворилося в залозі нещастя. З одного боку почались би знущання над Жидами, а з другого боку була б поведена ще більша розкладова робота. Телєграфували в цій справі до Директорії, до от. Петлюри, але нічого це не помагало. Відповідь все була коротка: «Треба вміти підійти до людей, треба їх заспокоїти!»

- До того всього прилучилася ще одна прикра обставина. На Волині гетьманський губерніяльний староста Андро не піддався, а – навпаки – з державної гетьманської варти і з офіцерства зорганізував кілька сильних боєвих одиниць і держався при владі. Недалекий від Проскурова Старокостянтинів був у руках Андра. Під містечком Красиловом, яких тридцять верств від Проскурова йшли вперті бої між тамошніми повстанцями і андровцями. До Проскурова слали повстанці телєграми і курієрів з проханням допомоги. Телєграми були розпучливі. Треба було помагати, але чим? Величезна залога й слухати про те не хотіла. «Пусть там бороняться! Проскурова ми все одно не дамо, бож й його треба боронити»! Всі ті телєграми йшли до проскурівської філії Нац. Союзу. Положення було безвихідне. До того московські офіцери проскурівської залоги почали організовуватися під проводом генерала кавалєрії Кульжинського. Вони старалися ввійти в зв'язок з Андром. Це вони ширили протижидівський настрій в залозі, це вони приглядалися з приємністю всьому тому, що там діялося. На око були вони невтральними. Українські старшини і командатура міста вибивалися зі сил, щоби ту масу опанувати та не пустити до міста. А вона просто грозила вже й Жидам погромом. Телєграми далі не помагали. А їх слав і Нац. Союз, і командант, і повіт. Комісар всюди: спершу до Винниці, а потім до Київа і до Камянця. Помочі ні ради не було ні звідки, а тут кипіло. Вкінці положення стало невиносиме. Залога їла, розтягала все військове майно, вічувала й більш нічого. Андро грозив, грозили місцеві чорносотенні офіцери. А тут усім залежало на тому, щоби Проскурів удержати в своїх руках та не допустити до перерви безпосереднього звязку між Київом і Галичиною. Виповідження Директорією війни більшовикам ще ускладнило положення. Почалися нові мітінги і проти Жидів, і проти війни з більшовиками. Маса кипіла, не йшла до дому, не йшла на фронт, а держала своїми погромними погрозами усіх в крайному напруженню. Мені доводилося кількадесять разів промовляти до тієї маси та заспокоювати її. Але ось раз по виповідженню війни більшовиками коли я промовляв до них зі запалом та старався оправдати ту війну, хтось крикнув: «не понімаєм по українскі, нам нада па русскі гаваріть!» Мене як би хто обухом вдарив по потилиці. Я перервав свою бесіду. Обкинув оком всю ту страшну масу і ненадійно знайшов у ній піддержку. Кілька голосів відразу кликнуло: «Просимо, просимо, по українськи». Я продовжував не довго і закінчив. Зі мною був ославлений тоді в Проскурові отаман Біденко, крайний націоналіст, український самостійник, який був теж сконфужений. Ми покинули залогу. Мені стало ясним, що на цю масу впливають вже найріжноріднійші постороннні чинники, але всі вони мають одну мету: розложити її до краю та використати для себе.

- Того самого дня вечером всі місцеві органи влади і філія Національного Союзу вислали алярмуючі телєграми до Київа і до Камянця з домаганням збройної допомоги для розігнання проскурівської залоги, що добровільно не хотіла демобілізуватися. Крім цього, на другий день ранком, а було це 23 грудня, при незвичайно сильному морозі я і телєграфіст Грещенко, секретар Нац. Союзу, поїхали автом до Камянця за порятунком і допомогою.

З тяжкою бідою, промерзши та застрягши кілька разів з автом у сніг, зіпсувавши і знову направивши його. Пізнім вечером добилися до Камянця. Приїхали до губерніяльного комісаря. Комісаря не було, тільки його помічник Морозовський. Він нас прийняв, а ми переконалися, що тут помочі не найдемо. Він саме читав телєграми з усіх повітових міст Поділля і вусюди майже діялось те саме: безголов'я та безладдя. Звідси пішли ми на засідання Національного Союзу, що відбувалося в Повітовій Земській Управі. Засідання було досить чисельне. Проводив Злотчанський. Я зясував присутним все нещастя і всі труднощі влади в Проскурові. Мені відповіли, що саме туди вислали члена Союзу Сіяка зі сильним гайдамацьким загоном, який в потребі розжене залогу. Це нас заспокоїло. На другий день ранком полагодили ми ще деякі справи і поїхали автом домів. Приїхали вечером на самий латинський святий вечір. Саме щойно приїхав з Кам'янця окремим заїздом разом з гайдамаками Сіяк. Залога зараз же довідалася, звідки він приїхав і з якою метою. Бадьорий і боєвий вигляд гайдамаків відразу втихомирив залогу.

Та що з того? Сіяк, що приїхав з широким мандатом від Кам'янецького губерніяльного Нац. Союзу, замісць робити порядок в залозі, обмежився тільки до арештування генерала Кульжинського і кількох чорносотенних офіцерів, яких відіслав до Винниці, почав ту здеморалізовану залогу вговорювати, представляючи себе подільським губерніяльним військовим комісарем. Залогу переконали не так Сіякові аргументи, як бойово настроєні гайдамаки з червоними шликами, узброєні від ніг до зубів. У Винниці ген. Кульжинського і товаришів оправдали завдяки командантові корпусу ген. Колодієві. Кульжинський повернув до Проскурова і почав займатися візницьким (фякерським) промислом. Сіяк разом із гайдамаками покинув Проскурів. На своє місце, себ-то на створене ним становище комісаря проскурівської залоги прислав він старшину і студента кам'янецького університету Грещенка, людину високоідейну, доброго бесідника, але більше поета, як практичного радника. Роля його в залозі обмежувати виключно тільки до промов на мітінгах якийсь час слухали тих промов, а потім махнули на них рукою.

До касарень найшли вже доступ більшовицькі агенти і вони мали вже найбільший вплив на ту мітінгуючу масу. Вони почали організувати між залогою боєві одиниці, яких метою було зробити переворот у Проскурові, опанувати місто бодай на момент та ослабити запілля відступаючої вже з-під Київа перед більшовиками української армії. Залоги все ніхто не хотів насильно розігнати, хоч з неї не було вже і не могло бути ніякої користи, тільки шкода. Грещенко розчарувався і виїхав. Фронтова армія ще далі відступала від Київа.

Коли в Проскурові почали вже появлятися деякі фронтові частини для відпочинку, то проскурівська залога почала скоро проріджуватися. Набравши із собою кожушків, шинель (плащів), черевиків і иншого добра, проскурівські воїни одинцем почали вертати домів. Залишилися лише такі, яким імпонували мітінги, і ті, які далися втягнути до більшовицької конспірації, або такі, яких нічого не тягнуло додому.

Десь перед 10-им лютого 1919 р., прийшла до Проскурова з фронту чи з якоїсь місцевости, положеної під фронтом, невелика військова частина, яка звала себе «Залізний загін от. Семесенка». Частина зробила добре вражіння. Була добре одіта та озброєна і справувалася спокійно та нічим не звертала на себе уваги. Вона зайняла одні касарні зараз же недалеко міста і там відпочивала. Ніхто не звертав на неї ніякої уваги та й вона не давала до цього найменшої причини. Звернули ми на неї увагу якось зовсім випадково. Одного разу відбувалося засідання Нац. Союзу в салі Повітового Комісаріяту. До салі зайшов без ніяких скрупулів військовий чоловік зі зброєю і, не думаючи багато, попросив відразу голосу. Я голосу не дав йому і спитав, хто він такий і яким чином без дозволу вривається до салі засідань. Він заявив, що являється від отамана Семесенка, є його осаулом і зветься Яценко. Скориставши з того, що він при голосі, заявив в ультимативній формі, що домагається від Нац. Союзу білля для залізного загону, а крім цього кожушків та чобіт. З важким трудом вдалося мені відібрати йому голос та вказати йому в таких справах дорогу до начальника залоги. Він вклонився всім присутнім і додав: «якщо Нац. Союз нам цього не дасть, то ми собі це самі візьмемо в населення міста». По цих словах він вийшов. Тут перший раз ми довідалися, що залізний загін разом з його штабом, це якийсь оригінальний загін. Скоро про цей момент ми всі забули і доручили присутному на засіданню командантові міста, щоби він близче зацікавився тією справою.

Стара залога не була вже така чисельна, як давнійше, але все-таки далі держалася касарень. Десь біля 12 або 13-го Лютого приїхало на проскурівський залізничний двірець окремими величезними валками (тягаровими поїздами) два полки гайдамаків, теж з фронту. Для них не було місця ні в місті, ні в касарнях і вони так і жили на двірці у вагонах. Тільки днями видно їх було дуже багато в місті з червоними, зеленими та чорними шликами. Звичайно їздили вони по місті на конях. В місті був спокій і порядок. Тільки ці гальопування гайдамаків навіть першорядними, найрухливішими вулицями виглядали якось дивно і робили гнітюче враження.

II.

По всякій правдоподібности дня 13. Лютого заявив командант Ківерчук на засіданню філії Нац. Союзу, що в Проскурові спішно приготовляється більшовицький переворот і то в найблизчих днях. Ми якось здивувалися тими відомостями. Ми виходили із заложення, що чейже неможливо провокувати який-небудь переворот тоді, коли в Проскурові є такі певні та надійні частини, як гайдамаки та залізний загін. Місцеву залогу ми вважали неспосібною до ніякої збройної акції. Вона була розложена до тієї міри, що при одному вистрілі могла розбігтися. Та ми помилялися, а командант запевняв, що підготовлювання перевороту є неспірним фактом, про який донесла йому розвідка його і отамана Семесенка. Виявилося, що місцеві більшовики хотіли приєднати собі і залізний загін для наміченого перевороту, але скінчилося на тому, що козаки того загону їх прицупили, вибили і прогнали. Це нас застановило, але не налякало. Ми таки не вірили, щоби хтось поважився провокувати кровопролиття при таких нерівних силах. Найблизчі дні виявили, що командант Ківерчук мав рацію. До нього зголосилися представники кількох російських і жидівських соціялістичних організацій, щоби він дав дозвіл на мітінги і кількох місцях Проскурова рівночасно, на що він не згодився. Мітінги мали відбутися 15. Лютого ранком між 10-12 год. Делєгати звернулися до мене за інтервенцією. Я визнав їх домагання зовсім слушними, пішов до команданта і виєднав дозвіл на всі збори з тим застереженням, що на кожних зборах буде представник влади. Делєгати згодилися. На вечір того самого дня скликав командант засідання кількох представників військової влади і Національного Союзу. На засіданню був і отаман Семесенко. Тоді я побачив його перший раз. Це був молодий, середнього або й менше середнього росту вояка, незвичайно похожий на Наполєона. Кинувши оком на нього, мені відразу пригадалася популярна фотографія Наполєона. Із часів його консуляту. На цю його подібність до Наполєона, як виявилося, звернуло потім увагу далеко більше людей, а передовсім Жиди. Там це не важне.

Предметом наради були всякі можливі заходи для спараліжування більшовицького перевороту. І тут розділювано на завтрашній день функції поодиноких надійних військових частин на випадок якоїсь авантури. Полагодивши все та призначивши достаточні сили на кождий важнійший пункт у місті, всі розійшлися домів. Мене відвіз до дому командант Ківерчук. Коли ми стали перед моїм помешканням і я зліз зі саней, тоді нагло втікло з-під дому якихось двох невідомих типів. Тікали вони стрімголов. Нас обох це застановило. Видно біля мого помешкання хтось дижурив і чекав на мене. Не знати тільки хто, чи «революціонери», чи звичайні бандити. За бандитизм теж не було тоді важко. В часах коли перебиралося владу від гетьманської адміністрації, був такий момент, що в місті не було ні варти, ні міліції. Гетьманську варту мала замінити міліція. З переворотом варта розбіглася, а міліцію відразу зорганізувати було неможливо. Тоді почалися були грабунки. Міське шумовиння підняло голову. Влада позволила була тоді населенню творити так звані квартальні комітети для самооборони. В розпорядження міської управи видано було троха зброї, а управа роздала її комітетам. Потім сформувалася і міліція, а про комітети та віддану їм зброю всі так і забули. Комітети проістнували аж до спроби більшовицького перевороту. Чи краще до проскурівського погрому.

Того вечора всі так і пішли на спочинок, сподіваючися завтра якихось авантур. Всі спали, та нещастя не спало. Біля 4-ої години ранку, - на дворі було зовсім темно – будить мене моя дружина зі сну та звертає мені увагу на те, що в місті сильна стрілянина. І справді в місті та поза ним чути було часту гарматню, а недалеко дому безпереривну кулеметну стрілянину. Мені відразу все стало ясним. Цеж напевно повстання місцевих більшовиків. Жінці про це я не сказав нічого, але скоро одягся. Одяглася і вона. Я вже збирався виходити з дому, як хтось нагло застукав до одного нашого вікна. Я вийшов і відчинив двері. Був це секретар Повітового Комісаріяту. Він влетів до хати задиханий і перші його слова були: «Тікайте, ховайтеся! Більшовики опанували телєграф і пошту та арештували команданта». Жінка почала непокоїтися. Мені стало ніяково і я почав її заспокоювати. А в місті давно йшла безпереривна стрілянина. Тепер вже чути було тільки гармати.

Заспокоївши сяк-так жінку, я сказав їй, що мушу вийти до міста. Дотепер якось ніхто не являвся, щоби мене арештувати. Та жінка не хотіла ніяк пустити мене самого й рішила йти зі мною . Вкінці я згодився і на це. В двійку (о другій годині. - Ред.) ми вийшли з дому. На вулиці не видно було нікого, але стрілянина йшла далі. Так зійшли ми на Міліонну вулицю і я рішився йти до будинку Комісаріяту. Попід доми якось ми щасливо туди добралися. По дорозі я завважив, що у каменицях було темно, але ніхто не спав, 119 бо все можна було побачити чиюсь го­лову, що появлялася у вікні і зараз ще­зала. Комісаріят містився в будинку на кінці міста в стороні двірця і був положений недалеко від кінних касарень. Ні дижурних міліціонерів, ні дижурного урядовця там не було. Брама була відчи­нена. Та все стояло на свойому місці. Я підійшов до телефону і подзвонив до приватного помешкання комісаря повіту. Телефон не був перерваний. Звідтам мені відповіли, що Микола Ніканорович (Таранович) щойно вийшов з дому. Че­кали ми з жінкою ще якийсь час, але його не було. Тоді подзвонив я до ко-мандантури. Звідтам мені відповів один зі старшин-урядовців, що коменданта арештували, що адютант команданта Новицький з комендантським кінним відділом веде бій у місті, а оставша в командантурі піхота займає двозначне становище. Іде „броженіе".

З Комісаріяту пішли ми з жінкою до командантури. Вже на розі вулиці, на якій скручується до командантури, стояли направлені в нашу сторону скоростріли. Я підняв руку і до мене підійшли два вояки комендантської сотні. Вони мене пізнали і пропустили в командантуру. Ввійшовши до будинку, я застав там повне безголовя та безладдя. Кількох старшин, що там були, не мали ніякого впливу на тих численних (більше сотні) вояків, що якось занадто вже свобідно та визиваючо крутилися по всіх кімна­тах, по кабінеті команданта та по вели­чезній салі для дижурної сотні. В салі стояло багато койок, всі у великому не­порядку. Ввійшовши між тих вояків, я почув, що всі вони звернули на мене особлившу увагу, але всі мовчали, хоч всі мене дуже добре знали. Повіяло від них недовірям. Поміж ними крутилося трьох цивільних типів з опасками „квар­тальний комітет" на руках. Я бачив, що ті три людці поводилися якось нер­вово. Вони підзорливо поглядали на мене, скоро зникали в юрбі та інформу, валися про те, хто я такий. Мені стало ніяково. Вкінці треба було зібратися на відвагу. Я завів жінку до кабінету ко­манданта і попросив присутних, щоби його опустили. Вони зробили це без одного слова спротиву. Від одного старшини довідався я, що бунчужний комендантської кінноти перейшов до більшовиків, що при його допомозі арештували команданта і дижурного на телеграфі члена Нац. Союзу, телегра­фіста Грещенка. Я попросив старшину, щоби він старався не випустити з ко­мандантури ні одного з тих трьох підо­зрілих осіб, що увипхалися між козаками. Оставивши жінку в кабінеті, я пішов між козаків. Старався я навязати з ними роз­мову, але вони просто ігнорували мене і якось поглядали все в сторону тих трьох, які чим далі, все більше були нер­вовими. Тоді я підійшов до двох з них і запросив їх до окремої маленької кім­нати. Ми в трійку вийшли туди, і я зі здивуванням зауважив, що козаки теж і на це не звернули ніякої уваги. Видно, що вони були цілковито здезорієнтовані. З названими двома типами я почав роз­мову в тому напрямі, як вони тут опи­нилися і чого собі бажають ? Щойно від них довідався я, що вони арештовані. Арештував їх старшина Новицький. Казав їх відставити до командантури, що й було зроблено. Та тут вони зовсім не вигля­дали на арештованих, радше на агітато­рів. Арештували їх за те, як вони самі казали, що буцім то вони арештували команданта. Я порадив їм тікати. На них це не зробило ніякого вражіння. Навпаки, вони вернули назад до козаків, видно надіялися на щось кращого.

В місті ще йшла стрілянина. Я звер­нувся тим разом вже до двох чи до трьох старшин і категорично завізвав їх, щоби вони зараз зробили в командантурі порядок та відокремили арештованих. Тут то вони щойно від мене дізналися, що ті підозрілі типи арештовані. Я сказав, що сам не можу заводити тут порядку, бо за мало знаю людей і певний, що вони мене не послухають, бо ніколи я не був їх старшиною. До тогож вони знають мене як невійськового. Старшини заворушилися. Один з них добув ре­вольвер і пішов між козаків. Почався рух. Все поволі, але всетаки вертало до поря­дку. Саме в той момент, як там старши­на кричав та грозив револьвером, вер­нув командант Ківерчук, якого вспів увільнити Новицький. Як він лише зявився між козаками і кликнув: „Здорові були, хлопці ! — понеслося грімке „слава" з уст більше сотні молодих грудей. Все змінилося. Козаки відзискали бадьорий настрій, старшини заметушилися. Командант мав вже зовсім надійне військо. Мене дивувало, яким чином якраз того дня було в командатурі так багато козаків. Мені вияснили, що їх стягнули з касарні в ночі зараз по арештуванню Ківерчука. На жаль, пожитку з того було мало. Та з приходом команданта все основно змінилося.

Зараз же направили телєфон, якого проводи в сторону двірця були перервані, і ми получилися з залізничним двірцем. Там урядував вже новий начальник залоги от. Семесенко, який і дав командантові наказ стягнути з міста всі свої частини, що були ще в бою, та явитися на двірець. Ми сіли з командантом та моєю жінкою на санки і поїхали туди. По дорозі все було спокійно, але панував якийсь понурий, пригноблюючий настрій. Було вже коло 9-ої години ранку, але на вулицях не видно було ні одної живої душі.

Приїхали ми на двірець. Там побачили незвичайний рух. Тут же біля двірця стояли закопані гармати. Одні повернені в сторону гарматніх касарень, а другі в сторону міста. Я відвів жінку до приватного помешкання одної української залізнодорожної родини, а сам пішов до штабу нового начальника залоги. В невеликій кімнаті біля телєграфічної канцелярії товпилася маса військових Я ледве протиснувся. За столом побачив я от. Семесенка, полковників обох гайдамацьких полків і кількох старшин їхніх штабів. Вони були незвичайно зайняті. До них приводили арештованих. Вони судили так на скору руку. Тут же було переслухання серед побоїв і крику арештованих – і тут же видавалися засуди. Ті самі люде судили і видавали боєві накази. Видно було, що перший голос у всьому має Семесенко. Його слухали навіть старі, довговусі, лисі полковники гайдамаків. Слухали без слова спротиву того «молокососа». Він був нахмурений і неприступний. Говорив цілком спокійно. Ставив спокійно питання арештованим і ще спокійніше рішав: «В земельний комітет!». Козаки і старшина з обнаженими шаблями виводили одну по другій нещасні жертви. Спочатку я не знав, що це значить той «земельний комітет», аж пізнійше довідалися, що це розстріл.

Мені зробилося моторошно. Якось видно завважав Семесенко роздратування, бо зробив щось в роді перерви і підійшов до мене. Я спитав, що тут було і як він сюди попав з касарень. Він сказав мені коротко таке: «В ночі більшовики почали повстання рівночасно в місті і касарнях. Вони поділилися ролями. Їхні частини в піхотних касарнях мали обеззброїти мій залізний загін, але їм це не вдалося. Загін їх прогнав, вони подалися в сторону міста, але не всі, бо більша частина піхотного полку перейшла на сторону загону і вона тепер з нами. Ми чули гарматню стрілянину, яка йшла десь від артилєрійських касарень в сторону двірця. Відповіди з двірця не було. Нам було близче до двірця, ніж до артилєрійських касарень. Я поділив загін. Частину вислав до артилєрійських касарень, а друга частина зі мною пішла на двірець. Тут положення представлялося так: Оба гайдамацькі полки виставивши звичайні нічні варти, спали. В ночі найшлися вони в гарматньому вогні. Тихо покинули вагони і залягли лавою в рові перед залізничним шляхом від сторони арт. касарень. Артилєрія була далі, але від її огню не було ніякої шкоди. Стріляли зле, бо аж поза двірець. Гайдамаки не відповідали. Як тільки почало сіріти, більшовики припинили гарматній вогонь і почали наступати лавою на двірець. Лаву допустили на кількадесят кроків, а потім її моментально засипали скорострілами. За той час дійшов до гарматніх касарень мій загін зі сторони піхотних касарень і зліквідував повстанців. В артилєрійських касарнях були і кіннотчики, яких більшовикам вдалося позискати для повстання. Там арештовано кільканадцять Жидів і їх розстріляно. Та частина гарматнього і кінного полку, що була невтральна, перейшла на нашу сторону. Отже в касарнях більшовики вже зліквідовані, лишається ще зліквідувати їх у своєму місті. Але скоро ми і це зробимо».

Я звернув Семесенкові делікатно увагу на те, що так судити не годиться, що треба ж віддати справу фаховому судові та зробити слідство. Він коротко заявив: «Про це не турбуйтесь, це наша справа!» Скоро я разом з комісарем Тарановичем покинув цю салю. Таранович аж сюди приїхав дещо пізнійше. Тут ні для Нац. Союзу, ні для цивільної влади місця не було. Все було таке розярене, що ні з ким не можна було розмовляти.

Ми вийшли перед залізничий дворець. Там артилерія обстрілювала місто. А три відділи піхоти, себ-то два відділи гайдамаків, а один відділ залізного загону от. Семесенка ставали в ряди до походу на місто. Скоро вийшов за нами командант міста Ківерчук. Він сказав нам, що ці відділи піхоти мають очистити місто від більшовиків. Ми посідали всі разом на одні сани, по дорозі я забрав ще свою жінку і поїхали до будинку командатури. Всюди був спокій як би перед бурею. Артилєрія замовкла. Їдучи, по обох боках дороги ми стрінули кілька трупів свіжо розстріляних людей. Це зробило на нас незвичайно прикре враження. Особливо жінка ослабла цілковито від всіх тих вражінь.

 

III.

 

В командатурі ми троха відпочили. Ніхто не знав, що діється в місті, хоч не помітно було ніякого руху. Малося вражіння, що місто вимерло. По якомусь часі побачили ми через вікно два відділи піхоти, яка йшла в місто в повному порядку й незвичайно поважно та тихо.

За яку годину влетів до кабінету команданта помічник начальника міської міліції Гузар. Блідий, переляканий, пройнятий невимовним жахом крикнув: «пане команданте, змилуйтеся, там ріжуть, ріжуть невинних жінок і дітей!» Сказав це і вичерпаний впав на крісло. На нас як би грім грянув. Питали як, що, де? Гузар нічого не відповідав. Тільки одно повторював:» ріжуть всіх Жидів, я хотів рятувати з кількома міліціонерами, але вони почали мені грозити, а нараз стріляти, і я безрадний прийшов за допомогою до вас». В командатурі не було ні одного козака, ні одного старшини, все те було в службі, розіслане в ріжні сторони ще з двірця. Ми кинулися до телєфону. З бідою добилися до Семесенка. Насамперед говорив Ківерчук, але розвів руками і передав трубку мені. Я почав просити і заклинати от. Семесенка, щоби відкликав негайно військо з міста та припинив страшну різню. Семесенко відповів коротко: «Все це наклепи! Я наказав вирізати всіх більшовиків, а не Жидів, жидівок і немовлят». І на тому розмова закінчилася. За хвилину влетів новий післанець до командатури і наробив ще більшого шуму. Ось там на базарі біля церкви різали Жидів. До гайдамаків вийшов діякон Качоровський, свідомий Українець, і почав їх просити, благати, щоби не різали, колиж це не помагало, наставив свої груди і хотів ними заслонити чергову безборонну жертву. Діякона Качоровського закололи теж. І різня пішла далі.

Ця вістка прибила нас до тої міри, що ми всі кілька хвилин сиділи без слова і гляділи один на одного безрадно.

Почалося знову телєфонування на двірець до Семесенка. Тим разом він заявив, що сам вибирається до міста. І якщо все це, що ми кажемо правда, то він виведе військо з міста. Ця відповідь нас не задовольнила. Тут же треба було негайно припинити різню, а той, від кого це припинення залежало, бажав щойно переконатися, чи це правда.

Була четверта година по полудні. Всі ми нічого не їли, не снідали, від самого досвітку були на ногах. Все це відбилося на нас. Нас почала огортати якась мертва апатія. Комісар Таранович пішов на телєґраф. По прямому полученню повідомив про все губерніяльного комісаря і тут же по прямому дроті зложив свій уряд. До командатури почали приводити перших арештованих. Командант занявся ними, а я забрав жінку і пішов до дому. По дорозі біля почти до мене прискочило двох козаків з бомбами ( були вони зі залізного загону) та зі запитом: Жид чи не Жид? – Я показав лєгітимацію! Вони на лєгітимацію не дивились, а відразу кинулися до моїх кишень, один з одного, другий з другого боку. Витягли гроші та маленький бельгійський бравнінґ. Бравнінґ забрали, а гроші вернули.

Від почти було мені до дому ще далеко. Біля почти стояв гурток почтових урядовців. Вони порадили мені вернутися, бо туди далі йти небезпечно. Я знову вернувся до командатури. Тут був вже от. Семесенко. Тепер пішов я до нього . Перші мої слова були: «Пане отамане, чи військо вже покинуло місто?» Він відповів: «Ні»! Тут ми вже перемовилися по українськи. Він був спокійний. Я не міг себе опанувати. В той час влетів до кабінету тамошній громадянин, нині вже покійний Верхола. Він теж накинувся на Семесенка. Ця розмова трівала якої чверть години, не більше. Семесенко при нас дав телєфонічний наказ зараз же розіслати кінних післанців та відкликати з міста козаків. Точно в 5-тій годині ми бачили, як поодинокі відділи поперед вікна командатури вертали также спокійно та в порядку з міста, як і перед двома годинами туди марширували. Семесенко теж покинув командатуру.

Щойно тепер почалося життя та рух. До командатури зявились першими «батьки міста»: голова Сікора (Поляк) та члени Управи д-р Ставіньскі (Поляк) і М. Волошин (Українець). Перші їх слова були: «Бійтеся Бога, хто нам наробив такого нещастя?» Але всі були безрадні. Ніхто не знав, що робити? Явився і уповноважений Українського Червоного Хреста Ільницький. Він поставив справу відразу тверезо. Перш за все слід зайнятися допомогою для ранених, бо між жертвами мусять бути такі, що їх тільки поранено. Всі з цим погодилися. Він жертвував ліки, перевязочні матеріали і ліжка для провізоричних шпиталів. Знайшлися тут і наші кооператори з Повітового Союзу кооперативу і вони відступили під шпиталь просторі кімнати канцелярії Союзу. Поки що міліція мала зайнятися підшукуванням та призбируванням ранених. Все взялося зараз же таки до праці.

Тепер вже остаточно ми з жінкою пішли в супроводі одного з команданського старшини до дому. Тут не можна було взятися за ніщо. Боліла голова, рвалися нерви. Жінка дістала нагло горячку і важко занедужала.

 

IY.

На другий день от. Семесенко видав наказ, щоби міська управа скликала думу (міську раду). Наказ був виконаний. І саме в момент, коли дума збиралася перед будинком міської управи, один гайдамака зарубав шаблюкою на очах кількох радних міста малого ученика комерційної школи, якого фізіономія зраджувала в ньому Жида. В міській раді спричинився гамір, крик і переполох. Радні Жиди тремтіли, плакали. Остаточно вдалося їх заспокоїти. Дума була далеко не в комплєті. Але засідання розпочалося. На ньому явився от. Семесенко, командант Ківерчук, був на ньому і я. Радці говорили дуже обережно. Найбільш відкрито та гостро говорив Верхола. Він просто назвав Семесенка виновником різні. Промовляв з великим запалом і змальовував становище такими яркими, а від часу страшними фактами, що це зробило на всіх незвичайно сильне, але й пригноблююче вражіння. По ньому забрав слово от. Семесенко. Він сказав приблизно таке: «Я бю всіх, що йдуть проти України, бю комуністів, бю всіх анархістів без огляду на те, чи вони комуністи, чи монархісти, чи соціялісти. В Проскурові я дав наказ бити комуністів, що зробили повстання, а невинен я тому, що козаки привикли вважати за комуністів усіх Жидів. Тому винні самі Жиди». Це була його промова. По ньому заговорив Ківерчук. Він говорив нетактовно і краще було би як би не забирав голосу. Він став цілковито на сторону Семесенка. І через те потім вину погрому приписували і йому. Положення в думі ставало вельми напружене. Я забрав слово і звернув дискусію на чисто практичні справи. Треба ж було очистити місто від трупів, треба було заспокоїти жидівське населення, яке не виходило з хат, треба було якоїсь забезпеки на те, що випадок вбивства, як це мало місце перед думою в сам момент розпочаття засідання, не повториться. Семесенко наказав думі, що вона має подбати про очищення міста від трупів на протязі двох днів, а для населення він видасть сам наказ-відозву з приводу вчорашніх подій. Після того він вийшов.

Очевидячки, що в межичассі працював незвичайно напружено телєґраф. До Проскурова заповіджено приїзд окремої слідчої комісії від уряду. Семесенко, покинувши думу, зараз же наказав розпочати слідство проти Верхоли і проти мене за наші виступи в думі проти вій­ська. На ділі не було ніяких виступів проти війська, а тільки проти Семесенка. І то, правду кажучи, я так дуже і не ви­ступав у думі проти Семесенка, бо це було там безпредметове. З моєї промови його найбільше вразило місце, в якому я сказав: «Хто нам дасть запоруку, що завтра знов який-небудь безвідповідаль­ний козак не порубає на вулиці безборонньої дитини, чи жінки? Таранович усунувся цілковито від всього, він по­кинув своє становище. Те саме зробив начальник міської міліції Коржеляско. Оба через погром.

На другий день почали вивозити трупів на жидівське кладовище. Щастя, що був сильний мороз. Вивозили трупів вечерами. Клали по кільканацять на сани і так везли вулицями. Дорога на кладо­вище біля мого помешкання. На жінку це вивоження зробило страшне вражіння. Вона попала в розстрій, горячкувала, не могла довгий час нічого їсти. Вивозили трупів три вечері. На кладовищі поскла­дали їх під голим небом і вони так лежали кілька днів. Заняли вони досить значну площу. Урядова комісія нараху­вала їх не повну тисячу. З раненими чи­сло жертв у Проскурові виносило понад тисячу душ. Були там сцени страшні. Найприкрійше вражіння робили сцени, де мати застигла разом із дитиною на руках. Видно було, що мати закривала дитину, видно, що боролася. У висліді заколена вона і дитина. Так вона впала трупом з дитиною на руках, так і за­стигла, і в такому виді лежала тут під голим небом. Таких сцен було кілька­нацять. В иншому місці видно було подружя, що спочивало в обіймах, теж разом дорізані, не застрілені. Видно сліди, як вони боронилися, на руках і на грудях.

Ранені в шпиталях мали по кілька­нацять ран, всі від шаблюк або штиків. Багато з тих ранених конало в муках. Инші поволи видужували. Хто був і тут і там, той до кінця життя не забуде того, Що бачив. Лікарі падали з перевтоми, перевязуючи та змінюючи перевязки. А було їх не багато тому, що всі по­стійні шпиталі — поза тими принагідними імпровізованими шпиталями — були за­биті раненими і недужими, що наїздили з фронту.

В межичасі стався ще один факт, на який ніхто не звернув уваги. Семесенко зарядив слідство в справі повстання. Слідство виявило, що розбитки повставших більшовиків подалися з Про­скурова на містечко Фельштин. На тре­тій день після проскурівського погрому вислав Семесенко сильний відділ гайда­маків до Фельштина для переслідуванню рештки повстанців. Гайдамаки поїхали туди і вчинили там теж поголовну різню Жидів. До Проскурова вістка про те дій­шла вже по доконаній різні.

Не було ніякої ради. Треба було нести поміч і туди. До Фельштина виї­хав я і учитель комерційної школи Тузлуков (болгарин), пізнійше комуніст. Ми завезли туди дещо медикаментів і гро­шей. Там недоставало лікарів. Ранених було богато. У Фельштині ми довідалися таке: як до Фельштина йшли гайдамаки, хтось приніс про це вістку в містечко. Більша частина Жидів втікла на села.. Ті, що остали, впали всі жертвою різні. Коли гайдамаки вертали до Проскурова, тоді наші селяне підвозили до них по дорозі деяких із тих Жидів, що втікали на села, а гайдамаки їх на шляху так і різали. Ця поведінка наших селян нас поразила. Вони видно не любили Жидів, але самі не хотіли вбивати їх, а везли їх до гайдамаків, але не до міста, а пе­реймали їх в дорозі, щоби ніхто не ба­чив, що це вони віддають Жидів на заріз.

У Фельштині число жертв виносило коло 400 душ разом з тими вбитими на дорозі. Разом усі жертви проскурівського і фельштинського погрому не перевисшували півтора тисячки. Цифра безперечно великанська і грізна і то тим грізніша, що зложилися на неї безборонні та зо­всім невинні людські жертви. Між тими жертвами напевно не багато було кому­ністів і їх симпатиків, бо тих, що злов­лено на горячому вчинку, порозстрілю­вано, а инші щасливо втікли та — поки­нувши фронт, перейшли до більшовиків.

Слідство виявило, що душею та ор­ганізатором повстання був Соболь, Жид — по партійній приналежносте російський соціяліст-революціонер, що останніми часами значно полівів та став на комуністичну плятформу. Він щасливо втік і з приходом більшовиків до Проскурова грав у них першу скрипку ве­сною 1919 р.

Цілий тиждень після погрому Жиди за малими вийнятками в Проскурові не показувалися на вулицю. Місто немов би завмерло. Торговля спинилася. Всі крам­ниці були зачинені. Треба було аж но­вого наказу Семесенка, щоби відкриті були крамниці.

Приїхала і окрема слідча комісія від уряду, яка мала багато роботи, але Семесенко далі виконував обовязки на­чальника залоги, його накази були усі такі страшні, такі дивоглядні, що викли­кали в населення чимраз більшу паніку та замішання. Місто відітхнуло аж тоді, як до нього прийшли щось два тижні після погрому Січові Стрільці. Тоді життя відновилося і населення відітхнуло. Жи­дівське населення обдаровувало СС-ів незвичайно великим довірям.

Слід ще замітити, що жертвою по­грому впало жидівське гетто, найбід-нійше жидівське населення, багатших майже не рухали, мабуть тому, що їх у гетті не було. Годиться теж зазначити, що в часі різні гайдамаки не допуска­лися ніякого грабунку. Було кільканацять випадків, де Жидів заставали вбитими в хаті з грішми в руці, які вони настав ляли гайдамакам, але витягнена рука з грішми (бували і величезні суми) так і застигла. Було в козаків видно вели­чезне розярення. Ці факти з грішми ствер­дила урядова комісія, що оглядала по-боєвище.

Пізнійше доводилося мені говорити з багатьома поважними проскурівськими Жидами про погром. Цікаво, що всі вони заперечували повстання. Вони твердили, що це була провокація. Очевидячки, так представляли вони справу і за кордоном. Але в даному випадку вони помилялися і далі помиляються. Повстання було — це факт! І як би не те нещасне повстання, то не дійшло би було і до того ганеб­ного погрому,

Семесенко виїхав з Проскурова хворим. Потім його арештували. Сидів він у тюрмі спершу у вагонах, а потім в Кам'янці, а накінець його випустили. Звався він не Семесенко, а Доро­шенко і пізнійше вже в 1920 р. служив у армії У. Н. Р. як сотник Дорошенко. Був у дивізії ген. Удовиченка, який — ді­знавшися про його минуле, усунув його зі своєї дивізії.

Так представлявся весь хід того страшного погрому, що сплямив наш визвольний рух. Я написав те, що бачив. Більше писати про те тут не можу, бо на це не дозволяє недостача місця. Може мені вдасться ще повернути до цеї справи, але при иншій нагоді та при инших об­ставинах. Я старався всеж таки, не зва­жаючи на обмежений розмір місця, зга­дати тут про все, що мало до справи якенебудь відношення, або що могло причинитися до кращого її висвітлення.

Факт, що загроза погрому від проскурівської залоги, яка нас усіх так не­покоїла та держала в напруженню, не здійснилася. її вдалося відвернути! По­гром прийшов звідси, звідки Його всі найменше сподівалися. Але він висів над Проскуровом на протязі кількох місяців.

Можливо, що инші очевидці погрому добачать в тих рядках якінебудь недостачі, або недокладности, Буду їм дуже вдячний, якщо вони їх справлять або спростують. Це вже давні часи! Мої нотатки пропали. І все те, що я написав, прийшлося складати з пам'яти.

Львів, 8. V. 1925.

Календар «Просвіти» на 1926р.Львів (УРИВОК ЗІ СПОМИНІВ)

На знімку: Василь Мудрий

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...