Кров’ю, вогнем і залізом

25.09.2019 | 08:03   Олександр Соколов
переглядів: 111

Рівно 130 років тому цензура дозволила видання книги російського письменника і драматурга О. Соколова про українське козацтво «Кров’ю, вогнем і залізом”. Але, певно, пізніше спохватилася, бо вже віддрукований роман не вийшов у світ. Було чого боятися: автор з великою симпатією пише про українців, про боротьбу Івана Виговського за незалежність України. Вдалося випустити лише кілька примірників, підшивши їх до видань інших книг. Тільки в 2017 р. вдалося видати роман повністю. Вийшов він українською мовою. Пропонуємо до уваги читачів один з розділів роману.

РОЗДІЛ XXVІІІ

Лініченко повідомив Виговському, що хан посилає йому свої війська з мурзою Карабаєм, а він, Лініченко, залишений заложником.

Марія зітхнула вільно.

Гетьман, отримавши повідомлення, сказав:

— Ну, пора приступати до діла! Прощай, люба дружинонько, чи побачимося скоро?.. Беньовський пришле що, чи сам приїде, так вже тобі його доручаю.

У Марії від захвату очі загорілися і серце забилося, як пташка в клітці.

— На кого спочатку наскочиш з татарами?

— Пушкаря розчавимо, а тим часом і з Польщі відповідь прийде.

Вночі того дня, в який було одержано повідомлення татар, гетьман, оточений полковниками, отаманами, осавулами, сотниками і значними козаками, виїхав із Чигирина.

Скрізь по дорозі гетьман давав — розпорядження про озброєння козаків, і, нарешті, на берегах річки Ірклія, Виговський та Карабей з’їхались разом.

Карабей був давнім знайомим козаків. Він бився разом з ними при Боготі проти поляків, під час звільнення Малоросії від Польщі при Богданові Хмельницькому.

Карабей і Виговський вітали один одного, як давні знайомці.

Свита Карабєя і свита Виговського теж привітались і відступили.

Карабей та Виговський залишились одні.

— Ну, пан ясновельможний, проти кого ми покликані? — запитав Карабей, присідаючи на килим, розстелений на траві.

Виговський сів на камінь і сказав не то задумливо, не то загадково:

— Проти всіх, хоробрий мурза.

— Чи справимось з усіма?

— Постараємось...

Виговський покрутив вуса, потім кілька разів судорожно провів рукою по лобі, зсунувши шапку на потилицю, і нарешті заговорив:

— Буду відвертим, — сказав він, — відвертим до кінця.

— А якже інакше! У нас на сході кажуть “ворогам віддай душу, але не віддавай тайни”; значить — “другу віддай тайну і душу”.

Виговський подумав, але нічого не відповів на східну мудрість і продовжував із справжньою відвертістю:

— Так, хоробрий мурза. Приходить погано Україні від москаля. Куди гірше, ніж було від Польщі.

— Самі тягнулись із однієї неволі в іншу... Ми кликали, чого до нас не йшли?

— В третю неволю? — запитав Виговський.

Карабей посміхнувся в бороду. Він був воїн, а тому відповів:

— Мабуть, що і в третю.

— Ото ж то й воно. І ви б умов не стримали, і з вами воювати б довелось.

— Меч умов не знає, — відповів Карабей східним прислів’ям.

— Об’єдналися ми з Московією і думали жити дружно і не бути ворогами, аж не так вийшло.

Карабей подумав і знову відповів прислів’ям:

— Не говори, що немає ворога, — він під яром; не говори, що нема вовка, — він під шапкою!

— Правильно! — вигукнув Виговський. — До того дійшло, що сказати нічого не можна. День думаєш для того, щоб півхвилини з москалем розмовляти.

Карабей, на все відповідаючи по-східному і не інакше як прислів’ями, відмітив:

— Той, хто ляпне не до ладу, помре не від хвороби.

— Чекали добра від об’єднання — не дочекались.

— Не чекай добра від людства, — відповів Карабей і додав: — Не вір, поки не переконаєшся.

— Ось і переконалися. Вже, здається, ми все Московії віддали, собі тільки права вимовляли, аж і права відбирають.

Карабей посміхнувся:

— Хоч би ти поклав собаку на золоте блюдо, вона все одно зіскочить.

— І скочила!.. Ну і треба гнати собаку.

— Гяур-собака!.. Всі ви гяури-собаки, але нам, здається, що козаки — собаки луччі. Значить, звані ми тобою проти Московії?

— Спочатку проти українців...

— Ого!.. “Хвороба від харчу, тяжба від рідних”. Своїх бити будете... За Москву стоять свої, чи що?

— Ото ж то й воно!

І Виговський довго й конкретно розповів історію його обрання, бунт Пушкаренка, наступальні заходи московського самодержавства і підкорення ним під ноги всякого ворога та супостата. Не приховав пропозицію шведів і проект Польщі, проголосити Малоросію “Великим Руським Князівством”, накреслити кордони і об’єднатися як рівний з рівним, під одну корону.

— В союзі з кримським ханом ми знищимо Московію. Польща відвоює від неї Литву і заберемо Смоленськ. Шведи заберуть Новгород і Псков, кримський хан відновить царства Астраханське і Казанське, й, оточивши Московію з усіх боків, затиснемо її в тиски, із яких їй не вискочити.

Карабей задумався.

— Ти діло говориш, гетьмане. Тут є над чим задуматись, є за що битись. Так спершу треба зломити внутрішнього ворога, щоб поле чистим було?

— Пушкаря проклятого добути треба.

— Будемо добувати відкритою силою. Зі мною сорок тисяч та з Нуррадіном п’ятдесят. Нуррадіна пошлем під Полтаву.

Ватажки встали і подали знак свитам. Свити наблизились.

— Ну, зговорилися ми з Карабеєм. Будемо йти повсюди один народ з іншим, де б не загрожувала кому-небудь небезпека. На цьому будемо хрест цілувати, — сказав Виговський.

Монах Петроній привів козаків до присяги. Потім Карабей повіз Виговського з козаками до свого табору, де зустріли їх пострілами пушок, і татари дали присягу або “шерть” по їхньому закону.

Після присяги почався бенкет.

Мусульмани в питві не поступались православним, і всі перепилися до упаду. Один Виговський тільки прикидався п’яним.

Прихід татар і виїзд до них гетьмана не могли не налякати воєвод, які ще не твердо сиділи по містах і оточені не дуже сильною охороною.

Налякався також народ.

Він знав, що татари — чи прийдуть друзями, чи прийдуть ворогами, результат один: грабунок і насильство.

Від народу тому пішли прохачі до воєвод з мольбами про заступництво.

Та Виговський, і особливо Виговська з Беньовським були хитрими.

Виговська писала чоловікові: “Пошли послів на Москву з поясненням, що покликав ти татар на час, для утихомирення Пушкаря, не бажаючи лити кров християнську. Хай посли скажуть, що Пушкар, після того, як боярин Хитрово обдарував його від імені царя і рублями, і соболями, зовсім носа задер і став баламутити народ ще більше, і щоб вся Україна марно не збунтувалася, ти й покликав татар для придушення бунту”.

Виговський послухав дружину і послав колишнього свого ворога, а тепер кращого друга — Григорія Лісницького на Москву “з улесливими словами”, як говорили на Москві.

В той же час Беньовський писав, що у Варшаві збирається великий сейм; хай козаки пришлють своїх посланців під приводом вимоги обрати царя московського в королі польські, але насправді для переговорів про заснування “Руського Великого Князівства” і про федеративний союз.

Беньовський повідомляв, що тепер час якраз підходящий, так як непримиренні вороги Польщі — шведи, завдячуючи старанням Немирича, схиляються до вічного миру і до союзу наступального та оборонного.

“Постараюся сам побувати на Україні, якщо дозволять обставини, а ні, так побачимось у Варшаві”, — писав Беньовський.

Виговський зібрав військову раду із відданих йому старшин.

— Ну що, панове рада, — запитав він, прочитавши лист Беньовського, — чи чекати нам, поки нас Москва прибере до рук, чи йти у Варшаву для переговорів?

— Йти у Варшаву! — крикнули на коло.

— А кого ж обираєте?

— Тобі, гетьмане, видніше: кого хочеш, того й посилай.

Виговський вклонився своєму приятелю, обозному Тимофію Носачу.

— Пан Тимофій, послужи вітчизні новою службою.

— Готовий служити! — вигукнув Носач.

— Навіки вітчизна буде тобі вдячна.

Рада закричала:

— Правда, правда!

І Носач з товаришами від’їхав у Варшаву.

Воєводи зовсім втратили голову.

Гінці за гінцями летіли в Москву. Але і на Москві не знали, що робити. Москві дійсно стали погрожувати і шведи, і поляки, — правда, ще непрямо, але побічно, натяками.

Єднання шведів з поляками для Москви було справжньою несподіванкою. Хоча про це ходили ще тільки чутки, але чутки настільки ймовірні, що з дня на день могли перетворитися на діло.

На Україні було до ста тисяч кримців і шістдесят тисяч реєстрових козаків.

Ворушилася і Литва, цей передовий пост Польщі, приєднаний до Московії. Знищення на Литві козацтва, чого вимагала Москва, породжувало незадоволених серед тих, хто вже козакував, а ці, що виганялись з козаків, складали першу литовську рать, ворожу Московії.

І ось на Москві з’явилися гінці: від Виговського Григорій Лісницький, а з ним Бережецький і Богун; від Пушкаренка і Барабаша — осавул Іскра.

І ті й інші вимагали допомоги від Москви.

Лісницький говорив доволі сміло і солідно, як посланець законний:

— Татари покликані в крайній необхідності. Гетьман не хотів лити кров християнську, православну, вгамовуючи заколотників, і пускає в діло проти них свої затяжні полки й покликаних татар.

— Але навіщо сюди насунуло тисяч до ста?

— Донесли вам неправильно, в п’ять разів перебільшили... Та у гетьмана на таку ораву і грошей для уплати не вистачить.

— Гетьман мусив був запитати дозволу, а не зноситись з татарами.

— Не час думати та питати, коли пожежа в обійсті... Гетьман просив заступництва у Москви, а Москва того ж Пушкаренка рублями та соболями нарівні з вірними і мирними козаками обдарувала. Він в подарунках московських собі дозвіл на заколот побачив і ще більше став баламутити народ; лубенського полковника Швеця підманив... Барабаша за новими гультяями на Запорожжя посилав. Що в тому, що полки їх сумирні, зате їхня голота грабує і спустошує, і всяке насильство чинить. Москва зрозуміти не хоче, — говорив Лісницький, — чому знову смута. А того, що Пушкаренко мужиків в козаки йти запросив. Від цього і смута. Сама Москва постановила мати козаків спершу сорок, а потім шістдесят тисяч, а в Пушкаренка тепер козаків тисяч до ста. Соромно було вашим ставленикам — боярам не донести ґрунтовно, не розповідати, в чому справа. Тільки на гетьмана з приязні до Пушкаря наклепи вели.

— Ти, пане полковник, про воєвод так говорити не можеш, — сказали бояри.

— Еге! — вигукнув з наївною простотою малороса Лісницький. — Чому так? Ми правди не боїмось і підлабузнюватися не будемо. Брешуть вам бояри, а ви слухаєте. Ось мої товариші Бережецький і Богун підтвердять мої слова.

— Брешуть бояри! — підтвердили полковники.

— Чого ж ви хочете від Москви?

— Допомоги військом, якщо татари не заспокоять Пушкаренківського бунту.

Лісницький і полковники Богун та Бережецький знали, що заспокоять і в військах допомоги не знадобиться.

— Доложимо царю-государю, його величності.

— Але ви, бояри, з донесенням не тягніть, за вашим звичаєм. У Москви збори бабячі. Он і мурза Карабей каже: “Москва — що баба. За вогнем прийде, а тридцять предметів для розмови знайде”.

— Не можна даремно військо гнати, треба ж від воєвод донесень дочекатися.

Лісницький посміхнувся.

— Еге! Значить, ваша допомога тоді прийде коли ми, втихомиривши Пушкаря самі, на кордон станемо, щоб вашу допомогу відшвирнути.

Бояри і роти розкрили.

— Як відшвернути?

— А то як же?.. По договірним статтям не положено Україні московські війська продовольствувати.

— Негоже говорите.

— А ви негоже робите. Зобов’язалися нас оберігати, а коли треба, вас і немає. Все чекати та пождати, а тоді з’явитесь, як нема потреби.

— Негоже, негоже так говорити! — кричали бояри.

— Ну, поведемо інше...

Лісницький по дорозі в Москву заїжджав до пані Марії Виговської в Чигирин.

— Баба розумна, може що порадить.

Пані Марія за столом, пригощаючи Григорія Лісницького, казала:

— Тепер би, пане Григорію, з Москви сердитого боярина зажадати на місце Бутурліна, що в Києві. Його народ полюбив, городяни стали прихильними до нього. Пустіть слово з-під руки на Москві, що слабенький він і багато чому поблажки дає.

— На Москві він добре тримається, — сказав Лісницький.

— Я он шкатулку з польськими червінцями приготувала, і скриню з різними речами. Візьміть з собою. Московські бояри і воєводи на цей кошт падкі. Купіть, кого треба.

— Правильно.

— Просіть нового боярина, під приводом введення суворого реєстру. А ми тут чутки розпустимо, що їде боярин зовсім козацтво знищити.

— А як не повірять?

— Ну та бояри порівняно легко їздять, нас все-таки більше, ніж їх. Прийде пора — управимось, а треба просити сердитого, щоб народ і чорні козаки віру нашим чуткам дали. Ви просіть, щоб і бояр своїх вони по містах насадили. Чим більше їх знищиться, тим лучче.

І Лісницький з товаришами тепер про це і бив чолом.

Подарунки подіяли. Москва вирішила відізвати Бутурліна і призначила боярина гордого і владного — Василя Борисовича Шереметєва. Реєстру Москва теж зраділа. Тим обставинам, що в міста Україна воєвод просила — віру дали, і посольство, обдароване вже, відпускалося з честю. Залишалось Лісницькому з’явитися перед царські очі.

— А що з посланцем Пушкаря буде? Чи його теж обдарованого назад відпустите? — питав Лісницький бояр.

— Іскра затриманим на Москві буде.

Лісницький потім з’явився до царя, був прийнятий і відпущений милостиво.

Москву на якийсь час провели.

 

Книжку можна замовити в перекладача Сергія Піддубного через Фейсбук або ел. адресу

y atran@gmail .com

banner2.gif

Минувшина

Вітаємо! ...

Місія

  Ми пропонуємо ...

Бачення

  До цих ...